Недоліки та переваги демократії

Демократія значною мірою являє собою механізм чи засіб розв'язання виникаючих у суспільстві проблем. У цьому сенсі головне призначення демократії полягає у створенні прийнятних для більшості людей рамок і механізмів розв'язання конфліктів. Тому в процедурах демократії важливе місце займає визначення джерел конфлікту і його суб'єктів.

Оскільки демократія — це процес, у якому беруть участь різні сили, її не можна звести до якому б там не було одного кольору, одного "ізму". Найголовніше полягає в тому, щоб за будь-яких шляхів та засобів реалізації основних принципів демократії, ці принципи були дотримані. Тут доречно привести дуже вдалу аналогію П.І.Новгородцева. Назвавши одну із своїх статей "Демократія на роздоріжжі" (запозичене в англійського дослідника Гірншоу — автора однойменної книги), він пояснював суть даного поняття так: “Оскільки демократія є система свобод, є система політичного релятивізму, для якого немає нічого абсолютного, котрий усе готовий допустити, усяку політичну можливість, усяку господарську систему, аби це не порушувало початків свобод, — вона і є завжди розпуття; жоден шлях тут не замовлений, жоден напрямок тут не заборонений. Над усім життям, над усією думкою панує принцип відносності, терпимості, найширших допущень і визнань".

У цьому сила, життєздатність і одночасно слабкість демократії. У прагненні ж позбутися закладених у ній слабкостей, виправити, замінити формальну демократію сутнісною, соціальною чи іншою формою "щирої" демократії імманентно присутня небезпека тоталізації шляхом злиття суспільства і держави і відповідно знищення самої демократії. Не випадково Ж.-Ж.Руссо, що говорив про звільнення людини, забезпечення її безмежної свободи шляхом стирання меж між керуючими і керованими, деякі автори небезпідставно зараховують до духовних предвісників тоталітаризму. Так, він проголошував: "Кожен з нас віддає свою особистість і усю свою міць під верховне керівництво суспільством, і ми разом приймаємо кожного члена як нероздільну частину цілого".

За такої постановки питання не існує якої б там не було опозиції правлячій більшості, так само як і підпорядкувань керованих керуючим. Панує абстрактна загальна воля, якій повинні підкорятися й ті, і інші. Руссо стверджував: “Якщо хто-небудь відмовиться коритися загальній волі, то він буде примушений до покори всім політичним організмам, а це означає лише те, що його силою змусять бути свободним”.

Однак, як справедливо відзначав німецький політолог І.Ізензеє, "примус до істинної волі призведе до того, що в радикальній демократії в'язниця буде називатися Libertas".

Багато мислителів минулого, будучи не завжди супротивниками демократії, попереджали про її недоліки і погрозах, що таяться в ній. Примітно, що Платон вважав демократію самою корумпованою після тиранії формою правління. Арістотель називав демократію самою нижчою з усіх законних форм правління, найбільшою мірою схильною перероджуватися в тиранію. Продовжуючи цю тенденцію, І.-В.Ґете писав: “Ніщо так не відштовхує, як більшість, тому що вона складається з купки сильних лідерів, із шахраїв, із слабких пристосуванців, котрі асимілюються, і з маси, що рухається за ними, не маючи ні найменшого уявлення про те, чого вона хоче”.

Подібних, не зовсім утішних оцінок демократії видатними мислителями минулого безліч. Але досить відзначити, що досвід XX ст. у цілому підтвердив правоту А. де Токвіля, який попереджав про небезпеки, що таяться в демократії, для свободи, можливості "тиранії більшості", що може бути не менш, якщо не більш, жорстокою, ніж тиранія деяких чи одного. Тут доречно відзначити, що А. де Токвіль був одним з тих, хто розглядав розвиток державно-політичних систем по шляху демократії як неминучу закономірність. Коментуючи цю думку, П.І.Новгородцев писав у 1923 р.: “У країнах, що випробували цю форму (демократію – К. Г.) на практиці, вона давно вже перестала бути предметом страху, але вона перестала бути і предметом поклоніння. Ті, хто її спростовує, бачать, що за неї усе-таки можна жити і діяти; ті, хто її цінує, знають, що, як усяке земне установлення, вона має занадто багато недоліків для того, щоб її можна було безмірно звеличувати.

