Навчально-методичний посібник 1 страница

85.

86.У чому складаються полягають особливості традиційного, харазматичного і бюрократичного лідерства за М. Вебером?

Бюрократичне управління означає панування за допомогою знання І з цього складається його специфічно-раціональний характер. Відповідно зі своєю методологією Вебер дає аналіз легітимних типів панування. Розрізняє три чистих типи панування:

1. Легальне. Тут у якості "мотиву поступливості" має місце розуміння інтересу, тобто цілераціональна дія. До такого типу, на його думку, відносяться сучасні йому європейські держави: Англія, Франція та ін., а також США. У такій державі підкоряються не особистості, а встановленим законам, яким підкоряються не тільки керовані, але й керуючі. Правовий початок — це принцип, що лежить в основі легального панування.

Найчистішим типом легального панування Вебер вважає бюрократію. Правда, він відразу підкреслює, що ніяке панування не може бути тільки бюрократичним, оскільки на вершині сходів знаходяться або спадкоємні монархи, або обрані народом президенти, або лідери, обрані парламентською аристократією. Але повсякденна, безупинна робота при цьому ведеться силами фахівців-чиновників, тобто "машиною управління".

2. Традиційне, Цей тип обумовлений "вдачами", звичкою до певної поведінки. У цьому розумінні традиційне панування засноване на вірі не тільки в законність, але навіть у святість здавна існуючих порядків і влад.

Найчистішим типом такого панування є, за Вебером, патріархальне панування. Це суспільства, що передували сучасному буржуазному суспільству. Тип традиційного панування за своєю структурою подібний, за Вебером, зі структурою сім'ї.

Штаб управління тут складається з особисто залежних від хазяїна домашніх чиновників, родичів, особистих друзів чи особисто вірних йому васалів. На відміну від розглянутого вище типу панування саме особиста вірність служить тут підставою для призначення на посаду, а також для просування по ієрархічній градації. Для традиційного панування характерна відсутність формального права і відповідно відсутність вимоги діяти "незважаючи на особи"; характер відносин у будь-якій сфері сугубо особистий.

3. Харизматичне. Поняття харизми (греч. charisma — божий дарунок) відіграє у веберівській політичній соціології важливу роль. Харизма, відповідно до етимологічного значення цього слова, є певна екстраординарна здібність, певна риса індивіда, що виділяє його серед інших. Ця риса дарована людині від природи Богом, долею. До харизматичних якостей Вебер відносить магічні здібності, пророчий дар, видатну силу духу і слова. Харизмою, за Вебером, наділені герої, полководці, маги, пророки і провидці, видатні політики, засновники світових релігій та ін. типи (наприклад: Будда, Христос, Магомет, Соломон, Лікург, Цезар і т. д.).

Харизматичний тип легітимного панування є прямою протилежністю традиційному. Якщо традиційний тип панування прихильний до звичайного, раз і назавжди заведеного, то харизматичний, навпаки, спирається на щось незвичайне, таке, що ніколи раніше не визнавалося. Основною базою харизматичного панування є афективний тип соціальної дії. Вебер розглядає харизму як велику революційну силу в традиційному типі суспільства, здатну внести зміни в позбавлену динамізму структуру цих суспільств. Однак слід зазначити, що при всьому розходженні і навіть протилежності традиційного і харизматичного типів панування між ними є і щось загальне, а саме: обидва спираються на особисті відносини між хазяїном і підлеглим. У цьому відношенні обидва типи протистоять формально-раціональному пануванню як безособовому.

Джерелом особистої відданості харизматичному правителю є не традиція і не визнання його формального права, а насамперед емоційно забарвлена віра в його харизму і відданість цій харизмі. Тому, як підкреслював Вебер, харизматичний лідер повинний піклуватися про збереження своєї харизми і постійно доводити її присутність. Штаб управління при такому типі панування формується на основі особистої відданості лідеру.

