Загальна характеристика мистецтва Північного Причорномор’я

Значний внесок у культурний полілог, що склався у давні часи на теренах України, зробила антична культура. Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди – грецький і римський. У грецький період (7 – 1 ст. до н. е.) тривало виникнення полісів у Північному Причорномор’ї, у дельтах річок Дністра, Бугу і Дніпра. Серед них Тіра (Белгород-Дністровський), Ольвія (біля Миколаєва), Херсонес (тепер Севастополь), Пантікапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Теодосія (Феодосія), на основі яких у 5 ст. до н. е. виникла Боспорська держава. Грецькі назви мали й річки – Дністр (гр. Тірас), Буг (гр. Гіпаніс) і Дніпро (гр. Борисфен). У полісах була добре розвинена архітектура: житлові будинки об’єднані в квартали, вулиці вимощені бруківкою, існував водогін, каналізація, велика кількість колонад, храмів, були театри, школи, скульптура, впроваджувалась своя грошова система. Високого рівня набули ремесла: ткацтво, різьбярство, кушнірство, гончарство, ювелірне мистецтво. Грецькі міста-держави зберігали культурний, політичний, економічний зв'язок з материковою Грецією, проте відбувався процес еллінізації місцевого люду, культурні зв’язки зі Скіфією, Гіпербореєю (так греки називали територію України, розташовану на північ від грецьких колоній). В основі зв’язків з Україною лежало хліборобство. Греки-колоністи просувалися углиб краю, шукаючи багатств і ринків збуту. Грецькі впливи позначились у художньо-мистецькій сфері українців (прагнення прикрасити, декорувати одяг, житло, у народній музиці), а також в ідеологічно-світоглядній сфері (поширення антропоцентризму, ідей єдності індивіда і спільноти, високої громадянської свідомості). У римський період (1 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.) грецькі поліси Ольвія, Херсонес, Тіра увійшли до складу римської провінції. Завдяки римлянам відбулось проникнення християнства на південь України, адже за римськими легіонерами йшли купці й місіонери. Є археологічні знахідки укріплень римлян на берегах Дністра (м. Заліщики на Тернопольщині), Дніпра (у Києві знайдено скарб римських монет, посуд, прикраси). В умовах утвердження військово-політичної могутності Риму, господарство України включається в економічну систему античного світу, інтенсивно розвивається хліборобство, хатні промисли, ремесла, збільшується кількість населення.

Отже, тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. Усі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури — Візантії.

Античні поліси привнесли в Північне Причорномор’я античну цивілізацію з усіма її досягненнями, особливостями, рабовласницьким за своєю природою соціальним устроєм. В контактах з культурою та світоглядно-релігійними уявленнями місцевих племен утворилось мистецтво, яке становило частину великого мистецтва античної Греції.

Міста Ольвія, Тіра, Херсонес за суспільним і державним устроєм були античними рабовласницькими республіками-полісами. В V ст. до н.е. на Керченському півострові утворилася рабовласницька Боспорська держава зі столицею Пантікапеєм, об’єднаними грецькими містами Керченського і Таманського півостровів. Держава зміцніла та розквітла внаслідок торгівлі хлібом, оскільки для Афін основною житницею був Боспор.

Тісний зв’язок із митрополією програмував розвиток культури. В архітектуру, що мала античний характер з деякими місцевими відхиленнями, міцно ввійшла ордерна система. У містах впроваджувалося прямолінійне планування за так званою гіпподамовою системою. Вулиці перетиналися під прямим кутом. Впорядковувалися бруковані вулиці та площі, водопровідні канали, канали для дощових вод. На пізнішому історичному етапі – І ст. до н.е.-ІІІ ст. н.е., в архітектурі й декоративному оснащенні переважав місцевий стиль, що склався у тісній взаємодії античних і скіфо-сарматських елементів.

Будівельним матеріалом був місцевий камінь вапняк, не дуже пластичний і гарний для скульптури, оскільки райони причорноморських міст не мали мармуру чи інших кращих порід каменю. Тому готову скульптуру, а згодом мармур, довозили з Греції й островів Егейського моря. Довозили також вироби – чорнофігурні та червонофігурні вази із Аттики, теракотові статуетки, бронзові вироби.

Незабаром більшість художніх виробів виготовлялась у містах, де панували свої традиції й працювало чимало майстерень керамістів, мозаїстів, ювелірів, різьбярів по дереву. Були свої скульптори і живописці, майстерність яких виявлялася у стелах, торевтиці, різьбі саркофагів та живописних розписах.

У І ст. н.е. Північне Причорномор’я підпало під вплив Римської імперії. Згодом, починаючи з III ст. н.е., внаслідок постійних нападів кочівників (готи, гунни, алани та ін.), розпочався занепад міст. Ці міста переважно по-варварськи руйнували. Грецькі колонії-міста виконали відповідну культурну місію на колонізованій ними території, впроваджуючи внаслідок безпосередніх контактів з місцевими племенами високі мистецькі досягнення. Це активно сприяло цивілізаційному процесові, а згодом відгукнулося у слов’ян з прийняттям християнства швидким розквітом архітектури і живопису.

3.2. Архітектура античних міст-полісів Північного Причорномор’я. Так склалися історичні обставини, що суспільно-ідеологічний, економічний та культурний розвиток українських земель скіфського періоду відбувався неоднаково. Окрему зону становила лісостепова смуга з праслов’янськими і багатьма іншими племенами та окрему – землі Північного Причорномор’я. Обидві зони рівночасно роз’єднував та об’єднував Скіфський Степ. Міські об’єднання розвивали торгово-економічні й культурні зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я, що переважно існували як торгово-економічні факторії окремих міст-держав материкової Греції.

