Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Ранньобуржуазні ліберальні концепції політики. Проблеми держави і права в поглядах Т. Гоба і Т. Локка




Томас Гоббс (1588—1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті “Про громадянина” (1642) та книзі під назвою “Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651).

На думку Гоббса, для природного людського стану властива жорстока “війна всіх проти всіх”. В інтересах загального добробуту та соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав та перенести їх на державу, яка, виражаючи спільну волю всіх, зможе примусити кожного не порушувати “статус кво”, дотримуватися прийнятого рішення. Державу Гоббс визначає як “єдину особу”, воля якої складає в собі волю всіх. Це не означає, що нею має бути обов'язково одна особа – верховним сувереном може бути і “зібрання осіб”, – головне, щоб влада була абсолютно, єдиною і неподільною.

Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх громадян, крім права на життя. Він виходить з того, що верховна влада (окремої людини або зібрання осіб) ніякою угодою зі своїм народом не пов'язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, “кожен з кожним”, а тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними. Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства; нема нікого, хто міг пред'явити до неї якісь вимоги, а тим більше притягти до відповідальності за її дії. Суверенові належать усі види влади, він не підлягає суду, стоїть вище законів, адже всі вони встановлені ним самим.

Для того щоб не поширювалися думки і вчення, які можуть підривати суспільну стабільність, однією з найважливіших функцій держави стають контроль і регламентація духовного життя. Гоббс вважає не тільки можливим, але й необхідним введення цензури над книгами, проповідями, зверненнями до народу.

Відмова індивідів від політичної свободи й передання прав верховної влади над собою державі повинні, на думку Гоббса, якось стримати зіткнення політичних інтересів різних партикулярних груп, забезпечити безпеку підприємницькій діяльності та приватновласницьких прав індивідів, створити, нарешті, сприятливі умови для економічного зростання.

Видатний англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк (1632-1704) розробив ліберальну концепцію суспільно-політичного устрою. Можливість поступального руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських воєн, “модернізації без революції” теоретично обгрунтована Локком у “Двох трактатах про правління” (1688) – його основній політичній праці.

Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідуумів. Локк рішуче розходиться з ним у трактуванні питання про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії (тобто у способах досягнення цієї мети). На відміну від Гоббса у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються при індивідах.

Політичні права громадян (що випливають з їхніх природних прав) стають обмежувачами повноважень держави, перепоною для будь-якого замаху з її боку на економічну свободу і власність приватних осіб. У моделі ж авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної свободи стає для індивіда “платнею” за економічну та особисту безпеку, яку повноцінно гарантувати може лише абсолютна (і необмежена) влада держави. Економічне зростання, особливо у перехідні епохи, можливе, на думку прихильників авторитарної парадигми, тільки за умови приборкання політичних амбіцій різних партикулярних груп суспільства, суворого обмеження і контролю політичної та духовної свободи індивіда.

Локк же виходить з того, що цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною. Втративши політичні права, особа втрачає і гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя і власність. Адже абсолютна влада може, якщо вважатиме це за потрібне, у будь-який момент замахнутися і на матеріальний добробут громадян.

Саме тому створення державності у Локка пов'язане з відмовою лише від небагатьох, строго “відмірених” повноважень, пов'язаних з тією чи іншою охороною власності, життя і свободи. Та воно не пов'язане з відмовою від своїх власних прав як таких (у тому числі від права контролю над владою, вільного політичного волевиявлення і т.ін.). Дихотомія “особа” – “держава” розв'язується Локком, без сумніву, на користь першого елемента. Права людини переважають над будь-якими державними правами; сама держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи. Тому громадянин зобов'язаний підкорятися державі до тієї пори, поки вона не починає загрожувати його основним інтересам.

Щоб уберегти людину і суспільство від необгрунтованих зазіхань з боку державної влади, гарантувати захист від можливого деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, які повинні обмежувати й урівноважувати один одного. Законодавчу владу має бути віддано загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавчу –королю або кабінетові міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією нею ж встановлених законів, застосування яких залежить вже не від неї, а від виконавчої влади.

Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше в новочасівській теорії так виразно прозвучала теза про те, що “соціального миру” можна (і треба) досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.

12. Розкрийте раціоналістичне трактування політики в працях французьких просвітників (Монтеск’є, Руссо)

Одним із засновників французької просвіти був Шарль Луї Монтеськье (1689-1775). Свої основні політичні погляди він виклав в праці "Про дух законів"(1748 р.), якою поставив його в ряд найбільш видатних мислителів не лише Франції, але і всього світу. У ній поставлена проблема генезису державно-правових явищ і в дозволі її він висловлює свою оригінальну точку зору, виступивши проти пануючої тоді договірній теорії походження держави. Не відкидаючи в цілому концепцію природного, догосударственного, догражданского стани суспільства, він в той же час не погоджується з його трактуванням як Гоббса, так і Локка. Із його точки зору, виникнення держави - це закономірний історичний процес, а характер суспільства, держави і законодавства ("дух законів" або "образ правління"), визначається сукупністю чинників як фізичного характеру (перш за все географічними), так і моральними (принципи державного ладу, вдачі, релігія, приклади минулого, звичаї) Перші грають роль на самих нижчих рівнях розвитку суспільства, а другі - в умовах цивілізації. Таким чином в поясненні походження держави і права Монтеськье стояв на позиціях історичного і соціального детермінізму.