Раціональність, у веберівському розумінні, це формальна, функціональна реальність, тобто вільна від усяких ціннісних моментів.

Зрозуміло, що харизматичний принцип легітимності (на відміну від формально-раціонального) авторитарний. Власне кажучи, авторитет харизматичного лідера базується на його силі — тільки не на грубій, фізичній, а на силі його внутрішнього обдарування.

Легальне панування, за Вебером, має більш слабку легітимну силу, ніж традиційне і харизматичне. Вебер за основу легального панування бере цілераціональну дію. У чистому вигляді легальне панування не має ціннісного фундаменту, — не випадково цей тип панування здійснюється раціонально, де "бюрократична машина" повинна служити винятково інтересам справи.

Важливо відзначити й те, що відносини панування в "раціональній" державі розглядаються Вебером за аналогією з відносинами в сфері приватного підприємництва. Цілераціональна дія має як свою модель дію економічну. Економіка — це та "клітинка", у якій існує легальний тип панування. Саме економіка найбільше піддається раціоналізації. Вона звільняє ринок від станових обмежень, від зрощування з вдачами і традиціями, перетворюючи всі якісні характеристики в кількісні, тобто розчищає шлях для розвитку сугубо раціонального капіталістичного панування.

Це і є легальне панування. Але саме тому, що формальна раціональність у собі своєї мети не несе і завжди визначається через щось інше, легальне панування не має досить сильної легітимності і повинне бути підкріплене чимось іншим — традицією чи харизмою.

В останній період своєї діяльності Вебер прийшов до висновку про необхідність доповнити парламентську легальність саме плебісцитною легітимністю. Політичним лідером повинний, на його думку, виступати політичний діяч, який обирається не парламентом, а безпосередньо всім народом. Це дає лідеру право звертатися в найбільш відповідальні моменти безпосередньо до народу через голову парламенту.

Він ніколи не брав під сумнів необхідність парламенту, який обмежував би владу плебісцитно обраного лідера і здійснював як стосовно нього, так і стосовно апарату управління функції контролю. Саме наявність трьох взаємно доповнюючих моментів: апарату управління ("машини") як раціонального засобу здійснення влади політичного лідера; харизматичного лідера, який формулює і проводить політичну програму ("цінності"); парламенту як інстанції критично-контрольної стосовно апарату, але почасти і президента, є необхідною умовою існування західного суспільства.

Плебісцитна демократія як форма політичної системи, на думку Вебера, найбільше відповідала ситуації, що склалася в сучасному йому західноєвропейському суспільстві.

Тільки плебісцит, за його переконанням, може повідомити політичному лідеру ту силу легітимності, що дозволить йому проводити певним чином орієнтовану політику, а також поставити державно-бюрократичну машину на службу визначеним цінностям. Зрозуміло, що дня цього політичний лідер повинний бути харизматично-обдарований, тому що в противному випадку він не може одержати схвалення плебісциту. Його політична позиція, також як і його теорія панування, істотно відходила від позицій класичного лібералізму. Цей свій відхід Вебер намітив насамперед при розгляді проблем політичної економії. Політична економія, на його думку, не може орієнтуватися ні на етичні, ні на виробничо-технічні, ні на ідеали щастя — вона може і повинна орієнтуватися на ідеали національні. її метою повинне бути економічне зміцнення і процвітання нації

Правда, його націоналізм носив аж ніяк не консервативний характер. Він не вважав за можливе жертвувати політичними свободами окремого індивіда. Його ідеалом було поєднання політичної свободи і національної могутності. Власне, поєднання політичного лібералізму з націоналістичними мотивами взагалі характерно дня Німеччини. Вебер тут не виняток.

Нація виступає у Вебера як найважливіша політична цінність.

87. Порівняйте поняття «влада», «авторитет», «могутність», «панування». «Політична влада», «політичне панування».

Влада — це сила, яка з допомогою авторитету, заохочення та примусу, має здатність зі своєї волі впливати на інших.

