Основні принципи та установки демократії

Демократія — одна з основних форм політичної самоорганізації суспільства. Комплекс інститутів і організацій, структура і функціонування яких ґрунтується на ліберально-демократичних світоглядних і ціннісних постулатах, нормах, установках, складає політичну систему демократії.

В даний час існує кілька теорій демократії, основними з який є плюралістична, партиципаторна (чи демократія участі), ринкова, плебісцитарна, консоціативна, представницька, народна, соціалістична. Найбільш розповсюдженою з них є плюралістична. Варто при цьому відзначити, що у всіх видах демократії, за винятком соціалістичної, присутні основні елементи плюралізму. Наприклад, консоціативна модель демократії, у найбільш довершеній формі реалізована у Швейцарії, передбачає систему правління, засновану не на принципі більшості, а на принципі пропорційного розподілу влади між політичними, релігійними й етнічними групами. Перебування при владі еліт (що дає підставу говорити про елітистську модель демократії) не обов'язково усуває відмінності між демократією й авторитаризмом і тоталітарними режимами. Ще Ш.Л.Монтеск'є говорив, що хоча усі здатні для того, щоб вибирати, не кожний здатний бути обраним. Очевидно, праві В.Парето, Г.Моска й інші вчені, які вважали, що за будь-якого політичного режиму провідні позиції в структурах влади, особливо її верхніх ешелонах, займають представники еліти. І дійсно, у будь-якому режимі наявні відносно компактні більш-менш організовані групи лідерів, із середовища яких висуваються керівники держави, політичних партій і рухів. У сукупності вони складають так званий політичний клас. Але необхідно відзначити, що інституціональні, соціокультурні, ідейно-політичні й інші фактори й особливо сам тип політичної системи впливають на роль еліт у різних політичних режимах. Правляча чи політична еліта по-різному здійснює владні функції за демократичних, авторитарних і тоталітарних режимів. У цілому демократична форма правління характеризується не відсутністю еліт, а наявністю великої кількості еліт, що конкурують один з одною за голоси виборців.

З огляду на все це, як вихідну основу при аналізі основних принципів і установок демократії вибирають плюралістичну модель. Хоча інститути і форми демократії в різних країнах можуть варіюватися, існує деякий комплекс принципів, норм і цінностей, що складають умови sine qua non, без яких будь-який режим не можна розцінювати як власне демократичний. У цьому контексті інтерес представляє "індекс демократії", складений К.Болленом на основі шести показників. Перші три з них характеризують рівень народовладдя: демократичні (прямі, рівні, таємні, загальні) вибори, система обрання законодавчої влади, система обрання виконавчої влади. Інші три показники відносяться до політичних свобод: свобода засобів масової інформації, свобода діяльності опозиційних груп і організацій, урядові санкції на захисті законодавства.

Основні інститути сучасної ліберальної демократії зводяться до наступного: народне представництво, здійснюване за допомогою свободних виборів; поділ влади, що забезпечує контроль уряду парламентом, ієрархія юридично-правових норм, заснована на принципі законності і ін.

Одним з найважливіших принципів, на яких базується сучасна демократія, є система поділу влади, що забезпечує стримування і противагу у відношенні її гілок. Слід зазначити, що в будь-якій політичній системі, у будь-якій державі в тій чи іншій формі існує поділ праці чи поділ функцій між різними органами і рівнями влади. Але власне поділ влади припускає самостійність і незалежність відділених одна від одної гілок влади. Ця теорія більш-менш чітко була сформульована наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. Симптоматично, що Т.Гоббс у середині XVII в. категорично відкидав саму думку поділу єдиної суверенної влади, думаючи, що роз'єднані гілки влади просто знищать одна одну. Істотний внесок у розробку цієї проблеми вніс Дж.Локк, що став у певному роді ідеологом Славної революції 1688 р., у якій зважувалося питання про обмеження владних повноважень монарха на користь парламенту. Обґрунтувавши необхідність чіткого розмежування законодавчої і виконавчої галузей влади, Локк разом з тим не виділяв судову владу як самостійну галузь і розглядав судочинство як прерогативу виконавчої влади. Уперше думка про необхідність установлення судової влади як самостійної галузі висловив Ш.Л.Монтеск'є.

При цьому важливо відзначити, що Монтеск'є підкреслював не тільки незалежність гілок влади одної від одної, але й необхідність їхнього взаємного доповнення і врівноважування. У нього розділені влади виступають як підсистеми єдиної системи, як три гілки єдиного стовбура.

Таким чином, саме Ш.Л.Монтеск'є належить пріоритет в остаточному формулюванні теорії поділу верховної влади на три самостійні гілки — законодавчу, виконавчу і судову. У цій теорії в тій формі, яку вона прийняла на теперішній час, незалежність різних гілок влади ґрунтується на тому, що в будь-якій державі існують деякі фундаментальні функції, які у силу корінних відмінностей у самій їхній природі можна реалізувати роздільно. Тому державну владу варто розділити на кілька сфер, чи гілок, кожна з яких володіє власними специфічними функціями. Глава держави, парламент, уряд, судова влада мають строго обкреслені права і повноваження. Умовою забезпечення політичної свободи є встановлення оптимальних взаємин між різними гілками й органами влади. При цьому жодна з влад не повинна бути необмеженою чи переважати над іншими гілками. Як відзначав Ш.Л.Монтеск'є, "щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, за якого різні влади могли б взаємно стримувати одна одну".

