Проведення тижня географії у школі

ВСТУП

1.1. Предмет соціально-економічної географії

Економічна і соціальна географія світу — це суспільно-географічна наука, предметом вивчення якої є загальні закономірності розвитку та розміщення населення і господарства на земній кулі, а також в окремих регіонах та країнах.

Предметом вивчення цього курсу є територіальна організація населення та його господарської діяльності. Тут досліджуються закономірності розміщення та розвитку суспільства як на земній кулі в цілому, так і в окремих регіонах та державах світу.

Об`єктом економічної географії є частина географічної оболонки, яку використовує людина у своїй господарській діяльності.

На сучасному етапі соціально-економічна географія виконує низку завдань:

• економіко-географічне вивчення інтеграційних процесів у різних регіонах світу; дослідження з географії світового господарства і світогосподарських зв’язків;

• пошуки нових закономірностей у територіальній організації суспільства;

• вивчення соціально-економіко-географічних аспектів глобальних проблем людства за сучасних умов, коли розпались останні найбільші імперії, в тому числі радянська;

• здійснення українізації соціально-економічної географії, яка полягає у вивченні глобальних процесів, світових закономірностей в контексті їх проявів в Україні;

• дослідження окремих країн, регіонів та їх зв’язків із Україною.

1.2. Джерела географічних знань

.

1.3.Методи економіко-географічних досліджень

Метод (від грец. «шлях через») – систематизована сукупність кроків, які потрібно здійснити для виконання певної задачі, для досягнення мети.

Географія, як і будь-яка наука, має свої методи дослідження.

Методи досліджень — певна послідовність підходів та прийомів, яких дотримуються для досягнення поставленої мети, вивчаючи те чи інше явище або процес, а також особливі способи їх пізнання та методики дослідження.

Економічна і соціальна географія використовує такі основні методи: картографічний, статистичний, порівняльно-географічний, історичний.

Картографічний метод — один з найважливіших у дослідницькому арсеналі географії. Він дає можливість нанести на тематичні карти просторове розміщення економіко-географічних об'єктів, явищ та процесів, показати взаємозалежність і взаємодію між ними. Такожпередбачає складання та аналіз тематичних карт світу, окремих регіонів і країн.

1.4 Видатні економ-географи світу

Однією з сучасних концепцій економічної і соціальної географії є концепція глобальних (світових) міст. Її автор Джон Фрідман для виділення глобальних міст запропонувавтакі критерії: чисельність населення, рольміста як потужного фінансового центру, важливість міжнародних функцій і наявність міжнародних організацій; швидке зростання сфери ділових послуг; концентрування галузей обробної промисловості; роль великого транспортного вузла. Прикладами глобальних міст у світі за цими критеріями є Нью-Йорк (США), Токіо (Японія), Лондон (Велика Британія), Париж (Франція).

Складання у вигляді таблиці «Вітчизняні економ-географи»

До видатних вітчизняних економ-географів слід віднести:

С.Л. Рудницький (1877-1937) – це фундатор української географії. Він зробив великий внесок в суспільну географію, вітчизняну політичну географію та геополітику: розкрив специфіку геополітичного положення України, обгрунтував її місце серед країн Євразії та в світі, довів необхідність організації Балтійсько-Чорноморського союзу країн за участю України. Його ідеї та концепції не втратили своєї актуальності і зараз. У 1927 р. С. Рудницький заснував Український науково-дослідний інститут географії та картографії.

К.Г. Воблий (1876-1947) – академік, економіст, географ. Досліджував проблеми економічної географії промисловості Польщі та України, міграції населення, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, розвитку продуктивних сил. Є автором підручника «Економічна географія України».

ЗАВДАННЯ: ДООПРАЦЮВАТИ ТАБЛИЧКУ ПИСЬМОВО, ДОДАЮЧИ ЩЕ 8 ВІТЧИЗНЯНИХ ЕКОНОМ-ГЕОГРАФІВ (В ТАБЛИЧЦІ З ПЕРШИМИ ДВОМА БУДЕ 10 ВЧЕНИХ).

2. Політична карта світу

2.1. Політична карта світу

Політична карта - географічна карта, що дає територіально-політичну характеристику світу, материків чи великих георграфічних регіонів та відображає поділ світу на держави, володіння та території.

Територія — це частина земної поверхні, що має певні просторові межі та географічне положення.

Країна– територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Держави — суверенні політичні утворення, що здійснюють владу На певній території та забезпечують в її межах господарську діяльність. Головне місто держави — столиця — адміністративно-політичний центр країни. Зазвичай столиця є місцем перебування найвищих органів держав ної влади, військових, судових та ін ших установ.

