Об'єкт та предмет соціології освіти

Коли говориться, що суспільство має спільні елементи культури, мається на увазі та обставина, що спільна культура - це ознака не стільки суспільства, скільки етносу (пригадайте, наприклад, Індію).

Коли говориться, що суспільство є самовідтворюваним об'єднанням, мається на увазі та обставина, що воно поповнюється, головним чином, за рахунок народження дітей, й відтворює свою будову діяльністю власних членів.

Що це означає?

Суспільство ж має мати:

· або спільну мову,

· або спільну релігію,

· або спільну ідеологію (що виконує інтегруючі функції релігії як система цінностей та моральних норм).

Соціальна структура — частина соціальної системи су-спільства. Вона об’єднує два компоненти — соціальний склад і соціальні зв’язки. Соціальний склад — сукупність елементів, що утворюють соціальну структуру, а соціальні зв’язки — сукупність зв’язків соціальних прошарків, класів тощо. Зрозуміло, що по-няття «соціальна структура» включає сукупність різних типів соціальних спільнот усередині суспільства та соціальні зв’язки всіх соціальних спільнот, що відрізняються за широтою поширення їх дії, за їх значенням і характеристикою соціальної структури на певному етапі суспільного розвитку.

Виходячи з цього, соціальна структура — сталий зв’язок еле-ментів у соціальній системі суспільства, означає суб’єктивний поділ суспільства на окремі соціальні спільноти, класи, прошар-ки, групи, об’єднані на основі одного чи декількох ознак, які на-дають їм неповторної своєрідності й відмінності за соціальним положенням, за місцем і роллю в системі конкретно-історичних суспільних відносин.

Аналіз соціальної структури сучасного суспільства дає мож-ливість виділити основні її елементи, що складаються з певних об’єднань людей. До таких елементів зазвичай відносять соціаль-ні групи або близькі за значенням соціальні спільноти.

Соціальні групи (перше визначення цього поняття знаходимо в роботі Т. Гоббса «Левіафан») — це соціальні утворення, що іс-нують реально, в котрих люди зібрані разом, об’єднані якоюсь спільною ознакою, різновидом спільної діяльності або потрапили в якісь ідентичні умови, обставини та певною мірою усвідомлю-ють свою приналежність до цього утворення (хоча міра і ступінь такого усвідомлення може бути різною). За визначенням Р. Мер-тона, соціальна група — це сукупність людей, які усвідомлюють свою приналежність до спільної групи і вважаються членами цієї групи з точки зору інших. Соціальні групи поділяють на малі, се-редні й великі.

Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, чле-ни яких об’єднані спільною діяльністю й перебувають у безпосе-редньому спілкуванні один з одним, що виступає основою їх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм по-ведінки. Малі групи бувають формальні й неформальні. Перші складаються відповідно до наперед установлених та офіційно за-фіксованих цілей, статутів, інструкцій чи положень. Інші форму-ються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, друж-би, товариськості тощо.

Середні соціальні групи є більш чисельними об’єднаннями людей. Вони мають різні підгрунтя формування — від стихійної до виробничої — для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань. За умови сталого спілкування та кон-солідації їх називають ще колективами.

Великі соціальні групи — це багаточисельні об’єднання людей. Між їх членами немає безпосередніх контактів, їх об’єднують

лише фундаментальні інтереси, що формуються на основі усві-домлення людьми об’єктивних обставин свого життя.

Соціальна спільнота виступає основою соціальної структури. Серед структурофіксуючих компонентів соціальна спільнота лю-дей займає місце «посередника» між особистістю та суспільст-вом. Вона постає як внутрішня єдність певного кола індивідів, що спочатку сформувалася природно-історичним шляхом у надрах самого суспільства та здійснювала потім на нього зворотній, ча-сом вирішальний вплив.

Украй рідко, під впливом потужних суб’єктивних чинників спільнота формується внаслідок цілеспрямованого радикального перетворення всього суспільства й не менш радикального пере-орієнтування індивіда. Вона мусить бути дуже стійкою завдяки як внутрішнім, так і зовнішнім співвіднесенням зв’язків (соціаль-но-економічним, фаховим, демографічним, національним тощо), постійно відтворюваним приблизно в тих же самих якості та кі-лькості на певному етапі суспільного розвитку.

Кількісний та якісний склад самої спільноти детермінований, з одного боку, особливостями історичної структуризації й тепері-шнім рівнем розвитку даного суспільства в цілому, а з іншого — специфікою потреб, інтересів та ідеалів її представників. Такі по-треби, інтереси й ідеали, особливо у процесі реалізації, склада-ють основу внутрішньоспільнісної організаційної єдності, нада-ють їй неповторної своєрідності серед інших компонентів структури суспільства і програмують подальший розвиток спіль-ноти в її неоднозначній взаємодії з суспільним середовищем. Як підкреслює Малькольм Пейн, сутність співтовариства внутрі-шньо суперечлива: з одного боку, співтовариство є форма соціа-льної організації, з іншого — це такий порядок, що чинить опір спробам вплинути на нього ззовні, а тим більше підкорити офі-ційним структурам управління. Співтовариство (тобто спільнота) є одним із засобів створення соціального порядку зі складного переплетіння людських життів і прагнень людей наповнити своє існування суб’єктивним змістом.

