Основні напрями розвитку української політичної думки у першій половині XX ст

—— 117

Становлення та розвиток політичних ідей

Росії. Він писав: «Здобути ж політичну волю в Росії, на мою
думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а
тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії, через
федералізм»². У зв'язку з цим М. Драгоманов відкидав націо-
налізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

Сергій На більш радикальних позиціях, ніж
Подолинський м. Драгоманов, у питанні побудови
нового суспільства стояв громадівець
Сергій Подолинський (1850—1891). На формування його
політичних поглядів значний вплив справив гурток, очо-
люваний перекладачем першого тому «Капіталу» К. Маркса
М. Зібером. У подальшому, перебуваючи за кордоном,
С. Подолинський особисто знайомиться з К. Марксом і
Ф. Енгельсом, однак марксистом не стає, вважаючи їх
учення непридатним для умов Росії.

Критикуючи самодержавство в Росії, С. Подолинський
ставив за мету довести необхідність знищення його
революційним шляхом, завоювання трудящими політичної
влади та утворення соціалістичної республіки. Виникнення
держави він вважав історично прогресивним явищем і
доводив, що подальший її розвиток ішов шляхом
поглиблення майнової нерівності та посилення панування
одного класу над іншим. У майбутньому суспільстві мала
бути забезпечена рівність не лише політична, а й еконо-
мічна. Ідея соціально-політичної рівності є центральною у
політичних поглядах С. Подолинського. Формально зафіксо-
вані в політико-правових документах буржуазних держав
свободу і рівність він вважав неістинними, тому що реально
народні маси позбавлені свободи. Складена ним програма
соціалістичного перетворення України передбачала надання
всім трудящим рівних політичних та економічних прав,
свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного
культурного розвитку.

Основним осередком соціалістичного суспільства, за
С. Подолинським, має стати громада. Вона виступатиме
основою для ведення господарства та органом політичного
самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконав-
чу й судову владу. Формою політичного устрою громадів-

² Цит. за: Острянин Д. X. Розвиток матеріалістичної філософії на
Україні. К., 1971. С. 149.

|Ш1ІШЩІіі!ІІ^: Зародження і розвиток української політичної думки

ського соціалізму буде народна федерація громад, заснована
на повному політичному рівноправ'ї кожної громади й
повному внутрішньому самоврядуванні. За проектом С. По-
долинського Україна майбутнього має бути спочатку
федеративною демократичною республікою добровільно
об'єднаних громад, а потому стати членом всенародного
вільного союзу — міжнародної федерації.

На відміну від М. Драгоманова, котрий виступав за
еволюційний шлях переходу до соціалізму, С. Подолинський
засобом цього переходу вважав революцію у формі
збройного повстання: в Західній Європі — пролетаріату за
підтримки селянства, а в Східній — селянства за підтримки
найбіднішого міського населення.

Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подо-
линського був громадівський соціалізм — суспільство, в
якому народ сам управлятиме й керуватиме всіма економіч-
ними, політичними та культурними процесами.

Громадська діяльність і праці М. Драгоманова й С. По-
долинського справили значний вплив на подальший розви-
ток української демократичної політичної думки, зокрема на
творчість І. Франка.

Іван Франко Видатний український поет, письмен-
ник, публіцист і громадсько-політичний
діяч Іван Франко (1856—1916) був одним із організаторів
Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні
її друкованих органів, видавав журнал «Житє і слово». За
політичну діяльність переслідувався австрійською владою. Є
автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і
наукових праць. Політичні погляди І. Франка еволюціону-
вали від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом
до позицій національної демократії та критики марксизму.
Світогляд поета формувався в умовах загострення боротьби
трудящого селянства й робітництва Західної України проти
соціального гніту.

