Навчально-методичний посібник 4 страница

В усіх країнах, де застосовується пропорційна виборча система, діють кілька впливових партій, жодна з яких історично не одержує сталої більшості в парламенті.

Існують три різновиди пропорційної виборчої системи:

– з використанням жорстких списків;

– списків з преференціями;

– напівжорстких списків.

При застосування пропорційної виборчої системи з жорсткими списками (наприклад, у Португалії, Ізраїлі) кожне з політичних об’єднань-учасників виборів (партія, блок, коаліція тощо) пропонує свій виборчий список, самостійно визначаючи послідовність розташування у ньому прізвищ кандидатів в депутати. Отже, якщо це об’єднання склало список зі 100 кандидатів і отримало на виборах 10 відсотків голосів, то перші 10 осіб із списку автоматично стають депутатами. При цьому виборець ніяк не може вплинути на персональний склад партійної парламентської групи – фракції. Інакше кажучи, за такої системи громадянам пропонується обрати не особистостей, а політичні платформи партій.

Пропорційна виборча система з преференціями (застосовується у Фінляндії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах) дає можливість враховувати персональні вподобання виборців. Тобто громадяни мають право не тільки проголосувати за конкретну партію чи коаліцію, а й позначати у списку номери тих кандидатів, яких вони особисто хотіли б бачити в парламенті. Якщо, наприклад, кандидат, який знаходиться у списку під № 20, має більший успіх серед електорату, ніж його колега, який має № 5, то саме № 20 буде обраний у першу чергу.

Пропорційна виборча система з напівжорсткими списками (застосовується в Австрії) надає виборцеві можливість за його бажанням проголосувати або за партійний список загалом, або віддаючи перевагу (преференцію) комусь із кандидатів у списку. Практика свідчить, що більшість виборців схильна обирати перший варіант, не вдаючись у деталі. Тому, відповідно, більше шансів обратися мають кандидати з першими порядковими номерами.

Змішана виборча система поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної виборчих систем.

Найпростішою схемою змішаною виборчої системи є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша – за пропорційним принципом. Прикладом може виступати Німеччина, де нижня палата парламенту – Бундестаг – на 50 відсотків обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а ще на 50 відсотків – за партійними списками. За таким самим принципом обирають парламенти у Литві, Грузії, Словенії. Угорський парламент третину місць відводить депутатам-“мажоритарникам”, решту – депутатам-“списочникам”.

Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування:

парламент має дві палати, одна з яких обирається за мажоритарним принципом, інша – за пропорційним. Типовими прикладами застосування такої системи виборів є Австралія та Польща.

112. В чому полягають історичні передумови появи жіночого питання?Чи продовжує патріархат існувати в сучасному епоху?

Жіночі рухи виникли не з нічого, їх поява була зумовлена багатьма причинами, в тому числі і розвитком самого суспільства. На різних історичних етапах жіночі рухи набували різноманітних форм, аж до феміністського сепаратизму. У більшості цивілізованих країн рівність чоловіків і жінок закріплено в правових актах, що є незаперечним досягненням жіночих рухів, але часто держава, визнаючи рівність можливостей, надає ці можливості тільки чоловікам, що неприпустимо і є однією з форм дискримінації жінок. Однак, незважаючи на безліч досягнень, жіночі рухи на всіх етапах свого розвитку відчували безліч труднощів.

В ході історії постійно відбувалося ускладнення суспільних структур, яке спричиняло зниження авторитету жінки в родині, скорочення її майнових прав, установлення подвійного стандарту норм поводження й моралі, й разом з тим посилення неформального впливу жінок через більше широку мережу соціальних зв'язків за межами родини й домогосподарства. Такі соціальні інститути, як церква, підтримували й, більше того, насаджували залежне положення жінки, вторинність її соціальних ролей, тим самим вибудовуючи гендерну систему влади й підпорядкування.

Переломним століттям вважається XVII, коли порушуються звичні підвалини суспільства, відбувається активне звільнення від догм церкви. Почався активний процес руйнування традиційного середньовічного світогляду, що відбилося й у питаннях статі. Однак, позитивні зміни стосувалися в основному чоловіків. Якщо в середовищі дворянства грамотність стала помітно поширюватися, то надзвичайно слабко вона проникала в середовище жіночого населення, навіть у родинах знаті й великого купецтва жінки, як правило, були неписьменні.