3) класифікація суспільств

. Якщо ми умовно стиснемо історію життя на нашій планеті що налічує приблизно 3, 5 мільярді років в один рік, то виявиться, що перший представник Homo sapіens з’явився не раніше ніж 31 грудня за сім хвилин до кінця року, а перша цивілізація - за одну хвилину до кінця року. І тим не менш, культурні досягнення людей за такий короткий строковизначні. Лише близько 11 років тому деякі групи людей почали одомашнювати тварин і рослини, таким чином визволивши себе від повної залежності від того, що пощастить вполювати, або зібрати.

Розвиток сільськогосподарської технології підвищив врожайність І, завдяки цьому, збільшилась кількість населення і виникли великі суспільства. Лише років тому почалась промислова революція, що затягнула людство у світ фабрик і заводів, залізниць і літаків, автомобілів, миттєвого зв’язку на величезні відстані та жахливої військової технології.

Історичний розвиток є частиною загальної соціокультуральної еволюції, а саме - тенденції соціальних структур і культур суспільства ускладнюватись з часом. Цей процес має дещо спільне з біологічною еволюцією. Як і живий організм, суспільство щоб існувати повинно пристосовуватись до навколишнього середовища, щоб одержувати їжу та інші ресурси. Різні суспільства застосовують різну стратегію виживання і ті суспільства, яким вдалося винайти кращу, тобто більш продуктивну стратегію, стають більшими і складнішими, часто досягаючи успіху за розрахунок суспільств з менш розвинутою технологією. Цей процес соціокультуральної еволюції не є «законом» який є справедливим по відношенню до кожного суспільства. Деякі суспільства еволюціонували швидше і далі ніж інші; деякі - застигли на якомусь рівні; деякі дезінтегрували І зникли; кожне суспільство змінювалось шляхом, притаманним тільки йому.

Концепція соціокультуральної еволюції - це свого роду екологічний підхід, що аналізує соціальні та культуральні елементи в контексті того природного і соціального середовища, в якому існує суспільство. Застосовуючи цей підхід до різних суспільств, що існували в процесі соціокультуральної еволюції, ми можемо нарахувати багато варіантів їх соціальної структури і культури. Але, не дивлячись на тисячі часто неоднорідних суспільств, що існували з початку людської історії, їх можна розділити на декілька основних типів - відповідно до технології прожиття (subsіstence), тобто - до технології, якою вони в основному забезпечували своє існування. Герхард Ленські, який запропонував цей підхід, виділив (як основні типи) суспільство полювання та збирання (huntіng and gatherіng), городницьке (hortіcultural) суспільство, аграрне (agrarіan) та індустріальне (іndustrіal).

Іноді «hortіcultural» перекладають як «садівниче», тому що англійський термін у звичайному вжитку частіше позначає те, що українською називають садівництвом. Але цей термін позначає також й городництво, а в поясненнях до терміну Ленського мова йде саме про городництво.

Деякі соціологи виділяють як окремий тип пастуше (pastoral) суспільство. Ленські в останній за часом класифікації суспільств, виділяє за основним способом існування (prіmary mode of subsіstence) - взагалі 10 типів:

· полюючі та збираючі;

· прості (sіmple) городницькі;

· розвинуті (advanced) городницькі;

· прості аграрні;

· розвинуті аграрні;

· рибальські;

· морські або приморські (marіtіme);

· прості пастуші (herdіng);

· розвинуті пастуші;

· індустріальні.

Але чотири з цих типів суспільств Ленські відрізняє від інших як довкільно (середовищно, envіronmentally) спеціалізовані - а саме як такі, які непропорційно багато (у порівнянні з іншими суспільствами) покладаються на такі елементи своїх технологій, що особливо підходять до характерних особливостей їх специфічного природного довкілля (середовища). Це: рибальські, морські і пастуші (прості і розвинуті) (останні мають коней або верблюдів як засіб транспорту).

А основними вважає шість типів суспільств:

· полюючі та збираючі - що живуть за рахунок диких тварин і рослин;

· городницькі і прості - живуть за рахунок рослинництва, але не мають плугів, а знаряддя і зброю мають тільки з дерева і каміння;

· городницькі розвинуті - знаряддя і зброя бронзові;

· аграрні порості - теж саме, але мають плуги і використовують енергію тварин (биків);

· аграрні розвинуті - знаряддя і зброя залізні (сталеві); ще ширше використовується енергія тварин;

· індустріальні - використовуються неживі джерела енергії.

· 4 )тенденції розвитку сус-ва за умов модернізації

· Останні роки другого тисячоліття ознаменувалися активною переоцінкою цінностей і теорій, коло яких стрімко розширюється. Кінець XX віку постав як фінал класичної, стихійної, чи спонтанної, історії.

