Тема 8. Соціологія праці та управління 3 страница

3) сукупність понять, що інтерпретуються, та емпіричних узагальнень: “релігійність”, “критерії релігійності”, “стан релігійності”, “відношення людей до релігії та атеїзму” і т. ін.

2. Роль і місце соціології релігії серед інших наук. Розглядаючи друге питання, необхідно уяснити, що соціологія, релігієзнавство, історія, психологія, філософія майже всі науки, які мають справу з людиною та її культурою, так або інакше аналізують релігію.
Студенту слід звернути увагу на той факт, що релігія є складним, поліструктурним явищем. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини, тому існують різні підходи і засоби її дослідження багатьма науками.
Так, предметом вивчення релігієзнавства є власне релігія, тобто сукупність різноманітних засобів осмислення релігійного феномена.

Психолог має справу з релігією як психічним феноменом, а не соціальним, тобто його цікавлять не процеси, які відбуваються в суспільстві під впливом релігії, не функції, які виконує релігія в суспільстві, а суб'єктивний бік релігії — релігія у контексті людської психіки.

Соціологіяж релігії — одна з багатьох наук, які займаються вивченням релігійного феномена в різноманітних його аспектах. Соціологія концентрує свою увагу на соціальному «вимірі» релігії, її впливі на соціальну поведінку. Соціолог повинен при цьому спиратися й на історичні дані, але, на відміну від історика, його цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не те, що є неповторним у тій чи іншій релігії.

Слід зазначити, що принцип опори на емпіричні дані є загальним для всіх наук про релігію, у тому числі й соціології. Водночас він є своєрідною межею, що розділяє соціологічне вивчення релігії від філософського чи теологічного. Соціолог, вивчаючи релігію, має справу з тим, що доступне для чуттєвого сприйняття. Тому до релігії як предмета соціологічного аналізу він не відносить надприродне, а обмежується тільки емпіричними даними.

Соціолог займається тим, що можна спостерігати і перевірити. Він не задовольняється загальним враженням або теологічними аргументами на підтвердження, наприклад, тези про те, що релігійна віра зумовлює моральні засади людської поведінки. Тільки емпіричні дані можуть підтвердити або спростувати це твердження. Соціолог повинен отримати ці дані, і, тільки володіючи ними, будувати теоретичні моделі.

Плідність соціологічного аналізу релігії значною мірою залежить від того, наскільки ефективно він використовує дані, отримані в результаті дослідження релігії історією, антропологією, етнологією, психологією, філософією тощо. В свою чергу, соціологічна концепція релігії сприяє розвитку досліджень в інших наукових дисциплінах.

3. Релігія як соціальне явище. Готуючись до третього питання, зверніть увагу на те, що релігіяє комплексом вірувань та практичних дій, за допомогою яких люди спілкуються з реальністю, яка перебуває за межами їх повсякденного досвіду. Вона складається з вірувань (міфів), ритуалів (культів), етосу (схильностей та моральних цінностей), світогляду, системи символів. Релігію тлумачать і як соціальний феномен, і як спільноту людей, поєднаних вірою.

Студенту варто усвідомити, що найчастіше в соціології поняття «релігія» вживається в таких значеннях:

1. Сукупність поглядів на світ і людину в її ставленні до Бога; знання, що не потребують доведень, а приймаються на віру. Це — світоглядний компонент релігії.

2. Взаємозалежна щодо священного» система емоційно забарвлених переконань і дій, що виражають ставлення до надприродних сил, які панують над людьми в їх повсякденному житті (релігійний культ), визначають позицію і вчинки в особистому та громадському житті. Таким є діяльний, культовий компоненти релігії.

3. Сукупність заповіданих Богом ідеалів, цінностей, норм, правил поведінки, які повинна сповідувати релігійна людина. У цьому виявляє себе нормативний компонент релігії.

4. Об'єднання релігійних людей у громади й організації (церква, секта, особливі групи професійних служителів культу), їх адміністративно-територіальні одиниці (наприклад, єпархія в християнській церкві). Йдеться про організаційний компонент релігії.