Зрозуміло, немає і не може бути досконалої демократії, але незважаючи на всі недоліки, вона найкраща і найгуманніша форма правління з усіх дотепер відомих. У.Черчілль якось говорив, що "демократія — жахлива форма правління, якщо не брати до уваги". Демократична форма правління дійсно характеризується багатьма недоліками і зв'язана з цілою низкою витрат. Але попри все те людство ще не придумало ефективнішу і разом з тим більш відповідну волі більшості членів суспільства й одночасно духу свободи особи форму правління. Переваги демократії можуть бути сумнівні, але вади диктатури загальновідомі. Очевидні відносність, тимчасова і просторова обмеженість парламентаризму, системи представництва, загального виборчого права й інших атрибутів демократії. Вони не здатні раз і назавжди розв'язати всі проблеми, що стоять перед суспільством. Розв'язання одних проблем тягне виникнення нових, часом ще більш серйозних проблем, але це не може слугувати достатньою підставою для утрати віри в саму демократію.

Демократія є насамперед фундаментальна установка, свого роду шкала цінностей, визначена концепція людини і її місця у суспільстві. У деякому сенсі демократія являє собою також спосіб життя, що базується на фундаментальному постулаті про рівність усіх людей перед законом і праві кожного члена суспільства на життя, волю і приватну власність. Очевидно, що демократія припускає визначені умови для свого утвердження і нормального функціонування. Важливо, щоб кожна людина усвідомлювала не тільки межі своїх інтересів і прав, але також межі своєї відповідальності й обов'язки до самообмеження. А це здобувається в результаті тривалого історичного досвіду. П.І.Новгородцев писав: “Якщо демократія відкриває широкий простір вільній грі сил, що проявляються в суспільстві, то необхідно, щоб ці сили підкоряли себе деякому вищому зобов'язуючому їх началу. Свобода, що заперечує начало загального зв'язку і солідарності всіх членів суспільства, призводить до самознищення і руйнування основ державного життя".

Незважаючи на велику у порівнянні з іншими моделями політичної системи складність демократії, її виживання багато в чому залежить від того, наскільки її принципи і механізми доступні розумінню людини середнього інтелектуального рівня, від того, що виборці мають на увазі під справжньою демократією. Сутність демократії в політичних, соціальних і економічних проявах визначається її можливостями як морального і духовного факторів, що детермінують суспільну свідомість.

Демократична форма правління зберігає життєздатність і ефективно функціонує в силу активної участі громадян у справах суспільства, забезпечення високого рівня інформації про стан суспільних справ і глибокого почуття громадянської відповідальності. Очевидно, що в сучасних умовах парламентської демократії, загального голосування, плюралізму партій і політичних організацій, що представляють різного роду зацікавлені групи, жоден уряд не може завоювати владу без згоди і доброї волі більшості виборців. Тут стан умів суспільства, соціально-психологічний клімат, суспільна думка мають неабияке значення.

У цьому зв'язку показово, що при всіх відмінностях, часом істотних, по широкому спектру ідей і концепцій суспільного і державно-політичного устрою більшість політично активного населення країн Заходу розділяє ідеї конституціоналізму, індивідуалізму, свободи віросповідання, свободи слова і друку тощо. Дотримання і реалізація цих принципів створювали передумови для визнання кожної з супротивних сторін "законності" існування різноманітних конфліктуючих один з одним інтересів, угруповань, партій і т.д. У цьому контексті важливо підкреслити, що стабільність у суспільстві і забезпечення такої законності мають мало шансів, якщо політичні протиріччя збігаються з лініями соціального, релігійного, культурного, расового, етнонаціонального чи іншого відмежування в суспільстві. Стабільність демократії особливо ефективно забезпечується у випадку, якщо головні політичні партії мають прихильників серед різних шарів і груп населення.

Друкується за: Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник. – М.: Издательская корпорация “Логос”, 2000. – С.126-142, 235-237.

Дата добавления: 2015-05-23