Особистість як суб’єкт політики

Основні функції політики.

Основні форми правління.

Форма державного правління є суттєвою характеристикою будь-якої держави як способу соціальної організації, упорядкованого й керованого улаштування суспільства. Історія політичної думки містить чимало різних підходів до класифікації форм держави. Від часів антифеодальних буржуазних революцій принципового значення набуло протиставлення монархічних та республіканських форм урядування, що й набуло закріплення у сучасній теорії держави та права. Згодом республіканську форму державного правління почали підрозділяти на президентський та парламентський різновиди.

Але за критерії такого розрізнення беруться, як і колись, суто формально-юридичні ознаки, такі як джерело влади (ним може бути визнана воля однієї людини, воля всього народу або ж воля певної верховної соціальної верстви — олігархії) та порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори чи престолонаслідування).

Відповідно до цього про монархічну форму державного правління говорять, коли верховна влада в державі цілком належить одній особі, яка й визнається її джерелом. Республіканською називають таку форму правління, яка передбачає визнання народу сувереном, носієм верховної влади, що делегує її своїм представникам на чітко визначений термін; за якої глава держави й усі органи врядування є виборними й змінюваними, а виконавча влада — похідною від представницької установи або від виборців. Громадяни республіки мають можливість визначально (безпосередньо чи опосередковано) впливати на носіїв влади та на їхні рішення.

задоволення владнозначущих інтересів усіх груп і верств сус-ва.

раціоналізація конфліктів і протиріч та спрямування їх у русло нормального цивілізованого діалогу поміж громадянами і державою

примус в інтересах окремих верств нас-ня або всього сус-ва в цілому (напр. податки).

інтеграція різних верств нас-ня за рахунок підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього сус-ва (напр. с\г реформа: частина громадян не хоче приватизувати власність, інші хочуть - шукають вихід, політику компромісу).

пол соціалізація особистості - це включення л-ни в складний світ політики.

забезпечення соц-ек-ного та соц-пол розвитку всього сус-ва та окремої особи та ствердження на практиці прав громадян.

Політику творять люди, її суб'єкти. Це різноманітні соціальні спільності та сфери, суспільно-політичні об'єднання та організації, індивіди - первинні, вихідні політичні суб'єкти. Саме індивіди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути. Ще в Древній Греції філософ Платон вважав, що теорія політики повинна базуватися на вивченні людини, тому що здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх та невпевненість. Адже увесь розвиток суспільства, починаючи з економіки і закінчуючи духовною сферою, спрямований на задоволення потреби людини, на її всебічний розвиток. Чи залежить економіка від людини? Звичайно. Від того, яке місце займає людина у виробництві, від того, як поведеться людина на виробництві, від її трудової діяльності, сумлінності, добросовісності, заінтересованості, зацікавленості у праці тощо. Соціальна сфера й соціальні стосунки, що розвиваються і діють в суспільстві, саме безпосередньо і залежать від людини та її здібностей реалізувати усі економічні успіхи і забезпечення життя, побуту, умов праці тощо. Розвиток політичної системи, самоуправління дуже багато залежить від політичної зрілості, освіти, ініціативи людини. Адже політична культура демократизму включає організованість, свідому дисципліну та ін. Звідси людина виступає метою та фактором розвитку демократичного суспільства, а підвищення ролі людини допускає здійснення виробленої державою реалістичної і дійової програми формування сучасної особи - ідейно та морально підготовленої, із розвинутим почуттям господаря, творчим, справді ретельним і відповідальним ставленням до справи.

Що ж таке людина? У чому суть людини? Людина є істота біосоціальна. Маркс говорив, що «суть людини... є сукупність усіх суспільних відносин». Людина - істота суспільна, політична і розвивається як особа тільки у суспільстві. Кожна людина - індивід - є особою. Проте людина, особа, індивід - поняття не тотожні. В різних філософських системах проблема людини розглядалася по-різному. Французький філософ Жюл'єн Леметрі визначав, що людина - машина. Людина настільки складна машина, що повністю неможливо скласти про неї яскраве уявлення, а після дати точне визначення. Філософ Поль Анрі Гольбах писав, що людина матеріальна істота, яка організована так, щоб відчувати, мислити та зазнавати видозмінення. Філософ Клод Андріан Гельвецій говорив: людина витвір природи, існує в природі, підпорядкована її законам. Філософ Іммануїл Кант писав: «Найголовніший предмет у світі, до якого можуть бути застосовані пізнання, це людина, тому що вона для себе своя остання мета». Люди, які населяють планету, складають єдиний біологічний тин homo sapiens - людина розумна. Людина - гранично загальне поняття для визначення суб'єкта історичної діяльності та пізнання.

Індивід як особа - це не просто біологічна, але й соціальна істота, і якщо в античних концепціях людину розглядали як здатного до громадської діяльності індивіда, то, за Марксом, «людина є суспільна істота». Звідси і випливає розуміння суті людини як сукупності всіх суспільних відносин. Безумовно, не існує раз і назавжди заданої людської суттєвості: із зміною суспільних відносин змінюється і її зміст. Індивід - означає те, що кожна людина індивідуальна в усіх іпостасях розвитку: біологічно і духовно. Поняття індивід відображає одноосібність, неповторність людини.

Особа відображає, по-перше, соціальну суть людини. її конкретна історичну характеристику. Карл Маркс говорив, що «суть окремої особи складає не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а соціальна якість; людську суть не можна виявити ані через самосвідомість ані через біологічні характеристики. Особа має суспільно-історичну суть».

Дата добавления: 2015-05-23