Грецькі поліси, виникнувши на теренах Північного Причорномор’я, становили завершальний етап “Великої грецької колонізації”, яка відбувалась в VTI-VI ст. до н.е. на теренах узбережжя Середземного, Мармурового, Чорного морів. Близько середини VII ст. до н.е. в Північно-Західному Причорномор’ї засновані два поселення – Істрія у Подніпров’ї та Борисфен на тодішньому півострові (тепер острів внаслідок історичного піднесення рівня. На Боспорі Кіммерійському (Керченський і Таманський півострови) постали Пантікапей (Керч), Германосса (ст.Таманська), Нім фей (Героївка), Мирмекій (біля Керчі), Феодосія (м.Феодосія), Кепи та ін.

У другій половині VI та V ст. до н.е. після розгрому міст Йонії персами (545 р. до н.е.) і Мілета (494 р. до н.е.) на Нижньому Подністров’ї були засновані м. Ніконій (с.Роксолани Одеської обл.), м. Офус-Тіра (м. Білгород-Дністровський), низка сільськогосподарських поселень на берегах Дністровського лиману.

У VI ст. до н.е. на Західному узбережжі Тавриди виникли Керкінітіда (м. Євпаторія) і, можливо, невелике поселення на місці майбутнього Херсонеса Таврійського (м. Севастополь). Тоді утворилися також нові міста на Боспорі Кіммерійському – Фанагорія, Порфимій, Патрей, Тирамба та ін. У Західній Тавриді 422-421 pp. до н.е. вихідці з Гераклеї Понтійської заснували Херсонес Таврійський, чим і завершився процес утворення античних міст у Північному Причорномор’ї.

Пізніше в цьому регіоні утворилися міста внаслідок так званої внутрішньої колонізації. Тобто самі причорноморські міста поза участю материкової Греції заснували власні факторії. У III ст. до н.е. біля устя Дону з ініціативи боспорців утворився Танаіс, згодом – боспорські міста Патрасій, Китей, Синдська Гавань, Калос-Лимен у Західній Тавриді.

Будівничі намагались при плануванні міст надавати їм характерних засад грецьких митрополій. Тобто у Пантікапею функціонували акрополь – де зосереджувалась політична влада; агора, де здійснювалося політичне керівництво й відбувались економічно-ділові трансакції; темменоси, де зосереджувалися сакральні споруди; хора, де зосереджувались функції приміських і господарських чи постачальних частин міста, тощо.

Будівельними матеріалами іноді слугували привозні мармури, здебільшого з берегів Мармурового моря. Переважали місцеві вапняки, різновиди яких поширені у Причорномор’ї й Таврійському півострові.

Міста за етнічним характером відрізнялись одне від одного. Найвиразнішим містом вважалась Ольвія, найменш грецьким – Пантікапей і міста Боспорського царства, де більшість населення становили тавро-руси, кіммерійці, меоти, синди і протослов’яни.

У побудованому наприкінці VII-початку VI ст. до н.е. поселенні Борисфен на тодішньому півострові Березань простежуються два види забудов – напівземляні та наземні споруди зі сирцю та каменю.

Найпоширеніші овальні, прямокутні із заокругленими кутами, трапецієподібні житла розміром від 6 до 18 кв.м, заглиблені на 0,7-0,9 м. Збереглися врізані у материк сходи у вигляді двох чи трьох сходинок, залишки ватри, домашні вівтарики, різні заглиблення у ґрунті, що слугували опорами для дерев’яних конструкцій або амфор. Покриття будівель були двосхилими або кулеподібними – залежно від форми будівлі.

В останній чверті VI ст. тут проведено капітальні перебудовні заходи. Чимало жител-напівземлянок знівельовано і замінено наземними чітко регламентованими будівлями. Прокладалися вулиці та провулки з мощенням черепками і дрібним бутом. Упродовж узбіччя вулиці, вимощеної кам’яними плитами, проходив водостік. Регулярне планування вулиць, спорудження будинків громадського призначення і храмів засвідчує, що у VI ст. до н.е. Борисфен набув вигляду античного міста. Згідно з археологічними дослідженнями – місто Борисфен існувало до III ст. н.е.

Місто Ольвія – найдавніше в Північному Причорномор’ї. Проте майже третина міста внаслідок підняття рівня води у Чорному морі за останні 2,5 тис. років опинились під водою (рівень моря піднявся на 7~9 м). Історія міста поділяється на два основних історичних періоди.

Перший охоплює час від заснування міста – до 49-44 pp. до н.е., коли воно зазнало значних руйнувань від готської навали. Це період максимального розвитку міста в будівництві, економіці, культурі. На другу половину історичного процесу припадає І ст. до н.е. – середина III ст.н.е., коли територія міста скоротилася майже втричі і воно поступово занепало.

Наприкінці VI-початку V ст. до н.е. споруджуються перші будівлі темменоса – вівтар, скарбниці, вимощена каменем дорога, що вела до священного гаю. Впродовж основної вулиці, що простягалася через місто, розташовувалися землянки як основний вид житлових споруд із короткими інтервалами одна від одної.

Остаточно місто Ольвія сформувалось наприкінці VI ст. Воно стало центром громадсько-політичного, економічного й культурного життя, тут існували темменос і агора – основні компоненти античного поліса. З V ст. різко зростає кількість населення і посилюється щільність міської забудови. Навколо міста споруджуються оборонні мури з баштами. Водночас зміцнюється і розвивається нижнє місто, де працюють театр та рибний ринок, еклесіастерій – будинок зібрань народних зборів.

Міські ансамблі створюються за архітектурними зразками, привнесеними з митрополії, тобто будівлі за ордерними системами, оформлені колонадами із капітелями, фронтонами, акротеріями, фризами, декоративними статуями, рельєфами на античні теми. Напевно, будівельниками-проектантами і виконавцями на початках були видатні майстри грецького мистецтва. Відомо, що на терені Ольвії знайдено підставу статуї з підписом Праксителя.

Розташований в центрі міста темменос огороджувався кам’яним муром. Тут будувався іонічний храм Аполлона Дельфінія, в центрі ділянки – монументальний вівтар. Вівтарі споруджувалися на терені священного гаю. В місті розбудовувалися агора, торгові ряди, гімназія, широкого розвитку набула хора. Розквіт Ольвії припиняється з останньої третини IV ст. до н.е., коли облогу міста здійснили війська полководця Александра Македонського Зопіріона.