Погляди І. Франка на державу були близькими до марк-
систських. Виникнення держави він пов'язував з виник-
ненням приватної власності та суспільних класів. Найважли-
вішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства
управлінський апарат, що виступає як чинник насильства
стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є
відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть

Становлення та розвиток політичних ідей

народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є
винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії
як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного
апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі
представницьких органів. У такій державі відбувається кон-
центрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки,
тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої
елементарні життєві потреби. Конституційність, парламен-
таризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент
насправді представляє інтереси заможних верств суспільства,
а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих
фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну
рівність, бо юридична рівність, що не спирається на еко-
номічну та освітню рівність, залишається на папері, а в
повсякденному житті вона для нижчих верств нездій-
сненна.

Ці погляди І. Франка на державу визначили і його нега-
тивне ставлення до марксистської ідеї держави диктатури
пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-
адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і
соціальна нерівність не буде подолана. У зв'язку з цим
соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність
людей праці, засновану на господарській рівності, повній
громадянській і політичній свободі, несумісній з державою.
Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску
та управління зверху, держави як органу примусу. Народ
знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває
освіту й захищається. У майбутньому суспільстві утвердиться
справжнє народовладдя. Головними осередками влади
народу будуть громади, що виконуватимуть усі функції
управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпо-
середній демократії, хоча не заперечував необхідності і
представницької демократії. Органи представницької демо-
кратії утворюються на рівні вільного союзу громад, пред-
ставники яких формують єдиний представницький орган для
вирішення важливих питань — зовнішньої торгівлі, суду,
оборони та ін.

Щодо шляхів і засобів переходу до соціалізму І. Франко
висловлював різні думки. В одних працях він обстоював
правомірність застосування трудящими радикальних засобів
для звільнення від експлуатації і здобуття свободи, в

Зародження і розвиток української політичної думки

інших — схилявся до мирних форм політичної боротьби.
Рушійною силою цієї боротьби визнавалися не тільки
пролетаріат, а й інші категорії трудівників. І. Франко не
поділяв марксистської ідеї про історичну місію пролетаріату,
за якою йому належить очолити боротьбу за соціалізм усіх
трудящих. Він говорив про «робітництво», під яким розумів
усіх, хто працює, — робітників, дрібних селян, ремісників,
інтелігенцію. На відміну від марксизму І. Франко прагнув до
того, щоб його соціалізм спирався на загальнолюдські, а не
на суто класові цінності. Це мав би бути самоврядний,
недержавний соціалізм.

Велику увагу І. Франко приділяв національному питан-
ню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню
української нації, здатної до самостійного культурного й
політичного життя і спроможної активно засвоювати
загальнолюдські культурні здобутки. І.Франко виступав за
політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на
його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх
націй, що входили до складу Російської держави. Формою
політичної незалежності соціальне звільнених народів може
бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко
обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з
демократичною, республіканською формою правління,
заснованою на громаді як первинному самоврядному тери-
торіальному об'єднанні. На його думку, вільний розвиток
народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою
здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних
засадах мають будуватися відносини між народами як у
межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.

Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як
проти космополітизму М. Драгоманова, так і проти інтер-
націоналізму марксизму. У працях останніх років він різко
критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали
соціальної рівності заслонили ідеал національної самостій-
ності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму приховує
нелюбов до власного народу.

Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські
погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав
проти абсолютизації марксистського вчення, закликав
сприймати його як продукт певної епохи, а не як
керівництво до дії на всі часи.

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української' політичної думки

Герша половина, передусім перші десяти-
Іліття XX ст., були особливо плідними в
розвитку політичної думки України. У цей період остаточно сформу-
валися й чітко виявилися різні її напрями, основними з яких є
соціалізм, консерватизм, націоналізм і націонал-демократизм.