Влада — слово, що використовується в українській мові для назви кількох різних, але взаємопов'язаних понять:

Право та можливість керувати, розпоряджатися чимось або кимось.

Політичне панування, політичний устрій.

Державна влада (судова, законодавча, виконавча)

Військова міць (військова влада)

В найширшому розумінні влада це здатність впливати на події та явища. В такому широкому значенні говорять не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодію людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою) чи навіть природних явищ між собою. Однак перш за все влада розглядається як соціальна категорія і стосується стосунків між людьми.

Авторите́т — загальновизнана довіра, пошана.Деонтичний авторитет — авторитет вищої за рангом особи, начальника, епістемістичний авторитет — авторитет знавця, фахівця.

Авторитет є характеристикою особи, організації, теорії, джерела інформації тощо. Поняття авторитету пов'язане з поняттям віри. Думки, оцінки, рішення авторитетного суб'єкта не викликають заперечень і сприймаються як істина. В цьому сенсі авторитет є найважливішим джерелом знань для будь-якої людини. Людина впродовж свого життя не має можливості перевірити на власному досвіді всі твердження, які вона отримує з книг та інших джерел інформації. Тому більшість її знань обґрунтовані посиланнями на авторитет. Таким чином, авторитет виступає практичним критерієм істини.

Релігія приписує авторитету священних текстів статус абсолютного критерія істини, оскільки вважається, що священні тексти написані пророками через одкровення.

Могутність.На думку американського вченого Д. Гелбрейта, суть могутності полягає у накиданні волі окремого індивіда або групи людей іншим, серед них і тим, хто не хоче того підкорення, хто виступає проти. Він виділяє три основні види могутності: 1) могутність, що заснована на загрозі покарання; 2) компенсаційна могутність; 3) могутність, в основу якої покладено переконання.

Перший вид могутності забезпечує підкорення через висунення альтернативи перед об’єктом: він має робити те, що від нього вимагають, бо інакше буде покараним. Зазначений вид базується на прямому примусі або на неприхованій погрозі.

Другий вид могутності також висуває альтернативу перед тим, хто має бути підкорений і, якщо суб’єкт виявляє слухняність, він отримує “компенсацію”.

Третій вид могутності передбачає зміну переконань, уявлень тих, кого необхідно підкорити. Це досягається “природнім” шляхом внаслідок маніпуляцій масовою свідомістю.

Відповідно до цих видів політичної могутності Д. Гелбрейт визначає три її головних джерела: особа (здібності), власність (вагомість) та організація (структурованість).

На нашу думку, держава виступає найбільшим власником політичної могутності, оскільки в силу своєї природи володіє всіма інструментами цієї могутності (примус, підкуп, компенсація, переконання тощо). Їй характерні всі вищеозначені види та джерела політичної могутності. Відповідно у період трансформаційних змін суспільства (який ще визначають у науковій літературі “перехідним” або “постсоціалістичним”) виникають певні суспільні деформації, тобто негативні суспільно-політичні явища – засилля чиновників, корупція, рекет, правовий хаос, безробіття тощо. Чим слабшим в Україні буде супротив громадськості (громадської консолідованої сили) державній силі і негативним суспільно-політичним явищам, тим у безправнішому стані вона (громадськість) перебуватиме. Це той суспільний стан, коли “народ мовчить і одночасно мучиться”, терплячи диктат бюрократичної системи держави з одного боку, а з іншого, свавілля кримінальних елементів. За такої громадської “мовчанки” відбуватиметься несправедливий розподіл будь-яких ресурсів суспільства між державними відомствами і кримінальними кланами. І як наслідок, мають місце цілком звичні для такого “перехідного” суспільства явища: у політиці – “розбірки” політичних кланів, що означилися у зрозумілому для всіх понятті як “лазаренківщина”, в економіці – “процвітання” відомчо-бюджетного капіталізму та криміналітету, що виражається гаслом: “хочеш жити – ділися з нами!” Сьогодні найменший бізнесовий успіх локалізується державою і криміналітетом.

