Функції політики та її види. Структура політики

5.

4.

3.

Ознайомившись з методологічними принципами політоло­гії (див. підрозд. 4.1.), перш ніж перейти до питань методики політологічного дослідження, маємо з’ясувати, чим же відрізня­ються поняття “методика” й “методологія”.

І хоча нерідко принципової різниці між ними не помічають, вона все ж таки є, і досить істотна. А спільного між ними при­близно стільки ж, скільки між поняттями “техніка” та “техно­логія”.

Отже, під методикою політологічного дослідження розуміти­мемо арсенал аналітичних методів вивчення й аналізу певних аспектів функціонування політичної сфери суспільства. А під методологією — сукупність пізнавальних принципів дослід­ження, що е фактично технологією використання цих методів. Ця технологія має бути концептуально та ідеологічно вибудо­ваною, об’єднувати методи політологічних досліджень з мето­дами, процедурами й процесами, технічними прийомами та за­собами дослідження, аналізу, перевірки й оцінювання здобутих даних.

Отже, методологія політичної науки є, по суті, певним спосо­бом організації дослідження на базі використання конкретно визначеної політологічної техніки [73; 126; 206].

Методика й методологія політологічних досліджень визнача­ються, з одного боку, складністю об’єкта і предмета дослідження (політичної сфери та її компонентів), з другого — міждисциплі­нарним характером самої політичної науки.

З огляду на складність об’єкта та предмета політології, “ро­динних” зв’язків науки про політику із суміжними суспільни­ми дисциплінами (правом, політичними філософією, соціоло­гією, психологією, економією, географією, історією, герменевти­кою, етнографією, екологією, антропологією, демографією та ін.), достатньо логічним виглядає висновок щодо використання по­літологією майже всіх методів з широкого арсеналу суспіль­них наук [49].

Умовно методи політології можна поділити на такі групи.

І. Загально логічні: аналіз, синтез, абстрагування, узагаль­нення, індукція, дедукція, моделювання [137; 150].

II. Теоретичні: мислений (у думці) експеримент, математич­на формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетичний пе­рехід від абстракції до конкретності та ін. [26; 46; 138; 150; 339].

III. Соціологічні: соціально-політичний експеримент, вивчен­ня документів (контент-аналіз), анкетування (очне і заоч­не — поштове, пресове, аудіовізуальне, електронне), інтер­в’ю, експертне опитування, спостереження (польове, лабо­раторне, випадкове), вивчення соціальних настанов [43; 130; 131; 160; 329].

IV. Соціально-психологічні: соціально-психологічний експе­римент, спостереження, вивчення документів (контент- аналіз), соціометричне опитування, тестування, шкаліру- вання [88; 109; 146; 241; 316].

V. Порівняльно-історичні: історичного опису, конкретного аналізу, порівняльний, періодизації, хронологічний, ретро­спективний, прогностичний та ін. [60; 246; 279; 317; 343].

VI. Емпіричні (біхевіористичні): практичний експеримент, аналіз статистичного матеріалу, конкретне моделювання [41; 126; 321; 329; 356].

VII. Системно-функціональні: декомпозиція, композиція, інс- титуціональний та функціональний методи, структурно- функціональний аналіз [ЗО; 73; 150; 157; 333; 334].

VIII. Діяльнісні (теорії політичних рішень): раціональний, по­слідовних порівнянь, змішано-скануючий, теорії груп [285; 293; 296; 304; 306; 307; 356].

Зрозуміло, що загальнологічні та теоретичні методи викорис­товуються на рівнях насамперед політико-філософського та конкретно-теоретичного аналізу, решта — переважно на емпі­ричному й певною мірою — на конкретно-теоретичному рівні політологічних досліджень.

Розглянемо особливості використання деяких із цих методів у сучасних політологічних дослідженнях.