Згідно з цими підходами можна дати таке тлумачення релігії як соціального феномену. Релігія — система вірувань, ритуалів, дій окремих індивідів, груп, спільнот, зумовлених вірою в існування надприродного, священного і реалізованих у певних соціальних нормах, статусах, ролях, звичаях, розпорядженнях, стандартах поведінки, соціальних позиціях.

Слід зазначити, що таке тлумачення бере за основу специфічний для соціології аспект релігії, що є однією з істотних ланок культури, специфічний спосіб життєдіяльності людини, реалізований у системі духовних і матеріальних цінностей, соціальних норм і традицій, у сукупності ставлення людини до природи, суспільства і самої себе (і, можливо, — до Бога). Релігія в соціологічній інтерпретації — один з найважливіших соціальних інститутів, що відіграють істотну роль у конструюванні соціальної реальності, внаслідок чого вона є ефективним засобом легітимізації (пояснення, виправдання) і підтримання існуючого соціального порядку.

4. Еволюційні форми релігії. Вивчаючи четверте питання, студент має звернути увагу на те, що вчені пропонували багато підходів до класифікації релігій, в яких тією чи іншою мірою враховувались як історичний розвиток, так і зміст віросповідань. Одним з найбільш відомим є еволюційний підхід до релігії американського вченого Р. Белла, що містить класифікацію світових релігій. Ця класифікація, охоплюючи всі історичні форми релігії, виділяє п'ять рівнів її розвитку.
Примітивні релігії. До них належать тотемізм, анімізм, табу, землеробський культ, фетишизм та магія. Характерними їх рисами є деперсоніфікованість богів (віра в духів, в надістотні сили, а не особу); відсутність посередника між надприродним та людиною, релігійних установ (релігія має народний характер, все плем'я бере участь у релігійному ритуалі); обмеженість місця розселення роду, племені (саме тип релігійного ритуалу є чинником племінної інтеграції, ідентифікації людини зі своїм кланом).

Архаїчні релігії. На цьому рівні виникають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Давніх Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство). Їх характеризують: персоніфікація богів та перехід від зооморфізму (зображення богів у вигляді тварин) до антропоморфізму (богів уявляють схожими на людей не тільки зовнішньо, а й за поведінкою — наприклад, боги давньогрецького пантеону сваряться, кохають, воюють); поява посередника між богами та людьми (шамани), професіоналізація та ієрархізація служителів культу; поява релігійних установ (храми рабовласницьких держав були осередками не тільки релігійного, а й політичного, культурного життя); космологізм (підпорядкованість богів, людей вищій космічній силі), віра в карму (Індія), віра в дао (Китай), віра в рок (слов'яни); політеїзм (багатобожжя), поява державних, національних форм релігії та її обмеженість державними кордонами.

Історичні релігії. На цьому рівні відбувається ускладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам. Характерними рисами стають: монотеїзм (віра в єдиного Бога); набуття світових рис (ці релігії поширені в багатьох країнах світу, наприклад, іслам є державною релігією в 28 країнах); універсальність (не пов'язані з певною соціальною чи національною групою (брахманізм, культ Діоніса, іудаїзм), відкриті для всіх людей без будь-яких обмежень за національністю, статтю, професією та ін.); наявність ідеї спасіння душі (різні релігії проповідують досягнення цього різними шляхами: іслам — через виконання релігійного ритуалу, буддизм — через духовне самовдосконалення, християнство — через виконання заповідей).
Ранні сучасні релігії. До них належать конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії. Визнають секуляризацію суспільства (відмежування релігії від суспільства) та приватизацію релігії (релігія переміщується з публічної сфери в приватну), науковий атеїзм як альтернативу релігійному світосприйняттю.

