Уральська гірська країна 1 страница

Внутрішні води Європи. За величиною шару стоку води, біля 295 мм Європа займає друге місце серед частин світу після Південної Америки, але в наслідок менших розмірів суші за об’ємом стоку, біля 2850 км3 вона переважає тільки Австралію і Антарктиду.

Розподіл стоку по Європі нерівномірний.

У відповідності із ступенем зволоженості стік зменшується з заходу на схід і з півночі на південь.

Більша частина Європи відноситься до басейну Атлантичного океану і його морів, значно менша приходиться на басейн Північного льодовитого океану і басейн внутрішнього стоку – Каспійське море.

Р і к и. Найбільш крупні ріки знаходяться на рівнинах Європи. Найбільшою рікою Європи є Волга, яка має довжину 3530 км, площу водозбору 1360 тис. км², середню річну витрату води більше 8 000 м³/сек. Основні притоки Волги – Кама і Ока.

Другою за розміром рікою Європи є Дунай, який має довжину 2850 км, площу водозбору 817 тис. км², середню річну витрату більше 6430 м3/сек. Дунай приймає більше 300 приток, найбільші з яких є Драва, Тиса, Сава, Сирет, Прут.

Великою річкою Європи є Дніпро, довжина якого 2200 км, площа водозбору - 504 тис. км², середню річну витрату 1670 м³/сек.

В Західній Європі найбільшою річкою є Рейн, довжиною 1320 км, площею водозбору 224,4 тис. км², середньою річною витратою біля 2500 м³/сек.

Дністер має довжину 1312 км, площу водозбору 72,1 тис км², середньорічну витрату води 310 м³/с. Крім перерахованих вище до великих річок відносяться Ельба, Вісла, Луара, Тахо, Одра та інші.

На рівнинах Східної Європи переважають ріки з спокійною течією, які протікають по широким терасованим долинам і які мають снігове і частково дощове живлення.

У Феноскандії переважають короткі порожисті ріки із слабо розробленими долинами, які мають багато озероподібних розширень. На рівнинах живлення головним чином снігове; максимальний стік – весною, але внаслідок регулюючої ролі озер і великої залісеності площ водозборів водність рік велика і літом і восени.

В рівнинних районах Середньої Європи живлення рік в основному дощове. Ріки не замерзають або мають короткий нестійкий льодостав.

На ріках Франції, Британських островів, Бельгії, Нідерландів, Німеччини стік рівномірний, з деяким збільшенням зимою і зменшенням літом.

В більш східних районах середньої Європи до основного дощового живлення весною приєднується снігове. При цьому максимум стоку зміщується на весну і літня межень стає більш тривалою і низькою.

В середньовисотних горах (Карпатах та інших), покритих зимою снігом, ріки мають бурне весняне повіддя. На ріках високогірних районів Альп (верхня течія Рейна, Рони, лівих притоків По, правих притоків Дунаю до снігового і дощового живлення приєднується і льодовикове. В літні місяці характерні високі паводки, а зимою стік дуже малий або зовсім відсутній.

Середземноморським рікам притаманні значні підйоми рівня води восени і зимою (місцями зимою і весною і низька межень літом, коли ріки сильно міліють або пересихають. На деяких ріках зимові витрати в кілька раз перевищують літні.

В карстових районах Середземномор’я значну роль в живленні рік відіграють ґрунтові води, тому їх стік більш зарегульований; деякі ріки тут мають ділянки підземної течії.

О з е р а. Озера на території Європи розподіляються нерівномірно. Найбільш численними скупченнями озер на рівнинах і в горах, які піддавалися плейстоценовому зледенінню. Це північ і північний захід Східно-Європейської платформи, Феноскандія, Британські острови, Альпи і при- альпійські рівнини Польщі і Німеччини.

Більша частина озер цих районів притаманна тектонічним пониженням (котловини, грабени, тощо), оброблених льодовиками і частково підпруженими їх наносами. Вони характеризуються сильно звивистою береговою лінією, значною глибиною, витягнутою по повздовжній вісі тектонічних понижень або по напрямку руху льодовиків.