У суспільствознавстві під функцією (від лат. functio — виконання, здійснення) розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Оскільки така роль реалізується за багатьма напрямами, то звичайно виокремлюються декілька функцій того чи іншого інституту або процесу. Відповідно, функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство. В літературі іноді виокремлюються цілі групи функцій політології з включенням до них і конкретних дослідницьких прийомів". Слід мати на увазі, що в навчальній літературі з політології не знайдеться бодай двох підручників чи посібників, у яких виокремлюватися б однакові групи функцій того чи іншого політичного інституту чи процесу. Різні думки висловлюються навіть щодо функцій головного політичного інституту — держави. Такі розбіжності пов'язані, з одного боку, з багатоманітністю напрямів впливу політичних інститутів і процесів на суспільство, а з іншого — з відсутністю єдиного підходу до виокремлення функцій, методологічних принципів і методичних прийомів їх визначення.

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і прогностичну.

Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів. Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.

Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології про-

11 Див., напр.: Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю. И. Аверьянов. М., 1993. С. 269.

вляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій.

Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, ЇЇ політичній соціалізації полягає виховна функція політології.

Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.

Політологія як самостійна наука має свій специфічний предмет дослідження, завдяки чому вона констатувалась в самостійну дисципліну. Але політологія взаємодіє та тісно пов’язана з рядом інших суспільних наук, об’єктом яких також є (більш чи менш) політична сфера суспільного життя. До них, поперед усе, можна віднести філософію, історію, соціологію, юриспруденцію, політична економія, соціальна психологія.

Філософія, як відомо, претендує на роль загальнометодологічної дисципліни, предметом її дослідження виступають найбільш універсальні принципи мислення та пізнання. Філософія розглядає найбільш загальні питання політики, визначає методологію світоглядної спрямованості аналізу політичних явищ та процесів. Філософське обгрунтування політики використовується політологією для формування загального погляду на політику, розуміння її взаємозв’зку з іншими секторами суспільного життя, аналізу політики.

Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя суспільства, державних інститутів, партій та рухів. Використання матеріалів та досягнень історичної науки допомагає враховувати досвід та традиції, виявляти тенденції політичних процесів та їх наслідків співвідношення політології та історії визначається тим, що, з одного боку, політична наука допомагає створити теоретичну базу аналізу реальної еволюції політичних процесів; з іншої – історія та сучасна політична практика слугують не тільки визначеними критеріями правильності теоретичних висновків політичної науки, але й основою нових узагальнень та висновків.

Соціологія та політологія найбільш тісно пов’язані один з одним. З точки зору об’єкту та методів дослідження політологія та така галузь соціології як політична соціологія, мало різняться. У соціологів політологія активно сприймає методи вивчення політичного життя, особливо тих явищ та процесів в політиці, які проходять за участю великих мас людей. Досягнення соціологічних знань впливають на технологію політику виборчої боротьби, методи пропаганди, свободи керівництва масовою поведінкою. Але залишаються і принципові відмінності в предметі їх дослідження. Політологія розглядає політику як процес, який підкорений певним закономірностям. Соціологія політики вивчає цей процес не сам по собі, а його “людський вимір”. Її цікавить, як політика впливає на розвиток людей та їх спільнот. У політології в центрі уваги політика, її складові, рух та ефективність; в центрі уваги політичної соціології – людина в політиці, взаємозв’язок політичних та соціальних відносин.

Правова наука, як відомо, пов’язана з врегулюванням відносин та поведінки людей в процесі суспільного життя, в тому числі і в сфері політики. Право та політика – дві взаємопов’язані сфери суспільного життя. З одного боку, політична держава санкціонує та констатує систему права, роблячи її публічною, загальнообов’язковою, всезагальною, причому її порушення тягне за собою заходи державного впливу, але з іншого боку, сама держава підтримується та забезпечується правом. Спільним між політологією та правовою наукою є те, що вони досліджують державно-правові проблеми та явища. Але між ними є й істотні відмінності. Відомий голландський юрист Г.Гроцій вважав, що “предмет юриспруденції – це питання права та справедливості, а предмет політичної науки – доцільність та користь”.