Найактивніше відродження Ольвії відбувається після зняття облоги Зопіріона. Територія міста сягає максимальних розмірів – 55 га, а кількістю населення – 15-20 тис. Перебудовуються райони, поновлюються укріплення фортець, розвивається архітектура.

На темменосі у цей період споруджуються два нових храми доричного ордера – периптергальний храм Аполлона Дельфіній і актовий, або перестильний храм Зевса, закінчується формування агори, торговельних та адміністративних установ.

Найбагатші міщани мешкали в центрі Ольвії, де виявлено будівлі, андрони (підлога парадних приміщень) яких мали мозаїчні вимостки.

Наприкінці III – початку II ст. до н.е. виникла тривала економічно-політична і воєнна криза. У II ст. місто зазнає політичної залежності від скіфського царя Скілура. В той період припиняється будівництво, зникають споруди темменоса. Упадок Ольвії закінчився нашестям готських племен, очолюваних Буребістом, які практично зруйнували місто. Після певного незначного піднесення (І-II ст. н.е.), у III ст. внаслідок готських завоювань місто перестає існувати.

Відомим центром античності у Північному Причорномор’ї було м. Херсонес Таврійський, розташоване поблизу сучасного Севастополя на мисі поміж Пісочною і Карантинною затоками. Археологи припускають, що у VI ст. до н.е. тут могло існувати невелике іонійське поселення чи факторія.

Відома так звана громадянська присяга херсонесців, напис якої на мармуровій плиті зберігся майже повністю, за винятком частини прикінцевої фрази. До наукового обігу пам’ятку увів В.Латишев, котрий окреслив її походження кінцем IV – початком III ст до н.е. На його думку, присягу складав кожний мешканець Херсонеса при вступі до числа громадян.

Херсонес як античне місто – факторія Гераклеї Понтійської, засноване 422-421 pp. до н.е. Від початку заснування Херсонес мав регулярне прямокутне планування. На схід від геометричного центра міста була побудована агора. Головна поздовжня вулиця східної частини міста виходила ще на одну площу, яку займав храм, решта території була розбита на прямокутні квартали. Поруч із головною поздовжньою вулицею розміщувався театр. Площа міста у V ст. н.е. сягала 35 га. Існування Херсонеса в середовищі ворожих племен спричинилося до побудови могутніх захисних укріплень. Бурхливий розвиток Херсонеса спостерігається наприкінці IV ст. до н.е., коли місто підпорядковувало собі Керкінітіду і Калос-Лімен.

Херсонес кінця IV – середини І ст. до н.е. постає містом з великою кількістю визначних архітектурних об’єктів. Оборонні мури міста становили комплекс стін довжиною 40-70, іноді 100 м, і башт – із яких наймогутнішою вважалася башта Зенона. її діаметр у II ст. сягав 8 м, у VIII-IX ст. н.е. – 23 м. Особливо важливим у архітектурному відношенні об’єктом був театр, що виник на межі III-II ст. до н.е. Театр неодноразово перебудовувався, у II ст. н.е. вміщував від 3 до 5 тис. глядачів.

У IV ст. н.е. Херсонес Таврійський пережив нашестя гуннів, після чого продовжував існувати у складі Візантійської імперії.

Серед численних міст античної держави Боспора Кіммерійського, таких як Пантікапей, Мірмекій, Кепи, Керкінітіда, Патрасій, найважливішим, звичайно, був Пантікапей. Місто засноване вихідцями із Мілета в І половині VI ст. до н.е. Пантікапей мав вільне планування, що склалося стихійно на пагорбі, де він розташовувався. Вершину пагорба завершувала фортеця акрополь, а на його схилах розташовувалась вільна забудова із житлових та адміністративних споруд.

До цього комплексу прилягала територія Нижнього міста з агорою та портом. Площа Пантікапею у період правління ранніх Спартакідів сягала 18-20 га. Місто набуло розвитку при пізніх Спартакідах (III-II ст. до н.е.). Коли територія міста збільшилась до 30 га, було здійснено терасування схилів гори Мітридат, реконструйовано оборонні споруди. На північному схилі гори, ймовірно, розташовувалось святилище Гекати.

В місті існували ордерні культові споруди, величні оборонні мури, брами іноді прикрашувались бронзовими кінними статуями, що надавали архітектурі величного вигляду. Площі з багатими житловими та громадськими забудовами прикрашали високохудожні пам’ятки мистецтва, зокрема в період римського панування.

У Боспорському царстві широко розвивалася архітектура курганних некрополів з елементами скульптури та вишуканого настінного живопису. Жодне з античних міст Північного Причорномор’я не збереглося. Найдовше проіснував Херсонес Таврійський (у XIV ст. місто дощенту знищили татари). Культура цих міст, архітектура й пластика опосередковано вплинули на подальший розвиток українського мистецтва.

3.3. Скульптура античного періоду Північного Причорномор’я.

Античні міста Північного Причорномор’я, які виникали тут з VII ст. до н.е., стали яскравими осередками зародження оригінальних скульптурних явищ із власними мистецькими засобами виразу і сформованим упродовж тривалого часу творчим стилем.

Численні витвори пластики, що побутували в цих містах, на початках були переважно роботами приїжджих грецьких майстрів або готовими скульптурами, привезеними із материкової Греції, які іноді належали до творів відомих майстрів грецької античної класики.

Прикладом можуть бути написи на постаментах для статуй Ольвії та Херсонеса, де згадуються прізвища Праксителя, Поліклета, Стратоніда – видатних афінських скульпторів V ст. до н.е.

Невдовзі грецькі майстри, які набрали місцевих за походженням учнів чи помічників, разом утворюють нове багатоетнічне покоління митців, спільно започатковують ґрунтовану на місцевих естетичних уподобаннях античну пластику причорноморських полісів. Тут значним стає прошарок населення так званих скіфів-еллінів. Із них переважно походять автори кам’яної та металевої пластики причорноморських міст, котрі як творці “скіфського золота” працюють на замовлення скіфської знаті.