Залежні території (колонії) — це країни, що перебувають під владою іноземних держав-метрополій. Вони позбавлені політичного суверенітету й економічної самостійності. Управління ними здійснюється на основі спеціального режиму. Головне їх місто називають адміністративним центром.

2.2. Сучасна політична карта світу.

Сучасна політична карта світу охоплює близько 240 держав та залежних територій. Кількість суверенних держав у XX ст. постійно зростала. Нині їх офіційно 193. Крім того, фактично незалежною країною є Тайвань, хоча за конституцією Китаю він

вважається провінцією цієї держави.

Крім суверенних держав, у світі існує понад 40 залежних територій, які

мають різний політичний статус. Переважно це невеликі острівні володіння. Залежні території мають Велика Британія, Франція, США, Данія, Іспанія, Нідерланди, Австралія та Нова Зеландія. Крім того територія Західної Сахари окупована Марокко. Залишаються окупованими Ізраїлем Палестинські території.

Особливий статус має Антарктида. Згідно з договором від 1 жовтня 1959 р. вона є континентом нейтральним, без кордонів, де заборонена будь-яка господарська та військова діяльність.

2.3. Політичні та економічні системи країн. Типологія держав

Кожна держава є своєрідною й неповторною за історією, культурою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об’єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, чисельністю населення, особливостями географічного положення, державним ладом. Найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку. Він визначається за доходами на одну особу, якідля зручності обчислюються в доларах США на рік.

У світовій економіці й політиці називають соціально-економічною типологією. І розподіляються країна на:

1. Високорозвинені країни. На високорозвинені країниприпадає лише1/4 площі всіх держав,у них проживає тільки трохи більше ніж 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/4 валового національного продукту (ВНП) світу. Ці країни — члени міжнародних економічнихорганізацій,15 з них входять до Європейського Союзу (ЄС), більшістьє членамивійськово-політичного блоку НАТО. Країни мають великийекономічний потенціал. У їхньому господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери.

За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виділяють кілька підтипів високорозвинених держав: країни «Великої сімки», малі високорозвинені країни Західної Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.

1.1. «Країни Великої сімки»

1.2 До малих індустріальних країн Західної Європи

1.3. Особливий підтип становлять переселенські країни,

1.4 До країн середнього рівня економічного розвитку

2. Країни, що розвиваються.

Найчисленнішою групою держав сучасного світу є країни, що розвиваються. На них припадає половина площі всіх країн і в них проживає більш як половина населення Землі. Але вони дають тільки 1/5 ВНП світу. Ці країни дуже різні за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріалізації, а тому й величиною ВНП і місцем у світовому господарстві. Усі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально-економічної відсталості та залежного становища у світовому господарстві.

Більшість країн, що розвиваються, є аграрними. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є монокультурним, тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть на одній галузі, продукція якої має експортне значення.

Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та доходів на душу населення поділяють на кілька підтипів:

2.1. Найбільш динамічно розвивається група держав, які називають новими індустріальними країнами.

2.2. Другим підтипом країн, що розвиваються, є нафтодобувні країни з високими доходами. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Ірак, Іран), а також Бруней, Лівія, Габон. Усі ці країни мають вузьку спеціалізацію та моногалузеву структуру експорту, тому дуже залежні від світового ринку. Основна частка ВВП в цих країнах створюється продажем нафти. Їхній добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. Останнім часом нафтодобувні країни розвивають і нафтопереробну промисловість, хоча вона поки що не має великого значення.

3. Найбідніші держави об’єднують у групу найменш розвинених країн світу. На них припадає майже третина площі країн світу й 1/8 населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН, у країнах цієї групи дохід на одного жителя становить менш як 500 доларів за рік, частка обробної промисловості — менш як 10 %, частка письменного дорослого населення менше 20 %. Групу найменш розвинених країн було виділено в 1971 р. Тоді до неї було віднесено 25 країн. За останні роки цей список зріс до 47 держав.

Найбіднішими державами світу є Афганістан, Бангладеш, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Ефіопія, Замбія, Ємен, Камбоджа, Лаос, Ліберія, Мавританія, Малі, Мозамбік, М’янма, Непал, Нігер, Танзанія, Соломонові острови, Сомалі, Судан, Східний Тімор, Тувалу, Чад та ін.

4. Країни з перехідною економікою. До них належать країни, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменистан), країни колишнього соціалістичного табору із Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія., Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Головною формою власності була державна.

Господарство більшості країн тепер перебуває в кризовому стані. На початку 90-х pp. XX ст. країни взяли курс на перехід від планової економіки до ринкової. Ці реформи у різних країнах проводяться неоднаковими темпами: дуже стрімко — у Польщі; поступово — у Словенії, Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; повільно — у Болгарії, Румунії, Україні, Білорусі.

