К. С. Гаджієв

Поняття “демократія”: джерела і зміст

Основні фактори й етапи формування та еволюції ліберально-демократичної системи правління й ідей демократії в цілому збігаються з найважливішими віхами формування та еволюції громадянського суспільства і правової держави. Більш за це, ці три компоненти в сукупності складають основу ліберально-демократичної суспільно-політичної системи. Вона зв'язана з утвердженням і легітимізацією у процесі капіталістичного розвитку нової, у порівнянні із середньовіччям, системи світорозуміння, де вільний індивід визнається самостійною одиницею соціальної дії. У цьому контексті лібералізм, особливо на початковому етапі, сприяв формуванню й утвердженню демократичної форми правління і правової держави, тому й прийнято говорити про ліберальну демократію. Однак сучасна демократія аж ніяк не зводиться до лібералізму, у її формування значний внесок, особливо в XX ст., внесли й інші ідейно-політичні течії.

Демократія має тривалу історію, і її можна розглядати як результат розвитку західної цивілізації, особливо грецької і римської спадщини, з одного боку, й іудео-християнської традиції — з іншого. Термін "демократія" походить від грецького слова demokratia, що складає у свою чергу з двох слів: demos — народ і kratos — влада, правління.

Звертає на себе увага багатозначність і невизначеність самого поняття "демократія". Ще Кельзен стверджував, що в XIX і XX ст. слово "демократія", ставши пануючим гаслом, утратило чітко окреслений і твердий зміст. Цієї ж думки дотримувався й П.І.Новгородцев, який у 1923 р. писав, що термін "демократія" належить до числа найбільш поширених і неясних понять сучасної політичної теорії. Не можна сказати, що це питання остаточно вирішене в наші дні, коли демократія стала нібито велінням часу й увесь світ начебто став на рейки демократизації.

В даний час термін "демократія" використовується в декількох значеннях:

1. Форма правління, за якої політичні рішення приймають безпосередньо усі без винятку громадяни, що діють відповідно до правил правління більшості, називається прямою демократією, партиципарною демократією або демократією участі.

2. Форма правління, за якої громадяни здійснюють своє право ухвалення рішення не особисто, а через своїх представників, обраних ними і відповідальних перед ними, називається представницькою демократією.

3. Форма правління, за якої влада більшості реалізується в рамках конституційних обмежень, що мають своєю метою гарантувати меншості умови для здійснення визначених індивідуальних чи колективних прав, таких, наприклад, як свобода слова, віросповідання і т.д., називається ліберальною, плюралістичною чи конституційною демократією.

4. Форма правління, за якої будь-яка політична чи соціальна система незалежно від того, чи є вона дійсно демократичної чи ні, ставить собі за мету звести до мінімуму соціальні й економічні відмінності, особливо викликані нерівним розподілом приватної власності, називається соціальною демократією, крайнім виразом якої є соціалістична демократія.

Можна навести ще безліч інших значень поняття "демократія", але й сказаного досить, щоб переконатися в неправомірності його однозначного тлумачення.

Пряма демократія являє собою одну з самих очевидних форм організації політичної спільноти. Її можна виявити у примітивних суспільствах періода родового ладу. У західній політичній традиції виникнення демократії асоціюється з містами-державами Давньої Греції. Платон і Арістотель у своїх дослідженнях щодо створення систематичної теорії політики характеризували демократію як один з п'яти чи шести головних типів правління.

Грецьку історію в період її розквіту можна розглядати як історію боротьби між демократичними й олігархічними державами, найбільш яскраво вираженими представниками яких виступали Афіни і Спарта. Давньогрецька демократія в багатьох своїх аспектах істотно відрізнялася від демократії наших днів. Вона являла собою насамперед систему прямого правління, за якої весь народ, а точніше, сукупність вільних громадян, був нібито колективним законодавцем і в якій не була відома система представництва. Таке становище стало можливим у силу обмежених розмірів давньогрецької держави, що охоплювала місто і прилеглу до нього сільську територію з населенням, як правило, не більш 10 тис. громадян.

У стародавніх демократичних містах-державах кожен громадянин був наділений правом брати участь у прийнятті рішення, що стосується його життя і діяльності. Значна частина громадян протягом свого життя так чи інакше обіймала одну з безлічі виборних посад, що існували в місті-державі. Не було поділу між законодавчою і виконавчою владою — обидві галузі зосереджувалися в руках активних громадян. Політичне життя характеризувалося значною активністю громадян, що жваво цікавилися всіма сторонами й аспектами процесу управління. Пряма демократія такого роду оцінювалася багатьма мислителями Нового часу як ідеальна форма. Референдум і громадянську ініціативу, що збереглися в конституціях ряду країн (наприклад, Швейцарії), можна розглядати як елементи прямої демократії, успадковані представницькою демократією від минулого.

Інша важлива відмінність між античною демократією і сучасною полягає у трактуванні рівності. Антична демократія не тільки була сумісна з рабством, але й припускала його як умову звільнення від фізичної роботи вільних громадян, що присвячували себе розв'язанню суспільних проблем. Сучасні демократії не визнають у політичній сфері відмінностей і привілеїв, заснованих на соціальному походженні, класі, расі й статі.

