Тема 5. Державні фінанси

5.1. Сутність та склад державних фінансів

Державні фінанси — це складна система відносин, яка опо­середковується формуванням, розподілом, перерозподілом та використанням централізованих фондів грошових коштів. Різноманітність функцій держави обумовлює склад і структу­ру державних фінансів, взаємозв'язки між окремими їх рівня­ми та ланками.

Державні фінанси — це сукупність процесів розподілу та перерозподілу вартості ВВП, що виникають у процесі форму­вання, розподілу і використання централізованих фондів гро­шових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Склад державних фінансів можна розглядати за ланками та рівнями органів державної влади й управління.

Ланками державних фінансів є:

бюджет держави (зведений бюджет);

позабюджетні фонди цільового призначення;

державний кредит;

фінанси державного сектору {державних та муніципаль­
них підприємств).

За рівнями державні фінанси поділяють на загальнодер­жавні та місцеві (табл. 5.1).

Таблиця 5.1.

Склад державних фінансів

Рівні	Ланки
	Бюджет держави, у т.ч.:	Позабюдже­тні цільові фонди у т.ч.:	Держав­ний кре­дит у т.ч.:	Фінанси державного сектору у т.ч.:
Загальнодер­жавні фінанси	Держав­ний бю­джет	Загальнодер­жавні фонди	Держав­ні пози­ки	Фінанси державних підпри­ємств
Місцеві фінанси	Місцеві бюджети	Регіональні фонди	Місцеві позики	Фінанси муніципа­льних під­приємств

Загальнодержавні фінанси формують фінансову базу ви­щих органів державної влади й управління, вони призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загально­національний характер і відображають інтереси держави вза­галі. Загальнодержавні фінанси є інструментом впливу на со­ціально-економічний розвиток країни. Загальнодержавні фі­нанси здійснюють розподіл та перерозподіл ВВП між окреми­ми регіонами країни та галузями економіки з метою збалансо­ваного їх розвитку. Таким чином, загальнодержавні фінанси сприяють оптимізації територіального та галузевого розвитку країни.

Місцеві фінанси — це фінансова база місцевих органів вла­ди та управління. Основне призначення місцевих фінансів полягає в забезпеченні фінансової незалежності місцевих органів самоврядування. Місцеві фінанси забезпечують регіо­нальні потреби у фінансових ресурсах і доходах та їх внутріш-ньотериторіальний перерозподіл.

Побудова системи державних фінансів вимагає установлен­ня відповідного оптимального співвідношення між її рівнями: загальнодержавним та місцевим. Місцеві бюджети, що фор­мують основу місцевих фінансів, як правило, дефіцитні і по­требують достатньо фінансових ресурсів для своєї ефективної діяльності.

Функціонування сфери державних фінансів характери зується такими фінансовими категоріями:

державні доходи;

державні видатки;

державний кредит.

Державні доходи — це кошти, що мобілізуються держа­вою для виконання своїх функцій та забезпечення своєї діяль­ності. За рівнем їх розміщення вони поділяються на центра­лізовані та децентралізовані. Централізовані концентрують­ся в Державному та місцевих бюджетах, позабюджетних фон­дах цільового призначення. Децентралізовані доходи розміщу­ються на державних та муніципальних підприємствах. За методами мобілізації державні доходи поділяються на подат­кові, неподаткові, позикові. Основне призначення системи державних доходів — створення стабільної фінансової бази для забезпечення фінансової діяльності держави.

Державні видатки — це кошти, що витрачаються держа­вою в процесі виконання своїх функцій та здійснення її фінан­сової діяльності. Відповідно до рівня розміщення вони також поділяються на централізовані (з бюджету та фондів цільового призначення) і децентралізовані. За роллю у суспільному ви­робництві розрізняють поточні видатки і видатки розвит­ку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві ча­стини: поточний і капітальний бюджети. За формами фінан­сування розрізняють такі державні видатки: бюджетні інвес­тиції, державні трансферти у вигляді дотацій, субсидій, суб-венцій, бюджетні кредити, кошторисне фінансування.