Сучасні релігії. Цей рівень представляють модернізовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські секти — мормони, свідки Єгови; неосхідні культи — рух Харе Крішна), модифіковані варіанти традиційних релігій. Характерні риси: секуляризація свідомості (у свідомості людини релігія втрачає домінуючу роль та набуває атрибутивного, ситуативного значення); індивідуалізація релігії (у сучасному суспільстві релігійність людини стає її приватною справою, вона має право сама обирати, у що і як вірити, до якої релігійної організації належати).

5. Релігія як соціальний інститут. При опрацюванні п’ятого питання студенту слід уяснити, що релігія є одним із найдавніших соціальних інститутів та має досить складну структуру. Основними її елементами є релігійні організації, релігійна свідомість, релігійна психологія, релігійна діяльність та релігійні відносини. Істотними компонентами релігії як соціального інституту є релігійні групи та організації.

Релігійна група — це соціальна спільнота, що утворюється в процесі відправлення релігійних обрядів. Сукупність таких груп утворює релігійну організацію.

Релігійна організація — форма соціальної організації, об'єднання послідовників певного віросповідання. Її характеризують ієрархічність соціальних статусів учасників. Розрізняють такі типи релігійних організацій: церква, секта, деномінація.

Церква являє собою велику групу віруючих, яка тяжіє до універсальності та інституціалізації. Церква як релігійна організація дотримується єдиного символу віри (віровчення), що визначає релігійну етику та діяльність, систему управління життєдіяльністю, поведінкою віруючих. Для організаційної структури церкви характерна наявність інституту священства, чітка ієрархія по “горизонталі” і “вертикалі” відповідно з нормативною системою.
Сектою є нечисленна релігійна група, часто опозиційна щодо певної релігії, в якій домінують безпосередні особисті стосунки між віруючими. Секта виникає як опозиція щодо панівної церкви чи релігійного напряму. Вона є організацією меншості, засновується на авторитеті харизматичного лідера, претендує на винятковість свого віровчення. Для секти характерна відсутність інституту священства, лідер­ство визначається правом особи, яка виявила ніби-то особливу здібність керівництва, сприйману як ми­лість Бога і спрямовану на розкол релігійної спільності.

Деномінація як релігійна організація сучасного типу виникла внаслідок поширення ідей релігійного плюралізму, відрізняється віротерпимістю, відсутністю твердої дисципліни, тиску догматики, розподілу на священство і мирян. Деномінація є проміжною ланкою між церквою і сектою. Її ідейні, культові та організаційні принципи формуються в конфронтації до церкви і секти. Для неї характерна чітка організація як по “горизонталі”, так і по “вертикалі” і не зважаючи на проголошення принципу рівності всіх членів і виборності керівництва, існує еліта постійних керівників, які наділені широкими повноваженнями.

Варто звернути увагу на те, що функціонування релігійних організацій пов'язане з різноманітними типами релігійної поведінки: поклонінням, ритуалом, молитвою. Поклоніння є релігійною поведінкою, спрямованою на встановлення і підтримання зв'язку між людиною та священиком. Ритуал постає як система символічних актів, зумовлених певними правилами і пов'язаних з конкретним релігійним вченням. Одним з елементів ритуалу є молитва — акт, в якому здійснюється комунікація людини з сакральним (священним). Вона є найчистішою формою вияву сутності релігії; поділяється на прохання, сповідь, заступництво, вдячність, схвалення, може мати індивідуальний чи колективний характер.

Студенту важливо усвідомити, що у функціонуванні релігії як соціального інституту велике значення мають духовно-моральні феномени (релігійна свідомість, релігійна психологія, морально-етичні правила), а також релігійна діяльність.

