Де краще вчити – дома чи в школі

...Хлопчик поступово підростає, виходить з-під нагляду няньок і починає серйозно вчитися. І ось тут особливо треба обміркувати питання, чи корисніше вчити його вдома, у надрах сім’ї, чи посилати хлопчика до школи й немовби доручати його піклуванням громадських вчителів. Мені відомо, що останній спосіб схвалюють законодавці впорядкованих держав і славетні письменники.

Проте не можна оминути, що дехто відкидає цей, майже загальноприйнятий спосіб навчання. Вважають, що в школах псується моральність. Це буває інколи, але вона псується також і в сім’ї, що підтверджується багатьма прикладами. Основою всього є природні схильності й піклування. Якщо дитина від природи схильна до дурного, якщо про його виправлення не будуть дбати з ранніх років, то вона знайде різні шляхи до пороків і без товаришів по навчанню. Може потрапити в дім і поганий учитель... Якщо ж дитина має добре серце..., якщо батьки дбають про дитину, то можна знайти й пристойного вчителя [і це перша турбота розважливих людей] і привчати вихованця до порядку.

Говорять також, що вчитель, маючи одного учня, приділить йому більше уваги.. Проте, по-перше, ніхто не заважає визначити особливого наставника до того, хто навчається у школі. Проте якщо б цього і не вдалося зробити, то все-таки краще обрати, на мій погляд, урочистість громадського й упорядкованого зібрання, чим відлюдність й невідомість приватних будинків. Адже кожний гарний учитель прагне мати якомога більше слухачів і вважає себе достойним ширшого поля діяльності...

Розбивши погляд противників шкільного навчання, ми викладемо власні погляди. Передусім, майбутній оратор, якому доведеться виступати на численних зборах і ніби перед цілою державою, повинен змалку звикати не лякатися багатолюдності й не відчувати боязні, що породжується усамітненим і наче відлюдницьким життям. Треба, щоб дух постійно збуджувався й підносився, в той час, як від такої самітності він або слабне, або залишається немов би в тіні, або ж навпаки, проймається даремною зарозумілістю: цілком неминуче той, хто ні з ким не порівнює себе, надто багато про себе думає. А потім, коли треба перед іншими людьми показати своє знання, така людина відчуває збентеження, – і все нове завдає їй труднощів, бо вона на самоті вчилася того, що треба робити перед багатьма. Я вже не кажу про дитячі дружні зв’язки, що зберігаються аж до старості, як певні священні зобов’язання. І нічого не може бути священнішим від того, що має початок у таких заняттях.

Додайте до цього, що вдома дитина може навчитися тільки того, чого навчають її, а в школі вона може навчитися й того, чого навчають інших. Вона щодня буде чути, як багато дечого схвалюється і як багато виправляється, їй буде корисно і коли ганьбитимуть лінощі, і коли хвалитимуть пильність її товаришів. Похвала збуджуватиме в ній змагання, їй буде соромно поступатися перед рівними, вона вважатиме за головне для себе випередити старших. Від усього цього спалахне її гордість, і хоч саме честолюбство є пороком, проте воно часто буває причиною чеснот.

...Але подібно до того як змагання збільшує успіхи старших учнів, так і в початкуючих виникає бажання наслідувати переважно своїх товаришів, а не вчителя, бо наслідування першого роду для них легше. Адже було б занадто сміливо мріяти про досягнення того рівня красномовства, якого припускають діти в своєму вчителеві... Та й сам учитель, який прагне бути більше корисним, ніж вихвалятися розумом, не повинен переобтяжувати слабкі розуми, а зобов’язаний пристосовувати власні сили до розумових сил учнів. Як невеликий і з вузьким горлом посуд не може вмістити багато води за один раз, а наповнюється поступово, крапля за краплею, так треба думати й про дитячі розуми; що виходить за межі їхнього розуміння, то не піде їм на розум, який ще мало придатний до засвоєння знань. Тому корисно мати кого-небудь для того, щоб спочатку наслідувати його, а потім його перевершити.

Дата добавления: 2015-05-24