Поняття та історичний генезис політичних партій

партія — це організація певного суспільного класу чи соціаль­ної групи. Розуміння політичної партії як суто класової організації, виразника корінних інтересів того чи іншого класу характерне для ма­рксизму; партія — це громадська організація, інститут політичної систе­ми, головним завданням якого є здобуття, утримання й використання державної влади. Узагальнивши ці підходи, відомий американський політолог Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири основні елементи, які конституюють політичну партію. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм іде­ології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини. По-друге, партія — це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей, це інститут. По-третє, метою партії є здобуття і здійснення влади. По-четверте, кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу — аж до членства або активної участі в ній[36]. Основною ознакою політичної партії є її прагнення до здобуття і здій­снення державної влади. Для досягнення цієї мети партія організаційно об'єднує прихильників певних поглядів, ідей. За цими ознаками політич­на партія відрізняється, по-перше, від громадсько-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та докладно роз­робленої політичної програми, по-друге, від громадської організації, що не прагне до здобуття державної влади, а обмежується лише впливом на її здійснення. За своєю сутністю, отже, політична партія є громадсько- політичної організацією, тобто добровільним об'єднанням людей з метою здобуття й використання державної влади. З урахуванням того, що право на об'єднання в політичні партії, як правило, визнається тільки за громадянами, можна дати таке визна­чення поняття політичної партії: політична партія — це добровільне й організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає пе­вні соціальні інтереси і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання й використання державної влади. ГЕНЕЗИС ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Вони є продуктом соціально-економічних і суспільно-політичних про­цесів. Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань, які виражали інтереси різних груп панівного класу і боролися між собою за володіння державною владою або за вплив на неї, склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільствах. Політичні партії в су­часному їх розумінні (як масові організації) виникли лише у другій половині XIX ст. У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер роз­різняв три стадії: аристократичної котерії (угруповання), політичного клубу і масової партії. Щоправда всі стадії насправді пройшли лише дві англійські партії — вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії. В Англії міжпартійна боротьба в сучасних її формах бере свій по­чаток із другої половини XVII ст. У центрі цієї боротьби було питання про розширення повноважень парламенту за рахунок обмеження пов­новажень королівської влади. Поступово аристократичні роди, які протиборствували із цього питання, оформились у більш-менш згур­товані партійні угруповання, що дістали назву вігів і торі (пізніше їх стали називати відповідно лібералами й консерваторами). Руйнування традиційних структур влади аристократії і поступове становлення представницької форми правління ознаменували вступ наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на політичну арену буржуазії, різко посилили ідейне й політичне протистояння в суспільстві. Це да­ло поштовх формуванню нового типу об'єднань — політичних клубів, які відрізнялись від аристократичних угруповань наявністю ідеологіч­ної доктрини й розвиненої організаційної структури. Клуби виникали й діяли як центри формування і пропаганди в основному буржуазної ідеології. В Англії політичні клуби сформувались у 30-х рр. XIX ст. Торі за­снували Чарльтон клаб, а віги — Реформ клаб. Ці клуби успадкували історичні традиції аристократичних котерій. Вони вели позапарламе­нтську діяльність, справляючи водночас великий вплив на парламент. У Франції найвідомішими були Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, які виникли в ході буржуазної революції XVIII ст. й відіграли, особли­во перший, значну роль у політичному житті. Поняття політична партія виникло лише в XIX ст. разом із форму­ванням представницьких інститутів і поширенням виборчого права. Під політичною партією малась на увазі організація, що прагнула до здобуття посад у державних органах у конкурентній боротьбі за голо­си виборців. Введення загального виборчого права, яке ознаменувало залучення до політики широких верств населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій. Перші з них з'явились в основ­ному внаслідок злиття в єдині організації місцевих виборчих коміте­тів, що забезпечували підтримку депутатам. Однак на відміну від полі­тичних клубів політичні партії вже не обмежувались забезпеченням підтримки кандидатам з боку впливових верств суспільства та збиран­ням необхідних для виборчої кампанії коштів, а чимраз більше орієн­тувались на вплив на маси, прихильність виборців, залучення до своїх лав якомога більшої кількості членів. Появі масових політичних партій сприяв і розвиток робітничого руху. Робітничий клас створював політичні партії для захисту своїх корінних інтересів. До кінця XIX ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціал-демократи). Першою масовою партією вважається за­сноване 1861 p. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії. У 1863 p. виникла перша масова робітнича партія — Всезагальний німецький робітничий союз (нині Соціал-демократична партія Німеч­чини). У виникненні політичних партій залежно від їхньої ідейної орієн­тації є певна хронологічна послідовність. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні партії постали як противага ліберальним партіям. Робітничі партії ви­никли в боротьбі з капіталістичною системою, а комуністичні партії — у боротьбі проти соціал-демократії.