Розрізняють демократичну теорію і демократичні інститути. Починаючи з античності, демократія перетерпіла істотні зміни. У середні століття, почасти в результаті певного перевідкриття Арістотеля, зріс інтерес до питань, що стосується розробки принципів найбільш досконалих за уявленнями того періоду форм правління. Висловлювалися твердження, що досконалою може бути лише та форма правління, що служить загальному благу і заснована на згоді всіх членів співтовариства. Але разом з тим у середні віки більшість мислителів, стурбованих проблемою досягнення єдності суспільства, не розглядали монархію, тобто одноосібне правління, як кращу форму, придатну для забезпечення цієї єдності. Однак у Новий час у контексті формування ідей свободи особи, громадянського суспільства, народного суверенітету, національної держави і т.д. замість феодальних хартій і вольностей виникають законодавчі механізми обмеження одноосібної влади монархів. Так, у XVII в. у Великобританії в ході боротьби між парламентом і короною були прийняті "Петиція про права" (1628), "Хабеас корпус акт" (1679), "Білль про права" (1689), у яких були зафіксовані писані юридично-правові гарантії, що встановлюють більш-менш точно обкреслені межі влади. Ця тенденція одержала подальший розвиток у "Декларації незалежності” і Конституції США, у “Декларації прав людину і громадянина" Великої французької революції кінця XVIII в.

Основне значення для формування й утвердження демократії мала ідея, що виникла в Новий час, про природжені, невідчужувані права кожної людини на життя, волю і приватну власність. Нерозривний взаємозв'язок цієї тріади виражається в переконанні, що приватна власність — основа індивідуальної свободи, що у свою чергу розглядається як необхідна умова самореалізації окремого індивіда, виконання головного призначення його життя. Теорії демократії інтегрували в себе основний комплекс ідей, що відносяться до цих двох феноменам. Тут відзначимо лише те, що ХХ ст. внесло свої корективи в теорію і практику демократії.

Безсумнівно, необхідною умовою демократії в будь-яких її формах є політична свобода. Але вона не може бути відповідним чином реалізована там, де немає реального вибору в соціальній і економічній сферах, де великою є соціальна нерівність. Свобода як ідеал в умовах демократії завжди співвідноситься з принципом справедливості. Там, де соціальна нерівність сприяє підриву принципу справедливості, необхідна та чи інша система перерозподілу матеріальних благ. Як показує світовий досвід, ринкова система і вільна конкуренція забезпечують найкращі умови і можливості для росту продуктивності і стимулювання індивідуальної ініціативи. Але при цьому невдахи і непривілейовані також повинні користатися матеріальними благами, вони не повинні залишатися на узбіччі громадського життя. З цього погляду протиріччя між вимогами соціальної справедливості й імперативами економічної ефективності залишається нібито нерозв'язною дилемою сучасного індустріального суспільства. Але проте в міру розвитку капіталізму наприкінці XIX-XX ст. принципи індивідуалізму, вільного ринку значно модифікувалися, роль держави в житті суспільства зросла. Основне значення, починаючи з Великої економічної кризи 30-х років, одержала система кейнсіанства, побудована на постулаті про ідеологічну, політичну і соціально-економічну недостатність індивідуалізму, вільної конкуренції, вільного ринку і т.д. і на необхідності посилення ролі держави у найважливіших сферах життя суспільства.

За державою була визнана функція регулятора економічних і соціальних процесів. На противагу концепції держави — "нічного сторожа" була висунута концепція держави добробуту, що ґрунтується на ідеї необхідності і можливості подолання соціальних конфліктів шляхом створення за допомогою державного втручання стерпних умов життя для всіх шарів суспільства засобом реалізації програм соціальної допомоги низькооплачуваним та незаможним категоріям населення, уживання заходів, спрямованих на рішення проблем безробіття, і т.д. Прихильники ідеї держави добробуту виходять з того, що ринок сам по собі не здатний забезпечити такий розподіл матеріальних благ, який гарантував би малозабезпеченим шарам населення необхідний мінімум благ і послуг. Більше того, вони розглядають політичну владу як важливий елемент коректування соціальних витрат ринку. Вони постулюють рівну значимість економічної і соціальної сфер і необхідність органічної сполуки вільно-ринкових відносин із соціальною політикою держави, сполучення ринкових принципів із соціальними принципами, гуманізації ринку за допомогою розробки і реалізації державою системи соціальної політики, спрямованої на гарантування мінімального життєвого рівня непривілейованим шарам населення. Головну мету прихильники держави добробуту вбачали і продовжують вбачати в тому, щоб домогтися синтезу економічної свободи, соціальної захищеності та справедливості. Іншими словами, у державі добробуту політичні права доповнюються соціальними правами, що передбачають надання всім членам суспільства прийнятого в ньому мінімуму матеріальних благ. Уводиться принцип соціальної відповідальності як приватних корпорацій, так і держави. Соціальні програми стають невід'ємною частиною правової держави, що набуває форму держави добробуту. На цій основі відбувається розширення функцій держави, які багато в чому доповнюють, а в ряді випадків і заміняють функції інститутів громадянського суспільства. Межі держави добробуту, які змінюються, а також її трактування визначаються не просто рішеннями політичних керівників, а фундаментальними структурними змінами сучасного індустріального суспільства. Тому його варто розглядати як центральний структурний елемент сучасної демократії.

Дата добавления: 2015-05-23