До цього типу відносяться рівнинні озера: Ладожське, Онежське, Венерн, Веттерн, Меларен, Імандра. До них також відносяться озера передгір’їв: Женевське, Лаго-Маджоре, Комо, Гарда та інші. На моренних рівнинах широко розповсюдженні відносно невеликі озера міжморенних понижень або розташованих в древніх улоговинах стоку передльодовикових вод, особливо на рівнинах Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Німеччини, Фінляндії. В Альпах, горах Скандинавії і Британських островів, в найбільш високих районах Карпат, на півночі Уральських гір є Невеликі "альпійські” озера в карових пониженнях.

За межами льодовикових районів значних скупчень озер немає. Найбільш типові: озера-стариці в заплавах рівнинних рік; дельтові – в низов’ях Волги, Дніпра, Дунаю, По; лагунові – по побережжям Чорного і Азовського морів; тектонічні – Шкодер (Скандарське), Охрідське на Балканському півострові, Балатон в Угорщині та інші; вулканічні – на Апеннінскому півострові і в Ісландії; карстові – на сході Східно-Європейської рівнини, на Балканському і Апеннінському півострові.

Більшість озер Європи відносяться до прісних проточних водойм. В арідних поденно-східних районах є безстічні солонуваті і сильно мінералізовані озера Ельтон і Баскунчак; на границі з Азією знаходиться найбільше озеро світу – Каспійське море.

Льодовики. Загальна площа сучасних льодовиків Європи перевищує 116 тис. км². Найбільш крупні нагромадження льодовиків знаходяться на Шпіцбергені (56 тис. км²), Новій Землі, Землі Франца-Йосифа, і Ісландії і в Скандинавських горах, де переважають льодовики типу куполів і щитів, є також карові і перед гірські льодовики. Потужність льоду нерідко складає 400-600 м, досягаючи в окремих випадках 1000 м. Деякі льодовики островів Арктики спускаються до моря і дають початок айсбергам. В материковій частині Європи льодовики є також в Альпах, на Північному Уралі, в Піренеях, горах С’єра-Невада, де розташований самий південний в Європі льодовик. Тут представлені головним чином карові і долинні льодовики.

5.Географічні пояси та природні зони: їх коротка характеристика; схема фізико-географічного районування Європи. Особливості природи географічних зон в Європі визначаються її положенням у при океанічному секторі материка арктичного, субарктичного, помірного і субтропічного поясів.

Арктичний пояс займає острівну околицю. Низькі значення радіаційного балансу (менше 10 ккал/см² на рік), від’ємні середньорічні температури, формування на великій території стійкого крижаного покриву. У західноєвропейському секторі пояса розташований Шпіцберген. Клімат його пом'якшений теплою Західно-Шпіцбергенського течією. Досить велика кількість опадів (300-350 мм) і низькі річні температури сприяють накопиченню потужних товщ снігу і льоду.

Переважає ЗОНА крижаних пустель. Лише вузька смуга на західному і південному узбережжі зайнята арктичними кам'янистими пустелями близько 10% площі Шпіцбергена).Ростуть ломикамінь, жовтець сніжний, полярні маки, Шпіцбергенські гвоздики. Але переважають лишайники (накипні) та мохи. Фауна бідна у видовому відношенні: білі ведмеді, песці, лемінги, завезений вівцебик. Влітку обширні пташині базари: Кайра, гагари, чайки.

Субарктичний пояс охоплює крайню північ Феноскандії та Ісландію. Радіаційний баланс досягає 20 ккал/см² на рік, середні температури літніх місяців не перевищують 10 ° С.Дерева не ростуть. Панівною є зона тундри. Розрізняють північну - типову і південну тундру. Північна не має зімкнутого рослиного покриву, ділянки з рослинністю чергуються з плямами голих грунтів. Панують мохи, лишайники (ягель), над ними чагарники, трави. Рослини не встигають за коротке літо пройти весь цикл розвитку від проростання до дозрівання насіння. Тому серед вищих рослин переважають двулетники і багаторічники.