Багато теоретиків стверджують, що з поширенням ідей освіти в суспільстві, внутрішньосімейні відносини почали мінятися в кращу сторону, що особливо торкнулося відносин між матерями й дочками. Жінки, не маючи можливості змінити свою долю, намагалися це зробити для своїх дочок, виховуючи в них самостійність, підтримуючи інтерес до освіти, орієнтуючи їх на самостійну діяльність.

Вимоги рівноправності були вперше висунуті жінками в період становлення буржуазного ладу. Вже під час Війни за незалежність в Північній Америці 1775-83рр. було висунуто вимогу (яку підтримали громадські діячки Мерсі Уоррен, Абігайль Адамс та ін) про надання жінкам рівних з чоловіками виборчих прав.

Початок організованого Жіночого руху відноситься до часів Великої французької революції. У роки революції жінки брали активну участь у великих народних повстаннях. У ті роки у Франції почав друкуватися перший журнал, присвячений боротьбі жінок за рівність, виникли перші жіночі організації - жіночі революційні клуби, які брали участь у партійно-політичній боротьбі. Декларація прав жінки і громадянки, представлена в 1791р. Національним зборам (підготовлена Олімпією де Гуж за зразком Декларації прав людини і громадянина), була спрямована проти «панування чоловіків над жінками» і вимагала від чоловіків визнання повного соціального і політичного рівноправ'я жінки в ім'я забезпечення «загальних людських прав». Однак, більшість вождів французької революції відкинуло ідею жіночої рівноправності, і наприкінці 1793р. всі жіночі клуби були закриті.

В Англії вимога громадянської рівноправності жінок була висунута Мері Уолстонкрафт у книзі «Захист прав жінки» (1792р.), в якій вже були намічені засади феміністського руху. У I половині XIXст. учасниці Жіночого руху вимагають доступу жінок до освіти; до середини XIX ст. ця вимога все частіше доповнюється вимогою «права на працю» для жінок імущих класів.

У 30-40-х рр. у Франції набуває поширення література, яка пропагує звільнення від сімейного рабства жінки і вимагає її емансипації (наприклад, романи Ж. Санд). У США і Великобританії зароджується рух за виборчі права жінок. Жінки починають приймати все більш активну участь у громадському житті: наприклад, у США - в боротьбі за звільнення негрів (у 30-х рр. тут діяло близько 100 жіночих товариств боротьби з рабством), у Великобританії - у чартистському русі і в боротьбі за скасування хлібних законів.

Революції 1848-49рр. в Європі дали новий поштовх для розвитку Жіночого руху, у тому числі руху за політичне й громадянське рівноправ'я. У 1848р. у Франції виник ряд жіночих клубів, які боролися за політичну рівноправність жінок, зародилися перші самостійні організації робітниць, у Німеччині та Австрії з'явилося безліч жіночих спілок, які виступали за політичні права жінок. У США в липні 1848р. відбувся перший в історії з'їзд щодо захисту прав жінок; згодом такі з'їзди стали скликатися майже щорічно. У II половині XIX ст. в країнах Європи і в США виникають жіночі організації (наприклад, Загальний німецький жіночий союз, в 1865р.), що ставлять за мету розвиток жіночої освіти та звільнення жіночої праці від будь-яких обмежень. У 60-х рр. у Великобританії розгорнулася боротьба щодо виборчої реформи, посилився рух за надання виборчих прав жінкам. Після відхилення пропозиції про надання жінкам рівного з чоловіками виборчого права, внесеного Дж. С. Міллем до парламенту в 1867р., в ряді міст були створені товариства боротьби за жіноче виборче право, які об'єдналися пізніше в Національну асоціацію. У США в 1869р. було створено 2 організації такого характеру, які об'єдналися в 1890р. в Національну американську асоціацію за жіноче виборче право; у Франції в 1882р. утворилася Французька ліга прав жінок.

У 1888р. з ініціативи американських феміністок виникла перша міжнародна жіноча організація - Міжнародна рада жінок.

У 1904р. був заснований Міжнародний альянс за виборчі права жінок (з 1946р. - Міжнародний альянс жінок - прихильниць рівних прав та обов'язків).