Релігійна свідомість — сукупність вірувань (віросповідань), що встановлюють зв'язок між людською натурою, навколишньою природою і надприродними силами, яких віруючі вважають священними. Наприклад, буддисти вірять, що душі людей можуть досягти досконалості шляхом безупинних втілень, тому в буддистській системі світобудови жук не менш важливий, ніж людина. А християнство ставить людину над створеним світом, тому що тільки вона створена «за образом і подобою Божою». Релігійна свідомість функціонує на ідеологічному і соціально-психологічному рівнях. Ідеологічний рівень (спеціалізована свідомість) містить у собі певну сукупність теолого-філософських теорій (догмати, твердження про світ, природу, суспільство і людину), а також релігійно орієнтовані філософські, економічні та соціально-правові доктрини. Носіями цієї свідомості є спеціально підготовлені люди: богослови, священики. Психологічний рівень (рівень повсякденної свідомості) є своєрідним синтезом релігійних образів, розрізнених ідей, уявлень, екстатичних бачень, емоцій тощо. Великою при цьому є роль традицій і звичаїв.

Релігійна психологія — своєрідна спрямованість психічних процесів (пізнавальних, емоційних, вольових) віруючих людей, їх почуттів, очікувань, надій на надприродні об'єкти — Бога, духів тощо. Вона спрямована на об'єкт поклоніння, в центрі якого — ідея надприродного. В її системі домінуючу роль відіграють емоційні елементи — почуття, настрої, установки, переживання. На ній позначаються регіональні, вікові та статеві ознаки.

Релігійна діяльність — це реальна поведінка віруючих, у якій реалізується релігійна свідомість. І снує вона в культовій і позакультовій формах. Може бути груповою та індивідуальною. Культова форма — це культ у власному розумінні цього слова, тобто це релігійні дії віруючих (поклони, вставання на коліна, складання рук, хресне знамення тощо при молитвах, а також символічні боготворчі акти — чин богослужби, обряд, проповідь, жертви, таїнства). Позакультова форма здійснюється в духовній та практичній сферах. Розробка релігійних ідей, систематизація та інтерпретація догматів теології відносяться до духовної сфери. До практичної сфери належать місіонерська діяльність релігійних індивідів (їх групи); викладання богослівських дисциплін у навчальних закладах; управлінська діяльність у системі релігійних організацій та ін.

Слід відзначити, що специфіка функціонування релігії виявляється у релігійних відносинах, що складаються в процесі релігійної діяльності людей відповідно до їх релігійної свідомості. Найважливішою характеристикою релігійних відносин у суспільстві є релігійність населення — ступінь засвоєння релігійних ідей, цінностей, норм та їх вплив на поведінку віруючих релігійної спільноти. Соціологія релігії виділяє три фактори, що характеризують даний феномен: релігійна віра (ідентифікація себе як віруючої людини), релігійна поведінка (відвідування богослужінь, участь у здійсненні обрядів і таїнств); належність до певної релігійної конфесії. Справді віруючою може вважатися людина, що виявляє стійкі ознаки всіх складових релігійності.

6. Функції релігії. Розкриваючи шосте питання, слід зазначити, що під функціями релігії розуміють різноманітні засоби її дії в суспільстві. Існує п’ять основних функцій релігії, а саме:

1) світоглядна (певне світорозуміння — пояснення світу, місце людини в ньому і т.ін.);

2) компенсаторська (релігія виконує роль компенсатора в сус­пільстві, тобто релігійного “заповнення” дійсності — соціальна нерівність, наприклад, перетворюється в рівність у стражданні; роз’єднаність замінюється братерством у громаді й т.ін.);

3) комунікативна (релігія сприяє спілкуванню людей через культову та позакультову діяльність);

4) регулятивна (релігійні ідеї, цінності, стереотипи, культова діяльність і релігійні організації виступають як регулятори поведінки людей);

5) інтегративна (підсумовуючи поведінку та діяльність індивідів, об’єднуючи їхні думки, прагнення, спрямовуючи зусилля соці­альних груп і інститутів, релігія якоюсь мірою сприяє стабільності в суспільстві).