Водночас з активним процесом етнічного змішування населення причорноморських міст відбувався процес синкретизації релігійних вірувань, фактичного утворення релігійного конгломерату як антично-грецьких та близькосхідних культів і культів степових етносів. Все це позначилось на іконографії виконуваних тут для культових функцій творів пластики.

Скульптуру античних причорноморських міст можна поділити на два види: твори високопрофесійної пластики, авторами якої були або приїжджі майстри, або їхні талановиті учні, вихідці з місцевих прошарків населення, котрі своїм рівнем не поступались приїжджим; твори самодіяльних скульпторів чи ремісників, котрим властиві особливі стилеві прикмети, оригінальні стилеві й ідейно-сюжетні вирішення пластичних образів.

Твори скульптури прикрашали площі міст, храми, місця проведення культових дійств, приватні помешкання, гімназії, лазні тощо. Набула розвитку скульптура кладовищ і портретна пластика.

Одним із найяскравіших зразків привозної скульптури раннього періоду можна назвати голову куроса із Кеп, виконану в традиціях грецької архаїки. Характерним зразком привозної античної скульптури є кругла мармурова база (висота – 0,28 м, діаметр – 0,67 м), виготовлена для статуї, встановленої на одній із площ Пантікапею. Бокова площина бази покрита барельєфним фризом, що зображає урочисту процесію жінок у довгому просторому античному одязі. Вони, ймовірно, здійснюють одну із сакральних містерій для вшанування божества. Рельєфна композиція сповнена тонкої пластики і плавного ритму, який збагачено різноманітним вирішенням укладу одягу окремих фігур, надає їй витонченості й грації, викликаючи асоціації з фризом Парфенона.

Численні твори збереглись із класичного періоду мистецтва Греції, тобто із V ст. З цього погляду цікава двофігурна стела з м. Ольвії, виявлена 1895 р. (висота – 0,65 м, товщина блока – 0,12 м). Стела є надгробним пам’ятником, де зберігся напис із посвятою богині, яка “дає здобич”. Зображення з двох сторін – це оголений воїн і амазонка або скіф із сагайдаком та луком. Колись це були повнофігурні зображення. Дотепер збереглися лишень торси без голів і гомілок. Торс воїна фронтальний, він опирається на спис.

Постать скіфа зображена одягнутою, озброєнням слугує лук, захований у сагайдаку. Виконання засвідчує високий рівень майстра античного рельєфу, з великою чуттєвістю передані форми тіла обох постатей, сповнені внутрішнього настрою і сили.

З відомих творів класичного періоду збереглась виконана в дусі афінської школи Праксителя мармурова статуя юного Діоніса із Пантікапею. Твір дуже пошкоджений, – зовсім змазане обличчя, відсутня ліва гомілка, обидві руки та чимало дрібних деталей. Незважаючи на це, скульптурі властиві внутрішня сила і виразність. Високомистецька статуя молодого бога, прекрасно збалансована, витримана в класичних пропорціях. Драперії, охоплюючи торс, гармонійно укладеними складками підкреслюють структуру тіла й органічно вписуються в загальний ансамбль твору.

Поступове становлення місцевих естетичних чинників у скульптурі зумовлене активними контактами причорноморських полісів із степовими – кочовими й осілими етносами, самобутня творчість яких часто вражала внутрішньою виразністю і гостротою.

Статуетка Афіни із Ольвії III ст. до н.е. становить явну ремінісценцію всесвітньо відомого твору Фідія. З цим твором асоціюється знайдена у Пантікапею мармурова голова Афіни.

Захоплює пластикою голова Геракла із Пантікапею, IV ст. до н.е. (школи Скопаса), сповнена внутрішньої емоційної напруги та динаміки. Твір за високим пластичним рівнем належить до кращих зразків античної скульптури. До цього круга Скопаса відноситься і голова бородатого Бога з Ольвії (IV ст. до н.е.) та голова юнака із Херсонеса (IV ст. до н.е.). Пластикою плоскорізьба не поступається кращим зразкам скульптури материкової Греції. Стела виконана у Пантікапею: в обличчі юнака простежуються індивідуальні риси, що свідчить про намагання автора надати творові нюансів портретності.

Більшість пам’яток пластики античного періоду, які збереглись на наших землях, становлять майже виключно археологічні знахідки. З-поміж них – мармурова стела (зображення двох воїнів у коринфських шоломах), надгробний рельєф із оголеною фігурою античного воїна, фрагментарно збережений унікальний твір – частина архітектурного фриза, виконаного з кримського вапняку. Фриз зображає битву скіфів з амазонками (IV-III ст. до н.е.). Манера виконання останнього динамікою перегукується із деякими пам’ятками скіфської торевтики в золоті й відрізняється від поширеної тут класичної грецької пластики.

Це, безумовно, робота скульптора найвищого рівня, втілення великої сили внутрішнього виразу, на який здатні тільки видатні майстри пластики. Чимало мармурових скульптур художньо наближені до традицій Праксителя. Зокрема йдеться про мармурову голівку богині з Ольвії, сповнену лагідності та спокою.

У причорноморських містах численні пам’ятки елліністичної скульптури розташовувались на вулицях, в інтер’єрах храмів і громадських споруд. До них варто віднести мармуровий торс Діоніса із Пантікапею (III ст.до н.е., зберігається в музеї м. Керч), мармурову статую Афродіти із Пантікапею. Про поширення в Ольвії скульптурних творів найвищого рівня засвідчують дві голови невеликих за розміром мармурових статуй Асклепія та Гігієї (III ст. н.е.) Можливо, це твори приїжджих скульпторів із Олександрії, з якою Ольвія мала на той час тісні торговельні зв’язки.

У полісах Північного Причорномор’я поширився у пластиці жанр скульптурного портрета, зокрема в містах Боспорського царства, оскільки в Ольвії та Херсонесі скульптурні портрети трапляються рідше.