У II половині XIX ст. почав формуватися пролетарський напрямок Жіночого руху, що ставив своїм завданням підвищення класової самосвідомості жінок-робітниць, залучення їх в суспільно-політичне життя, в революційний рух робітничого класу. Виконанню цього завдання служили засновані на ідеях К. Маркса рішення I Інтернаціоналу про охорону праці робітниць. У ті роки робітниці не тільки самовіддано брали участь у революційному русі поряд з чоловіками (особливо - в Паризькій Комуні 1871р.), а й проводили самостійні виступи, створювали свої власні організації. Робилися спроби створити окремі жіночі профспілки (у Великобританії, Німеччині, Франції). Ці спроби, проте, не виправдали себе: створення особливих жіночих профспілок аж ніяк не сприяло ефективності боротьби робітників проти капіталістів; тому революційні робітники були проти їх створення. У ці роки ряд жіночих робітничих організацій Великої Британії та Франції приєднався до I Інтернаціоналу.

В кінці XIX– на початку XX ст. продовжується створення передумов для значного розширення і зміцнення пролетарського Жіночого руху. Окремі аспекти Жіночого руху і жіночого питання розглядалися на конгресах II Інтернаціоналу. У 1893р. Цюріхський конгрес вказав, що обов'язок робітників усіх країн енергійно виступати за законодавчий захист жіночої праці. У 1896р. відбулася нарада делегаток Лондонського конгресу II Інтернаціоналу, які висловилися за спільні організації пролетарів обох статей, вказавши одночасно на необхідність повного розмежування робочого Жіночого руху з фемінізмом.

Важливими етапами в розвитку робочого Жіночого руху були I (1907р., Штутгарт) і II (1910р., Копенгаген) Міжнародні конференції жінок-соціалісток. Перша з них прийняла резолюцію про боротьбу за загальне і рівне виборче право для обох статей, а слідом її прийняв Штутгартський конгрес II Інтернаціоналу. На I конференції було вирішено утворити Міжнародний жіночий секретаріат на чолі з К. Цеткін. II конференція, на якій були присутні делегатки 17 країн світу, увійшла в історію своїм рішенням про проведення щорічного Міжнародного жіночого дня.

Після Другої світової війни в переважній більшості країн жінки отримали виборчі та інші політичні права. Одним із найважливіших завдань Жіночого руху стає боротьба за фактичну реалізацію прав жінок, визнаних в законодавчому порядку. Все більшу увагу жіночі організації приділяють питанням, породжуваними трудовою діяльністю жінок.

З утворенням після Другої світової війни Організації Об'єднаних Націй, Міжнародні жіночі організації беруть участь у її діяльності. Прийняття Генеральною Асамблеєю ООН у 1967р. Декларації про ліквідацію дискримінації жінок було результатом великої попередньої роботи, проведеної Міжнародною радою жінок, Міжнародною федерацією жінок юридичних професій, Міжнародним альянсом жінок - прихильниць рівних прав і обов'язків та іншими жіночими організаціями. Деяким міжнародним жіночим організаціям ООН та її спеціалізованим установам надано консультативний статус різних категорій. Консультативний статус 1-ї категорії присвоєно МДФЖ і Міжнародній раді жінок.

113. Який вплив історичних та етнокультурних особливостей країн ругону на формування уявлень про роль жінки і чоловіка у суспільстві?

114. Чому демократичні утворення у пост-соціалістичних країнах призвели до зменшення участі жінок в політичному житті? Як можна змінити ситуацію?

115.Гендерні квоти. Чому їх важають формаю позитивної дискримінації?

Європейський Союз, утверджуючи принцип рівних можливостей, головну увагу зосередив на новій гендерній концепції: від принципу однакового ставлення, що передбачає рівні права і можливості для всіх громадян – до стратегії позитивної дії. Ця стратегія передбачає зміщення акцентів із забезпечення рівних можливостей до забезпечення відповідних соціальних умов, які сприяли б утвердженню фактичної гендерної рівності.