7. Поняття «сакралізації» та «секуляризації». При розгляді сьомого питання студент має звернути увагу на те, що протягом останніх 80-ти років у нашій країні відбулося два протилежних процеси розвитку релігійності. У 20-ті роки XX ст. стався масовий відхід різних груп населення, особливо молоді, від релігії та церкви. Такий процес називають секуляризацією, а пов'язане з ним руйнування релігійних вірувань і поширення атеїзму — атеїзацією населення. Процес секуляризації найбільш притаманний соціалістичному суспільству. Наприкінці XX ст. окреслився зворотний рух у релігійній свідомості людей, що проявився в наростанні масштабів і ступеня релігійності. Цей процес називають сакралізацією. Він пов'язаний зі збільшенням кількості віруючих, релігійних громад.

Слід зауважити, що у сучасному суспільстві особливим соціальним процесом стає екуменізм, тобто спроби деяких християнських церков усвідомити свою сутнісну єдність, прийти до нової згоди та зближення.

Завдання до тренінгів, вправи, питання для дискусій:

1. Психологія і соціологія, як і інші науки про людину та її культуру, аналізують релігію. Розкрийте основні відмінності між цими науками з точки зору вивчення релігії.
2. На основі розуміння сутності релігії, її місця в суспільстві доведіть, що релігія є соціальним феноменом.

3. Визначте, як підійде соціолог до аналізу таких ситуацій:
а) криза релігії в суспільстві;
б) зростання релігійної свідомості населення.

4. У функціонуванні релігії як соціального інституту важливе значення мають духовно-моральні феномени (релігійна свідомість, релігійна психологія, морально-етичні правила), а також релігійна діяльність. Дайте визначення релігійної діяльності та охарактеризуйте основні її форми.

5. У розвитку релігійності відомі два протилежних процеси: сакралізація та секуляризація. Зробіть порівняльний аналіз цих процесів та назвіть головні відмінності між ними.
6. У сучасному суспільстві особливим соціальним процесом стає екуменізм. Охарактеризуйте це явище.

7. Істотними компонентами релігії як соціального інституту виступають релігійні організації, основними типами яких є: церква, секта, деномінація. Вони відрізняються як організаційною структурою, так і своїми ідейними принципами. Зробіть порівняльний аналіз названих типів релігійних організацій з цієї точки зору.
8. Як відомо, найважливішою характеристикою релігійних відносин у суспільстві єрелігійність населення. Дайте характеристику основним факторам, що впливають на даний феномен.

Теми рефератів, есе, доповідей:

1. Становлення соціології релігії як наукової дисципліни.
2. Місце релігії в суспільстві.
3. Соціальні функції релігії.
4. Релігія як компонент культурної системи.

5. Проблеми секуляризації та сакралізації релігії.

6. Релігія та церква в сучасній Україні.

7. Новітні релігійні течії.

8. Повернення до релігії сучасної людини – мода чи ідейні пере-конання?

Завдання для самопідготовки студентів заочної форми навчання:

1. Що вивчає соціологія релігії? Визначте її предмет та об’єкт дослідження.

2. Які існують рівні знання в соціології релігії?

3. В чому полягає сутність релігії? Охарактеризуйте різні наукові підходи до тлумачення цього терміну.

4. Які основні історичні форми релігії? Дайте їхню характеристику.

5. Що відноситься до основних елементів релігії як соціального інституту?

6. Що таке релігійна поведінка? Які існують типи релігійної поведінки?

7. Які основні функції релігії? Розкрийте їх зміст.
8. Виберіть правильну відповідь. Релігія — це:
а) особлива форма суспільної свідомості;
б) система вірувань і ритуалів, за допомогою якої група людей пояснює та реагує на те, що вважає надприродним та священним;
в) система символів, переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, які відрізняють ту чи іншу соціальну групу від культури більшості суспільства.
9. Як ви вважаєте, релігія виступає у суспільстві:
а) соціальним інститутом;
б) соціальним законом;
в) соціальною спільнотою.
10. Знайдіть вірну відповідь. Найбільш важливою соціальною функцією релігії у наш час є:
а) політична;
б) економічна;
в) ілюзорно-компенсаторна;
г) конструктивна.
11. Як ви думаєте, у чому полягає суть поняття «свобода совісті»?