Високий мистецький рівень характерний для портрета понтійського царя Мгтридата VI Евпатора із Пантікапея II-І ст. до н.е. За стилем портрет наближений до пергамської школи. Це спостерігається у сильному русі голови, експресії очей, рота, внутрішній динаміці та патетиці образу. Існує інший портрет боспорського царя із довгим прямим волоссям, виконаний талановитим скульптором. Тут цілісніше змодельовані форми обличчя, на відміну від волосся, деталізованого декоративними ямками для металевих прикрас. Це наводить на думку, що їх автор походив із місцевих майстрів.

У містах Боспору на вулицях і площах встановлювались монументальні портретні статуї на повний зріст, а також кінні бронзові статуї. На терені античного міста Горгіпії виявлена вища за натуральний зріст статуя місцевого правителя Неокла із гривною на шиї. Загальний вираз статуї наголошує на вдумливості та величавості правителя.

Збереглось бронзове погруддя внучки царя Мгтридата Динамгї (І ст. до н.е.) у гостроконечній шапочці, прикрашеній срібними зірками. Динамія була царицею в період римської окупації Боспорського царства і, очевидно, виконувала певні вимоги завойовників.

На одній із пантікапейських монет того часу зображено міські, мабуть, в’їзні ворота. Над воротами розміщена бронзова кінна статуя, ймовірно, портрет якогось боспорського царя або навіть римського імператора.

До художніх здобутків належить і золота похоронна маска царя Боспору Рескупоріда (III ст. н.е.). Виявив пам’ятку 1837 р. А.Ашик у м. Керч (передмістя Глинище). Маска накладалась на обличчя покійника. Це зразок ідеалізованого портрета, виконаного в античній традиції. Портрет не позбавлений індивідуалізованих ознак моделі, проте загальна пластично-лаконічна стриманість у моделюванні обличчя засвідчує про намагання замовників дати в зображенні ідеальний тип володаря.

Окремий вид пластики полісів Причорномор’я становить надгобна скульптура, що набула особливого розвитку в містах Боспору, хоча практично окремі її зразки трапляються і деінде. Ці твори користувались постійним попитом і виконувались спеціальними скульптурними майстернями. Над їхнім виконанням працювали здебільшого вихідці з місцевого населення. У надгробковій пластиці утворилося спеціальне стилеве вирішення композиції цих об’єктів, тематично-символічного вирішення загальної архітектоніки, пластики тощо.

З-поміж боспорських надгробних стел оригінальним пластичним рішенням вирізняються надгробок Євратії Сосигена із Пантікапею, надгробок Міріпи, дружини Пегаса, знайдений в околиці Пантікапею із Понтіноса. Знайдено також надгробок Харітона та Калетихи, дружини Фракіда. Взагалі збереглася велика кількість боспорських надгробних стел. Значна їх частина вивезена з України до музеїв Москви і С.-Петербурга. Деякі із цих пам’яток зберігаються в музеях Одеси, Керчі, Києва.

Численні надгробні стели виявлено у Херсонесі. Тут вони переважно високі, увінчані фронтонами, прикрашені рослинним орнаментом, написами, карнизами чи акротеріями. Виявлено розписні антропоморфні надгробки, зокрема в районі цитаделі Херсонеса – надгробок Філократа, сина Фарнакіона. В некрополі цього міста зберігаються високого художнього рівня надгробки Фарадна і Макарії, Аврелія Віктора та ін.

Скульптуру Ольвії вирізняє високий художній рівень. Фрагменти пластик, які збереглись, засвідчують високий рівень творчого середовища і вибагливість замовників.

Із IV ст. до н.е. походить шедевральна, але фрагментально збережена двофігурна мармурова композиція із двох жіночих постатей (одна сидить у кріслі, друга стоїть за її спиною). Тут також відчувається пластична досконалість фігур, віртуозне вирішення фрагментів драперій і величавість композиції загалом.

Відомі статуетка Афіни (IV-III ст. до н.е.), – вільне повторення знаменитого твору із Акрополя в Афінах, – жіночий портрет (І ст. до н.е., Одеський археологічний музей) – фрагмент якогось великого горельєфа, можливо надгробка, статуетка хлопчика з мішком для вина (III ст. до н.е.) та ін.

Збереглося багато пам’яток надгробкової, меморіальної скульптури – статуї, бюсти, плити із емблематикою та рельєфи. Деякі мармурові надгробки привозились, інші виконувались із привозного мармуру. Більшість меморіальних надгробків – роботи місцевих скульпторів. Надгробки V-IV ст. нагадують надгробкову пластику класичної Греції. Вони суворі та лаконічні, обмежені невеликою кількістю прикрас. Від II-І ст. до н.е. збереглись вузькі високі плити з написами, рельєфними поліхромними зображеннями, рельєфними сценами із життя покійника – жалобні постаті, подружжя за трапезою тощо.

Характер надгробних рельєфів особливо змінюється у І ст. н.е. Вони стають розповідними, збільшується кількість сцен персонажів. Зображення поступово переростають у плоскі й схематичні, від чого іноді вигравали декоративність та монументалізм твору. На могилах встановлювалась велика кількість бюстів, фігур, півфігур, груп. Вони мали різний художній рівень, неодноразово із плоскої плити вирізьблювався лише силует людської голови як символ. Такі надгробні “портрети” збереглися в Ольвії. Антична скульптура тут онтологізувалася, набула певної спрощеності.

3.4. Різьба та коропластика. Велике поширення в Північному Причорномор’ї мала дерев’яна різьба. Цей вид мистецтва, завдяки доступності та легкості в опрацюванні, особливо розвинувся в античний період. Це простежується у вазовому живописі, високохудожній архітектурі з колонами, капітеліями, карнизами, фронтонами.

