Римське право і політика 2 страница

У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій і концепція плюралізму еліт. Найвідомі-шим представником концепції масової комунікації є американський політолог Гарольд Лассуел. Він розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу — як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної влади, вивівши формулу, що розкривається в таких складових: хто говорить — що повідомляє, яким каналом — кому, з яким ефектом? У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що організовує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тобто зміни свідомості аудиторії). В такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г. Лассуелом як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи Поль Лазарсфельд і Девід Рісмен.

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні висновки зробив Роберт Даль, а саме:

1) керують не маси;

2) керує не еліта, оскільки жодній із елітарних груп не вдалося монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства;

3) керують суспільством диференційовані і спеціалізовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками і на чолі яких стоять більш-менш підприємливі лідери.

На думку Р. Даля, поліархічна модель управління властива для всього американського суспільства і певною мірою для всієї світової цивілізації.

У 60-х роках біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Ця критика зводилася до таких моментів:

1) біхевіоризм — це надмірна цифроманія, за якою можна упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;

2) біхевіоризм — це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем;

3) біхевіоризм — псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, то тим самим буде підсвідомо відстоювати його збереження.

Нові течії постбіхевіористського напряму керуються такими принципами:

1) реальність має переважати технічні прийоми дослідження;

2) головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;

3) вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології. Серед цих політичних течій виділяється систематизмДевідаІстона, який сформулював вчення про політичну систему. За Д. Істоном, головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування.

Для розуміння системних процесів, на думку Д. Істона, потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації. Проблеми природи тоталітаризму глибоко досліджені в працях політологів Ханни Аренд, Раймона Арона, Збігнева Бжезінського та ін.

Так, X. Аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, яка виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стадії загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас — ніщо. В такому суспільстві, де існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності.

X. Аренд розрізняла «терор революційної диктатури», спрямований проти противників режиму, і тоталітарний терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв'язку ідеології й терору. До тоталітарних режимів X. Аренд відносила тільки націонал-соціалістичну Німеччину початку 40-х років і сталінську Росію.

Р. Арон досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організаціїполітичних партій. Виходячи з цього, Р. Арон розрізняв два типи режиму — конституційно-плюралістичний та монополістичний. Домінуючою рисою конституційно-плюралістичного режиму він вважав юридичну організацію мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою.

Основна риса монополістичного режиму — забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків:

1) монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною, державою-партією;

2) монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення;

3) монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі;

4) монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.

Збігнев Бжезінський разом із КарломФрідріхом відносить до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на таких головних рисах:

1) домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія;

2) використанні терору і обмеженні доступу до об'єктивної інформації для забезпечення монополії влади;

3) централізованій системі управління економікою.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Так, французькі політологи ЛюсіанПай та ГабрієльАлмонд називають три критерії:

1) структурну диференціацію, яка грунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури;

2) ефективність політичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання;

3) тенденцію до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства, її сформулював 3. Бжезінський. Він вважає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

1) перша фаза (1—5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи та передбачає політичну трансформацію вищих ешелонів влади і початкову стабілізацію економіки (лібералізацію цін і припинення дотацій, безсистемну приватизацію, стабілізацію грошової одиниці);

2) друга фаза (3—10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, проведенням малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);

3) третя фаза (5—15 років) передбачає закріплення демократичних процесів (створення стабільних демократичних партій, встановлення демократичної політичної культури) і стабілізацію економічного зростання (здійснення великої приватизації, формування культури підприємництва).

3. Бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі.

Перший урок, на його думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких перетворень.

Другий урок — у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають на одній і тій самій фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які було зроблено у рамках попереднього ладу («переддозрівальний період»).

Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефективних економічних реформ.

Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетворень — шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні і об'єктивні умови.

П'ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.

ВИСНОВКИ
1. У доантичний період політична думка розвивалася в країнах Стародавнього Сходу. Вона характеризувалася міфологічним і релігійним спрямуванням. Серед різноманітних течій найбільш впливовими були дві — конфуціанство і легізм. Якщо конфуціанство наголошувало на необхідності особливих чеснот правителя, який піклується про підданих як батько про дітей, то легісти обґрунтовували необхідність державного правління, заснованого на законах і централізованому державному апараті.