Судова влада виступає головним гарантом дотримання конституції і законності двома іншими гілками влади, арбітром при виникненні неузгодженостей та суперечок між ними. Вона забезпечує безперебійне функціонування системи стримувань і противаг. Для цього створюється спеціальний судовий орган. Наприклад, у Франції — це Конституційна рада, у функції якої входять визначення правомочності дій президента і парламенту, відповідності прийнятих ними указів, постанов і законів конституції, а також міжнародним угодам і договорам. У ФРН аналогічні функції виконує Федеральний конституційний суд, що володіє досить широкими повноваженнями. У США конституційний нагляд здійснює Верховний суд, в Україні — Конституційний Суд.

Мірилом демократичності і правового характеру сучасної держави стала її прихильність принципам і положенням Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. і доповненої 19 грудня 1966 р. двома пактами: один про економічні, соціальні і культурні права, інший про громадянські та політичні права. Без принципу недоторканості особи, без свободи слова і преси, а також доступу до інформації, що стосується суспільних справ, право голосу втрачає зміст. Без свободи від довільних арештів партія, що знаходиться при влади, може тероризувати своїх супротивників і серйозно послабляти опозицію. У цьому плані основне значення має система політично незалежних судів.

Однією з ключових характеристик демократії є політична рівність усіх без винятку громадян перед законом з його принципом "одна людина — один голос". Ця характеристика стає не просто декларацією тільки за умови реалізації ряду інших елементів, що інтегрально входять у саме визначення демократії. Мова йде насамперед про те, що уряд повинний діяти відповідно до чітко фіксованих і загальноприйнятих процедур, які дозволяють без будь-яких перешкод виражати й обнародувати позиції, інтереси, прагнення всіх зацікавлених осіб і груп. Демократія припускає, що всі особи, що контролюють політичні владні структури, повинні бути відповідальні перед своїми виборцями і періодично через строго встановлений час переобиратися. Виборці повинні мати можливість організовуватися в партії для реалізації своїх цілей.

Основне значення для теорії демократії мали формування й утвердження сучасної ідеї народного представництва, відповідно до якої представницькі органи влади обираються не довічно, а на визначений, строго фіксований конституцією термін. Періодична підзвітність виборного представника перед виборцями стала сутнісним елементом демократичної теорії. І це природно, оскільки, якщо демократія дійсно означає самоврядування народу, то недостатньо, щоб на державні посади посадові особи тільки обиралися народом, навіть загальним голосуванням, вони ще повинні періодично звітувати перед народом за свої дії. Сутність принципу представництва полягає в тому, що в політичній сфері виборці визначають мету, а обраний ними представник вибирає найбільш придатні, на його погляд, засоби для її досягнення.

У плюралістичній моделі сфера політики розглядається як добре злагоджений механізм, у якому беруть участь міріади груп, що взаємно стримують і врівноважують одна одну у процесі реалізації своїх інтересів. Вона припускає наявність у суспільстві безлічі центрів влади, що вступають у конфлікти, угоди, компроміси. Такий плюралізм гарантує умови для боротьби між різними соціально-політичними силами, розв'язання виникаючих між ними конфліктів, досягнення рівноваги і компромісу в суспільстві. Суспільство розділене по багатьом лініям і параметрам, і суть демократії полягає у визнанні законності різних соціально-політичних сил, кожна з який переслідує власні особливі інтереси. Крім монополії на владу з боку якої-небудь однієї особи, соціальної групи, партії і т.д., ліберально-демократична модель постулює ідею самого широкого вибору у всіх сферах громадського життя. Основне значення з даної точки зору має свобода економічного вибору і відповідно наявність альтернативних джерел одержання засобів існування. Тут у якості самоочевидних постулатів покладаються ідеї приватної власності, вільного ринку, вільного підприємництва і т.д. Найбільш завзяті прихильники цих ідей розглядають індивідуалізм і вільну конкуренцію в умовах саморегульованого ринку в рамках громадянського суспільства як природні закони, не підвладні діям окремих людей і суспільних інститутів, політичних партій і держави, вважаючи, що воля, рівність, конкуренція й індивідуалізм здатні забезпечити соціальну справедливість і прогрес.

Демократія покликана створити умови для безперешкодної конкуренції різних соціально-політичних сил за свою частку влади. Вона існує тільки там, де керівники політичної системи відбираються у процесі такої конкурентної боротьби, у якій можуть брати участь у якості активних чи пасивних суб'єктів основні категорії дорослого населення. Саме в силу тієї значимості, що надається даному принципу, на Заході велику популярність одержала так називана ринкова теорія демократії. Основні положення цієї теорії вперше сформулював Й.Шумпетер у книзі "Капіталізм, комунізм, демократія", опублікованій у 1942 р. У ній відверто й однозначно використовувалася ринкова термінологія для аналізу і трактування демократії і демократичного процесу: “Демократичний метод являє собою інституціональний інструмент для досягнення політичних рішень, на основі якого окремі індивідууми одержують владу приймати рішення шляхом змагання, об'єктом якого є голоси виборців”.