Така конструктивна сутність грецьких ордерів кам’яної архітектури виводиться з дерев’яних будівельних традицій, де дерев’яні споруди наче переведені у камінь. Починаючи з V ст. до не., з огляду на те, що привозний мармур був надто дорогий, не кожна з новоутворених поселенських громад могла його купити в Північному Причорномор’ї.

Тому широкого розвитку набула виконувана у дереві архітектурно-оздоблювальна різьба і статуарна скульптура. Споруди, що поєднували натуральний колір дерева з яскравим розмалюванням чи навіть золоченням, в яскравому сонці півдня України набували особливого звучання. Тут утворилися самостійні скульптурні школи зі специфічними ознаками, тематичною своєрідністю, технічним виконанням. Якщо говорити про стильові впливи, обов’язкові для античності, то потрібно назвати передусім впливи мистецтва Аттики. Давні автори згадують про дві дерев’яні статуї Ахілла, у присвяченому йому храмі на острові Левка, і херсонеської богині Партенос. Під час розкопок в Ольвії виявлено двоє очей (мармурове і кістяне), які, правдоподібніше, використовувалися для дерев’яних статуй.

Різьба по дереву та кості водночас із іншими видами мистецтва мала велике економічне значення, посідаючи перше місце після сільського господарства. Об’єктами цього виду мистецтва були меблі, саркофаги, декоративні скриньки, шкатулки, знаряддя праці, дерев’яний посуд. На жаль, з них до нашого часу збереглися тільки поодинокі предмети.

Найвищого рівня дерев’яна різьба досягала в містах Боспору (VII ст. до н.е.) Деякі відносно добре збережені дерев’яні саркофаги в поховальних камерах курганів, завдяки гармонійним пропорціям і елементам декоративної різьби, стали шедеврами мистецтва. Тут високий технічний професіоналізм поєднано з тонким мистецьким смаком.

Існує декілька видів рельєфних прикрас: традиційні мотиви архітектурної орнаментації, іноді з пальметами, мініатюрні архітектурні деталі, ажурні рельєфи у вигляді пальмет і волют; прикраси стойок саркофагів з витонченою ажурною різьбою рослинного орнаменту; на середніх дошках саркофагів вирізьблюються рельєфи зі сюжетними мотивами з постатями людей і тварин. На бокових стінках саркофагу із Анапи вирізьблені постаті нереїд (у грецькій міфології – морські німфи), що везуть на хребтах морських чудовиськ, зброю для Ахілла.

На дерев’яних саркофагах IV ст. до н.е. зображено сцени розшматування коней чи козуль грифонами, аналогічні тим, які трапляються в скіфському золотарстві. Мотиви скульптурних прикрас саркофагів перших століть нашої ери – це ажурні рельєфи зі зображеннями тварин і рослинних мотивів. Стінки пантікапейського саркофагу, виявленого 1900 p., були декоровані дощечками, де вирізьблено бика, пегаса (в грецькій міфології – крилатий кінь), собаку, коня зі собаками та ін.

У прикрасах саркофагів із дерева застосовувались геометричні декоративні мотиви, виконані в техніці інтарсії та інкрустації. Тут також використовувались кістка, скло, різнокольорове каміння, засоби, відомі на Боспорі з другої половини V ст. до н.е. Цим видом декорування прикрашена значна частина стінок корпусу саркофага зі Зміїного кургану, де декор поєднано різьбленим у поліхромованому і золоченому, виконаному в дереві рельєфі зі зображенням три фігурної композиції – Гера і Аполлон вшановують “дерево життя”.

Мотив “триморфону” (трифігурна композиція із “деревом життя” у центрі) властивий знаменитій золотій пекторалі із Товстої Могили. Мотив “дерева життя” у вигляді античної пальмети також центричний на чортомлицькій вазі, де використаний як іпостась Великої Богині-Матері, котра, як і богиня Кібела, сакрально адаптована жителями причорноморських полісів.

Отже, Великій Богині-Матері – “тутешньому” божеству – складають почесті головні божества грецьких митрополій – Афіна й Аполлон. Хоча Аполлон – синкретичне запозичення з теренів Північного Причорномор’я, витоки цього імені сягають санскритського епітета бога Крішни-Гопали, тотожного з нашим Купало – “захисник землі”, де ку – “земля”, стала – “захисник”. З цього “апала” і сформувалась поширена на наших землях назва Аполлон.

Своєрідне і надзвичайно істотне зміщення сакральних акцентів, зафіксоване в рельєфі із Зміїного кургану (IV ст. до н.е.), – яскравий зразок швидкого формування нової іконографії вірувань міст-полісів Північного Причорномор’я. На чортомлицькій вазі та пекторалі з Товстої Могили, іпостась “дерево життя” — Велика Богиня-Мати— ще може сприйматися орнаментальним мотивом. В іконографії із Зміїного кургану — це виразний мотив сакрального поклоніння античним божествам, мотив, який є ключем до значеннєвого трактування його аналогів із Чортомлика й Товстої Могили.

У період римського володіння в Північному Причорномор’ї техніка дерев’яної різьби саркофагів занепадає, поступається місцем імітаціям. Розвивається техніка “маркетрі”, тобто наклеювання на дерев’яну поверхню орнаментальних мотивів, виконаних із дерев’яної стружки або із розмальованих налепів з гіпсу чи глини, що зображали ніобгд, які горять (символ страждання у грецькій міфології), еротів на дельфінах, маски медузи, голуба чи лебедя.

Паралельно розвивалася мініатюрна різьба з кістки. Переважно вона доповнювала дерев’яну різьбу предметів меблювання, туалету тощо; зазвичай тут зображувалися мотиви птахів, грифонів, еротів. Як матеріал використовувалася кістка місцевих домашніх тварин і привозна слонова кістка.