2. В античних концепціях політики на місце проблем східної колективної моралі висувалися питання індивідуальної свободи і громадського обов'язку, розроблялися теоретичні проблеми суті, форми держави, кращого державного устрою, приватної власності та права. Найбільш вагомий внесок у розвиток політичної думки зробили грецькі філософи Платон і Арістотель та римський історик Полівій і політик Ціцерон.

3. Платон сформулював ідеальну і законодавчу концепції держави. Ідеальна держава — це аристократія, де управляють філософи — мудреці. Платон підкреслював розвиток форм держави по висхідній лінії від аристократії до тиранії.

Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, тоді потрібна законодавча держава, в якій мудрі закони замінюють мудрість філософів.

4. Арістотель критикував ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства і лінощів у суспільстві. Найкращою формою держави мислитель вважав політію, що поєднувала кращі риси олігархії і демократії та грунтувалася на законах. Політія спиралася на середній клас, який підтримував рівновагу між багатими і убогими.

5. Полібій запропонував циклічну концепцію зміни шести форм держави: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії.

6. Ціцерон заклав основи юридичного розуміння держави, згідно з яким держава є передусім узгоджене правом спілкування людей, обгрунтував республіканський принцип побудови держави, розкрив суть управління державою як поєднання науки, мистецтва і практичних навичок.

7. В епоху Середньовіччя домінували теологічні концепції держави, які проголошували, що порядок панування і підпорядкування встановлений Богом і що тільки церква має право впливати на правителя, коригувати державну політику відповідно до принципу справедливості.

8. У межах просвітницько-раціоналістичного періоду політична думка звільнилася від релігійного й етичного спрямування. Простежувалося прагнення філософів раціонально осмислити політичні явища і процеси. До основних надбань тогочасної думки можна віднести вчення Н. Макіавеллі про політику, а також концепції інших мислителів про державний суверенітет, природні права людини і суспільну угоду, народний суверенітет, розподіл влади, правову державу і громадянське суспільство. У цей же період виникло політичне вчення марксизму.

9. Н. Макіавеллі заклав розуміння політики, незалежної від релігійних і моральних основ, обгрунтував необхідність диктаторської влади для переходу від стану свавілля до республіки римського типу, розробив основні принципи політичного управління.

10. Ж. Боден сформулював поняття державного суверенітету як єдиної, неподільної, вільної від обмеження! законів влади короля над громадянами і підданими.

11. Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені Т. Гоббсом, Дж. Локком і Ж.-Ж. Руссо, їх суть полягала в тому, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність і безпеку, на які держава не повинна посягати. Укладаючи суспільну угоду з правителем, для того щоб уникнути постійної ворожнечі, люди відмовляються від своїх прав і підкоряються владі або лише частково делегують права владі, обмежуючи її.

12. Ж.-Ж. Руссо заклав основи концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Він реалізує свій суверенітет через участь народу в законодавчому процесі.

13. Концепція розподілу влади, сформульована Дж. Локком і ТТТ- Монтеск'є, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, а також механізм їх стримувань і противаг.

14. Концепцію правової держави і громадянського суспільства грунтовно розробили І. Кант і Г. В. Ф. Гегель. Суть правової держави, за І. Кантом, у її відповідності праву, а не піклуванні про соціальні потреби людей. Громадянське суспільство, за Г. В. Ф. Гегелем, — це система суспільних інститутів, що в рамках правових відносин захищають інтереси особи і груп на державному рівні.

15. Марксистська концепція політики, що була противагою ліберальним концепціям, розглядала державу як інструмент влади панівного класу і передбачала її відмирання в комуністичному суспільстві. Марксисти заперечували парламентську демократію як таку, що створює ілюзію народного представництва, відстоювали революційне насильство і диктатуру пролетаріату на перехідному від капіталізму до соціалізму етапі.