· Очевидно, кульмінаційним і водночас синтетичним пунктом цього руху є інтелектуальна, духовно-просвітницька революція, яка готує прихід нового суспільного ладу, а в ширшому розумінні — нової світової цивілізації.

· Поняття «світова цивілізація» нині увійшло до соціально-політичного вжитку головним чином у значенні світового співтовариства як певного цілого. Коли ще зовсім недавно під цивілізацією розуміли рівень та результати технологічного освоєння дійсності, матеріальне та духовне багатство, то тепер щораз частіше вдаються до цього терміна, щоб позначити способи та форми реалізації людської сутності з погляду двох критеріїв загальнолюдського буття: гармонізації відносин у системі «суспільство — людина — природа» та зміцнення серед-планетарної єдності, консолідації людства як спільноти в умовах екологічної загрози. Саме в такому контексті осмислюються «криза цивілізації» та шляхи її подолання.

· Машинна цивілізація надала розвитку людства вкрай однобокого і збиткового характеру: з одного боку — грандіозні наукові й технічні досягнення, які дозволили радикально оновити предметне середовище життєдіяльності людини та задовольнити її різноманітні потреби, з другого — руйнування природного середовища, збідніння і омертвіння духовного життя, погіршення здоров'я багатьох поколінь людей. Тому дедалі очевидніше постає необхідність системи противаг, меж усім колишнім механізмам розвитку в «стихійній парадигмі»: ринку, приватній власності, егоцентричному індивідуалізму, всій ліберально-атомарній моделі суспільства «загального благоденства», в якому оспівується «свобода людини без меж», де «соціум», «економіка» обертаються навколо «людини-підприємця», яка максималізує свою особисту вигоду.

· Зміна соціальних порядків — це зміна геополітичних епох в розвитку людства. Новий порядок розвитку за своєю суттю — заперечення багатьох цінностей та істин машинної цивілізації; йому властиві, на думку сучасних дослідників, такі риси, закономірності, які не є простим продовженням старих (класичних) і багато чим відрізняються від них.

· Провідною тенденцією стає некласичність майбутнього існування людства. Виникнувши як символ революції в основах фізики, передусім — у зв'язку з принципом доповняльності Н.Бора, а потім — у зв'язку з космологічними антропними принципами, категорія некласичності дедалі більше набуває характеру ідеї революційного оновлення основ цивілізаційного розвитку.

· Центральною ланкою в такій тотальній системі є новий людиноцентризм буття, коли людина бере на себе відповідальність за динаміку соціоприродної гармонії та керування нею. «Керованість», як імператив, стає домінуючою характеристикою некласичності, яка протистоїть теперішній стихійній формі буття.

· Відтак долається типова для нашої доби тенденція протиставлення культури та цивілізації, культурний прогрес стає синонімом прогресу цивілізаційного.

· В рамках некласичної соціології, яка дістала теоретичне обґрунтування у працях А. Субето, важливого значення набувають поняття багатовимірність та багатоваріантність.

· Багатовимірність — це не відносини між суспільною системою та її окремими сферами, рівнями, підсистемами і не між структурами, одна з яких визначається як базова, первинна, фундаментальна. Це відносини, які розкриваються на глибшому рівні: між такими структурами, кожна з яких є рівноцінним індивідуальним виміром того суспільного цілого, до якого вона входить.

· Поняття багатоваріантності розвитку має декілька значень:

· — вибір одного варіанта з потенційно наявних у певний історичний період;

· — реалізація неоднакових варіантів розвитку одного й того самого типу суспільства за різних умов;

· — наявність у потоці розвитку якісно неоднорідних шарів, які рухаються паралельно чи в різних напрямках.

· На думку багатьох вчених, у сучасному світовому розвитку на перший план починають виходити закони системно-циклічної динаміки, тобто загальні закони становлення багатовимірного світу, які одночасно визначають його ритм та його поступальність. У них має вияв певна конфігурація нових відносин, які складаються між різними сторонами суспільного цілого.

· Завданням українського суспільства на сучасному етапі є соціальна модернізація, тобто цілеспрямований еволюційний рух до сучасних цивілізованих структур та станів. Підстави для цього містяться в структурах свідомості та ціннісних орієнтаціях — цих найвищих регуляторах людської діяльності, вивчення яких може бути здійснено з соціально-філософських, соціологічних та психологічних позицій.

· Нині в суспільній та індивідуальній свідомості відбувається руйнування традиційних ціннісних норм, витіснення їх новими. Регулярні опитування населення дають уявлення про угруповання соціальних суб'єктів за основними цінностями, які пов'язані з духовним надбанням, політичною діяльністю чи виробництвом.