В Ольвії, крім кістяних прикрас до парадних меблів, відомі виконані з кості фігурки Кори-Персефони, Афродіти та інших божеств. На терені Боспорського царства кістяна різьба набула особливої популярності та мистецькою рівня. Серед населення користувалися попитом невеликі кістяні пластинки з зображеннями міфологічних мотивів на різні сюжети. Технологія виготовлення пластин вимагала високої вправності – на рівну, вигладжену площину за допомогою гострого інструмента наносився тонкою лінією рисунок. Для поодиноких зразків кістяної різьби характерний високий мистецький рівень, культура лінійного подання, витонченість смаку. Сюжети для графем почерпнуті з популярної тут античної міфології, зображенні Афродіти, яка бесідує з Еротом.

Під впливом монументальної скульптури перебувала антична коропластика, тобто виробництво теракотових статуеток. Невеличкі за розміром зображення найпопулярніших в Греції божеств (Деметра, Кора, Кибела, Артеміда, Афродіта, Діоніс і його свита, Геракл) були переважно своєрідними домашніми, сімейними, родовими чи індивідуальними оберегами, які привозили греки у північні причорноморські поселення. Траплялися серед цих виробів побутові речі, дитячі забавки тощо. Ці предмети археологи знаходять у храмах як вотивні дари у житлових приміщеннях, похованнях. Ймовірно, вони становили особливу цінність для власників як органічні складові їхнього духовного життя, релігійних чи родинних ритуалів, пов’язаних із народженням дітей, одруженням, похованням, іншими винятковими подіями. Велику їх кількість привезено з міст Малої Азії, материкової Греції та її численних островів. Значна кількість статуеток є копіями або довільними перетрактуваннями творів статуарної пластики. Так, ольвійська статуетка Афродіти з яблуком – копія статуї Афродіти – скульптура Алкамена. Повторення античних відомих зразків – теракотові статуетки Афродіти з Пантікапею та ін. Усі статуетки розмальовувалися різноманітними кольорами, застосовувалася позолота тощо.

З переселенцями із Греції прибула й частина майстрів дрібної керамічної пластики. Безперечно, цей вид мистецтва мав і місцеві традиції. Наприклад, численні зразки керамічної антропоморфної та зооморфної пластики відкрито під час розкопок Більського Городища (тобто м. Гелон) на Полтавщині, які були поширені в лісостеповій зоні, де створювались умови для синкретизаційних процесів.

На Боспорі й Ольвії місцеве виробництво дрібної теракотової пластики започатковано в пізньоархаїчний період. На Боспорі піднесення рівня цього виду мистецтва виявляється в IV ст. до н.е., а в ІІ-І ст. до н.е. досягає апогею, припадає на період еллінізму. Тоді в Пантікапею та Фанагорії дрібна керамічна пластика, крім культового сакрального значення, набуває широкого застосування в побуті.

В Ольвії, Херсонесі, Тірі найвищий розвиток виробництва теракот простежується в III ст. до н.е., коли цей вид мистецтва був особливо зорієнтований на імпортовані зразки. У містах Боспору коропластами створено чимало власних за композиційними задумами образів популярних божеств Афродіти, Ерота, Діоніса, а також жанрові статуетки, дитячі іграшки, побутовий фігурний посуд тощо. Предмети виконано в спеціальних міських майстернях.

Унікальну групу пантікапейських теракот, що належать окремому скульптору, становлять великі за розміром статуетки. Вони зображають Афродіту із гермою Пріапа й еротами; жінку, що стоїть біля колони з диском, та жінку, що грає на кіфарі.

Виробництво дрібної керамічної пластики на Боспорі дещо погіршується в І ст. н.е., коли паралельно зі значним зменшенням цих виробів відбувається зміна їх видів. Набувають поширення декоративні театральні маски, рельєфи для саркофагів із сюжетами міфу про Ніобу, декоративно-побутові й вотивні статуетки із зображенням дітей, чоловічих та жіночих фігур. Продовжують бути популярними у виробництві статуетки Афродіти-Анадіомени у супроводі міфологічних персонажів, а також Ерота, Мітри, Мена, Гермеса та ін. Натомість зауважується певне зниження їх мистецького й технічного рівнів.

Виробництво коропластики було широко розвинутим у Херсонесі, зокрема в період III ст. до н.е – IV ст. н.е. Стилістично тут простежуються мистецькі традиції таких центрів грецької кераміки, як Аттика, Танагра, Мірини. Унікальне явище для кераміки Херсонеса становить виготовлення у цій техніці великорозмірних статуй і статуеток, ліплених вручну, без застосування виробничих форм чи матриць. Керамічні твори херсонесців вирізняє моделювання широкими масивами без деталізації, а також спрямування до реалізму, зокрема у трактуванні рис обличчя. Можливо, окремі статуетки передають риси етнічних типажів, характерних для цього міста.

У творчості ольвійських скульпторів-коропластів відчутні прагнення до самостійних образних пошуків. Культові статуетки, зокрема зображення Кібели, Деметри, Кори-Персефони, іноді мають узагальнений характер, набуваючи конкретизованих індивідуальних прикмет. Це надає їм особливого внутрішнього виразу і привабливості. За стильовими ознаками тут вдалося серед великої кількості збережених примірників виділити твори, вимодельовані одним майстром. З-поміж них найбільше збереглися фігури Кори-Персефони. В пізньоелліністичний період дрібна анімалістична пластика Ольвії позначена схематизмом як одним із чинників наближення упадку.

У VI-VCT. до н.е. значного розвитку в Північному Причорномор’ї досягло виробництво предметів із бронзи, срібла, золота чи електра. Виробництво почалося з ювелірних прикрас, де згодом застосовуються мініатюрні зображення. Іноді зображення тварин вирішувалося у скіфському звіриному стилі, що засвідчує взаємовпливи антично-грецьких і степово-скіфських мистецьких естетичних смаків.

У причорноморських містах, зокрема Ольвії, Херсонесі, Пантікапею, карбуються власні монети, що як художні твори часто досягають високого рівня. В боспорських майстернях виконуються численні предмети “скіфського золота”. Авторами цих шедеврів світового мистецтва могли бути приїжджі греки, але здебільшого, особливо коли йдеться про рельєфні зображення побуту скіфів, — це, напевно, твори митців, вихідців із середовища автохтонних жителів, котрі могли зблизька спостерігати життя степових етносів. Очевидно, ці речі виконувалися на замовлення скіфської знаті.