Позитивна дія – це такі адекватні заходи, до яких мають удаватися жінки, щоб виправити становище з огляду на нерівні стартові умови, що склалися у патріархальному суспільстві. Позитивна дія у своєму крайньому вияві – це позитивна дискримінація, коли збільшення представництва жінок (чи інших дискримінованих категорій громадян) досягають наданням певних пільг чи запровадженням квот. Ця тенденція у ЄС посилилася завдяки підписанню Маастрихтської угоди, стрижнем якої є ствердження принципу соціальної справедливості у внутрішній політиці держав-членів ЄС.

Гендерні квоти – це політико-правовий спосіб згладжування наслідків гендерної дискримінації в усіх суспільних сферах шляхом надання легітимної політичної трибуни для артикуляції, представництва та реалізації відповідних соціальних інтересів.

У сучасних умовах Гендерні квоти – це вид позитивної дискримінації, тобто система пільг, заохочень, заборон і компенсацій, спрямованих на підвищення соціального статусу жінок.

Стандарти щодо рівного ставлення до жінок і чоловіків є частиною як первинного, так і вторинного законодавства ЄС. Вони закріплені статтями Амстердамської угоди 1997 року та містяться у Директивах ЄС. Держави-члени ЄС зобов’язуються прописати ці положення у національному законодавстві.

Членами ООН є 191 держава, серед яких у 182 є парламенти. При цьому в дев’яти парламентах світу немає жодної жінки-депутата. У 173 країнах жінки представлені в парламентах, із них у 83 застосовуються гендерні квоти представництва. Ще в 15 країнах ці квоти або застосовувалися раніше, або пропонується їх запровадити. Практично в половині парламентів світу застосовується той чи інший тип гендерних квот на виборах до національних парламентів. Отже, можна констатувати, що квоти парламентського представництва існують на всіх п’яти континентах і в усіх шести геополітичних регіонах світу.

Є чотири основні правові механізми впровадження квотування. Вони можуть у деяких випадках поєднуватися:

1. Конституційні положення – застосування принципу рівних можливостей для визначення парламентського представництва (резервування місць у парламенті) може формулюватися у Конституції із зазначенням пропорцій.

2. Виборче законодавство – регламентація застосування принципу рівних можливостей суб’єктами виборчого процесу, визначення гендерної норми і встановлення санкцій за порушення цього принципу у виборчих законах або законах про партії.

3. Окремий закон про рівноправність (рівний статус). Крім того, принцип рівних можливостей тут може підкріплюватися положеннями виборчого законодавства.

4. Статути політичних партій. Близько 200 партій в 61-й країні в такий спосіб регламентують досягнення гендерної рівності.

У різних країнах може застосовуватися або один із цих різновидів, або відразу кілька у різних комбінаціях. Партійні квоти застосовуються в 61-й державі, електоральні – в 33-х, а резервування місць у парламенті – в 12-ти країнах.

116. Який досвід США, Канади та країн Західної Європи у досягненні гендерної рівності?

117. Як розвивається гендерна політика в Україні?

У ХХ ст. жінки з усього світу започаткували активний міжнародний рух за права жінок. Наслідки цієї діяльності особливо відчутні на міжнародному рiвнi. Держави перше в історії виявили підтримку захисту прав жінок i визнали необхідність досягнення справжньої рівності в правах і можливостях чоловіків і жінок. Однак, незважаючи на багатообіцяючі зміни в міжнародному праві та практиці, жінки з усього світу ще стикаються з повсякденною реальністю нехтування їхніми правами. Крім того, їм часто бракує засобів та знань, необхідних для використання системи прав людини, для боротьби проти зловживань. Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його як щось абстрактне, що їх не стосується. Хоча активна діяльність протягом останнього десятиліття зробила права жінок більш окресленими, зараз же завдання полягає в тому, щоб зробити їх більш досяжними.

Гендер – соціокультурна категорія та колективні уявлення, завдяки яким бiологiчнi вiдмiнностi статей переводяться на мову соціальної та культурної диференціації. Поняття гендер походять від грецького „генос” („Походження”, „матеріальний носій спадковості”, „той, що народжує”). Термін „гендер” введено в соціальні науки Енн Оклей в 70-ті роки ХХ ст. Соціологи проводять різницю між чоловіком та жінкою за такими ознаками: бiологiчна стать, гендерна iдентифiкацiя, гендернi ролі. Гендер має соціальний та правовий аспект. Основою правового статусу особистості є її фактичний соціальний статус, тобто реальний стан людини в суспільстві. Право вводить цей стан в законодавчі рамки. В соціальному відношенні статус являє собою певну систему соціальних можливостей людини.