Важлива відмінність між політологією та правознавством витікає з різниці між політичною та адміністративно-правовими сферами управління. Право та адміністративно- правова сфера – це поперед усе закони, укази, розпорядження; політика, політична сфера управління – це стратегія та тактика поведінки та діяльності людей та їх організацій, вплив владних структур на суспільство за допомогою не скільки правових норм, скільки багатьох інших засобів та заходів (силових, матеріальних, ідеологічних, психологічних та інших). Друга відмінність між політологією та правознавством – в тому, що норми права досить визначені, а політика більш змінлива та непостійна. В різних групах людей існують відмінні, змінюються політичні цінності та принципи, та й сприймаються вони по-різному. Політика є більш гнучкою та протирічивою, менш визначеною та постійною, ніж право, сферою взаємодії людей. Іншими словами, правову науку цікавлять ті політичні відносини, які здійснюються за участю держави та регулюються правом. В сфері її уваги знаходиться структура владних відносин, норми та інші форми забезпечення її сталості. Політологія звернена до вивчення динамічного боку цих відносин, який несе на собі відбиток впливу людської свідомості, діяльності, культури.

Політична економія, економічно обгрунтовуючи політичні процеси, дозволяє бачити в останніх боротьбу за реалізацію економічних інтересів. Економіка має вирішальний вплив на політичні явища шляхом вольових зусиль людини, яка, знаходячись в неоднорідних умовах (історичні, ідеологічні, культурні, природньо-географічні, інші), по-різному сприймає її вимоги, використовує різні засоби, форми та методи впливу. Але й політика має зворотний вплив на економічні процеси, закріплюючи, гальмуючи або стимулюючи їх розвиток. За допомогою політики та політичної влади соціальні шари, що займають в суспільстві домінуюче становище, закріплюють та помножують свій матеріальний стан, гарантують його незалежність від можливих посягань з боку інших членів суспільства. У зв’язку з цим економічну науку можна розглядати як одну з методологічних основ політології. В свою чергу, політологія дає наукове обгрунтування принципів відпрацювання та здійснення економічної політики, державного регулювання економічних процесів.

Соціальна психологія вивчає закономірності та механізми формування, функціонування та розвитку суспільно-психологічних явищ, процесів та станів, суб’єктами яких є різні соціальні групи, шари, індивіди. Предмет її вивчення складають суспільно-психологічні явища, в тому числі в сфері політики. Звідси – тісна взаємодія цієї науки з політологією. Разом з цим, кожна з цих наук виконує по відношенню один до одного методологічну роль. Знання політичних закономірностей дозволяє розкрити сутність психологічних явищ в сфері політики, а знання психологічних закономірностей допомагає виявити глибинну сутність політичних процесів.

На стиці політології та соціальної психології склалася та розвивається відносно самостійна наукова дисципліна – політична психологія, предметом якої є психологічні фактори політичної поведінки людей.

Зрозуміло, політологія взаємодіє не тільки з вказаними вище науками. Взаємозв’язок політології існує з географією, антропологією, етнографією, демографією. Сучасна політична наука виявляє інтерес до предметів вивчення таких природничих наук, як біологія, екологія, інші.

На закінчення даної теми можна поставити питання: а навіщо студенту будь-якої “неполітичної” спеціальності потрібні знання про політику?

Справа в тому, що будь-який ВНЗ, незалежно від спеціалізації, готує поповнення в ряди інтелігенції, особливого соціального прошарку, якому притаманні певні соціальні риси. В “Британській енциклопедії” слово “інтелігенція” трактується як “група інтелектуалів, яка знаходиться в опозиції до існуючої влади”. Оригінальне визначення, але справедливо по суті! Адже прогрес суспільства залежить від його спроможності випрацьовувати альтернативні ідеї, відстоювати їх право на існування, кращі з них втілювати в життя.

Громадянськість, тобто свідоме та активне виконання громадянських прав та обов’язків – корінна якість інтелігента. Право на опозицію має кожна особистість. Але опозиція повинна бути у відповідності з законом, проявлятись з високою політичною культурою. А для цього необхідний мінімум знань, вмінь, що й надає політологія.

Особливе значення політологія має для конкретної людини в суспільстві, яке тільки створює демократичні засади життя. Політологія збагачує особистість політичним досвідом, формує свідомого та самостійного суб’єкта історичного процесу.