16. Великий вплив на розвиток світової політичної думки мав соціологічний напрям — «позитивізм», основи якого заклали О. Конт, Е. Дюркгейм і Г. Спенсер. У рамках цього напряму виділяються класичний позитивізм, соціологія розуміння і елітарні концепції політики. Представники класичного позитивізму розробили нову методологію дослідження суспільних явищ, яка грунтувалася на звільненні соціології від метафізичних і етичних проблем і перенесенні методів дослідження природознавства на вчення про суспільство. Крім цього, О. Конт розкрив трансформацію форм держави залежно від етапів суспільного розвитку, а Г. Спенсер обгрунтував органічну концепцію держави, розкрив механізм відносин між державою і людиною в руслі лібералізму.

17. Розуміюча соціологія, представником якої був М. Вебер, розкрила природу політики, держави і бюрократії. М. Вебер розглядав політику як участь у здійсненні влади, а державу — як спільноту людей, що володіє в межах певної території монополією на законний примус. Він обгрунтував парадигму легітимності як основи довіри підданих або громадян до влади, розробив концепцію бюрократії як спеціалізованого апарату управління, необхідного в умовах капіталістичної раціоналізації суспільства.

18. Представники елітарних концепцій в політології В. Парето, Г. Моска та Р. Міхельс сформулювали такі положення: 1) рушійною силою суспільства є боротьба еліт за владу; 2) еліти існують на будь-якому рівні суспільної організації; 3) маси є завжди об'єктом манупіляції з боку еліт і не беруть жодної участі в управлінні суспільством; 4) в суспільстві діє закон циркуляції еліт, згідно з яким авторитарні еліти змінюються демократичними і навпаки.

19. У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. Домінуючим напрямом, у рамках якого розвивалися політологічні течії, був біхевіоризм. Він акцентував увагу на вивченні поведінки політичних суб'єктів, котра піддається спостереженню і аналізові з допомогою математичних і статистичних процедур. У рамках цього напряму виділяються концепція масових комунікацій Г. Лассуе-ла та концепція плюралізму еліт Р. Даля. Г. Лассуел вивчав питання про те, як із допомогою засобів масової комунікації формується громадська думка, як вона впливає на процес прийняття політичних рішень. Р. Даль довів, що в суспільстві панує конкуренція еліт, що призводить до розпорошення влади між ними.

20. Д. Істон заснував напрям системного аналізу політики, в якому намагався поєднати теорію з емпіризмом.

21. У працях відомих політологів X. Аренд, Р. Арона, 3. Бжезінського сформульовано концепції тоталітаризму. Вони зводяться до таких висновків: 1) тоталітарні режими існували в комуністичних і фашистських країнах; 2) основою тоталітаризму є масове, атомізоване суспільство; 3) тоталітаризм передбачає монополію однієї партії і однієї ідеології; 4) зв'язок ідеології і терору; 5) недопустимість будь-якої опозиції.

22. Представники концепції політичної модернізації Л. Пай і Г. Алмонд акцентували увагу на таких критеріях модернізованого режиму, як структурна диференційованість, прагнення до постійного оновлення і створення умов для участі мас у політичному житті.

23. З. Бжезінський розробив концепцію трансформації посткомуністичного суспільства в сучасне демократичне суспільство, розкрив стадії та рушійні чинники цього процесу.

Політична думка зародилась в стародавні часи в країнах Стародавнього Сходу – Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Персії.

Р и с. 3. 1 О с о б л и в о с т і п о л і т и ч н и х т е ч і й с т а р о д а в н ь о г о с в і т у

ЄГИПТЯНИ вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра, який владарював над богами і людьми. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам – Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість “нижчих вищим”.

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої – боги і фараони, підніжжя – народ. Між ними – жерці, знать, чиновники.

Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

ШУМЕРСЬКА ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами – правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX–XIX ст. до н. е.) тощо.

ВАВІЛОНЯНИ залишили одну з найцінніших пам’яток східної політико-правової думки – Закони Хаммурапі (1792–1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

ЗАРАТУСТРА (VIII ст. до н. е. засновник зороастризму – міфологічних уявлень стародавніх персів): у центрі його вчення боротьба добра і зла. Держава має бути земним втіленням небесного царства, монарх має насаджувати добро, боротися проти зла в державі. При владі мають бути найдоброчесніші люди. Закликав до взаємної любові, прощення, миру.