Через низькі температури фізіологічна сухість. На сухих височинах домінують оленячий мох, лютики, камнеломки, маки, куропаточна трава (дріас), деякі осоки і злаки. З чагарників -голубика, брусниця, морошка.

Південна (чагарникова) тундра характеризується переважанням чагарників і чагарничків: карликова береза, полярна верба, багульник, толокнянка, брусниця, водяника. У пониженнях (слабкі вітри) - зарості карликової берези (ерники) 1.0 - 1.5 м заввишки. Грунти розвиваються в умовах перезволоження. Їм властиве накопичення грубогумусної органічної речовини, розвиток глейовихпроцесів, кисла реакція. Переважають торф'яно-глейові грунти. В Ісландії на приморських низовинах і долинах поширені приокеанічні злаково-різнотравні луки з анемонами, незабудками, під якими формуються лучно-дернові грунти. Місцями куртини низькорослих дерев: берези, горобини, верби, осики, можевельнік.Тваринний світ бідний. Типові: норвезький лемінг, песець, гірностай, вовк, полярна сова, біла куріпка, з болотних - казарки, гуси, качки. Оленярство, в Ісландії - вівчарство.

Помірний пояс займає більшу частину Північної і всю Середню Європу. Радіаційний баланс від 20 ккал/см2 на рік на півночі до 50 ккал/см2 на рік на півдні. Західний перенос і циклонічна діяльність сприяють надходженню вологи з океану на материк. Середні температури січня від -15 ° на північному сході до +6 ° на заході. Середні липневі температури від +10 ° на півночі до +26 ° на півдні. Панують ліси.

У приатлантичних секторі при русі з півночі на південь змінюють один одного зони хвойних, мішаних і широколистяних лісів.

У південно-східній частині зона широколистяних лісів викорінюється і заміщається зонами лісостепу і степу.

Зона хвойних лісів займає більшу частину Феноскандії (південна межа на 60 ° пн.ш.) і північ Великобританії. Основні породи - ялина європейська і сосна звичайна. На рівнинах Швеції домінують заболочені ялинники на важких суглинках. Значна частина Феноскандіі зайнята соснами на сухих кам'янистих або піщаних почвах. Лісистість перевищує 60%, досягаючи місцями 80%, в Норвегії до 35%. На заході Скандинавського півострова на місці зведених лісів поширені луки і верещатники.У горах розвинута висотна поясність. Хвойні ліси на схилах до 800-900 м на півдні та 300 м на півночі. Далі березове рідколісся до 1100 м. Верхні ділянки гір зайняті гірничо-тундрової рослинністю. У зоні хвойних лісів переважають малопотужні кислі підзолисті грунти, бідні перегноєм. У пониженнях торф'яно-болотні та глієво-підзолисті грунти з низькою родючістю. Тваринний світ різноманітний: лосі, вовки, рисі, бурі ведмеді, лісі-ці. З птахів: рябчики, куріпки, глухарі, сови, дятли. Скандинавські країни - самі лісисті в Зарубіжної Європі. Широко розвинені лісопосадки на осушених торфовищах. Розвинене транництво м'ясо-молочного напрямку. Йому підпорядкована структура посівів земель. Землеробство розвинене на обмеженій території. На півночі зони - оленярство, в горах – вівчарство.

Зона змішаних лісів займає невелику площу на південному заході Фінляндії, частково Средньошведську низовину і північний схід середньоєвропейської рівнини. Серед порід з'являється дуб черешчатий, ясен, в'яз, клен гостролистий, липа серцеподібна. У підліску рясний трав'янистий покрив. Зональні грунти - дерново-підзолисті - до 5% гумуса.Фауна багатше, ніж у хвойних лісах: лось, ведмідь, європейська козуля, вовк, лисиця, заєць. З птахів: дятли, чижі, синиці, тетерева.Лісистість до 20%, найбільш великі масиви збереглися в Мазурському поозер'ї..