Державний кредит характеризує залучення коштів держа­вою на позиковій основі у різних суб'єктів фінансового ринку. В окремих випадках держава може бути кредитором (при на­данні кредитів іншим країнам) чи гарантом з боргових зобов'я­зань підприємств своєї країни. Кошти, що мобілізуються за допомогою державного кредиту, тобто державних і місцевих позик, надходять до відповідних бюджетів: державного та місцевих.

Внутрішні відносини в системі державних фінансів склада­ються між бюджетами різних рівнів (Державним та місцеви­ми), між бюджетами і фондами цільового призначення.

У системі зовнішніх відносин сфери державних фінансів пріоритетними є взаємовідносини з юридичними та фізични­ми особами. Це, з одного боку, сплата податків та інших обо­в'язкових платежів до бюджету, внески в цільові фонди, купівля державних цінних паперів, з іншого — асигнування та виплати з бюджету і цільових фондів, повернення боргів та виплата процентів за позиками. Через бюджет забезпечують­ся міжнародні фінансові відносини держави — платежі до міжнародних організацій і фінансових інституцій та надхо­дження від них. Тимчасово вільні кошти бюджету та цільових фондів можуть розміщуватись на фінансовому ринку, внаслі­док чого формуються відповідні доходи. У разі необхідності фінансування дефіциту бюджету держава може залучати на фінансовому ринку необхідні їй додаткові кошти шляхом ви­пуску та розміщення державних облігацій та казначейських зобов'язань.

5.2. Економічна суть та значення державних доходів. Методи мобілізації державних доходів

Державні доходи — це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину яко­го вона і використовує.

Суб'єктами відносин у формуванні державних доходів є держава та підприємства, установи, організації, населення.

Іншими словами, державні доходи — це грошові відноси­ни, які складаються між державою та юридичними і фізични­ми особами в процесі вилучення частини вартості сукупного суспільного продукту, формування фондів фінансових ресурсів.

Вартісним втіленням цих відносин, що виникають та фун­кціонують цілком об'єктивно, є фонди грошових коштів, яки­ми розпоряджається держава. Державні доходи становлять фінансову базу її функціонування. Таким чином політична, економічна та соціальна діяльність держави вже передбачає державні доходи як об'єктивну необхідність і закономірну ре­альність.

Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

Внутрішніми джерелами є сукупний суспільний продукт, національний дохід і національне багатство своєї країни. Зовнішні джерела — це відповідні економічні ресурси інших країн.

У країнах з розвинутою ринковою економікою державні доходи становлять значну частину сукупного суспільного про­дукту та справляють величезний вплив на його перерозподіл та розширене відтворення. У середньому вони дорівнюють у розвинутих країнах від ЗО до 44 % ВВП. Державні доходи, обчислені щодо валового внутрішнього продукту, показують не лише відносни перерозподілу, а й місце держави у процесі відтворення. Державні доходи показують рух грошових коштів від різних верств суспільства до держави. Те, що для держави є доходом, для широких верств населення та підприємств є видатком. Державні доходи на 85—92 % формуються за раху­нок податків, неподаткові доходи становлять від 3 до 13, дер­жавний кредит — від 0,5 до 4 % їхнього загального обсягу.

Залежно від порядку формування системи державних до­ходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані. Централізовані доходи залишаються в розпорядженні дер­жави та надходять на формування централізованих грошових фондів (державний бюджет, місцеві бюджети, державні цільові фонди).

Децентралізовані доходи надходять у розпорядження окре­мих державних підприємств, установ, організацій, формують­ся за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів.

Є різні фінансові методи мобілізації державних доходів: податковий, позиковий, емісійний (рис. 5.1).

Серед цих методів найважливішим є податковий, оскільки податки забезпечують основну частину державних доходів.