· Знання переважних цінностей та суб'єктивних закономірностей на тому чи іншому етапі соціального розвитку дає змогу проводити якнайсприятливіший для суспільства державний курс. Водночас важливо враховувати не тільки головні панівні тенденції, але й численні їх різновиди у межах провідних суспільних цінностей. Вони формуються виходячи з тих цілей та завдань, які стоять перед суспільством в певний історичний період та відображають фундаментальні суспільні потреби. Згідно з даними численних соціологічних досліджень, до основної групи таких цінностей входять: здоров'я, матеріальне благополуччя, безпека, освіта, справедливість, рівність, мирне співіснування з іншими державами, народами й національностями.

· їх задоволення можливе в умовах соціально орієнтованої правової демократичної держави при науковій організації державного управління.

· Як відомо, характерні ознаки всіх типів демократії — визнання народу джерелом влади.

· Народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Однак способи апеляції до цього джерела різні.

· Ліберальна демократія опирається на професійні знання та інститути уряду, які не дозволяють їй перетворитись в охлократію і забезпечують можливість компетентного виконання своїх функцій. Водночас ліберальна демократія може перетворитись у меритократію — владу «кращих», так би мовити, духовних аристократів, які беруть на себе сміливість виражати інтереси народу.

· На відміну від цього плебісцитарна демократія звертається до емоційного начала людини, організуючи плебісцити та референдуми. Переступивши певну грань, вона перетворюється на охлократію.

· Авторитарна демократія подається як перехідна форма — від тоталітарних до ліберально-демократичних режимів. Вона грунтується на пріоритеті вольового аспекту політичної діяльності. При таких оцінках потрібно враховувати тривалість періоду формування в населення демократичної культури, або культури демократії, становлення громадянського суспільства. Вочевидь, у цей проміжок часу найефективнішими будуть також і адекватні технології соціальної дії.

· Суспільство може перебувати в стійкому стані у двох випадках:

· — якщо воно здатне утримувати соціальні відносини і культуру у відносно незмінному стані;

· — якщо воно має здатність у процесі інтенсивного відтворення так змінювати і вдосконалювати життєво важливі параметри, що вони підвищують організованість, ефективність відтворювання, здатність протидіяти ентропійним процесам.

· Прототип першого виду — традиційне суспільство, де панує статичне відтворення, основане на певному постійному моральному ідеалі. В основі другого варіанта лежить ліберально-демократичне суспільство, де найвищою цінністю є неухильний розвиток, підвищення ефективності відтворення та прогрес.

· Між цими моделями — безліч станів проміжного характеру, які таять різного роду протиріччя (наприклад, між збільшуваним прагненням до споживання та відставанням у відповідному виробництві, руйнуванням старих параметрів та неспроможністю створювати нові і т. ін.) і можливість розколу суспільства. Проте перехід від першого типу залежності до другого є неодмінною умовою розвитку.

· Аналіз найважливіших показників суспільства дозволяє зробити висновок, що воно зазнає коливальних рухів. У багатьох випадках можна говорити про циклічну динаміку суспільства, яка склалась історично на основі природних циклів (зміна часу доби, фази місяця, пори року і т. ін.).

· Ускладнення розвитку суспільства, нові масштаби приводять до того, що в ньому розгортаються всеохопні цикли вже на власному базисі, — до того ж не тільки економічні, політичні, але й цикли культурні.

· Значення циклів полягає в тому, що на них суспільство немовби промацує крайні варіанти можливостей свого існування, випробовуючи на міцність найважливіші параметри власної відтворювальної діяльності. Дякуючи їм воно звільняється від безперспективних нововведень та елементів, а також від застарілих структур. Складність розуміння циклів полягає в тому, що вони виникають як органічні, які виростають із самої основи соціокультурного розвитку суспільства, однак у певний момент можуть набути неорганічного, навіть патологічного характеру.

· Незмінні цикли здатні почати руйнувати суспільство, в якому з'явились нові життєво важливі параметри, джерела прогресивних форм розвитку. Це відбувається тоді, коли суспільство з тих чи інших причин не в змозі привести історично складені цикли у відповідність з іншими змінами, чи навпаки. Небезпеки можна уникнути лише в тому разі, якщо творчі можливості суспільства набудуть здатності долати історичну інерцію. В різних культурах по-різному, але, однак, завжди визріває здатність перетворювати ці цикли на предмет пізнання.

· На думку більшості вчених, у даний час відбувається глобальна зміна соціальних порядків, типів культур, або суперсистем (визначення П. Сорокіна), сенс якої, насамперед, у переоцінці цінностей, у заміні провідної цінності нинішнього часу цінністю грядущого. За такої тенденції шляхи суспільного розвитку передбачають їх багатоваріантність, яка базується на багатовимірності сучасного світу. Відтак з'являються нові підходи до розуміння соціальної реальності та можливих перспектив.

· Можна вирізнити три моделі соціальної реальності: статичну, динамічну та соціально-технологічну.