ЗОНА широколистяних лісі в займає південну частину помірного пояса. Тепле літо, м'який клімат, сприятливе співвідношення тепла і вологи сприяють поширенню переважно букових та дубових лісів. Найбагатші у видовому відношенні ліси приурочені до приатлантичної частини. Тут лісовими породами є каштан посівний. У підліску дуб звичайний, тис ягідний. Букові ліси зазвичай монодомінантні, темні, підлісок розвинений слабко. В умовах перехідного клімату бук витісняється грабом і дубом. Дубові ліси світлі, в підліску ростуть ліщина, черемха, горобина, барбарис, жостір.Поряд з лісовою рослинністю в зоні широколистяних лісів зустрічаються формації чагарників - верещатникі на місці вирубаниних лісів (верес європейський, ялівець, дрік, мучниця, лохина, чорниця). Вересові пустки характерні для північно-західної Великобританії, північній Франції, заходу півострова Ютландія. На побережжі Балтики і Північного моря великі площі зайняті сосновими та сосново-дубовими лісами на дюнах. Вертикальна поясність найбільш представлена ​​в Альпах і Карпатах. Нижні схили гір до 600-800 м зайняті дубово-буковими ле самі, змінно-ющіміся змішаними, а з 1000-1200 м - ялицево-смерековими. Верхня границя лісу піднімається до 1600-1800 м, вище пояс субальпійських лугів. З висотою 2000-2100 м ростуть альпійські луки з яскраво квітучого різнотрав'я-ем.Основний тип грунтів широколистяних лісів - лісові буроземи (до 6-7% гумусу), володіють великою родючістю. У більш зволожений них місцях поширені підзолисто-буроземні, а на вапняках - перегнійно-карбонатні (рендзинах).Благородний олень, козуля, кабан, ведмідь. З дрібних - білка, заєць, борсук, норка, тхір. З птахів - дятли, синиці, іволги. Ліси в зоні становлять 25% площі. Корінні дубові і букові ліса не збереглися. На зміну їх прийшли вторинні насадження, хвойні ліси, пустки, ріллі.

ЗОНА Лісостепу та Степу має обмежене поширення і займає дунайські рівнини. Природна рослинність майже не збереглася. На Средньодунайській рівнині в минулому ділянки широколистяних лісів чергувалися зі степами (пушту), зараз рівнина розорана. Чорноземні грунти, сприятливі кліматичні умови сприяють розвитку землеробства, садівництва, виноградарства.

На Нижньодунайській рівнині, де зволоження менше, ландшафти близькі до українських та південноросійських степах. Зональний тип грунтів – вилужені чорноземи. У східних частинах вони змінюються темно-каштановими грунтами, теж розораними.

Субтропічного пояса на території Європи дещо менше, ніж помірного. Радіаційний баланс 55-70 ккал/см2 на рік. Взимку в поясі перевамжють полярні маси, влітку тропічні. Опади зменшуються від приморських районів в глиб материка. Наслідок - зміна природних зон не в широтному, а в меридіональному напрямку. Горизонтальна зональність ускладнюється в горах вертикальної поясністю

.Південна частина Зарубіжної Європи розташована в приатлантичних секторі пояса, де клімат сезонно-вологий, середземноморський. Мінімум опадів влітку. В умовах тривалої літньої посухи рослини набуває ксерофітні ознаки.

Для Середземномор'я характерна ЗОНА вічнозелені твердолисті лісів і чагарників. У лісових формаціях домінує дуб: в західній частині корковий і каменний, в східній - македонський і валлонів. До них додаються середземноморська сосна (італійська, Алепська, приморська) і кипарис горизонтальний. У підліску лавр благородний, самшит, мирт, ладанник, фісташка, суничне дерево. Ліси винищені і не поновлюються через випас худоби, ерозію грунтів, пожежі. Повсюдно поширирилися чагарникові зарості, склад яких залежить від кількості опадів, рельєфу, грунтів.