35. Класифікація та функції політичних партій.

Головне завдання політичної партії полягає в тому, щоб пере­творити багатоманітність інтересів окремих індивідів, різноманітних соціальних спільнот у сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів у єдине ціле. В ідеалі мета кожної партії полягає у пред­ставництві в політичній системі тих верств населення, інтереси яких вона відображає. Через представництво в політичній сфері різних со­ціальних спільнот за допомогою партій громадянське суспільство й держава об'єднуються в суспільство. Політичні партії, отже, є важли­вою ланкою, що поєднує громадянське суспільство й державу, сприя­ючи подоланню або пом'якшенню конфліктів між ними. Завдяки пар­тіям громадянське суспільство здійснює контроль над державою, а держава — зворотний зв'язок із громадянським суспільством. У загальному вигляді механізм керівництва розвитком суспільства з боку політичних партій такий. Відображаючи ті чи інші соціальні інте­реси, партія створює або засвоює в готовому вигляді певну ідеологію, спрямовану на захист цих інтересів. На основі обраної ідеології визна­чається політична доктрина партії, яка формулює її політичні цілі, вті­лювані у програму. Політична доктрина встановлює зв'язок між ідеоло­гією та політичною практикою і є інструментом боротьби за державну владу в суспільстві. Програма партії, яка розробляється на основі ідео­логії і політичної доктрини, об'єднує членів партії, є основою їхніх спі­льних дій, схиляє людей до вступу в партію. Вона змінюється частіше, ніж ідеологія, і в різних історичних ситуаціях може мати різний зміст. Альтернативні доктрини і програми є одним із важливих інструментів отримання підтримки мас та утвердження партії при владі. У сучасних демократичних суспільствах головним засобом здобут­тя влади є вибори. Для перемоги на них партія всіляко намагається залучити на свій бік якомога більшу частину суспільства. У разі ово­лодіння державною владою вона тією чи іншою мірою реалізує прого­лошений нею політичний курс через своїх представників в органах влади. Кожна партія здійснює це в суперництві чи співпраці з іншими політичними партіями. Конкретизувати загальне призначення політичних партій можна через визначення їхніх функцій як основних напрямів впливу партій на політичну систему й суспільство загалом. Основними функціями політичних партій у сучасному суспільстві є: вираження і політичне представництво соціальних інтересів; соціальна інтеграція — узго­дження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій; роз­роблення ідеології, політичних доктрин і програм; боротьба за оволо­діння державною владою та участь у її здійсненні; участь у формуван­ні й діяльності органів державної влади та органів місцевого самовря­дування; участь у розробленні, формуванні та здійсненні політичного курсу держави; політична соціалізація — сприяння засвоєнню індиві­дом політичної культури; формування громадської думки; політичне рекрутування — залучення на бік партії якомога ширших верств насе­лення як її членів, прихильників і виборців; підготовка і висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій. Усе зазначене про політичні партії, їхні місце і роль у політичній системі, суспільстві в цілому стосується головним чином теоретичної моделі, ідеалу партії. У дійсності оцінка політичних партій, попри ва­жливість виконуваних ними функцій, не може бути однозначно пози­тивною. Давно помічено, що партіям властиві й істотні негативні риси, вони можуть справляти й деструктивний вплив на суспільство. Недар­ма в античному світі партії як політичні угруповання сприймались негативно. До негативних рис політичної партії належить, зокрема, за визна­ченням Р. Міхельса, одного із засновників теорії політичних партій — партології, — тенденція до олігархізації її структури й діяльності. Ця тенденція випливає із самої природи політики — єдності й боротьби загальних і часткових інтересів. Суть її полягає в тому, що в партії, як і в будь-якій іншій великій організації, влада поступово зосереджується в руках керівників, утворюється розрив і протиставлення інтересів керівників і рядових членів, відбувається зосередження зусиль на реа­лізації проміжних, а не кінцевих цілей. «Визнання організації, — пи­сав Р. Міхельс, — це завжди вияв тенденції до олігархізації. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки тощо) містить глибоко арис­тократичні риси. Організаційна машина, яка створює масивні структу­ри, викликає в організованих масах серйозну зміну. Ставлення вождя до мас вона перетворює на свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ будь-якої партії або профспілки на керівну меншість і керовану більшість»[37]. Правомірність започаткованого Р. Міхельсом ще 1911 p. критично­го ставлення до політичних партій у подальшому знайшла своє широ­ке практичне підтвердження. І не лише щодо протиставлення інтересів керівників і рядових членів. У XX ст. різко загострилась міжпартійна боротьба, на історичну арену виступили партії екстремістського спря­мування — комуністичні, фашистські, які в боротьбі за владу й у про­цесі її здійснення зробили ставку на насильство. У результаті в бага­тьох політологів і політиків сформувалось критичне ставлення до са­мого феномену політичної партії. Не без підстав набула поширення думка, що партії спотворюють волю народу, роз'єднують і протистав­ляють різні його частини, узурпують владу й відчужують рядових громадян від політичного життя, розпалюють жадобу влади, сприяють корупції. Деякі політологи єдино прийнятним типом політичної партії стали вважати деструктуровані й децентралізовані спільноти, які ви­никали б у процесі самоорганізації громадян і функціонували як центри дискусій і прямої демократії. Однак очевидно, що такі організації були б нездатні в серйозній конкурентній боротьбі здобувати та ефективно здійснювати державну владу. Суспільство не може обійтись без політичних партій, бо вони є виразниками об'єктивно існуючих багатоманітних соціальних інтере­сів, урівноважують ці інтереси в боротьбі за державну владу. За допо­могою політичних партій громадянське суспільство вирішує низку важливих питань свого існування: делегує до владних структур своїх представників, здійснює вибір між різними концепціями суспільного розвитку, контролює діяльність вищих державних органів. Без опори на партії неможлива робота парламенту. Партії є необхідним елементом демократичної політичної системи. Політичний режим без партій увічнює панування традиційних еліт, сформованих за ознаками походження, знатності, багатства. Такий режим робить вибори формальними й нав'язує народу чужих йому керівників. Історичний досвід свідчить, що якщо суспільством не ке­рують політичні партії, то ним керують у своїх інтересах клани — групи осіб, пов'язаних родинними, діловими та іншими стосунками. Конкретизації загального уявлення про політичні партії, їхні пере­ваги перед іншими об'єднаннями й про вади, місце і роль у політичній системі сприяє типологія політичних партій. Мобілізуючі партії. їх мета – мобілізувати населення на виконання яких-небудь завдань. До цієї категорії належала більшість партій колишніх соціалістичних держав. Патронатні партії створюють переваги для лідера і його оточення. Класово-станові партії спрямовують свою діяльність на захист інтересів певних соціальних верств або груп. Стосовно реальної дійсності партії поділяються на консервативні, реформістські та революційні залежно від того, чи мають вони намір зберегти її, частково змінити або перетворити радикальним чином. Є партії з індивідуальним або колективним членством, коли прийняття до партії здійснюється опосередковано, через інші організації, наприклад профспілки (Лейбористська партія Великобританії). За місцем у політичній системі партії можна поділити на правлячі й опозиційні. Є партії парламентські й позапарламентські, легальні й нелегальні або напівлегальні. За характером політичних дій можна виокремити помірковані, радикальні й екстремістські партії. За місцем у політичному спектрі розрізняють партії ліві, центристські, праві.