Політика (від грец. politike — мистецтво управління державою) — існує думка, що цей термін поширився під впливом трактату Арістотеля про державу, правління (урядування) та уряд, який він назвав «Політика». Аж до кінця XIX ст. політичне знання традиційно розглядалося як вчення про державу, тобто про владу інституціо-нального, державного рівня. Однак розвиток політичної думки і уявлень про державу привів до виділення власне науки про державу як відособленого явища стосовно політичної філософії і політичної науки. Уявлення про політику значно розширилися, а розуміння політики окреслилось як досить складна проблема і стало предметом найрізноманітніших тлумачень. Нині їх існує багато. Назвемо деякі з них.

Політика — відносини, що включають згоду, підпорядкування, панування, конфлікт і боротьбу між групами, класами, націями, прошарками, стратами і окремими людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика) з приводу завоювання чи досягнення влади, її утримання, організації та використання.

Політика — курс, напрям, на основі якого виробляються і приймаються рішення, заходи щодо формування і виконання різних завдань. Наприклад, «міжнародна політика уряду», але разом з тим «торговельна політика фірми».

Політика — конкретна сфера, де окремі люди і політичні утворення (угруповання) та соціальні групи ведуть боротьбу за завоювання державної влади. У даному випадку кажуть: «займатись політикою», або навіть «триматися подалі від політики».

Політика — більш широке явище, а саме, як мистецтво управління людьми в суспільстві, організація життя громадян, розподіл та перерозподіл ресурсів, підтримання порядку, збереження внутрішнього і зовнішнього миру чи, навпаки, ведення війни, контроль суспільства і людини. З цього приводу слушним буде зауваження американського соціолога Толкотта Парсонса: «Феномен є політичним настільки, наскільки він зачіпає організацію і мобілізацію ресурсів, які необхідні для досягнення мети конкретного колективу чи спільності. Через те кажуть: «Усе — політика».

Зміст поняття «політика» важко визначити через його багатозначність. Небагато ще знайдеться слів, настільки насичених значеннями. Відзначимо, що «двоїстість» взагалі характерна для цього слова в його вживанні й саме вона приховує його можливе значення.

Таким чином, призначення (функції) політики полягає в такому:

• політика є інструментом реалізації владно значущих інтересів соціальних груп;
• політика покликана забезпечувати урегульованість і порядок соціальних процесів і відносин, умов матеріального суспільного виробництва і сумісної праці;
• політика забезпечує як спадкоємність, так і інноваційність суспільного розвитку. Інновація проявляється в обгрунтуванні і реалізації нових моделей розвитку;
• політика необхідна для того, щоби раціоналізувати суспільні відносини, згладити соціальні протиріччя і направити ситуацію на пошук зважених рішень.

Функція раціоналізації суспільного життя диктується цілим рядом обставин:

• небезпекою для суспільства випадкових і не передбачуваних явищ, які можуть бути детерміновані природним фактором, діями інших країн, егоїстичними інтересами індивідів і, груп, необдуманими рішеннями політиків;
• необхідністю більш раціонального виробництва і збереження матеріальних і духовних цінностей;
• потребою в передбаченні майбутнього і раціональних шляхів його досягнення.

Однак раціональну складову в політиці не можна абсолютизувати. В політиці суттєвий момент складають ірраціональні фактори, емоції, що проявляється, наприклад, в упередженнях одних етнічних груп стосовно інших, в електоральних перевагах, коли голосування визначається не раціональним вибором на користь програми кандидата, а симпатіями чи антипатіями стосовно політика.

Політика має складну, багатовимірну структуру. Вона може бути розглянута на рівні суб'єктів. Суб'єктами політики виступають різні соціальні групи (класи, етнічні і конфесіональні спільноти тощо), держави, партії, міжнародні організації тощо. Треба визначити, що під суб'єктами політики розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно і самостійно. Останнє значить, що вони усвідомлюють своє становище у суспільстві і безпосередньо через владу (в першу чергу, державну) намагаються реалізувати свої інтереси і завдання. В політології для позначення суб'єкта політики використовують поняття актор. Маючи відтінок театральності, воно достатньо точно характеризує учасника політичного життя як носія певної ролі (функцій). Ці ролі в політичному процесі не є рівнозначними, наприклад, роль рядового виборця і роль представника правлячої еліти. Активність політичного актора може бути виражена на індивідуальному, груповому і інституціональному рівнях.

