Ценральний банк

Центральний банк є визначальною ланкою всієї банківської системи країни (банк банків), а за своєю головною функцінальною роллю — це емісійний банк, тобто банк, якому нале­жить монополія на випуск грошей.

Банки як установи з відповідною назвою вперше з'явилися у XII ст. Що ж до появи позики як певного явища економічного життя суспільства, на базі якої, по суті, й виникають банки, то вона своїм корінням сягає в давню історію людства, задовго до нашої ери. У попередні часи зберігання грошей, надання позики й інші операції з грошима здійснювались переважно храмами, монастирями, а також різноманітними діловими будинками.

Перший банк виникає в 1171 р. у Венеції, хоча він більше від­повідав цьому типу установ своєю назвою, а не функціями, бо був призначений переважно для забезпечення функціонування складного міського господарства Венеції. Банки в сучасному ро­зумінні суті цих кредитних установ зароджуються в середньовіч­чя. Однією з перших таких установ можна вважати банк святого Георгія, що виник у м. Генуї в 1407 р. Збільшення кількості бан­ків почалося в другій половині XVII ст. з початком розвитку ка­піталістичних відносин. Так, у 1694 р. створено перший акціоне­рний банк Англії, що став однією з найважливіших кредитних установ цієї країни. У Росії до 1729 р. банків не було і тільки з цього року здійснюються банківські операції у так званій Монет­ній конторі.

Сьогодні центральні банки здебільшого належать державі. Цей факт у багатьох випадках став наслідком націоналізації. Так, у 1945 р. було націоналізовано Банк Франції, у 1942 р. — Банк Японії, у 1938 — Банк Канади.

Організаційною формою центральних банків найчастіше є акціонерне товариство. Основна частка капіталу такого товариства, як правило, належить державі. Так, у таких країнах, як Німеччина Франція, Великобританія, Нідерланди — 100% капіталу центральних банків знаходиться у власності держави. У деяких країнах основу капіталу центрального банку складає капітал ко­мерційних банків (наприклад у США) або комерційних банків та інших фінансових установ (наприклад, в Італії).

Правовий статус центральних банків закріплюється у певних нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон про центральний банк або закон про банківську систему в цілому.

Найголовнішою складовою частиною таких нормативних ак­тів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Саме з огляду на рівень і характер цих взаємин говорять про більшу або меншу незалежність цент­рального банку. Конкретними ознаками цієї незалежності є:

• Законодавчо встановлені межі втручання держави у грошо­ву політику центрального банку. Так, у Німеччині та Швейцарії держава не має права втручатись у грошову політику централь­ного банку, а Німецький федеральний банк навіть не підзвітний парламенту Німеччини. Найменшу незалежність щодо цього ма­ють центральні банки Франції та Італії, де законодавчо уряду пе­редано право визначення кредитно-грошової політики, а центра­льні банки виступають лише в особі консультанта і мусять виконувати рішення уряду.

• Наявність законодавчого обмеження кредитування уряду. За цією ознакою найбільш незалежним є центральний банк Німеч­чини, а також таких країн, як Нідерланди та Австрія. Найменш незалежними щодо цього є центральні банки таких країн, як Іта­лія, Швеція та Швейцарія, для яких формально не існує законо­давчого обмеження обсягів кредитування своїх урядів.

У цілому вважається, що найбільш високий рівень незалежно­сті від виконавчої влади має центральний банк Німеччини. Він мусить підтримувати політику уряду, але в реалізації кредитно-грошової політики діє самостійно і не зобов'язаний виконувати вказівки уряду.

В інших країнах центральні банки менш незалежні у своїй ді­яльності. Вони підпорядковані міністерству фінансів, або казна­чейству і уряд може суттєво впливати на здійснювану централь­ним банком кредитно-грошову політику. Так, наприклад, банк Англії (він став державним з 1945 р.) знаходиться під контролем казначейства і координує свою діяльність з міністерством фінансів.