· Статична модель — це бачення соціальних явищ як нерухомих, завжди рівних самим собі, які не мають здатності до самозміни. Суспільне життя сприймається тут як механічна сукупність явищ, які підлягають довільному комбінуванню відповідно до мети та ідеалів суб'єкта (держави, групи, особистості). Водночас нема об'єктивних обмежень на можливі комбінації, а наявні (суб'єктивні) зумовлені намірами суб'єкта та його ресурсами.

· Динамічна модель пов'язана з баченням соціальних явищ як таких, що змінюються, так і взаємопов'язаних. Це прояв загальнішого погляду на світ, який передається не стільки в твердженнях «усе тече, все змінюється», скільки в розрізненні соціальних процесів, їхніх джерел і форм, результатів і наслідків. Будь-яка спрямована дія сприймається тут не сама по собі, а як елемент або ланка в ланцюгу внутрішніх і зовнішніх імпульсів соціального процесу. Вона оцінюється з погляду не декларованого, а ймовірного і досягнутого результату.

· Ця модель може бути пов'язана з різними ціннісними орієнтаціями і поведінковими стратегіями людини. Відкриваючи безперервну мінливість соціального середовища, одна знаходить надію на досягнення поставлених цілей, друга починає турбуватися, а третя вдається в тугу. У різних людей вигляд прірви здатен викликати думки і про втечу, і про необхідність спорудження мосту.

· Бачити і знати — ще не означає вміти.

· Соціально-технологічна модель — це бачення соціальних процесів з погляду можливих напрямів, форм і способів їх оптимізації, оцінки передбачуваних результатів і наслідків, прийняття рішень і мінімалізації ймовірних помилок.

· Вона продовжує і доповнює динамічну модель, яка завдяки цьому набуває конструктивної спрямованості.

· Огляд моделей соціальної реальності наводить на думку про соціально-технологічну культуру як окремої особистості, так і суспільства в цілому. Нам потрібно навчитися грамотно, цивілізовано жити, будувати відповідним чином свої стосунки з іншими людьми, навколишнім світом. Соціально-технологічна культура включає в себе, передусім, вміння аналізувати соціальні системи, знати їхні структуру, логіку і потенціал розвитку.

5 ) --- -основні соціологічні погляди О. Конта

Як вже згадувалося, він запропонував термін "соціологія" і вперше викорис­тав його у 1824 р. в своїх листах. Але широко відомим цей термін став після публікації О. Контом четвертого тому свого "Курсу позитивної філософії" (1838 р.). Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обґрунтував не­обхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експери­менті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання до­сягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія с наукою особливою, яка відповідає новому соці­альному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використову­вати прийоми спостереження, експерименту і порівняння. Науковий пози­тивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мис­лення. Мислення, на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: тео­логічну, метафізичну і позитивну. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності. Суспільства в процесі еволюції проходять 3 основні стадії: примітивну, проміжну і наукову. Конт вважав, що суспільство стає також більш складним, диференційованим і спеціалізованим через поділ праці. Поряд з мовою і релігією поділ праці веде до зміцнення соціальної солідарності, породжуючи новий соціальний поділ між класами, а також між приватною і суспільною сферами. Соціологія, яка є вершиною наук, за Контом, повинна розвиватись як аналіз соціальної динамі­ки і соціальної статики. Соціальна динаміка покликана розглядати загальні за­кони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись на "анатомії суспільства" І взаємодії його складових елементів. Конт досліджував соціальну роль соціальних інститутів (таких як сім'я, власність, держава) в підтриманні цілісності соціального порядку. Основні праці Конта: шеститомна праця "Курс позитивної філософії" (1830-1842 рр.) і чотиритомна праця "Систе­ма позитивної політики" (1851-1854 рр.).

Основний зміст соціологічних поглядів О. Конта можна увести до наступного:

• при вивченні соціального життя слід не покладатися на здогадки, а опи­ратися на спостереження, порівняльні методи;

• вивчення соціальних явищ не може бути абсолютним, а завжди с віднос­ним, в залежності від нашої організації і нашого становища в соціальній сфері;

• наука соціологія повинна давати відповідь не лише на питання, що існує, але й на питання як відбувається явище, вміти передбачити і розв'язати пробле­ми, що виникають:

• все існуюче існує лише в тій мірі, в якій це буде доведено наукою; це мож­ливо лише у тому випадку, якщо будуть вивчатися реальні факти суспільного життя;

• існує взаємозв'язок соціальних елементів, частіш і підрозділів суспільству (людей, груп, спільнот та ін.)

3. ВИСНОВОК

Отже, О. Конт став засновником не лише нової науки, але й справжнього соціологічного підходу до аналізу соціальних явищ і процесів. З появою праць О. Конта соціальна теорія набуває інституціонального статусу, одержує права громадянства в науковому світі.