Соціалізм 3 часу свого виникнення в середині XIX ст.
марксизм набув значного поширення в Європі

і став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Паралельно з
марксизмом розвивався соціал-демократичний напрям учення про
соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші
десятиліття XX ст. — епоху імперіалізму, війн і пролетарських
революцій, за визначенням В. І. Леніна. Історичні події цієї епохи,
насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське
вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися
як суто марксистські ідеї — про історичну місію робітничого класу,
соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-
демократичні. Найвідоміші представники соціалістичного напряму
політичної думки України першої половини XX ст. — М. Грушевський
і В. Винниченко — за своїми політичними поглядами тяжіли до соціал-
демократизму.

Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний україн-
ський історик і політичний діяч, Голова Української Цент-
ральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотом-
ній «Історії України-Руси», детально дослідив історію
українського народу. При цьому він відмовився від розгляду
її як історії класової боротьби і подав як історію української
державницької ідеї.

Учений виходив з того, що існують дві «руських» народ-
ності — українсько-руська й великоруська. Київська держа-
ва, право, культура були творенням українсько-руської
народності, а володимиро-московська держава — велико-
руської. Теза про те, що Київська Русь була першою формою
української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби
українського народу за власну державність як такого, що
здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський
виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню
Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь);
литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва

та українського життя; українське відродження. Крізь усі ці
періоди вчений проводить сформульовану ним українську
ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насам-
перед національної.

У питанні про форму української державності погляди
М. Грушевського зазнали певної еволюції — від ідеї
федеративних форм організації державного життя української
нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку
він виступав за національно-культурну автономію України у
складі Росії, пов'язував здобуття українським народом
свободи з перетворенням Росії в демократичну правову
державу.

Під час революції 1905—1907 рр. М. Грушевський вважав,
що вирішення українського питання й національних
проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу
національно-територіальної та обласної автономії і
забезпечення національних прав усіх народів. Автономна
Україна у складі федеративної Російської республіки —
такою вбачав М. Грушевський українську державність.
Основними рисами федеративної республіки мали бути
широке місцеве самоврядування і представницька демокра-
тія. Українська національна територія має бути об'єднана в
єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим,
рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежу-
вати повноваження центру та областей: органи місцевого
самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінанса-
ми, земельним фондом, вирішувати питання освіти й
культури; центральна влада має складати норми загальних
основ державного і суспільного ладу.

Жовтнева революція та політична практика російського
більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського.
Він перейшов до ідеї національної незалежності й сувере-
нітету України, свідченням чого став прийнятий очолюва-
ною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня
1918р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною
народною республікою. Однак і після цього вчений
підтримував ідею федералізму.

За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський
був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не
в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини
та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську

жйїга^-.^.,,,,.......... й,,.,.,.«...................................-.,,.«,.,-.-.-,..-. -. "І О "і

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розша-
рування первісного суспільства.

Важливе місце в українському соціалістичному русі
посідає видатний письменник і політичний діяч Володимир
Вшшиченко (1880—1951). Він був одним із організаторів
Революційної української партії, членом Центрального Комі-
тету Української соціал-демократичної робітничої партії,
заступником голови Української Центральної Ради, першим
головою Генерального Секретаріату — уряду Української
Народної Республіки, Головою Директорії, автором майже
всіх декларацій і законодавчих актів УНР.

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався
соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в
його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є
два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розхо-
дяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що
соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно,
реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм
потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення
соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його
полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів
переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпо-
чати перетворення приватної власності на засоби вироб-
ництва на колективну. Саме на колективну, а не на
державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а
соціалізація, або, краще сказати, колектократизація —
організація промислових, сільськогосподарських, торговель-
них, фінансових та інших кооперативів — приведе до
соціалізму.

У поглядах з українського національного питання В. Вин-
ниченко пройшов шлях від прихильника культурно-
національної автономії України у складі Російської феде-
ративної республіки до визнання необхідності відродження
самостійної української державності. Як соціаліст, розв'я-
зання національного питання він підпорядковував вирі-
шенню завдання соціального визволення народів, тобто
звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був
готовий відмовитися від національної незалежності на
користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв
національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто

Дата добавления: 2015-05-23