Одна з найбільш відомих типологій акцентує увагу на трьох рівнях суб'єктів політики:

• соціальний: індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп (в умовах кризи і відсутності організованої політичної сили може встановитися охлократія, тобто влада натовпу), корпоративні групи (певні фінансові і промислові бізнес-еліти);
• інституціональний: партії, органи державної влади, суспільні організації тощо; політика представлена і такими суперінститутами, як держава-нація: ООН, НАТО;
• функціональний: армія (виступаючи частиною держави, нерідко сама бере владу в свої руки, встановлюючи воєнний режим правління), органи розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія. Бюрократію можна відносити і до соціального рівня. Бюрократія - це соціальна група, покликана зробити процес управління ефективним (функціональний аспект). Але вона часто використовує знання механізмів управління: надання їй повноваження у власних інтересах і здатна концентрувати владу в своїх руках. Бюрократія виступає суб'єктом політики через те, що на неї покладається функція проведення якихось державних (управлінських) рішень у життя, тому вона здатна заблокувати виконання будь-якого з них, якщо воно суперечать її інтересам.

Об'єктами політики виступають суспільні явища, на які направлена діяльність суб'єктів політики, зокрема влада. Суб'єкти, здійснюючи політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з приводу використання влади. Ці взаємодії будуть визначатися політичними інтересами учасників, які є безпосередньо спонукальною причиною політичної активності. Вони формуються з усвідомлення економічних, соціальних (релігійних, етнічних) інтересів, усвідомлення свого становища на основі порівняння зі становищем інших груп і передбачають орієнтацію на участь у політично управлінській діяльності як умова закріплення або зміни цього становища.

Характер політичної діяльності і відносин визначається також ціннісними орієнтаціями, ідеалами і дуже часто емоціями, тобто політичною свідомістю. На рівні раціонального усвідомлення політична свідомість виступає як ідеологія, а на рівні емоцій, переживань і почуттів - як політична психологія.

Нарешті, з середини 50-х pp. XX ст. суспільнознавці стали виділяти особливий феномен, який хоч і має багато спільного з політичною свідомістю, але ж повністю не дублює його - політичну культуру.

У структурі політики можна виділити нормативний аспект, виражений конституціями, законами, програмними документами партій і політичних рухів. Названі елементи політичного життя можна об'єднати в більш загальні види явищ: політичну систему, політичні режими (частина політологів розглядає політичний режим як функціональну підсистему політичної системи) і політичні процеси.

Політична система включає в себе відносно стійкий клас явищ (інститути, відносини, політичну культуру тощо) і характеризує устрій політичної влади у суспільстві.

Політичний режим розкриває функціональні і динамічні аспекти політичної системи.

Політичні процеси включають у себе відносно більш змінні явища. Політичний процес - це взаємодія суб'єктів політики, результатом яких є зміни, переміни в політичному житті суспільства.

Політика - явище багатоаспектне, що дозволяє виділяти її різні види.

1. Так, залежно від сфери суспільства, в якій політика виражена своєю регулюючою функцією, виділяють економічну, соціальну, національну, науково-технічну, екологічну, культурну і воєнну політику.

2. За масштабом вона може бути внутрішньою і зовнішньою. Залежно від пріоритетності говорять про політику нейтральну, "відкритих дверей", національного примирення, компромісів.

3. За змістом і характером розрізняють прогресивну, реакційну, науково обгрунтовану і волюнтаристську політику.

4. За суб'єктами політики, тобто залежно від того, хто її здійснює, вона може виступати політикою держави, світового співтовариства, політикою партії, політикою суспільних організацій, політикою банку або фірми тощо.

Дата добавления: 2015-05-23