Гендерна рівність є однією з ознак правової держави. Держава зобов'язана забезпечувати дотримання прав людини, передбачених міжнародним законодавством. Навіть тоталітарна держава, якою наприклад був Радянський Союз, ретельно підтримувала гендерну рівність. Кількість жiнок-iнженерiв дорівнювала кількості чоловіків. Навіть в космос Радянський Союз відправив жінок одразу після чоловіків. В радянські часи жінки займали пости керівників підприємств та директорів установ. Але працюючи інженерами та директорами, жінки були змушені тягнути на собі тягар домашнього господарства та виховання дітей. Середньостатистична радянська дружина відпрацьовувала 8 годин на виробництві (нерідко шкідливому, оскільки робота там краще оплачувалася та дозволяла раніше піти на пенсію), проводила ще 1,5 години в громадському транспорті, а потім відпрацьовувала ще 5-7 годин у плити, з дітьми або за пранням. Крім того, радянське суспільство було глибоко патріархальним за своїм світосприйняттям, в суспільній свідомості укорінився принцип поділу праці, професій і занять на чоловічі і жіночі, а деякі виключення лише підтверджували загальне правило.

Яким же є становище жінок в Україні на сьогоднішній день? Основною проблемою є декларативний характер гендерної рівності та формальність прав жінок. Реальна ситуація багато в чому є прямо протилежною правовим нормам. Основними жіночими проблемами є домашнє насильство, проституція та торгівля жінками, наркоманія, безробіття, відсутність послідовної державної політики в цій сфері. Особливої гостроти набула проблема сексуальних зазіхань, якi вважаються нормою у відносинах між керiвниками-чоловiками та пiдлеглими-жiнками. Чинне законодавство de jure гарантує чоловікам та жінкам України рiвнi права та можливості, але наскільки вони реально допомагають жінкам відчути себе вільними та рівними в політичній, культурній, соціальній, економічній сфері, у працевлаштуванні та в повсякденному житті?

Принцип гендерної рівності закріплений в Конституції України. Статті 3, 21, 23, 24 Конституції закріплюють рівність чоловіків та жінок в усіх сферах життя. Частина третя ст. 24 Конституції України, безпосередньо присвячена подоланню дискримінації стосовно жінок в Україні та наголошує на тому, що рівність прав жінок i чоловіків забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-полiтичнiй та культурній діяльності, у здобутті освіти та професійній підготовці, у праці та винагороді за неї i так далi. Йдеться також про те, що створюються умови, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством. Мова йде про правовий захист, матеріальну і моральну підтримку материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам та матерям.

Законодавчо чоловіки позбавлені такої можливості. Саме такий підхід є характерною ілюстрацією формального розуміння принципу гендерної рівності.

Окрім цього Україною ратифікована ціла низка міжнародних документів, зокрема базова з цих питань – Конвенція про лiквiдацiю всіх форм дискримінації щодо жінок. Наскільки ці нормативні акти вплинули на розвиток гендерної рівності в нашій країні? По-перше, вони носять виключно декларативний характер та не забезпечені механізмами реалізації, тобто фінансовими та організаційними ресурсами для забезпечення даних зобов'язань, по-друге, громадянське суспільство в Україні на сьогоднішній день, нажаль, не є силою, яка здатна вплинути на гендерну ситуацію в країні. Отож, законодавче закріплення гендерної рівності не допомогло жінкам добитися реального рівноправ’я. Та найбільш відчутна гендерна нерівність у декількох сферах – праці та зайнятості, в сфері політики, у сімейному та повсякденному житті.