Панування — це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб'єктами політики нерівноправні стосунки: командування, підкорення, пригноблення, придушення, експлуатацію. В історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницький, феодально-кріпосницький, кастовий, імперсько-колоніальний, клієнтський.

Експлуатація передбачає досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів праці. До політичних інструментів експлуатації належить: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних соціальних груп і непомірний податковий тиск для інших; корупція, перерозподіл соціальних благ на користь пануючої верхівки.

Взаємодія суб'єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. В основі політичного конфлікту лежить зіткнення інтересів з приводу розподілу влади, панування і престижу, а також матеріальних ресурсів.

У конфлікті виділяють чотири стадії: передконфліктну, конфліктну, розв'язання конфлікту, післяконфліктну.

Перша стадія є латентною (прихованою) і характеризується накопиченням незадоволення у зв'язку з глибокою розбіжністю інтересів і цінностей суб'єктів конфліктної ситуації.

Політична влада — засіб, за допомогою якого суб'єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи військово-політичні) або ненасильницьким, коротко- або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від рівня зрілості її елементів — держави, політичних партій, рухів, інших громадських об'єднань, правильності їхньої політичної стратегії і тактики у внутрішній і зовнішній політиці, здатності сприяти суспільному прогресу.

Поняття "політична влада" пов'язане з такими явищами, як політичне панування, експлуатація, пригноблення та ін. Для здійснення політичної влади її слід упорядкувати, тобто насамперед закріпити у вигляді політичного панування.

Політичне панування — це встановлення структурованих у суспільстві відносин командування — підкорення, що забезпечують політичний порядок.

Встановлення організованої системи управлінської праці і виконавської діяльності має бути оформлене на законодавчій основі, що дає владі змогу інституціоналізуватися, набути діяль-нісно-правового характеру, робить її стійкою. Суспільство в такому разі функціонує як демократичне. При порушенні права, на якому ґрунтуються діяльнісні взаємовідносини політичних інституцій, в суспільстві виникає антидемократизм, який може призвести до тоталітаризму.

Політичне панування у науковому розумінні має позитивне навантаження, оскільки нерозривно пов'язане з наведенням порядку, з упорядкуванням відносин, з правопорядком. Його слід відрізняти від таких понять, як експлуатація, політичне гноблення, придушення.

Експлуатація — досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів чужої праці.

Надзвичайно важливим для розуміння особливого політичного становища народів є поняття "пригноблення".

Пригноблення — це жорсткий і жорстокий примус, обмеження свобод і дій, привласнення чужої волі й оволодіння нею.

Політичне придушення — оволодіння панівним становищем на основі повного підкорення, приведення в повну залежність.

Як приклад пригноблення особистості, населення в цілому, а в окремі періоди й придушення є радянська владна система, яка протягом десятиліть існувала за рахунок привласнення волі за умови обмеження політичних свобод і трималася на обмані.

88. Політичне панування. Які можливості і межі раціонального?

Політичне панування - поняття в соціології і теорії політики, що характеризує здійснення влади, яка набирає інституціональні форми і передбачає розчленування суспільства на панівні і покірні спільності, соціальні групи, а також виділення і уособлення, відокремлення особливого управлінського апарату. Панування відрізняється від поняття влади, хоча влада може досягати становища панування. Політичне панування означає структурування в суспільстві відносин влади і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці і звичайно поєднаних з ним соціальних привілеїв, - з одного боку, і виконавчої діяльності, - з другого.