В умовах морського клімату поширені маквіс, до складу якого входять чагарники і невисокі (до 4 м) дерева: верес деревовидний, маслина дика, лавр, фісташка, суничне дерево, ялівець. Чагарники переплетені кучерявими рослинами: ожина різнобарвна, ломонос вусатий.

У районах континентального клімату західного Середземномор'я на кам'янистих схилах гір з переривчастим грунтовим покривом поширені Гарріг - рідко зростаючі низькі чагарники, напівчагарники і ксерофітні трави. Низькорослі зарості гариги широко зустрічються на гірських схилах Південної Франції і сході Піренейського і Апеннінського півостровів, де переважають чагарниковий дуб кермесовий, дрік ко-лючій, розмарин, держи-дерево.

Для Балеарських островів, Сицилії і південного сходу Піренейського півострова характерні чагарники пальміто, утворені єдиною дикоростучої пальмою хамеропс з коротким стволом і великими віялоподібними листами.

У внутрішніх частинах Піренейського півострова розвинена формація ТОМІЛЛЯРИ з ароматичних напівчагарників: лаванди, роз марина, шавлії, чебрецю в поєднанні з травами.

У східній частині Середземномор'я на сухих кам'янистих схилах зустрічається Фригана. У неї входять астрагал, молочай, дрік, чебрець, акантолімон.

На сході Балканського півострова в умовах спекотного літа і досить холодної зими переважає шибляк, утворений переважно листопадними чагарниками: барбарисом, глодом, терном, жасмином, шипшиною. До них додаються південні: тримай-дерево, скумпія, дикий мигдаль, гранатника.

Висотна поясність особливо чітко простежується в Альпах. Тут є великий набір висотних поясів, які закономірно змінюють один одного. Приблизно до 800 м над рівнем моря піднімаються букові та дубові ліси, що утворюють нижній пояс. Далі, до висоти майже 2000 м, переважають ялина, бук, сосна тощо. Це пояс мішаних лісів, багатий на тваринний світ. Вище мішаного лісу поширені субальпійські луки, де переважають високогірні чагарники — рододендрон, кедровий стелюх, ялівець. Луки в Альпах є цінними пасовищними угіддями. Далі вгору, майже до снігової лінії, розкинувся альпійський пояс, де в умовах холодного клімату панують низькотравні луки. Найвищі гребені хребтів зайняті поясом вічних снігів. В Альпах є кілька національних парків, в яких одночасно охороняють природу та розвивають туризм. Тут багато гірських зимових курортів.

6. Характеристика Ісландської фізико-географічної країни Європи.

Острів Ісландія розташований у північній частині Атлантичного океану і віддалена від материкової частини майже на 1000 км. Його північні береги омиваються водами Північного Льодовитого океану, південні – Атлантичного. Генетичного зв’язку з материком Ісландія, а до Європи її відносять у зв’язку з походженням і мовною приналежністю населення. Острів Ісландія утворився там, де Серединно-Атлантичний хребет піднімається над поверхнею океану і має земну кору океанічного типу.

Острів Ісландія розташований у північній частині Атлантичного океану, значно південно-західніше Шпіцбергену. Його північні береги омиваються водами Північного Льодовитого океану, південні – Атлантичного і віддалені від її материкової частини майже на 1000 км. Генетичного зв’язку з материком вона не має. Тому вивчення її як фізико-географічного регіону Європи можна вважати умовним. Республіку Ісландію як державу відносять до числа країн Північної Європи у зв’язку з походженням і мовною приналежністю населення.

Острів Ісландія утворився там, де Серединно-Атлантичний хребет піднімається над поверхнею океану і де має місце океанічний рифтовий вулканізм, який звичайно відбувається під товщею океанічних вод на значній глибині. Природа Ісландії виключно своєрідна завдяки поєднанню інтенсивної вулканічної діяльності з сучасним зледенінням і вологим холодним морським кліматом. Ісландію часто називають країною льоду і вогню. Але її також можна було би називати країною вітрів, дощів і туманів через активну циклонічну діяльність.

