Основні положення квантової механіки

Основні положення квантової механіки — науки, яка описує властивості мікрочастинок, були сформульовані у 1925—1926 роках Гейзенбергом, Шредінгером, Діраком та іншими. У свою чергу механіку, засновану на законах Ньютона, яку використовують для пояснення властивостей макротіл, називають класичною механікою. Вона описує властивості частинок, які видно неозброєним оком, і не придатна для пояснення властивостей мікрочастинок. Особливості їх поведінки обумовлені малими масами і великими швидкостями.

Квантова механіка відрізняється від класичної тим, що:

1. Класична механіка заснована на законах, які стверджують безперервну зміну властивостей тих чи інших об'єктів. Квантова механіка вважає, що все, що існує і відбувається у навколишньому середовищі, є дискретним (переривчастим). Вперше положення про дискретність було сформульоване Планком у 1900 році для процесів випромінювання та поглинання енергії: «Енергія випромінюється і поглинається окремими порціями (квантами), енергія квантів пропорційна частоті коливань випромінювання». Планк вважав, що процес випромінювання атомами світлової енергії відбувається не безперервно, а порціями, величина яких залежить від частоти коливань випромінюваного світла:

E = h v.

2. У класичній механіці розрізняють поняття «частинка» і «хвиля». Властивості частинок описують їх масою т, швидкістю руху v, імпульсом р. Хвильовий рух характеризують довжиною хвилі λ, частотою випромінювання v, амплітудою коливань ψ. Згідно з уявленнями класичної механіки, об'єкт повинен проявляти властивості частинки або властивості хвилі, а не ті та інші одночасно. Квантова механіка вважає, що залежно від умов експерименту мікрооб'єкти проявляють властивості частинки або властивості хвилі, тобто мають корпускулярно-хвильову двоїстість. Математично це положення квантової механіки можна довести таким чином: якщо вираз для енергії у рівнянні Ейнштейна:

Е = т с²,

де т - маса тіла, Е— його енергія, с — швидкість світла у вакуумі, яка дорівнює приблизно 300 000 км/с, прирівняти до виразу енергії у рівнянні Планка:

Е = hv,

то одержують:

т с² = hv.

Оскільки довжина хвилі електромагнітного коливання λ та його частота v зв’язані співвідношенням λ∙v = с, то v = с/λ, тоді т с² = h∙с/λ, та λ = h/ т с Наведена залежність довжини хвилі від маси мікрочастинки підтверджує, що фотон проявляє одночасно властивості частинки і хвилі.

Електрон, як усяка мікрочастинка, проявляє корпускулярно-хвильову двоїстість і, залежно від умов експерименту, поводить себе як частинка або як хвиля. Як частинка він має певну масу і, взаємодіючи з ядром атома елемента, зумовлює появу рентгенівських променів. З іншого боку, електрон, який рухається, має хвильові властивості. При взаємодії пучка електронів з дифракційною решіткою, роль якої відіграють кристали металів, спостерігається така ж дифракційна картина, як при дії на кристалічну решітку металу рентгенівських променів — потік електронів обгинає вузли кристалічної решітки металу.

У наш час хвильові властивості електрона використовують в електронографії - методі вивчення структури кристалічних речовин, основаному на дифракції електронів.

Математично корпускулярно-хвильову двоїстість електрона виражає рівняння Луї де Бройля, згідно з яким частинці, яка має масу т і рухається із швидкістю v, відповідає довжина хвилі λ:

λ = h/m v

Рівняння визначає залежність між величиною, характерною для частинки, її масою та величиною, характерною для хвильового процесу — довжиною хвилі. Згідно з рівнянням Луї де Бройля електрон масою 9,1∙10^{-28 г, який рухається із швидкістю 108} см/с, має властивості хвилі, довжина якої дорівнює 10^{-8 см}, тобто довжина хвилі співрозмірна з розмірами атома та її можна експериментально визначити.

3. Згідно із законами класичної механіки, для будь-якого макрооб'єкту можна одночасно визначити положення частинки в будь-який час та її масу, а для хвильового процесу — довжину хвилі та швидкість її поширення. Для мікрочастинок — електронів, молекул, атомів, як довів у 1927 році німецький фізик Гейзенберг, внаслідок їх корпускулярно-хвильової двоїстості неможливо одночасно визначити положення частинки та її швидкість. Математичний вираз принципу невизначеності Гейзенберга має вигляд:

∆р∆ х ≥h/2π, оскільки р = т v, то ∆ х ∆v ≥ h/2πm

де ∆ v — неточність вимірювання швидкості частинки; ∆х — неточність вимірювання її координати, j

Тобто мікрочастинка, як і хвиля, не має одночасно точних значень координати та імпульса. Так, якщо положення електрона буде визначено з точністю 10^{-10 см, то його швидкість складає 58000 км/с, тоді як швидкість електрона дорівнює 2000 км/с.}

Закономірність руху мікрочастинок у квантовій механіці описує рівняння Шредінгера, яке відіграє роль, аналогічну законам Ньютона в класичній механіці. Рівняння Шредінгера пов'язує функцію ψ (псі), яка характеризує хвильові властивості мікрочастинок, з їх потенціальною енергією U та повною енергією Е. Для стаціонарного стану однієї частинки рівняння Шредінгера має вигляд:

δ²Ψ/δх² + δ²Ψ/δy² + δ²Ψ/δz² + 8πm/h² (E-U)Ψ = 0

де Ψ - хвильова функція; U— потенціальна енергія частинки; Е — повна енергія; х, у, z - координати частинки. Часто це рівняння записують у компактній формі:

НΨ = ЕΨ,

де Н — оператор Гамільтона, який виражає у загальному вигляді всі математичні дії, які здійснюються над хвильовою функцією Ψ.

Фізичний зміст хвильової функції Ψ пояснити важко, оскільки вона не має аналогів у макросвіті. Квадрат хвильової функції Ψ² має цілком визначений фізичний зміст, який характеризує імовірність знаходження мікрочастинки у даній точці атомного простору. Величина Ψ²d v характеризує імовірність виявлення частинки у сегменті навколоядерного об'єму d v.

Дата добавления: 2015-05-24