Податки — це економічні відносини, які виникають між державою та юридичними й фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансу­вання державних видатків. Вони є вихідною категорією фінан­сів, економічною базою функціонування держави та найважливі­шою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. По­датки — це головний дохід державної скарбниці.

Державний кредит (позики) — це сукупність економіч­них відносин, що виникають між державою як позичальни­ком і кредиторами — фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними установами, кор­пораціями, іноземними урядами та міжнародними фінансови­ми організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії, та по­повнення валютних резервів центрального банку від Міжна­родного валютного фонду.

Рис. 5.1. Методи мобілізації державних доходів

Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втілену в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує для акумуляції внут­рішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внут­рішні, а й зовнішні джерела.

Емісійний дохід — це грошові відносини між державою та фізичними і юридичними особами, у процесі функціонування яких держава отримує дохід від емісії в обіг надлишків гро­шей, що призводить до їхнього наступного знецінення і скоро­чення реальних доходів населення. Надмірний випуск грошей в обіг є найгіршою формою примусової позики, що призводить до зниження їхньої купівельної сили. У результаті відбуваєть­ся інфляція — переповнення каналів грошового обігу над­мірною масою знецінених грошей, зростання цін. Все це зни­жує роль такого фінансового ресурсу, як дохід державної скар­бниці. Таким чином, емісійний дохід — одна з фінансових форм перерозподілу вартості національного доходу.

Відносно незначну частину доходів держава одержує як власник засобів виробництва та майна. Фінансові методи фор­мування державних доходів взаємопов'язані та взаємозумов-лені. Аналіз показує, що є тісний кореляційний зв'язок між зростанням державних видатків, бюджетного дефіциту, дер­жавного боргу, податків та емісійного доходу. Це означає, що зростання державного боргу веде до збільшення податків. Вод­ночас однією з причин зростання державного боргу є збільшен­ня бюджетного дефіциту, що, у свою чергу, зумовлюється зро­станням видатків бюджету, тобто чим швидше зростають дер­жавні видатки, тим вищі суми заборгованості держави.

Єдність і взаємозумовленість фінансових методів формуван­ня державних доходів не виключають протилежності їх. Податки прямо або опосередковано відчужують частину створе­ної вартості для державних потреб. Державний кредит залу­чає частину створеної вартості на певний час і за певну плату. Емісійний дохід зумовлює вилучення вартості опосередкова­но, приховано, шляхом інфляційного зростання цін. Роль того чи іншого фінансового методу може змінюватися під впливом економічних, соціальних або політичних обставин та умов. Під час воєн різко зростає роль державного кредиту й емісійного
доходу та скорочується частка податків у загальній сумі дер­жавних доходів. Те саме, тільки меншою мірою, відбувається під час економічних криз. І навпаки, в мирний час, а також під час виходу з кризи та стабілізації економіки зростає роль податків і зменшується значення державного кредиту та емі­сійного доходу.

Зовнішні джерела залучаються двома методами: у формі кредиту та безоплатно, тобто без оплати грошового еквівален­та залучених ресурсів. Основним методом залучення зовнішніх джерел є зовнішні державні позики.

5.3. Економічна суть і класифікація державних видатків

Державні видатки — це грошові відносини, які складають­ся між державою та юридичними й фізичними особами в про­цесі розподілу й споживання частини вартості сукупного суспіль­ного продукту, використання фондів фінансових ресурсів. Соці­ально-економічну суть державних видатків визначають приро­да і функції держави (політичні, економічні, соціальні).

Державні видатки — це сума коштів, що витрачається дер­жавою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Відповід­но до рівня розміщення державних видатків їх також поділя­ють на централізовані (з бюджету та фондів призначення) і децентралізовані.

За роллю у суспільному виробництві та з урахуванням впли­ву державних видатків на рух суспільного продукту і процес розширеного відтворення їх поділяють на дві основні групи: поточні видатки та видатки розвитку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капі­тальний бюджети.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансуван­ня мережі підприємств, установ, організацій і органів, фінан­сування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, не передбачених у видатках розвитку. Поточні видат­ки поділяють на державне споживання (купівля товарів та послуг); виплати (перекази) населенню; перекази за кордон; державні субсидії, дотації, субвенції (трансферти) та ін.