З розвитком в країні ринкових відносин жінки, як i всі громадяни отримали можливість для відкриття власної справи. Доля жінок в загальній кількості підприємців складає близько 30%. В основному вони зайняті в малому та середньому бізнесі. У великому бізнесі жінки – рідкість. Становлення жіночого бізнесу в основному відбувається за рахунок iнiцiативи жінок, а не як результат дії спеціальних державних програм. Жіночий бізнес орієнтований в основному на роздрібну торгівлю, медицину, культуру та науку. Соціологи стверджують, що жінки у бізнесі демонструють більшу схильність до компромісів у взаємодії з партнерами, більше враховують моральні та етичні принципи. Але жiнки-пiдприємцi – лише незначна частка працюючих жінок. Серед найманих працівників показником дискримінації є рівень заробітної плати. В цілому рівень жіночої заробітної плати складає 2/3 чоловічої. Гендерна нерівність в оплаті праці є прямим порушенням принципу рівної оплати за рівну працю. Майже в усіх галузях народного господарства жінки займають низькооплачувані посади. Всі ці роки на ринку праці простежується ще одна закономірність: чоловіки витісняють жінок з перспективних і добре оплачуваних посад. Традиційні стереотипи масової свідомості суттєво обмежують можливості кар'єрного росту для жінок та негативно впливають на їх сімейні відносини як тільки вони добиваються перших успіхів. При працевлаштуванні у жінок менше шансів, ніж у чоловіків, отримати вакантне місце. До того ж нерідко роботодавець зазначає, що конкурс оголошується виключно для чоловіків. Чи є така позиція роботодавців виправданою? Так, дійсно, жінка може раптом піти у декретну відпустку, у відпустку по догляду за дитиною, але чоловіки частіше вживають спиртне, що відбивається на виконанні їх службових обов’язків. Така очевидна нерівність позицій жінок та чоловіків на ринку праці призвела до фемiнiзацiї бідності. Сьогодні кожна третя жінка має рівень доходів, що дорівнює прожитковому мінімуму. Жінки складають більшість у найбільш соціально незахищених категоріях громадян: пенсіонери, безробітні, працюючих у бюджетній сфері. Скрутне матеріальне становище нерідко штовхає жінок на заробітчанство, вони їдуть в основному нелегально, залишаючи малолітніх дітей на своїх родичів, що нерідко означає на призволяще. Окрім того, як правило, наші спiввiтчизницi змушені перебувати за кордоном у нелегальному статусі, що нерідко призводить до негативних наслідків, часто такі жінки стають об'єктом продажу та подальшої сексуальної експлуатації.

Ще однією з латентних проблем нашого суспільства є домашнє насильство. За неофіційними даними (офiцiйнi данi з цієї проблеми відсутні) кожна 5 жінка в Україні була жертвою домашнього насильства. Фактично, в Україні до сьогоднішнього дня немає реабiлiтацiйних центрів для жертв домашнього насильства, якi стали нормою для цивілізованих країн. Кваліфікована правова допомога є недоступною для більшості жінок, якi потрапили в скрутну ситуацію. Органи внутрішніх справ обирають у подібних ситуаціях тактику „невтручання у внутрішньо сімейні конфлікти”. Отже, виникає замкнене коло. Куди звернутися жертві? Було б доцільним посилити вiдповiдальнiсть за домашнє насильство та привернути увагу органів внутрішніх справ на необхідність вжиття виховних та запобіжних заходів проти домашнього насильства.

Ще однією проблемою є сфера політики. Прекрасна стать складає 53% населення країни, кількість жіночих організацій зростає, а кількість жінок в органах влади зменшується. Успішних і відомих жінок-політиків чи державних діячів в Україні дуже мало, їх можна перерахувати по пальцях: Тимошенко, Богатирьова, Супрун, Семенюк, Вітренко, Богословська, ще декілька менш відомих прізвищ і практично все. Узагальнюючи, можна сказати, що на шляху до встановлення гендерної рівності у нашому суспільстві стоять наступні чинники:

- Стереотипи масової свідомості, якi й досі розглядають жінку як слабку у порівнянні з чоловіком істоту, яка є другорядною в суспільному, політичному та економічному житті, чоловіча ідеологія є породженням тоталітарної системи, але виховання спроможне змінити гендерну ментальність.

- Кризова економічна ситуація (i особливо безробіття, яке часто штовхає жінок на заробітчанство, що нерідко призводить то продажу жінок та подальшої сексуальної експлуатації) та переважаючий на ринку праці попит на працівників-чоловіків, а не жінок.
- Слаборозвинуте громадянське суспільство, у тому числі пасивність жіночих організацій та окремих жінок у відстоюванні своїх законних прав та свобод.