Політичне панування виникає тоді, коли влада інституалізу-ється, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації встановлюються позиції, зайняття яких дозволяє приймати рішення, наказувати, дозволяти або ж забороняти. Соціолог Макс Вебер відмічає, що панування означає шанс зустріти покору певному наказу. Формою суспільної організації влади є нерозривно зв' язане з нею політичне панування. Ще до утвердження політичного панування виникає політична влада, якщо вона спирається на силу. Так, в Україні відразу після лютневої демократичної революції, коли українські соціалісти та інші представники політичних партій, спираючись на збройну підтримку демократичних сил, встановили владу Центральної Ради, ще не створивши розгалужений апарат державної влади, вони не добились визнання її більшістю населення. Та тривалий період влада не може утриматися без встановлення політичного панування. Природно, політичне панування - це політичний порядок, в умовах якого одні командують, а інші підкоряються, слухняні, хоча ті, хто командує, можуть бути і підконтрольні демократично настроєним підлеглим, слухняним. Такий порядок може відповідати інтересам не тільки керівної, управляючої меншості, але й всього суспільства або його більшості.

В історії людства політичне панування звичайно виступає формою закріплення і засобом надбання соціального панування, тобто привілейованого становища в суспільстві. В сучасних умовах зв'язок політичного панування в правових соціальних державах з соціальними привілеями послаблений, хоча і не зник повністю. Самоуправляюча організація суспільства, що виникла в сучасних умовах, виступає альтернативою політичному пануванню.

89. Який вплив соціальних дій на характер політичних реалій?

Засновник "розуміючої соціології" М. Вебер розробив оригінальну теорію соціальних дій і на цій основі створив концепції політики, бюрократії, права. Вирізнивши чотири типи соціальної дії, він відстежує, в який спосіб ці типи дій впливають на характер політичних реалій.

1. Афективні дії проявляються у фаворитизмі, даруванні статусних і владних привілеїв "улюбленцям", у неправовому усуненні з посад чиновників, у неадекватному виконанні службових обов'язків під впливом пристрастей чи емоцій.

2. До традиційних політичних дій належать буденні поведінкові акти, які здійснюються в силу традиції, як-от: державна служба, повага та визнання зверхності керуючого, законослухняність тощо.

3. Цінніснораціональний тип соціальної дії поширюється у нових і новітніх суспільствах і може бути зрозумілим лише з урахуванням уявлень про цінності певних релігійних догм чи світоглядних систем. Прикладом останньої може бути марксизм-ленівізм, а відповідними цінностями політичного характеру - принципи пролетарського інтернаціоналізму, непримиренності до приватної власності, боротьби зі світовою буржуазією. Інколи ціннісно-раціональні дії політичного ґатунку у сукупності з певними культурними традиціями можуть утворювати цілі комплекси політичних норм і правил, наприклад, політику ненасилля в Індії часів Ганді чи політику нейтралітету в Швейцарії.

4. Цілераціональні дії притаманні сучасним розвинутим суспільствам й особливо поширені саме в політичній сфері. Для того, щоб політика була контрольованою, зводила до мінімуму конфлікти між людиною та соціальними групами, між ними і державою тощо, необхідними є акції, сенс яких зрозумілий і для керівників, і для виконавців, які здатні стимулювати особистісно усвідомлену ініціативу; до того ж вони не повинні загрожувати індивідуальній свободі або перешкоджати її розвитку. Прикладом таких дій може бути поведінка людей, які свідомо будують політичну кар'єру або приймають власні політичні рішення.

90. Яка має бути на вашу думку, політика реформування суспільства в умовах його кризи?

Знищення ринкових механізмів як природного регулятора економічних процесів апріорно позбавляло виробників в умовах державного соціалізму можливості ефективного господарювання. Переважання адміністративних методів господарювання над економічними почало все більше гальмувати соціально-економічний розвиток, що періодично породжувало спроби надати пріоритет іншим методам.