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансуван­ня інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансу­вання капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народно­го господарства; субвенції та інші видатки, що пов'язані з розширеним відтворенням.

Кожна група цих видатків по-різному впливає на процес відтворення. У розвинутих країнах основну частину держав­них видатків становлять купівля товарів, оплата послуг та трансферти населенню. Сучасна промислово розвинута держа­ва є величезним споживачем, за участю якого реалізується понад 20 % сукупного суспільного продукту. Вона купує по­трібні їй товари та послуги приватного сектору, якому необ­хідно перетворити капітал з товарної форми у грошову. Таким чином держава сприяє реалізації сукупного продукту та роз­ширенню ринку збуту.

Співвідношення між окремими частинами видатків визна­чається об'єктивними факторами розвитку суспільства, що пов'язані з сучасним етапом НТР, структурними зрушеннями в економіці, політичними й економічними умовами, які скла­лись у тій чи іншій країні.

З позиції використання державних фінансів державні видат­ки можна умовно поділити на дві групи — державне споживан­ня та державне фінансування юридичних і фізичних осіб.

Державне споживання — це видатки на утримання дер­жавного апарату — управлінського, правоохоронного, судово­го, армії. Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, що надаються нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності та правопорядку. Державне споживання поділяють на військо­ве та цивільне. Цивільне споживання пов'язане з потребами поточного утримання адміністративних будівель, шкіл, ліка­рень, наукових установ, тобто соціальної інфраструктури.

Державне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо державні видатки в частині дер­жавного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг з бюджету держави, то державне фінансу­вання є, по суті, або поверненням суспільству, або суспільним споживанням частини централізованого у державних фінан­сах ВВП.

За формами фінансування розрізняють такі державні ви­датки:

державні інвестиції;

державні трансферти (субсидії, субвенції, дотації);

державні кредити;

кошторисне фінансування.

Державні інвестиції можуть здійснюватись у різних фор­мах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть спрямовуватися також на придбання частки акцій акціонерних товариств. Державні інвестиції посідають особ­ливе місце. Вони становлять досить значну частину загально­го обсягу державних витрат, зокрема в Японії і країнах Захід­ної Європи. Фінансова політика цих країн у галузі державних інвестицій, а також субсидій і переказів за кордон для капіта­ловкладень безпосередньо впливає на розширене відтворення, підвищення норми нагромадження.

Державні трансферти — це цільове, безповоротне та бе­зоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конк­ретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним та фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг). У краї­нах з розвинутою ринковою економікою поширеними є суб­сидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшко­дування втрат доходів у зв'язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування.

Субвенції та дотації надаються юридичним особам. Суб­венції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалеж­ними від підприємств причинами.

Великою за обсягом групою трансфертів є грошові перека­зи населенню заробітної плати, пенсій, допомоги. Значна їх частина пов'язана з виплатою пенсій та допомоги із соціально­го страхування з метою підтримання на певному рівні плато­спроможного попиту тієї частини населення, яка за віком або за станом здоров'я є непрацездатною. Ці витрати держави сприяють реалізації сукупного суспільного продукту.

Перекази іншим державам пов'язані головним чином з пе­реказуванням державного капіталу урядовим установам за кор­дон, платежами за зовнішніми позиками (або наданням кре­дитів), переказами грошей міжнародним організаціям, видат­ками на утримання військових баз на іноземних територіях.

Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету суб'єк­там підприємницької діяльності на поворотній основі, що вза­галі не властиве бюджетним відносинам. На відміну від бан­ківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах та за нижчими процентними ставками.