- Відсутність національного механізму щодо забезпечення рівних прав i можливостей жінок i чоловіків в усіх сферах суспільного життя.
Ситуація в сьогоднішній Україні потребує створення і реалізації державної програми подолання гендерної нерівності, адже зміни у становищі жінок в Україні можливі лише за умови послідовної державної гендерної політики. Сподіваюся, що моє дослідження допоможе привернути увагу до цієї проблеми багатьох звичайних громадян і державних чиновників.

118.Які існують гендерні пролеми в сучасному українському суспільстві?

У ХХ ст. жінки з усього світу започаткували активний міжнародний рух за права жінок. Наслідки цієї діяльності особливо відчутні на міжнародному рiвнi. Держави перше в історії виявили підтримку захисту прав жінок i визнали необхідність досягнення справжньої рівності в правах і можливостях чоловіків і жінок. Однак, незважаючи на багатообіцяючі зміни в міжнародному праві та практиці, жінки з усього світу ще стикаються з повсякденною реальністю нехтування їхніми правами. Крім того, їм часто бракує засобів та знань, необхідних для використання системи прав людини, для боротьби проти зловживань. Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його як щось абстрактне, що їх не стосується. Хоча активна діяльність протягом останнього десятиліття зробила права жінок більш окресленими, зараз же завдання полягає в тому, щоб зробити їх більш досяжними.

Гендер – соціокультурна категорія та колективні уявлення, завдяки яким бiологiчнi вiдмiнностi статей переводяться на мову соціальної та культурної диференціації. Поняття гендер походять від грецького „генос” („Походження”, „матеріальний носій спадковості”, „той, що народжує”). Термін „гендер” введено в соціальні науки Енн Оклей в 70-ті роки ХХ ст. Соціологи проводять різницю між чоловіком та жінкою за такими ознаками: бiологiчна стать, гендерна iдентифiкацiя, гендернi ролі. Гендер має соціальний та правовий аспект. Основою правового статусу особистості є її фактичний соціальний статус, тобто реальний стан людини в суспільстві. Право вводить цей стан в законодавчі рамки. В соціальному відношенні статус являє собою певну систему соціальних можливостей людини.

Гендерна рівність є однією з ознак правової держави. Держава зобов'язана забезпечувати дотримання прав людини, передбачених міжнародним законодавством. Навіть тоталітарна держава, якою наприклад був Радянський Союз, ретельно підтримувала гендерну рівність. Кількість жiнок-iнженерiв дорівнювала кількості чоловіків. Навіть в космос Радянський Союз відправив жінок одразу після чоловіків. В радянські часи жінки займали пости керівників підприємств та директорів установ. Але працюючи інженерами та директорами, жінки були змушені тягнути на собі тягар домашнього господарства та виховання дітей. Середньостатистична радянська дружина відпрацьовувала 8 годин на виробництві (нерідко шкідливому, оскільки робота там краще оплачувалася та дозволяла раніше піти на пенсію), проводила ще 1,5 години в громадському транспорті, а потім відпрацьовувала ще 5-7 годин у плити, з дітьми або за пранням. Крім того, радянське суспільство було глибоко патріархальним за своїм світосприйняттям, в суспільній свідомості укорінився принцип поділу праці, професій і занять на чоловічі і жіночі, а деякі виключення лише підтверджували загальне правило.

Яким же є становище жінок в Україні на сьогоднішній день? Основною проблемою є декларативний характер гендерної рівності та формальність прав жінок. Реальна ситуація багато в чому є прямо протилежною правовим нормам. Основними жіночими проблемами є домашнє насильство, проституція та торгівля жінками, наркоманія, безробіття, відсутність послідовної державної політики в цій сфері. Особливої гостроти набула проблема сексуальних зазіхань, якi вважаються нормою у відносинах між керiвниками-чоловiками та пiдлеглими-жiнками. Чинне законодавство de jure гарантує чоловікам та жінкам України рiвнi права та можливості, але наскільки вони реально допомагають жінкам відчути себе вільними та рівними в політичній, культурній, соціальній, економічній сфері, у працевлаштуванні та в повсякденному житті?

Дата добавления: 2015-05-23