Продовжуючи цю лінію, Е.Доунс, Е.Шатшнайдер, А.Вільдавскі й інші вчені ототожнювали політичний процес з обміном в умовах конкуренції на ринку. Метою кожного учасника в даному випадку є максимізація "прибутку за мінімізації витрат". При цьому сам "торг" ведеться по визначених загальноприйнятих правилах гри. Наприклад, голосування розглядається як обмін голосів за визначений політичний курс, а діяльність політиків — як діяльність підприємців, зайнятих на ринку завоюванням і зміцненням позицій шляхом торгів і нарощування підтримки в пошуках коаліцій.

Якщо в тоталітарних і авторитарних системах держава домінує над суспільством, то при демократії, навпаки, суспільство домінує над державою чи у всякому разі суспільство користується значною автономією стосовно держави. Важливою її особливістю є визначене дистанціювання держави від суспільства. Показово, що в індустріально розвинених демократичних країнах середній громадянин у повсякденному житті при нормальних умовах лише спорадично стикається з державою, найчастіше маючи лише дуже неясне уявлення про політичні події, що відбуваються в “коридорах влади” і "столицях", за межами своєї громади, села, містечка. Більш того, для нього держава — щось віддалені, далеке, втручання якого в приватні справи небажано і не допускається звичаєм, традицією і законом. Наприклад, значній частині американців властива недовіра і навіть неприязне відношення до держави, державним інститутам і політиці, що ототожнюється з ними, взагалі. Загальновідомий той факт, що американці віддають перевагу урядам штатів щодо федерального уряду, органам місцевої влади щодо урядів штатів, родині, громаді й індивіда щодо суспільства в цілому.

Ліберально-демократична система включає принцип "згоди не погоджуватися" з думками і позиціями інших членів чи груп суспільства. Як писав Дж.С.Мілль, [...] недостатньо мати охорону тільки від урядової тиранії, але необхідно мати охорону і від тиранії пануючих в суспільстві думки чи почуття, від властивого суспільству тяжіння, хоча і не карними шляхами, насильно нав'язувати свої ідеї і свої правила тим індивідам, що з ним розходяться у своїх поняттях [...] Є межа, далі якої суспільна думка не може законно втручатися в індивідуальну незалежність; треба установити цю межу, треба охороняти її від порушень – це так само необхідно, як необхідна охорона від політичного деспотизму. [...] Усе, що знищує індивідуальність, є деспотизм”.

І дійсно, де немає свободи незгоди чи панує принцип одностайності, там немає і не може бути демократії незалежно від того, як вона називається — народна, ліберальна, буржуазна, соціалістична і т.д. У цьому змісті демократії близькі принципи критичного раціоналізму, особливо готовність вислуховувати критичні аргументи й учитися на досвіді, керуючись принципом: "Я можу помилятися, правий можеш бути ти, а разом ми, можливо, знайдемо слід істини". При такому підході до рішення скільки-небудь значущих проблем в ідеалі відкидається вольове нав'язування позицій однієї частини суспільства іншої його частини. З даної точки зору істотною ознакою демократії як форми правління більшості є дотримання інтересів і прав меншостей.

Це, зокрема, виражається в наявності лояльної і конструктивної опозиції як законного партнера в демократичному процесі. Відкидаючи будь-яку монополію якої-небудь однієї партії, демократія характеризується своїм методом прийняття взаємоприйнятих рішень, заснованим на діалозі, відкритості, терпимості, критичному дослідженні і компромісі. Ці останні повинні відповідати принципам демократичної віри, що означає визнання фундаментальних цінностей індивідуальної волі і політичної рівності всіх людей. Терпимість у відношенні елементів, що відкидають фундаментальні принципи демократії і її право на існування, не прийнятна, оскільки ці елементи являють загрозу самому існуванню демократії. Передбачається, що й уряд, і опозиція, партії і зацікавлені групи дотримуються "правил гри", суть яких складається в загальноприйнятій згоді на мирну передачу влади від однієї партії (переможеної) інший, переможниці, у ротації влади на всіх рівнях і дотриманні інших норм і принципів парламентаризму і плюралізму. Різним незалежним як від держави, так і одна від одної організаціям, асоціаціям, зацікавленим групам і т.д. на законних підставах надаються конституційні гарантії мирної конкуренції за доступ до влади.

Особливо важливе значення має те, що, на відміну від тоталітарної й авторитарної моделей, де сила займає статус prima ratio, тобто першого, чи головного, аргументу, покликаного вирішувати виникаючі в суспільстві конфлікти шляхом нанесення противній стороні поразки, у демократичній моделі сила відсунута на задній план і залишена про запас у якості ultima ratio, тобто останнього аргументу, що може використовуватися в разі потреби під час розв'язання конфліктів шляхом угод, компромісів, судових розглядів і т.д.

Дата добавления: 2015-05-23