Кошторисне фінансування означає виділення коштів з бюджету на основі спеціального планового документа — кош­торису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, соціальне забезпечення, фундаментальні досліджен­ня, оборона, управління. З погляду бюджетних установ воно є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансуван­ня. Працівники цих установ отримують на цій основі свої первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері, це так звані безкоштовні послуги, що ха­рактеризують вторинні доходи користувачів цими послу­гами.

Видатки на науку, освіту, охорону здоров'я, культуру нале­жать до поточних видатків бюджету. Названі галузі практич­но не мають доходів і свою діяльність провадять на основі видатків відповідно до бюджетів. Розміри видатків на їх утри­мання визначаються спеціальними документами — коштори­сами. Фінансування видатків за цими установами називається кошторисним.

Кошторис — це основний документ, який визначає обсяг, цільове спрямування та щоквартальний розподіл коштів, спря­мованих із бюджету на утримання установ. Усі установи, які фінансуються в кошторисному порядку, належать до бюджет­них.

Відповідно до цільового призначення видатки класифіку­ють за статтями витрат. Система державних видатків має за­безпечувати раціональне розміщення та ефективне викорис­тання державних коштів. Вона характеризує державну полі­тику фінансового забезпечення та соціально-економічного роз­витку країни.

Склад і напрями використання державних видатків визна­чаються характером досить різноманітних функцій держави.

До складу видатків, пов'язаних із політичними функціями держави, входять: утримання державного апарату управління і влади, армії, правоохоронної системи, посольств, консульств, судової системи, оплата внесків до міжнародних організацій та ін. Вони становлять від 3 до 10 % ВВП і від 10 до 25 % загаль­ної суми видатків держави у розвинутих країнах.

До складу видатків, пов'язаних з економічними функція­ми держави, входять: державні інвестиції в галузі економіч­ної інфраструктури, субсидії приватному капіталу та держав­ним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність та ін. Держава перетворилася на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера ка­піталу. За допомогою видатків на капіталовкладення, які ста­новлять від 5 до ЗО % загального обсягу державних витрат, держава досить активно впливає на норму нагромадження, її рівень та динаміку, чим значною мірою сприяє прискоренню темпів оновлення капіталу й економічного зростання.

Слід підкреслити і досить велике значення видатків на еко­номіку для регулювання ринкових відносин. Механізм функ­ціонування державних видатків сприяє розвиткові внутріш­нього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручан­ня держави й у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну.

Важливе місце в системі державних видатків посідають видатки на соціальні потреби — освіту, науку, охорону здо­ров'я і санітарне обслуговування, соціальне страхування та забезпечення тощо. Соціальні функції держави розширюють­ся, що пов'язано з об'єктивними вимогами науково-технічної революції, зокрема економічними потребами відтворення і підготовки висококваліфікованої робочої сили. Держава роз­виває старі і впроваджує нові форми соціального страхування, підвищує загальноосвітній рівень населення, розширює систе­му професійної підготовки. Значні кошти спрямовуються з державного бюджету на фінансування систем соціального стра­хування та забезпечення. У цілому видатки на соціальні по­треби становлять від 10 до 15 % ВВП і від 20 до 35 % загаль­ного обсягу державних видатків.

Питання про роль освіти у підвищенні темпів розвитку економіки дедалі більше привертає увагу західної економіч­ної науки, з'явився новий термін — "інвестиції в людину". Витрати на освіту, на формування нового типу робітника, який має достатній рівень загальної та спеціальної професійної підго­товки, сьогодні розглядаються як одна з форм капіталовкла­день, що приносить прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави.

Щодо видатків на НДДКР, то сучасна держава перетвори­лась на значного організатора та інвестора наукових дослі­джень. За її рахунок у країнах Заходу фінансується від 15 до 65 % витрат на ці цілі. Спостерігається пряма залежність між темпами економічного зростання та видатками держави на науку. Класифікацію державних видатків за різними критеріями представлено на рис. 5.2.

Рис. 5.2. Класифікація державних видатків

Дата добавления: 2015-05-24