Особливу увагу приділяв філософ географічному середовищу. На його думку, від клімату, грунту, рельєфу місцевості, величини території залежить моральне обличчя кожного народу, характер його законів і життя суспільства. Велике значення Монтеськье надавав політичному чиннику, вважаючи, що форма держави, "принципи правління" визначають собою вміст законів і можуть впливати навіть на географічне середовище. (Наш "Чорнобиль" доводить це на сучасному етапі.)

Питання про політичну безпеку виводить цього мислителя на другу проблему - про розділ властей, до дозволу якої він вніс істотний вклад. Аналізуючи британську політичну систему, де ця ідея знайшла практичне втілення в результаті революційних перетворень, Монтеськье теоретично осмислив ці процеси і ідея розділення властей розвинулася в цілу теорію, мета якої обгрунтування принципу законності, забезпечення політичної свободи, а також в тому, абизробити право дійсним регулювальником взаємин між державою і громадянином. Гарантія безпеки громадянина від беззаконня і зловживання владою, верховенство права можуть бути забезпечені, згідно концепції Монтеськье, лише розділенням властей на законодавчу, старанну і судову, кожна з яких взаємно стримують один одного.

Політичні ідеї Монтеськье мали величезне практичне значення як для самої Франції, так і за її межами: вони використовувалися при розробці американської Декларації незалежності (1776) і французької Декларації прав людини і громадянина (1789). Конституції США 1787 р. і Конституції Франції 1791 р. і ін.

Жан-Жак Руссо {1712-1778). З ім'ям цього мислителя пов'язаний перехід від цивільної концепції політики до соціальної, в якою основою є не індивід-громадянин, а групи - клас, нація, людство і тому подібне, а індивідууми розглядаються як продукти свого співтовариства.

Політичні ідеї Руссо якнайповніше відбиті в його праці "О суспільному договорі" 1762), у якому висунуті до нього ідеї природного права і суспільного договору не лише отримали класичне обгрунтування, але в них поставлені нові акценти. На відміну від своїх попередників-теоретиків природного права, Руссо розглядає об'єднання, що виникло за допомогою укладення суспільного договору, як що одночасно є і трансформацією "природних індивідуумів" в "моральних" громадян. На підставі того, що індивідууми ідентифікували себе з суспільством, державою, Руссо робить вивід, що тих, хто чинить опір загальній волі, суспільство повинне змусити підкорятися їй. Історичний досвід свідчить, що на ці ідеї Руссо спиралися якобінці в своїй практичній діяльності в період Французької революції, їх використовували лідери подальших буржуазних революцій, реалізували їх і російські більшовики.

В цілому ідеї французьких просвітителів не лише стали новим етапом в розвитку політичної теорії, але і надали найбезпосереднішу дію на хід політичної истории - Французька Декларація прав людини і громадянина закріплювала природні і невід'ємні права людини, рівність громадян перед законом, принцип розділення властей і ін. Учення Монтеськье і Руссо зробило величезний вплив не лише на підготовку і розвиток Французької революції, але і на боротьбу за незалежність США і на погляди її ідеологів.

13. Охорактеризуйте філософсько – правові концепції політики в німецькій класичній філософії (Кант, Фіхте, Гегель, Ніцше)

По-перше, всіх представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історич-ного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретич-ними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла-сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається' Ім-мануїл Канті В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблема-тикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кан-тівська філософська система, присвячений вивченню походження пі-знавальної діяльності, її закономірностей та меж. ІКант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоре-тичної філософії. Її предметом має бути, на думку Канта, досліджен-ня пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності., У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.

Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в досліджен-ні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються акту-альними і в наші дні. Саме в полеміці з Кантом народились філо-софські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля. Й.-Г.Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філосо-фії Канта. Він був переконаний у справедливості твердження велико-го філософа про науковість філософії-г Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення). Наука, на його думку, є система-тичною. Системний характер є необхідним, проте недостатнім визна-ченням істинного знання. Істинність усієї системи, з точки зору Фіх-те, базується на істинності її наукового основоположення. В основі філософії Фіхте лежить твердження, що практично ді-яльне відношення до предмета передує теоретично-споглядальному відношенню до нього. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Очевидність її, гадає Фіхте, засновується не на споглядан-ні, а на дії, не вбачається інтелектом, а стверджується волею. Фіхте у своїй теорії пізнання відходить від головного положення кантівської філософії про "річ у собі" і протиставляє йому мисляче "Я". Це "Я" він трактує двояко: по-перше, як "Я", яке кожна людина відкриває у акті самосвідомості, тобто "індивідуальне або емпіричне Я"; по-друге, "Я" як деяка первинна всеохоплююча визначальна ре-альність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої шляхом її само-розвитку народжується весь універсум, це "абсолютне Я". Абсолютне "Я" усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності. Результатом роздумів Фіхте є проголошення відчуття продуктом всякої діяльності "Я", проте продуктом відчуженим, неусвідомлюваним людиною.

Вчення Г. В. Ф.Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики /Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезу Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване по-слідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга. Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як зміс-товний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї. При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвит-ку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як си-стема логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям " абсолютної ідеї; 3) третій етап роз-витку абсолютної ідеї — це абсолютний дух. На цьому етапі абсолют-на ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскіль-ки тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття.^Логіка, на думку Геге-ля, є вченням про сутність усіх речей. Перш ніж говорити про систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці ним діалектичного методу^ Гегель виділяє три сходинки діалектичного методуі, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Пер-шою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розсудковий — це підлеглий, але необхідний бік діалектич-ного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка — спекулятивний розум, якого не спроможне досягти ми-слення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілос-ті. Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, що розум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємообумовлюються та проникають один в одного. Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення, Він намагався показати, що походження багатома-нітного з єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою — поняття.

Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844 1900) - одна із значних фігур в історії філософської і політико-правової думки. Питання політики, держави і права освітлюються, зокрема, в таких його роботах, як «Грецька держава», «Воля до влади», «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Походження моралі» і інш.

Держава, право, законодавство, політика являють собою, по концепції Ніцше, службові знаряддя, засоби, інструментарій культури, яка, в свою чергу, є прояв, виявлення і утворення космічної за своїми масштабами боротьби сил. «Поняття … «сила», за допомогою якого наші фізики створили Бога і мир, - писав він, - вимагає, однак, доповнення: в нього повинна бути внесена деяка внутрішня воля, яку я називаю «волею до влади», тобто ненаситне прагнення до вияву влади або застосування влади, користування владою як творчий інстинкт і т.д.»

Відкидаючи різні концепції походження і ролі держави, Ніцше вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильного соціального процесу, в ході якого відбувається народження привілейованої культурної людини, пануючої над іншою масою. «Яким би не було сильним в окремій людині прагнення до спілкування, - писав він, - тільки залізні лещата держави можуть згуртувати один з одним велику масу настільки, щоб могло початися те хімічне розкладання суспільства і утворення його нової пірамідальної надбудови».

Мета людства, по Ніцше, складається в його найбільш досконалих представниках, виникнення яких можливе в обстановці високої культури, але ніяк не в довершеній державі і поглинанні політикою - останні ослабляють людство і перешкоджають появі генія. Геній, борючись за збереження свого типу, повинен перешкоджати установі довершеної держави, яка могла б забезпечити загальне благополуччя лише ціною втрати насильного характеру життя і продукування млявих особистостей. «Держава, - писав Ніцше, - є мудра організація для взаємного захисту особистостей; якщо понадміру удосконалити його, то під кінець особистість буде ним ослаблена і навіть знищена, т. е. буде в корені зруйнована первинна мета держави».

Ніцше розрізнює два основних типи державності - аристократичний і демократичний. Аристократичні держави він називає теплицями для високої культури і сильної породи людей. Демократія характеризується їм як занепадницька форма держави. Як «самої велична форма організації» характеризує Ніцше Римську імперію. Високо оцінює він і імператорську Росію. Лише при наявності антиліберальних, антидемократичних інстинктів і імперативів, аристократичної волі до авторитету, до традиції, до відповідальності на сторіччя уперед, до солідарності ланцюга поколінь можливо існування, справжніх державних утворень типу Римської імперії або Росії - «єдиної держави, яка нині є міцною, яка може чекати, яка ще може щось обіцяти, - Росії, протипоняттю жалюгідному європейському мілковолодінню і нервозності, що вступили в критичний період з основою німецької імперії».

Ніцше - непримиренний противник ідей народного суверенітету, реалізація яких веде, за його оцінкою, до потрясіння основ і падіння держави, усуненню протилежності між «приватним» і «публічним».

Відмічаючи тенденцію падіння ролі держави і допускаючи в принципі зникнення держави у віддаленій історичній перспективі, Ніцше вважав, що «менш усього наступить хаос, а швидше ще більш доцільна установа, ніж держава, отримає перемогу над державою». Разом з тим Ніцше відкидав активне сприяння падінню держави і сподівався, що держава устоїть ще на довгий час.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 2505; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.03 сек.