Література до теми:

1. Білоус В.С. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник. – К., 2002. – 140 с.

2. Гараджа В. И.Социология религии: Учеб. пособие для студентов и аспирантов гуманитарных специальностей. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: ИНФРА-М, 2005. - 348 с.

3. Давидов П.Г., Кальянов А.В., Кирилова О.М., Поцулко О.А., Фадєєва Г.С. Соціологія у схемах, таблицях та коментарях: навч. посіб. для студ. ВНЗ. – 2 вид., перероб. і доп. – Донецьк: Норд-Прес, 2009. – 216 с.

4. Дворецька Г.В. Соціологія: Навч. посібник / Г.В. Дворецька; МОіНУ; КНЕУ. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Київ: КНЕУ, 2002. – 472 с.

5. Лукашевич М.П., Туленков М.В., Яковенко Ю.І. Соціологія. Основи загальної, спеціальних і галузевих теорій: підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Каравела, 2008. – 544 с.

6. Пірен М.І. Соціологія релігії: підручник для студ. вищих навч. закл. – К.: Видавничий дім "Персонал", 2008. – 344 с.

7. Соціологія: підручник. За ред. Городяненко В.Г. – 3-тє вид., перероб., доп. – К.: Академія, 2008. – 544 с.

8. Соціологія: підручник / За ред. Пічі В.М – 4-те вид., випр. – Л.: Магнолія 2006, 2007. – 278 с.

9. Шандор Ф. Секуляризація, як об’єкт соціологічної рефлексії. Становлення синергетичної картини світу // Соціальні технології. Актуальні проблеми теорії та практики: Міжнародний міжвузівський збірник наукових праць. - Випуск 29. – Київ-Москва-Одеса-Запоріжжя: Вид-во ДУ “ЗІДМУ”, 2006. – С. 391-400.

10. Хоронжий А.Г. Соціологія релігії: курс лекцій: навч. посібник. – Л.: Магнолія 2006, 2007. – 170 с.

Тема 11. Організаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведення соціологічних досліджень

Методичні поради до вивчення теми: опрацювання відповідної теми доцільно розпочати через ознайомлення з сутністю та призначенням, головних особливостей організації, структури, типології емпіричних соціологічних досліджень. В цьому контексті студенти мають зрозуміти основоположні характеристики прикладного соціологічного дослідження, відмінності та специфіку фундаментальних та емпіричних соціологічних досліджень, основні етапи їх організації та різновиди в цілому. Окрему увагу необхідно приділити програмуванню соціологічного дослідження, оскільки правильність визначення структурних елементів програми є однією з головних вимого достовірності соціологічного дослідження. Необхідною умовою вивчення цього питання виступає детальне ознайомлення з основоположними принципами формування елементів методологічної та процедурної частини програми соціологічного дослідження, застосування відповідних знань соціологічного програмування на конкретних прикладах, осмислення ролі допоміжних документів у дослідженні загалом. Окремої уваги потребує вивчення основних методів соціологічних досліджень, зокрема, опитування, контент-аналізу, соціометрії тощо, специфіки побудови соціологічної анкети та розуміння головних вимог до організації роботи інтерв’юера. Відповідно це сприятиме ефективному використанню означеної методології для збору соціологічної інформації. Розкриття основної проблематики соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України сприятиме більш кращому розумінню специфіки, головних проблем, наукового статусу та перспектив розвитку вітчизняної соціології.

Вивчивши матеріали теми, студент знатиме: сутність, різновиди, функції та етапи організації соціологічного дослідження, зміст, структуру, компоненти та головні вимоги до складання програми соціологічного дослідження, специфіку методології та методів соціологічних досліджень, особливості побудови соціологічного інструментарію, основну тематику сучасних соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України.

Після опанування теми студент вмітиме: розуміти логіку соціологічного пізнання, складати програму соціологічного дослідження, використовувати методи соціологічних досліджень для збору інформації, володіти навиками в організації та проведенні соціологічного дослідження та презентації його результатів, здійснювати аналіз та інтерпретацію емпіричних даних, ефективно використовувати результати конкретно-соціологічних досліджень у практичній роботі трудових колективів.

