Відносно вибору міжнародного курсу країни

Позиція основних політичних сил України

Шлях України до без’ядерного статусу

Схема 13.3.

Ліві	Центр	Праві
Заперечують Європейський вибір України. КПУ: добровільне створення рівноправного союзу братніх народів. СПУ: зовнішня політика, вигідна державним інтересам України, не допускати перетворення України в колонію, в додаток до НАТО, розвивати добросусідські економічні і політичні відносини передусім з слов’янським світом.	Економічна, політична, військова інтеграція України в Європу. Стратегічна мета – інтеграція до Європейського Союзу, збалансована політика щодо Росії та США ефективна участь у міжнародному поділі праці з максимальним захистом національних інтересів, перетворення України в потужну регіональну державу.	Стратегічна мета: роль України як могутньої консолідуючої сили в межах трьох світів – Європи, Азії, мусульманського Сходу. Національний „фронт”: захист національного ринку від товарно-грошової агресії з-за кордону, ліквідація залежності від російських енергоносіїв.

Схема 13.4.

Словник найбільш уживаних термінів

Анексія (від лат. annexio – привласнення) – насильницьке приєднання, загарбання державою всієї або частини території іншої держави. Вважається грубим порушенням сучасних норм міжнародного права, зокрема принципу самовизначення націй.

Вето – правом вето називають принцип одностайності в роботі Ради Безпеки ООН, відповідно до якого жодне рішення з питань міжнародного миру й безпеки не може бути прийняте, якщо проти цього висловлюється хоча б один постійний член Ради.

Гегемонізм (від грецьк. hegemonia – привід, керівництво, панування) – переважання, панування, провідна роль якоїсь політичної сили у суспільстві, країни у міжнародних відносинах.

Декларація (від лат. deсlaro – заявляю, сповіщаю) – офіційне проголошення державою, політичною партією, міжнародними, міждержавними організаціями головних принципів їхньої діяльності, програмних позицій, повідомлення про суттєву, принципову зміну в їхньому статусі.

Демарш (від франц. démarche – дія, виступ) – заява, виступ держави, партії, політичних рухів, висловлена на адресу інших держав, органів влади, посадових осіб із висловленням підтримки, визнання, солідарності або ж, навпаки, осуду, протесту, розмежування в якомусь питанні.

Денонсація (від франц. dénoncer – повідомляти, розривати) – повідомлення однією із сторін про відмову від виконання умов договору, що призводить до дострокового припинення його дії.

Депортація (від лат. deportatio – вигнання, вислання) примусове виселення, переміщення з місця постійного проживання або навіть вигнання за межі держави особи чи групи осіб, навіть частини населення, які визнані правлячим режимом як “соціально небезпечні”, “небажані”.

Суверенітет – верховенство народу, нації, держави у вирішенні питань зовнішньої та внутрішньої політики, що забезпечує незалежність та самостійність розвитку суспільства, соціально-політична функція моно- і поліетнічних держав, принцип партнерських міжнаціональних відносин. Як принцип міжнародного права закріплений в Статуті ООН та інших міжнародних документах.

Відповідно до реалізації суверенітет поділяється на три основні типи: державний, народний та національний. Вони не тотожні, бо кожен з них має свій власний самостійний суб’єкт: державний – державу, народний – народ, національний – націю. Всі ці суверенітети органічно пов’язані й тісно переплетені. В мононаціональний державі національний, народний і державний суверенітет збігаються, знімаючи основні протиріччя і проблеми. В багатонаціональній державі діалектика взаємовідносин досить складна. Національний та державний суверенітети по суті є різними формами проявів народного суверенітету: перший відбиває його етнічну організацію, а другий – державну. Таке розуміння взаємовідносин національного, народного і державного суверенітетів є найбільш поширеною точкою зору і знайшло юридичне закріплення в міжнародному праві.

Суверенітет – форма демократичного життя, необхідна умова нормалізації та гармонізації міжнаціональних відносин, забезпечення етнополітичної стабільності, зміцнення національної безпеки окремих держав, встановлення рівноправних міждержавних стосунків та забезпечення мину.

Унітарна держава – унітарні держави поділяються на 2 великі групи: централізовані і децентралізовані. Як відомо, однією з найважливіших ознак унітарної держави є обов’язкова наявність єдиного керуючого центру, а також вертикально-ієрархічної структури владних установ і відносин.

Складові частини унітарної держави, як правило, мають статус одиниць адміністративно-територіального поділу. Останній, і це слід особливо відзначити, рідко враховує етнонаціональний склад населення країни і його розселення. Кількість ланок в цій доволі суворій ієрархічній системі поділу буває різною – здебільшого від двох до п’яти (в Україні – це: центр – область – район – місто – село). Всі вони живуть і діють за законами, що приймаються центром, загальнодержавними органами, їх територія та статус можуть бути зміцнені за рішенням центру без узгодження з населенням.

Централізованими вважаються такі унітарні держави, в яких підпорядкування периферійних (регіональних) органів влади державному центру здійснюється за допомогою посадових осіб, призначених з центру (монархом, президентом тощо). Прикладами класичних централізованих унітарних держав можуть служити Норвегія, Швеція, Фінляндія та ін.

Децентралізованими унітарними державами є ті, в яких периферійні регіональні органи влади формуються незалежно від центру і діють більш розкуто і самостійно, звичайно, під наглядом вищих урядових інститутів і в рамках наділених повноважень. Класичними децентралізованими унітарними державами вважаються Великобританія, Нова Зеландія, Японія та ін.

Дата добавления: 2015-05-23