Переважно збереглися твори мистецтва різьби у кольорових та дорогоцінних каменях. Зображення на гемах і камеях мають синкретичний характер. Тут спостерігаються поєднання єгипетських, грецьких та малоазійських елементів. Серед предметів відомі твори гліптики, роботи видатних майстрів античності – іонійського майстра Дексимена, підписна гема відомого в Римі при дворах Клавдія і Нерона, ювеліра Скілакса з портретом Клавдія, виявлених у Пантікапею. Перебуваючи під впливом ювелірного мистецтва країн Середземномор’я, північно-причорноморські ювеліри створили у цій галузі безліч самостійних образів і сюжетів.

3.5. Малярство Північного Причорномор’я і Таврії. Визначне місце в архітектурі курганних поховальних споруд займали унікальні у мистецькому відношенні внутрішньо-курганні поховальні споруди. На терені Таврійського півострова збереглися визначні пам’ятки античного живопису, який належить до феноменів античного мистецтва. Такі зразки практично відсутні навіть в материковій Греції.

Пам’ятки стінного малярства, про які йдеться, виникли на теренах України, що становить їх особливу цінність і засвідчує утворення тут своєрідної місцевої школи античного малярства. Хронологічно ці пам’ятки створено у другій половині IV ст. до н. є.- III ст. н. є. Найбільша кількість розписів збереглася у межі Боспорського Царства, зокрема розпис внутрішніх могильних поховальних камер. Загалом живопис розвивався у прикрасах інтер’єрних житлових, громадських та інших споруд, тобто стінний і станковий.

Фрески зображають епізоди із життя померлого та момент творчості художника-портретиста в майстерні. Це єдине такого взірця зображення у світовому античному малярстві. Можливо, тема пов’язана з основною професією померлого. Молодого художника, котрий сидить, зображено у профіль, з непокритою головою, в одязі, звичайному для мешканців Боспору (сорочка чи хітон з довгими рукавами, довгі штани, плащ, м’які чоботи). Художник сидить поруч із мольбертом, на якому встановлено підрамник. Він розігріває над полум’ям жаровню, що стоїть на підлозі, спеціальний інструмент енкаустики. Скриня з двома розкритими віками розташована справа від нього на спеціальній важкій підставці. Вона містить воскові фарби, розкладені у квадратних комірках. Тло сцени становлять розмальовані у червонуваті декоративні плями стіни, на яких розміщено три готові портрети, вочевидь, роботи цього художника. Два з них вставлені у круглі рами, ще один – квадратний – лише на підрамнику. Підрамник такої ж конструкції, як і той, що на мольберті. Сцену із боків фланкують дві колони коринфського ордера.

Необхідність точного опису даної сцени підказана тим, що це єдиний доказ існування станкового портретного живопису на наших теренах, у Боспорі, а зрештою, напевно, і в Херсонесі та Ольвії – містах, де процвітали будівництво, скульптура, малярство, література, театр, спортивні ігри тощо. Умов для збереження станкового живопису не було, він не зберігся і на терені самої античної Греції.

Найбільше монументальні розписи збереглись на терені Боспорського царства в IV-III ст. до н.е., періоду найвищого піднесення культури міст Північного Причорномор’я. Це засвідчують настінні мальовила, які за стилем і технікою наблизилися до аналогічних розписів, виконаних грецькими майстрами на острові Делос у Пріоні та деяких інших місцевостях Греції. Відомо, що розмалювання інтер’єрів поховальних камер імітувало розмалювання житлових будівель античних міст материкової Греції, периферійних грецьких міст-полісів, якими були міста-поліси Північного Причорномор’я.

Орієнтовані переважно на принцип настінних розписів, практиковані у центральних грецьких містах, приїжджі чи місцеві майстри фрескового живопису були змушені враховувати еволюцію смаків реальних замовників. Йшлося про святковий вигляд інтер’єру. Ця святковість ґрунтувалася часто на зіставленні двох-трьох яскравих горизонтальних кольорових смуг, які оперізували приміщення, надаючи йому мажорного вигляду.

Прикладом могло бути розмалювання похоронної камери гробниці, розкритої 1908 р. на схилі гори Мітридат біля Пантікапею (друга половина IV ст. до н. е.). Тут цоколь приміщення вирішений широкою смугою жовтого кольору, поверх нього широка смуга яскравого червоного кольору як імітація рядів сирцевої цегли, далі – вузька біла смуга, що фіксує місце світлої дерев’яної прокладки у стіні. Над нею знову жовта смуга і жовтий виступ у стіні, очевидно, карниз і, на завершення циклу смуг, – біла смуга та верхня дерев’яна балка.

Верхня біла смуга має орнаментально-символічний розпис, де на білому тлі зображено предмети, що розкривають сутність особи похованого (займався спортом); на цвяхах підвішені лаврові вінки, спортивні пов’язки переможця, діадеми, стрічки, арі бал – посудина для олії, якою намащували тіло атлета перед боротьбою. Предмети подано в реалістичній манері, хоча розпис має символічно-онтологічний характер (фризова композиція та ритмічний уклад компонентів, домінантами яких є компоненти, передані активнішим червоним кольором). Загальною є тепла гама колориту: використані чорна, червона, коричнева, оранжева, жовта та біла фарби – кольори, типові для художників V ст. до н.е. Цей архаїзм характерний для Пантікапею, міста, яке було віддаленою периферією античного світу із власним сформованим побутом, етнічним розмаїттям населення та вподобань.

До широковідомих мистецьких комплексів античності на наших землях належить курган Велика Близниця (IV ст. до н. е.). В другому склепі кургану, на верхній частині стін дромоса та склепу, розміщено рослинний орнамент, а на плиті, яка центрувала ступінчасте склепіння – величезне оплічне зображення богині Деметри, або Кори, у віночку з листя та квітів.

Дата добавления: 2015-05-23