Термінологічний словник:

Вірогідність соціологічного знання — істинність соціологіч­ного знання, його відповідність реальності, яку вивчає соціолог. Проблема вірогідності соціологічного знання належить до кола проблем соціологічної епістемології. Отримання вірогідного знання є метою, ідеалом соціологічної дослідницької діяльності.

Генеральна та вибіркова сукупності. Генеральною називають таку сукупність об’єктів, на яку поширюються висновки, отримані в результаті дослідження. Вибіркова сукупність — та частина генеральної сукупності, на підставі обстеження якої роблять висновок про сукупність генеральну.

Гіпотеза — у перекладі з грецької “припущення”, істинність якого слід довести. Будь-яка гіпотеза тією чи тією мірою обґрунтована за допомогою звертання до однієї чи кількох теорій. Гіпотеза перевіряється різними способами і, зокрема, шляхом звертання до фактів, отриманих у ході дослідження.

Епістемологія — вчення про істинне, достовірне знання — сукупність уявлень, які характеризують природу пізнання, його можливості, відношення знання до реальності. Епістемологія виявляє також умови вірогідності та істинності знання.

Етика соціологічної діяльності — сукупність моральних принципів, якими має керуватися соціолог під час своєї діяльності. Ці принципи є справою його сумління, проявом моральної позиції. Вони, проте, не повинні бути перешкодою для отримання об’єк­тивного, неупередженого знання.

Квантифікація (лат. quantum — кількісна оцінка, “вимірюван­ня” соціальних характеристик. Квантифікація у соціології передбачає розташування на шкалі — використання шкал — конструйованих соціологом еталонів вимірювання. При вимірюванні застосовують також індекси — якісно-кількісні показники, які дають мож­ливість урахувати баланс позитивних та негативних оцінок.

Методи соціологічного дослідження — головні способи, правила збирання, обробки та аналізу інформації. До методів збирання соціологічної інформації належать спостереження, аналіз документів, опитування. До методів аналізу — групування та класифікація, типологізація. Сукупність спеціальних прийомів, які забезпечують ефективне використання методів, називають технікою дослідження.

Принципи соціологічного дослідження (лат. principum — засада, первень) — головні засади, на яких будується соціологічне дослідження. До таких принципів належать загальнонаукові принципи — детермінізму (лат. determinare — визначати) та генералізації (узагальнення).

Проблема — це питання, на яке слід відповісти, але знань для відповіді бракує. Не випадково “проблема” у перекладі з грецької буквально означає “перешкода, ускладнення”. Засадовим стосовно проблеми є протиріччя між фактами, фактами та способами їх пояснення, між потребами та можливостями їх задоволення тощо.

Професійний кодекс соціолога — сукупність правил, які регламентують різні види соціологічної діяльності. Правила виробляються й приймаються суспільними та державними соціологічними організаціями та товариствами.

Репрезентативність — представництво — властивість вибір­кової сукупності, яка свідчить про відповідність останньої сукупності генеральній. Репрезентативність означає, що вибірка здійснена правильно, згідно з наявними статистичними процедурами.

Соціальний показник — якісно-кількісна характеристика об’єк­та, яка свідчить про міру наближення його стану до належного, нормального. Використання соціальних показників — необхідний спосіб здійснення соціально-інженерної діяльності.

План семінарського заняття:

1. Сутність, види та програмування соціологічних досліджень.

2. Специфіка допоміжних документів дослідження.

3. Характеристика основних методів проведення соціологічних досліджень.

4. Основна тематика соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України.

1. Сутність, види та програмування соціологічних досліджень. При вивченні цього питання, необхідно звернути увагу на те, що соціологічні дослідження — це система логічних та пос­лідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка передбачає отримання достовірних даних та фактів про явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні.

Дата добавления: 2015-05-23