5. Країни з плановою економікою. Особливий тип становлять країни з плановою економікою. До них належать Китай, В’єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба. Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна.

2.4 ДЕРЖАВНИЙ ЛАД КРАЇН СВІТУ.

Поняття «державний лад» має три складові: форма правління, форма державного устрою та адміністративно-територіальний поділ.

Форми правління. Існують дві основні форми правління: республіка і монархія.

1. Республіка (з лат. — суспільна справа) є формою правління, за якої найвища влада належить виборним представницьким органам. Їх обирають або прямим всенародним голосуванням, або через довірених осіб. Законодавча влада у республіці належить парламентові, а виконавча — урядові (кабінету міністрів). Її вважають найбільш прогресивною та демократичною.

Розрізняють республіки президентські ( президент має великі повноваження – це США, Франція, Бразилія, Аргентина та ) й парламентські ( верховенство парламенту, а прем’єр-міністр очолює ряд – цеНімеччина, Австрія, Італія, Індія ).

2. Монархія (з грец. — єдиновладдя) — це така форма правління, коли верховна державна влада зосереджена в руках однієї особи, яка дістає владу, як правило, у спадок..

У сучасному світі лишилося 29 монархій: в Азії — 13, в Європі — 12, в Африці — 3, в Океанії — 1, в Америці їх немає.

Різновидом абсолютної є теократична монархія (з грец. — влада бога), яку очолює голова світової духовної влади. При цьому в руках церкви концентрується політична влада. Теократичними є, зокрема, такі абсолютні монархії, як Ватикан, Бруней, Саудівська Аравія.

3. Третьою, особливою формою правління є держави у складі Британської Співдружності. Ця форма правління існує з 50-х pp. XX ст., після розпаду Британської колоніальної імперії. 14 країн обрали для себе главою держави, символом вищої влади королеву Великої Британії. Де-юре вона очолює державу. В країнах є її представник — генерал-губернатор. Таку своєрідну форму правління мають, наприклад, Австралія, Нова Зеландія, Канада, Папуа-Нова Гвінея, Ямайка, Багамські острови, Тувалу.

Форми державного устрою:

Вони передбачають поділ держави на певні адміністративні одиниці з урахуванням національних, історичних, економічних, природних та ряду інших чинників. Розрізняють дві форми державного устрою: унітарну і федеративну.

Унітарні держави (з лат. — єдність) — це країни, в яких існують єдині органи законодавчої та виконавчої влади, діють єдині для всієї країни конституція та система державних органів. Центральні органи влади керують усіма територіями країни.

Федеративні держави (з лат. — союз, об’єднання) — це складні союзні держави, що містять державні утворення (суб'єкти федерації — штати, землі, провінції, республіки), які мають юридично визначену політичну самостійність.

2.5. Міжнародні організації, їх функціональний і просторовий розподіл

Міжнародна організація – це об’єднання держав, установ, фізичних осіб, що спільно реалізують програму або мету на основі певних правил і процедур, діяльність яких виходить за національні кордони.

ЗАВДАННЯ ВИКОНАТИ ПИСЬМОВО У ВИГЛЯДІ ТАБЛИЦІ:

Назва організації	Склад (країни), штаб-квартира	Завдання
ООН
ЛАД - Ліга Арабських держав
НАТО - Організація Північноатлантичного договору
ОПЕК - Організація країн-експортерів нафти
АСЕАН - Асоціація держав Південно-Східної Азії
СНД - Співдружність незалежних держав
ЕС - Європейський Союз

Конспект заняття 2

«Населення світу»

1. Щоб визначити кількість населення окремої країни, проводять переписи. У більшості держав світу переписи проводяться регулярно, переважно один раз на 5-10 років. Останній перепис населення України відбувся в грудні 2001 р.

Тільки у 1820 р. населення Землі досягло 1 млрд. чол. Це було початком стрімкого зростання кількості населення — «демографічного вибуху». В історії людства умовно виділяють два «демографічних вибухи», які мають свої особливості:

· Перший з них відбувався у 18-19 ст. в розвинених країнах Західної Європи після так званих промислових революцій.

· Протягом минулого століття відбувся другий «демографічний вибух», який триває й нині.

На динаміку чисельності населення різних регіонів та країн впливають два основних процеси: природний і механічний рух населення.

Природний рух населення – це зміна кількості населення в результаті біологічних процесів народжуваності та смертності.

Природний приріст населення – різниця кількості народжених і кількості померлих за певний період. Показники народжуваності, смертності та природного приросту вимірюються на 1 тисячу осіб за рік.

На показники природного руху населення впливають т ри основні групи причин: біологічні, соціальні та історичні.