Відмова від жорстких методів контролю за економікою в 50-х роках минулого століття поставила на порядок денний необхідність використання економічних стимулів регулювання суспільного виробництва. Однак застосування останніх замість позаекономічного примусу за відсутності економічної свободи та конкуренції, коли заохочувалось виконання планових завдань, призводило до падіння віддачі кожного карбованця заробітної плати, посилення незбалансованості основних пропорцій розширеного відтворення, загострення дефіцитності. Внаслідок цього все більше зменшувалась дієвість економічних стимулів.

Господарська реформа в СРСР, здійснена в 60-х роках минулого століття, дещо прискорила соціально-економічний розвиток адміністративно-командної системи. Однак після згортання цієї реформи в 70-х роках почався повільний, але реальний спад у радянській економіці.

У цей час під впливом науково-технічного прогресу в ній ускладнювалася структура суспільного виробництва, економічних відносин, а процес привласнення все більше набував багаторівневого характеру. Економічні та соціальні інтереси окремих груп громадян, галузей, підприємств та їх об'єднань, особисті інтереси людей тісно перепліталися із завданнями науково-технічного прогресу. Однак одержавлена економіка, котра оживала лише під впливом команд, що надходили до неї з центру, була не в змозі і в окремих випадках, та і в цілому поєднати економічні інтереси з потребами науково-технічної революції. Все більш очевидно поставала необхідність підвищення ролі індивідуального відтворення, децентралізації економічних структур, надання економічної свободи безпосереднім товаровиробникам. Спроби персоналізувати відносини суспільної власності за допомогою бригадного та сімейного підряду, різних форм кооперації тощо за ініціативою державних структур не дали позитивних наслідків.

Другий етап науково-технічної революції, котрий ознаменувався появою процесорів, ресурсозберігаючих технологій, зростанням ролі людини у виробництві тощо, сформував нові виклики як адміністративно-командній, так і ринковій економічним системам. Економічно розвинені ринкові системи відповіли на це переходом до інноваційного підприємництва як підходу до господарювання на мікрорівні.

На противаг)' цьому адміністративно-командна економіка входила у все більшу суперечність із назрілими потребами подальшого соціально-економічного розвитку радянського суспільства. Гостро постала проблема забезпечення продовольством, знижувались темпи економічного розвитку, а відповідно, і приросту основного капіталу, погіршувалась динаміка показників ефективності суспільного виробництва, якість продукції. Оновлення машин, обладнання, а також продукції здійснювались в обсягах декількох відсотків. Майже половина робітників і колгоспників була зайнята ручною працею, причому значна їх частина - некваліфікованою. Загострився розрив між платоспроможним попитом та його покриттям. На ринку постійно бракувало товарів повсякденного попиту, на недостатньому рівні надавались послуги.

Як реакція на ці негативні процеси та явища у розвитку одержавленого соціалізму у 80-х роках XX ст. радянському суспільству була запропонована стратегія прискорення соціально-економічного розвитку. Однак ЇЇ реалізація негативно вплинула на ситуацію в економіці та соціальній сфері. Це переконало вище керівництво радянської держави у необхідності здійснення більш радикальних заходів в економіці, що проявилося у спробі не оновити окремі елементи адміністративно-командної системи господарювання, а здійснити її докорінну перебудову.

Програма подальшого реформування цієї системи господарювання містила цілий ряд суперечливих елементів. Впроваджуваний господарський механізм ґрунтувався на плануванні соціально-економічного розвитку державної власності та економіки. Виробнича діяльність підприємств, як і раніше, була обмежена фіксованою системою фінансування, дріб'язковою опікою банків. В управлінській діяльності територіальних органів та міністерств домінували адміністративні методи. Власне, до цих складових господарювання додавалася лише активізація товарно-грошових відносин.

У своєму прагненні прискорити соціально-економічне зростання керівництво радянської держави не взяло до уваги економічні можливості системи одержавленого соціалізму. Так, на перших етапах перебудови спостерігалися високі темпи зростання капіталовкладень, поліпшилась динаміка основних загальноекономічних показників, зростав імпорт. Однак висока інвестиційна активність за низької ефективності капіталовкладень призвели до "перегріву" економіки і неминучої в такій ситуації інфляції. Вона виникла спочатку в інвестиційній сфері, а потім поширилася і на всю економіку.