БУДДА (563–483 pp. до н. е.; збірник “Дігха Нікайя”): Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечував теорію божественного походження каст і царської влади. Пропонував людям відмовитися від бажань і пристрастей, зробити своє життя непідвладним впливу середовища.

КОНФУЦІЙ (551–479 pp. до н. е.) – яскравий представник стародавньокитайської думки. Погляди Конфуція викладено у книзі “Луньюй” (“Бесіди і судження”), складеній його учнями.

Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є “сином неба”, його влада має божественне походження. Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів, був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.

Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов’язку тощо.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів, що було з умовлено їх традиційно каральним значенням.

Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

МО ЦЗИ (479–400 pp. до н. е.), – засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей. Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча.

Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

ШАН ЯН (390–338 pp. до н. е.) – виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання (легізм).

Стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів – “фа” (звідси китайська назва цієї школи – “фація”), які спираються на суворі покарання.

Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

Без сумніву, політичні ідеї, які були репрезентовані загаданими вище великими мислителями сход, є цікавими для нас. Вони складають частину політичної культури східної цивілізації і мають велике значення для історії розвитку всієї людської історії. Разом з тим, через різні історичні причини вони майже не впливали на розвиток європейської цивілізації. Значно більший вплив на сучасну Європу має політична думка мислителів Стародавньої Греції та Риму.

Політична думка в Стародавній Греції і Стародавньому Римі розвивалась як форма теоретичного узагальнення інтенсивного політичного життя, характерного для цих суспільств. Функціонування інститутів полісної демократії неможливе без активної участі громадян в політиці, що передбачає вибір оптимальних для цього форм державного устрою, існування механізму вирішення політичних конфліктів, що виникали між громадянами, наявність уявлень про шляхи забезпечення єдності суспільства при наявності очевидних і гострих соціальних відмінностей. Багато ідей, які виникли в той час, не втратили своєї актуальності й дотепер.

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям, насамперед, творчістю “СЕМИ МУДРЕЦІВ” (кін. VII – поч. VIст. до н. е.). Вироблені ними формули “чеснотам – свій, пророкам – чужий”, “силою не роби нічого” (Клеобул); “дотримуйся доброчесності”, “закон – це поєднання права і сили”, “навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню” (Солон); “не погрожуй вільним, нема на те права”, “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів”, “підкоряйся законам” (Хілон); “не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами”, “вчи і вчись кращого” (Фалес); “не роби того, що не подобається іншому”, “закон – втілення найвищої могутності”, “володій своїм” (Піттак); “бери переконанням, а не силою”, “говори доречно” (Біант); “демократія краще тиранії”, “не карай злочинця, а поперджай злочин”, “люби закони старі, а їжу свіжу” (Періандр) та ін. – покликані були стати моральною нормою співжиття.

СОЛОН (640–559 до н. е.) завдяки рішучим реформам в державному будівництві ввійшов в історію як родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.

ДЕМОКРІТ (470–366 до н. е.) – його вчення особливо вплинуло на розвиток політичної ідеології: про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент “хорошої” держави. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фігурували вчення Піфагора (580–500 до н. е.), Геракліта (530–470 до н. е.) та деяких інших давньогрецьких мислителів.

СОФІСТИ – родоначальники раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку (Протагор (481–411 до н. е.), Горгій (483–375 до н. е.), Гіппій (460–400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін.

Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з “периферійних позицій” у центр політичного життя, ставленні до неї як до “міри всіх речей”, природної рівності людей, у тому числі й рабів, у розвитку демократичних поглядів.

СОКРАТ (469–399 pp. до н. е.) – вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів відданість і підпорядкування законам.

Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану протии народу, – тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших – плутократією, а правління всіх – демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи.

ПЛАТОН (427–347 pp. до н. е.) – своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах “Держава”, “Політик” і “Закони”. Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах.

Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала – дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани – правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава Платона – це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один – найдостойніший), або аристократією – владою декількох кращих.

Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління – тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу – охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії – багатство, в демократії – свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність – тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія – найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство. У діалозі “Політик” Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.

АРІСТОТЕЛЬ (384–322 pp. до н. е.) – політичні погляди викладені головним чином у працях “Політика” та “Афінська політія”. Займався проблемами походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

Дата добавления: 2015-05-23