Центральні банки виконують певні функції, а саме: функцію емісійного центру; функцію валютного центру; функцію банку банків, яка реалізується в наданні їм позик і здійснення розрахункових платіжних операцій між банками; функцію по обслуговуванню державного бюджету, збере­ження золото-валютних резервів країни та виконання розрахун­кових операцій для уряду; функція кредитно-грошового регулювання економіки

Кожен центральний банк має також власний капітал, але, як правило, він невеликий і коливається в межах 4 —5 % від усіх па­сивів центрального банку.

У світовій практиці щодо регулювання економіки, яке здійс­нюють центральні банки, нагромаджено певний досвід і, незва­жаючи на деякі особливості в організації самого регулювання за­лежно від конкретної країни, вони досить схожі за своєю суттю. У цілому всі методи регулювання, як правило, ділять на загальні й специфічні. У сукупності загальних методів найбільш пошире­ні такі:

Встановлення й зміна норми обов'язкових резервів.

Встановлення й зміна облікової ставки.

Операції на відкритому ринку.

До специфічних методів реалізації регулюючих функцій центрального банку належить ціла низка заходів, спрямованих на вирішення конкретних, часто вузькоспрямованих завдань. Так, центральний банк може встановлювати певну межу відсотка за кредитами, здійснювати обмеження з окремих операцій, удава­тись до встановлення диференційованих обмежень для різних банків тощо. Ці методи досить ефективні, бо вони спрямовані, як правило, на вирішення конкретних проблем у кредитно-грошовій сфері. Але в той же час ці методи мають і негативний бік, бо во­ни так чи інакше виливаються врешті-решт у певні селективні обмеження, що стосуються не всіх, а тільки окремих банків або їх груп і тому погіршують умови для клієнтів комерційних бан­ків, бо порушують умови конкуренції між ними.

До найбільш важливих методів регулювання кредитно-гро­шових відносин, які здійснює центральний банк, належить ви­значення норми обов'язкових резервів, які комерційні банки по­винні тримати в центральному банку. Ця функція виступає як одна із функцій контролю за діяльністю комерційних банків. Проте за своїм значенням вона націлена скоріше на регулювання сукупних економічних процесів, що відбуваються у суспільному виробництві.

Центральний банк України, а він отримав назву Національного банку України (НБУ), створений у 1991 р. на базі колишнього рес­публіканського відділення Держбанку СРСР та його обласних управлінь. Правова основа НБУ спочатку базувалась на Законі Украї­ни «Про банки та банківську діяльність» (1991 p.), а з 1999 р. — на Законі «Про Національний банк України».

У цих законах у цілому знайшов відображення світовий досвід, накопичений у сфері розробки банківського законодавства. Основні положення, зафіксовані у цих правових актах, такі:

• Національний банк України не включений у систему виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів України.

• Він підзвітний тільки Верховній Раді України, яка щорічно приймає звіт банку про його діяльність.

• Національний банк України має право законодавчої ініціативи.

• Вищим органом управління є Рада Національного банку, а безпосереднє управління здійснює Правління на чолі з Головою Правління.

Відповідно до Конституції України Голова правління НБУ призначається на чотири роки Верховною Радою за поданням ка ндидатури Президентом країни. Якщо враховувати, що такий по­рядок передбачений, крім Голови правління НБУ, тільки для Прем'єр-міністра і керівників судової влади, то стає очевидною роль Національного банку в системі організації економічного життя нашої країни.

♦ Правова природа Національного банку України подвійна:

з одного боку, він наділений владними повноваженнями, що реалізуються в його праві ухвалювати нормативно-правові акти, обов'язкові до виконання суб'єктами господарювання і громадянами;

— з іншого боку, він не входить у систему виконавчих органів влади і не знаходиться на держбюджетному фінансуванні. Він не функціонує заради прибутку, а все перевищення суми своїх при­бутків над своїми витратами Національний банк зобов'язаний переказувати в Державний бюджет.

Свої відносини із суб'єктами господарської діяльності (насам­перед із комерційними банками) НБУ здійснює на підставі укла­дання угод, тобто діє як самостійний суб'єкт господарювання.

Слід зауважити, що прийняття спеціального закону про Наці­ональний банк України стало помітним явищем на шляху набли­ження центрального банку нашої держави до такого стану, що об'єктивно вимагає ринкова економіка і процес її розвитку.

Дата добавления: 2015-05-24