Надалі з усією гостротою постала проблема дефіциту державного бюджету. Внаслідок непродуманих заходів антиалкогольної кампанії, падіння світових цін на нафту, з одного боку, і зростання соціальних витрат, з іншого, дефіцит державного бюджету СРСР зріс із 18 млрд. крб п 1985 p. (1,8% ВВП) до 90 млрд. крб. в 1989 р. (8,7% ВВП).'

Фактична відміна централізованого контролю над фондами оплати праці підприємств призвела до того, що в 1989 р. вона зросла на 10.9%. а обсяг промислового виробництва - лише на 1.7%.2 Зростала невідповідність між попитом та пропозицією на споживчому ринку, погіршилась якість товарів, які на нього надходили.

Системна криза одержавленого соціалізму в середині 90-х pp. спричинила жорстку боротьбу між центральними та новими органами влади в союзних республіках. Вона охоплювала практично все коло жити по важливих проблем їх подальшого розвитку, що врешті-решт призвело до краху адміністративно-командної системи в СРСР.

Окрім Радянського Союзу, криза також охопила і більшість країн колишньої системи соціалізму, щоє підтвердженням загальної тенденції розвитку державного соціалізму.

Вихід українського суспільства з цього глухого кута вбачається у здійсненні перетворень в усіх сферах його життєдіяльності. В політичній сфері такі перетворення означають відмову від домінування однієї партії та перехід до багато партійної системи парламентської демократії; у соціальній - відхід від патерналістського стану держави і здійснення політики рівних стартових можливостей для кожного громадянина; в духовній - засвоєння суспільством та кожним його членом кращих надбань людської цивілізації; в економічній - роздержавлення і приватизація власності, становлення регульованої ринкової економіки.

Розвиток останньої супроводжується руйнівними процесами кризового характеру, що негативно впливає на стан усіх складових суспільних відносин. Це потребує регулюючого впливу держави на функціонування і розвиток ринкової економіки. Таке втручання має бути збалансованим, базуватись не на адміністративних методах впливу на економіку, не подавляти активної підприємницької діяльності людей. Те соціальне розшарування населення, яке є об'єктивним процесом розвитку ринкової економіки, необхідно зменшувати за допомогою соціальних компенсаторів.

Кінцевою метою ринкових перетворень у нашій країні є побудова соціальної ринкової економіки, в якій поєднуються принципи свободи ринку з принципами соціальної компенсації. Це потребує кардинальних змін в економіці України, котрі передбачають:

– роздержавлення і приватизацію об'єктів власності, всебічне сприяння розвитку підприємництва;

– формування національного ринку з відносним поділом його на складові та сучасною інфраструктурою, розвиненими ринковими господарськими зв'язками;

– становлення нових мотиваційних механізмів розвитку підприємств та продуктивної зайнятості працівників;

– демонополізацію економіки та упередження формування нових монополій, перехід до вільного ціноутворення у поєднанні з регулюючим впливом держави;

– здійснення грошово-кредитної та фінансової політики, що спрямовані на регулювання грошової маси в обігу;

– створення дієвої системи соціального захисту населення з метою його адаптації до ринкових перетворень та попередження, деградації, пом'якшення ризиків;

– реалізацію активної інвестиційної політики, яка забезпечила б структурну перебудову економіки та її соціальну переорієнтацію.

Отже, ринкові перетворення в економічній сфері постсоціалістичних країн мають спрямовуватись на утвердження засад соціально орієнтованого господарства.

Існування в недалекому минулому цілого ряду держав, де панувала адміністративно-командна система, породило наявність перехідного періоду в їх існуванні.

91. Як свідомість і ментальність українців впливає на їх політичні погляди?

Дата добавления: 2015-05-23