----- основні соціологічні погляди Дюргейма

В історії соціології Е. Дюркгейм (1858-1917) представляє нову і важливу главу в її розвитку. Це обумовлено тим, що він практично першим спробував теоретично обгрунтувати і виділити специфічний предмет наукового вивчення соціології - «соціальну сферу». Ним розроблені методологія та методи соціологічних досліджень. Цьому, зокрема, присвячена його робота «Правила соціологічного методу» (1895 р.) у російській перекладі «Метод соціології» (1899 р.). Що дозволило підвести під соціологічну науку базу емпіричних дослі-• джень і акцентувати увагу на її прикладному характері. Про це говорить його фундаментальна праця «Самогубство. Соціологічний етюд»(1897 р.), російський переклад якого здійснено в 1912 р.
Дюркгейм був переконаним раціоналістом, а раціоналізм слід розглядати як французьку національну традицію, яка сходить до Декарта (1596-1650).
Соціальна проблема для Дюркгейма не стільки економічна, скільки моральна, і в цьому питанні він дуже далекий від марксистського розуміння соціалізму. Сутність соціалізму Дюркгейм вбачає не у ставленні до власності і навіть не в плануванні. Соціалізм Дюркгейма - це, по суті справи, «соціалізм» Конта, який резюмував його в двох ключових словах: організація та моралізація. Соціалізм є кращу, тобто більш усвідомлену організацію колективного життя, мета і наслідок якої інтеграція індивідів у соціальних спільнотах, наділених моральним авторитетом і тому здатних виконувати виховну функцію.
Таким чином, Дюркгейму було притаманне широке тлумачення соціалізму і він вважав, що для його розуміння потрібно дослідити всі його різновиди. Він визначав соціалізм так: «Соціалізм - це тенденція до швидкого чи поступового переходу економічних функцій з дифузного стану, в якому вони перебувають до організованого стану. Це також можна сказати, прагнення до більш-менш повної соціалізації економічних сил»[6].
2.2. «Соціологізм» Е. Дюркгейма як методологія наукового дослідження суспільства
В якості узагальнюючого поняття, яке виражає основні принципи теорії та методології соціології Дюркгейма, виступає поняття «соціологізм», хоча, природно, воно не охоплює і не вичерпує всього різноманіття ідей Дюркгейма.
За Дюркгейма, соціальна реальність включена в загальний універсальний природний порядок, і вона так само грунтовна, а головне «реальна», як і інші види реальності (біологічна, психологічна, економічна), а тому, як і останні, розвивається відповідно до певних законів [7].
Суспільство - реальність особливого роду, яка не зводиться до інших її видів. І тут слід підкреслити одну основоположну ідею, яка пронизує всі наукова творчість Дюркгейма.
Мова в даному випадку йде про безумовне визнання автономії соціальної реальності, і, перш за все, по відношенню до індивідуальної, біопсіхіческой реальності, яка втілена в окремих індивідах. Відмінності індивіда і суспільства виступають у нього у вигляді дихотомічних пар, у яких так чи інакше втілюється (виражається) різнорідність цих реальностей. Наприклад, «індивідуальні факти», «індивідуальні уявлення - колективні уявлення», «індивідуальна свідомість - колективнасвідомість» і ін
У всякій теорії суспільства, теорії соціології явно чи не явно присутній теорія людини, вона (теорія соціології) так чи інакше базується на філософській антропології. І в цьому Плані людина для Дюркгейма - це подвійна реальність, в якій співіснують, взаємодіють і протистоять одна одній дві сутності: соціальна й індивідуальна. Ці два начала людської природи також виступають у Дюркгейма в різноманітних дихотоміях, зокрема:
а) фактори, загальні для даного суспільства або групи, і характерні для одного або декількох індивідів;
б) фактори, специфічні для суспільства, і що виділяються і постуліруемое характеристики людської природи;
в) свідомість і поведінку асоційованих індивідів, з одного боку, та ізольованих індивідів - з іншого і т. д.
З онтологічного аспекту дюркгеймовского «соціологізму» витікали відповідні методологічні принципи пізнання соціальної реальності. Ці принципи були симетричні його онтологічної позиції.
Дюркгейм дотримувався принципу, відповідно до якого соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами. Разом з тим він виходив за рамки цього методологічного принципу.
Предмет соціології, відповідно до Дюркгейма, - соціальні факти, які характеризуються двома основними ознаками:
1. вони існують поза індивіда;
2. чинять на нього примусове вплив.
Його соціологія поділялася на три основні сфери: соціальну морфологію, соціальну фізіологію і загальну соціологію, які відображали в певній мірі його погляди на призначення тих чи інших сфер соціального життя.
Соціальна морфологія аналогічна анатомії, вона досліджує «субстрат» суспільства, його структуру, матеріальну форму. У її сферу входить вивчення географічної основи життя народів у зв'язку з соціальною організацією, а також народонаселення, його обсягу, щільності, розподілу по території.
Соціальна фізіологія, яка досліджує «життєві прояви суспільств» охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона включає в себе:
1) соціологію релігії;
2) соціологію моралі;
3) юридичну соціологію;
4) економічну соціологію;
5) лінгвістичну соціологію;
6) естетичну соціологію [8].
Загальна соціологія подібно загальної біології здійснює теоретичний синтез і встановлює найбільш загальні закони. Ця структура відображає загальний задум будови соціологічної науки, висловлений Контом, тобто можна спостерігати спадкоємність підходів, яка зберігалася тривалий час у французькій соціології.
Укладаючи цей розділ соціологічного вчення Дюркгейма, слід підкреслити плідність ряду положень його концепції «соціологізму» на тому історичному періоді розвитку соціології. Серед них можна назвати такі: визнання суспільства самостійної об'єктивною реальністю по відношенню до складових його індивідів; розгляд впливу соціального середовища на індивідуальну свідомість і поведінку, а також обгрунтування соціальної природи моралі, релігії і самого процесу пізнання. Але не слід упускати з уваги і крайнощі його «соціологізму», який призводив до того, що фактично сама соціальна реальність виявлялася існуючої як зовнішньо-індивідуальна і надиндивидуальная реальність. На це вказували багато сучасників Дюркгейма.
2.3. Ідея соціальної солідарності
Центральної соціологічної ідеєю, яка практично проходить через усю творчість Дюркгейма, є ідея суспільної солідарності. Її рішення пов'язане, перш за все, звідповіддю на питання: «Які ті зв'язки, які об'єднують людей один з одним?» Дана проблема розглядається Дюркгеймом у роботі «Про поділ суспільної праці» (1893 р.).