Біологічні чинники були визначальними для характеру відтворення населення з давніх-давен до 18 ст. При цьому рівень народжуваності й смертності був дуже високим, унаслідок чого природний приріст — низьким.

Пізніше на перший план вийшли соціальні причини, матеріальні умови життя. До них належать: рівень розвитку медицини, санітарно-гігієнічні норми праці та побуту, національні й релігійні традиції, рівень добробуту родини, ступінь залучення жінки до суспільного життя, зростання частки міського населення тощо.

Головними історичними причинами, які впливають на природний рух населення, є війни, голодомори, революції, екологічні негаразди.

2. Типи відтворення населення

Залежно від переважання впливу тих чи інших причин на природний рух населення у світі склалося два основних типи відтворення населення, характерні для різних типів країн.

Для першого типу відтворення населення характерні низькі та дуже низькі показники народжуваності (10-20 чол./тис.) і невисока смертність (9-12 чол./тис.), тому й низький природний приріст (4-8 чол./тис.). Такий тип відтворення здебільшого властивий високорозвиненим країнам світу. Він спостерігається в Європі, Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Японії. Низький рівень народжуваності пов’язують зі зростанням ролі жінки у суспільному житті, відсутністю ранніх шлюбів, підвищенням рівня культури суспільства, поширенням міського способу життя, «подорожчанням дитини», тобто збільшенням витрат на її утримання та освіту. Перший тип відтворення характерний і для більшості європейських країн з перехідною економікою, зокрема й для України.

Другий (розширений) тип відтворення населення характерний для країн, що розвиваються, та азіатських країн з перехідною економікою. Тож він поширений в Африці, Азії, Латинській Америці, Океанії. Це саме ті регіони світу, де відбувся «демографічний вибух» у XX ст. Цьому типу відтворення населення притаманні високі й дуже високі показники народжуваності (29-50 чол./тис.) і порівняно низька смертність (7-12 чол./тис.). Ці чинники спричиняють високий природний приріст (18-30 чол./тис.). Найвищий природний приріст у світі має арабська країна Оман — 49 чол./тис.

2. Демографічні процеси та демографічна політика. Міграційні процеси.

Відмінності у статевому складі не настільки значні. Загалом в світі переважають чоловіки — на 100 жінок припадає приблизно 102 чоловіки. Однак співвідношення чоловіків і жінок у різних країнах різне. Так, у країнах Європи, США, Канаді чисельно переважать жінки. У країнах Африки, Латинської Америки, Австралії та Океанії кількість чоловіків і жінок є приблизно однаковою. А в більшості країн Азії досить помітно переважають чоловіки.

На кількість населення певного регіону чи окремої країни, окрім природного руху, впливає міграція – це переміщення людей по території, тобто механічний рух населення.

Міграції можуть бути сезонними, тимчасовими та на постійне місце проживання.

Тимчасові міграції, в свою чергу, поділяються на сезонні (циклічні), маятникові та епізодичні.

Сезонна міграція — тимчасове переміщення населення, викликане необхідністю залучення додаткової робочої сили на сезонні роботи (наприклад, збір урожаю).

Маятникові міграції — регулярне (іноді навіть щоденне) переміщення населення з одного населеного пункту в інший на роботу чи навчання і назад.

Епізодичною міграцією є ділові, відпочинково-оздоровлювальні та інші поїздки, які здійснюються нерегулярно.

За напрямом переїзду розрізняють міграції внутрішні, тобто в межах країни, і зовнішні — до інших держав.

Виїзд за межі країни на постійне місце проживання називають еміграцією (з латинської — виселення), а самих переселенців — емігрантами. В’їзд громадян на постійне місце проживання до країни дістав назву імміграція (від лат. — вселяюся), а людей, що приїздять, називають іммігрантами. Різниця між кількістю емігрантів та іммігрантів — це сальдо міграцій. Воно може бути додатним, якщо переважають прибулі люди, і від’ємним, якщо тих, хто залишив країну, більше, ніж прибулих.

Причини міграцій.

До політичних причин міграцій належать війни, революції, ліквідація колоній, зміни державних кордонів тощо.

Релігійні міграції можуть мати тимчасовий (наприклад, паломництво до святинь) чи постійний характер. Після розпаду Британської Індії на її основі утворилися дві держави, що сповідують різні релігії: Індія, де за кількістю віруючих переважають індуси, і Пакистан, де державною релігією є мусульманство (іслам). Колись представники цих двох конфесій жили поруч. Після утворення незалежних країн почалися міграційні потоки мусульман з Індії до Пакистану, а індусів у зворотному напрямку. Ці міграції відбуваються й нині.

Дата добавления: 2015-05-24