36. Партійні системи, їх класифікація.

Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, що, в свою чергу, являє собою в широкому розумінні певну єдність політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інститутів між собою та із зовнішньою сферою політичної системи), а у вузькому, чисто інституційному розумінні — систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади. Оскільки суспільство диференційоване, то йому властива різноманітність соціальних, у тому числі політичних інтересів. А це означає неминучість існування кількох політичних партій, в усякому випадку, якщо йдеться про демократичний устрій. Тому складовою частиною політичних відносин є стосунки між партіями щодо державної влади. Це означає існування партійних систем як складової частини структури більш високого порядку — політичної системи країни. Характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Тому цей аспект теорії і практики діяльності політичних партій особливо привертає до себе увагу політологів. Використовуються різноманітні визначення партійної системи. Так, партійна система тлумачиться як право партій на формування власної системи правління (С.Ньюмен), як сукупність політичних сил, представлених в парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е. Каак). Дещо інший підхід, при якому під партійною системою розуміється сукупність відносин між легальне діючими політичними партіями. Ці відносини виявляються в суперництві або спільній боротьбі за владу (Е. Вятр). Вони визначаються і як інститут, визнаний та санкціонований державою, в якому віддзеркалюються умови формування і діяльності партій, їхні взаємовідносини, основні засади та принципи стосунків з іншими елементами політичної системи, особливо з державним механізмом (Л. Енгін). Вважаємо плідним визначення партійної системи, згідно з яким мається на увазі характер і взаємовідносини існуючих у країні партій, умови їхньої діяльності та фактична роль у керівництві державними справами, особливо в сфері формування уряду. Нарешті, таке досить універсальне тлумачення партійної системи, коли вона розглядається як загальна сукупність політичних партій, що існують в тій чи іншій країні, незалежно від того, визначаються вони чинним законодавством, чи ні (В. Євдокимов). Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв. Визначимо теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення детальнішої типології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше,загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, по-друге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків. На основі специфіки загальносистемних характеристик можна зробити такі класифікації партійних систем: стабільні та нестабільні; здатні зберігати цілісність і такі, що розпадаються; діючі у нормальній та у надзвичайній обстановці; поляризовані (біполярні), багатополярні та атомізовані; альтернативні (з визнанням ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні молоді й такі, що мають досить тривалу історію й базуються на сталих традиціях; партійні системи, що знаходяться на етапі зародження(це може бути так званий період "протопартійності", тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, хоча ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), і такі що успішно розвиваються або увійшли у фазу занепаду і саморуйнування; наднаціональні, загальнонаціональні (ті,що належать до конкретної країни), регіональні та локальні партійні системи тощо. Загальносистемні характеристики партійної системи у конкретній ситуації набувають певного політичного забарвлення, тому поділ критеріїв класифікації на загальносистемніга "суто політичні" є досить умовним і застосовується лише у пізнавальних цілях. На основі "суто політичних" критеріїв типології партійних систем виглядають таким чином: системи, де партії мають дійсно політичний характер, та ті, де переважають партії псевдополітичні за своєю природою і, по суті, являють собою побудовані на комунальних, родинних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угруповання тощо; провідні щодо формування реальної політики держави, суспільства і такі, що відіграють другорядну роль у політичній системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню системи з неповним політичним спектром (коли заборонені партії певних ідеологічних напрямів) та ліберальні (у суто політичному, а неекономічному розумінні) — без встановлення суворих ідеологічних критеріїв для офіційного визнання правомірності існування партій; розвиненість); однопартійні, двопартійні, багатопартійні революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні; плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні; націоналістичні та полікультурні; релігійні та світські; марксистські, "національного" ("арабського", "африканського" тощо) соціалізму та несоціалістичні; соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі тощо. Можуть бути застосовані й інші критерії і теоретичні підходи для визначення "історичних типів" партійних систем, як і політичних систем у цілому. Наприклад, можна розрізняти партійні системи до індустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства.

Дата добавления: 2015-05-23