У поясненні цієї проблеми Дюркгейм відштовхується від типової для соціології 19 століття ідеї двох типів суспільства: традиційне і сучасне. Звідси він виділяє два типи соціальної солідарності. По-перше, механічну солідарність, яка була типова для традиційного, архаїчного суспільства і грунтувалася на нерозвиненості та схожості складових суспільство людей. Індивід у такому суспільстві не належить сам собі, а колективна свідомість майже цілком покриває індивідуальні особливості, тобто відсутня власне «Я» - «Я це тільки МИ». Як відомо, соціальне примус виражалося тут в строгих репресивних законах, що карають за найменше відхилення від норм колективної поведінки [9].
По-друге, органічну солідарність, яка породжується поділом суспільної праці і яка заснована не на схожості, а на відмінності індивідів. І якщо механічна солідарність передбачає поглинання індивіда колективом, то органічна солідарність, навпаки, передбачає розвиток особистості. Саме завдяки розподілу праці індивід усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалася репресивними заходами. Як підкреслював Е. Дюркгейм, «оскільки розподіл праці стає важливим джерелом соціальної солідарності, то вона (поділ праці) разом з цим стає підставою морального порядку». Тому перехід від механічної солідарності до органічної він вважає не тільки історичним законом, а й головним показником прогресу.
Розглядаючи солідарність як вищий моральний принцип, вищу універсальну цінність, Дюркгейм визнавав моральним і розподіл праці. Однак не можна не помітити, що суспільство, в якому домінує органічна солідарність, створює умови для розквіту індивідуалізму. Разом з тим, в суспільстві, де поважаєтьсяособистість для підтримання мирного співіснування диференційованих індивідів необхідні спільні цінності і важливо надати колективної свідомості достатній авторитет і досить широкий зміст.
Тим не менш, будь-яке сучасне суспільство, в якому панує органічна солідарність, загрожує небезпекою роз'єднання і аномалії. Дюркгейм бачив наявність соціальних проблем і конфліктів. Однак він вважав їх просто відхиленням від норми, викликаним недостатньою отрегулірованностью відносин між головними класами суспільства. У цьому плані Дюркгейм розвивав ідею створення професійних корпорацій як нових органів громадської солідарності. Вони повинні, за його задумом, виконувати широке коло суспільних функцій - від виробничих до морально-культурних, виробляти та впроваджувати в життя нові форми, які будуть регулювати відносини між людьми, і сприяти розвитку особистості.

----- основні соціологічні погляди Вебера

ебер вважав, що абстрагуватися від того, що людина є істота свідома, не може ні історик, ні соціолог, ні економіст. Але керуватися при вивченні соціального життя методом безпосереднього вживання, інтуїції Вебер рішуче відмовлявся. Бо було ясно, що результат подібного способу вивчення не має загальзначимість, він занадто суб'єктивний [10].
За Вебером, замість того, щоб досліджувати світ переживань історика, необхідно вивчати логіку утворення тих понять, якими при цьому оперує історик.
Логічно виникає питання: якщо основу науки складають поняття, за допомогою яких узагальнюється різноманіття емпіричного світу, то який принцип утворення, а головне критерій істинності культурно-історичних понять? Тим більше, що на відміну від природничих наук, які мають на меті встановлення загального закону, культурно-історичні ставлять метою пізнання приватного, індивідуального. Тобто ще раз ставимо питання, яким чином можливе логічне, загальнозначуще пізнання індивідуального, де критерій виділення головного - в індивідуальному?
Таким критерієм, за Вебером, є «віднесення до цінності». Завдяки «віднесенню до цінності» утримуються саме ті моменти з неозорого різноманіття емпіричних даних, які мають значення з точки зору певної цінності. Отже, за Вебером, «віднесення до цінності» є тим актом, який конституює загальнозначуще судження.

3.2. Теорія «соціальної дії»
Целерациональное дія не є якийсь загальний тип дії, навпаки, він навіть, за Вебером, не є переважаючим в емпіричній реальності. Целерациональное дія - цеідеальний тип, а не емпіричне узагальнення. Саме целерациональное дію є найбільш «робочий» соціологічний ідеальний тип, за допомогою якого проводяться основні дослідження веберовской соціології [11].
У якості необхідної передумови соціології Вебер ставить окремого раціонально (осмислено) діючого індивіда. Згідно Веберу, суспільні інститути - право, держава, релігія і т. д. - повинні вивчатися соціологією в тій формі, в якій вони стають значущими для окремих індивідів, у якій останні реально орієнтовані на них у своїх діях. Він заперечував ідею, що суспільство «перше» складових його індивідів, і «вимагав» виходити в соціології з дії окремих людей. У цьому зв'язку можна говорити про методологічному індивідуалізмі Вебера.
Наявність суб'єктивного сенсу і орієнтація на інших - два необхідні ознаки «соціальної дії» та його розуміння предмета соціології.
Перераховуючи можливі види соціальної дії, Вебер вказує чотири: целерациональное; ціннісно-раціональне; афективний; традиційне.

----основні соціологічні погляди Спенсера

Найбільш повно і широко ідеї, пов'язані з натуралістичною (органічної) концепцією представлені і розвинені в працях англійського соціолога Герберта Спенсера (1820-1903).
Г. Спенсер поділяв основний погляд Конта, за яким соціологія, що примикає до біології, складає з нею фізику організованих тіл і розглядає суспільство як свого роду організм. Однак Спенсер поміщає між біологією і соціологією психологію, але це не справило помітного впливу на його уявлення про суспільство. Спенсер був не згоден з ідеєю Конта про те, що весь соціальний механізм спочиває на думках і що ідеї керують світом, вносять у світ перевороти. Спенсер вважав, що «світ керується і змінюється через почуття, для яких ідеї служать тільки керівниками. Соціальний організм покоїться в кінці кінців не на думках, але майже цілком на характерах»[1].
Таким чином, Спенсер стоїть за психологічне пояснення «соціального механізму», хоча це і не зв'язується з його аналогією товариства з біологічним організмом. Спроба пояснити явища, що відбуваються в суспільному житті, біологічними аналогіями багато в чому пов'язана з теорією Дарвіна. З'явившись у середині 19 століття, вона справила сильний вплив на соціологію, породивши різні биологизаторские соціологічні концепції, в тому числі і соціал-дарвіністів. Суть останніх полягала в тому, що їх автори переносили на суспільство і доводили до логічного кінця принципи природного відбору та боротьби за існування, вбачаючи в них універсальну модель еволюційного процесу.
Особливо цінним для розуміння походження багатьох соціальних інститутів, вивчення суспільства стало застосування еволюційної теорії. Еволюційний підхід до суспільства важливий тим, що кожне явище вивчається в його розвитку. Переворот, здійснений в біології еволюційною теорією Дарвіна і сприйнятий багатьма соціологами, значно посилив історико-порівняльний метод вивчення культурних та соціальних форм життя [2].
Перший соціологічна праця Спенсера «Соціальна статика» вийшов в 1850 р. У 60-90-ті роки Спенсер, створюючи систему синтетичної філософії, намагався об'єднати всі теоретичні науки того часу. У ці роки були написані: «Основні начала», «Підстави психології», «Підстави біології», «Підстави соціології», «Підстави етики», «Підстави соціології» були попередньо самостійної книгою «Соціологія як предмет вивчення».
Свої соціологічні погляди Спенсер, подібно Конту, виводив шляхом дедукції з філософських принципів. Хоча Спенсер ставився до Конту вельми критично, але все ж вважав, що французький мислитель в розумінні соціальних явищ значно перевершував всі старі підходи і називав його філософію «задумом, повним величі.

6) сучасний стан соціології в Україні

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Ручка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціології в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI ст. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціології у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціології, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних і соціально-психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.

Об'єкт соціології освіти:

1. Освіта як одна із підсистем суспільства у всій сукупності її взаємодії з іншими підсистемами суспільства.

2. Освіта як соціальний інститут у взаємодії з іншими інститутами суспільства.

3. Взаємозв'язок освіти та суспільства в цілому.

Предмет соціології освіти — взаємодії компонентів освіти, а також взаємодія їх із суспільством в усіх сторонах і рівнях, тобто широке коло соціально-освітніх відносин, в які вступають соціальні суб'єкти в процесі навчання. Сюди входить: стан і динаміка соціокультурних та соціально-психологічних процесів у сфері освіти; система взаємодії освіти з іншими сферами суспільного життя; механізми, технологія, характер, спрямованість навчальної діяльності

Дата добавления: 2015-05-23