Ісландія – одна з найбільш активних вулканічних областей Землі з усіма проявами вулканічної діяльності: виверженнями, виходами гарячих вод і газів і навіть виникненням нових вулканів. Із 140 вулканів Ісландії 26 – діючі. Виверження цих вулканів відбуваються постійно. При цьому поля і пасовища заливають потоки лави, засипає вулканічний попіл, а вулканічні гази отруюють повітря на багато кілометрів навкруги. Під час найбільш сильних вивержень вітри доносять попіл до берегів Великобританії і Скандинавії. Найактивніший вулкан – Гекла (1491 м) розташований у південно-західній частині острова. А найвища вершина Ісландії – вулкан Хваннадальсхнукюр – досягає висоти 2119 м. З сучасною вулканічною діяльністю пов’язані численні гарячі джерела і гейзери. Останні вперше вивчені тут і одержали свою назву від найбільшого гарячого джерела Ісландії – Великого Гейзера. Гарячі вулканічні води використовуються для обігрівання житла, парників, оранжерей. На гарячих джерелах споруджена велика кількість плавальних басейнів. Ці теплоенергетичні ресурси мають для Ісландії особливо велике значення внаслідок відсутності тут вугілля, нафти і горючих газів.

Рельєф острова переважно гірський. Низовини займають менш 1/5 його поверхні. Більша частина острова являє собою базальтове плато з висотами 400-600 м, яке майже повсюдно круто обривається у бік моря. Його поверхня вкрита вулканічними конусами і щитами. Значні ділянки плато перекриті великими льодовиками щитоподібної форми. Сама назва – Ісландія – в перекладі означає “країна льоду”.

Поєднання зледеніння з активним вулканізмом призводить до своєрідних і часто катастрофічних наслідків: виверження вулканів викликають інтенсивне танення льоду. Потоки талої води, насичені продуктами виверження, скажено мчать з гір, руйнуючи населені пункти, дороги, мости, затоплюючи пасовища і поля.

Положення острова в центрі баричної депресії зумовлює особливості його клімату. Вони визначаються інтенсивною циклонічною діяльністю, теплою Північноатлантичною та холодною Східно-Гренландською течією і характеризуються нестійкою з частими штормами і туманами погодою, значною кількістю опадів, відносно теплою зимою, але прохолодним літом. Вплив теплої течії особливо сильно відчувається взимку. Середня температура січня в південній частині острова становить від +2 до –30 С. Але у внутрішніх частинах і на півночі острова вона сягає –5...–150 С. Середня температура липня не перевищує +7... +120 С. Річна сума опадів на півдні острова становить 800-1000 мм, а на навітряних схилах гірських масивів – близько 2000 мм. У внутрішніх районах і на півночі острова кількість опадів знижується до 500-300 мм. Значна кількість опадів, великі запаси води в льодовиках визначають наявність численних повноводних, але коротких річок. Річки належать до гірського типу і мають значний гідроенергетичний потенціал.

Рослинність представлена субарктичною мохово-лишайниковою і чагарниковою тундрою. На прибережних низовинах у південній частині острова поширені різнотравно-злакові луки океанічного типу. Часто зустрічаються торфові болота. В захищених від холодних вітрів долинах півдня і заходу, особливо поблизу виходів гарячих джерел, зустрічаються невеликі зарості берези, горобини, верби, ялівцю, які тут звуть “лісами”. Висота берези, найбільш високої рослини острова, не перевищує 9 м. Постійно поновлювальні лавові покриви біля підніжжя діючих вулканів, а також поверхні високих базальтових плато часто зовсім безплідні або покриті лише накипними лишайниками темного кольору, які надають їм характер чорних пустель.

Для тваринного світу Ісландії характерна бідність видового складу. Тут поширені лемінг, песець, північний олень. Але моря навколо острова багаті на рибу (тріска, оселедець, пікша та ін.).

7.Феноскандія: фізико-географічна характеристика. Фізико-географічна країна. Фенноскандія розташована на північному заході Європи і включає в себе Скандинавський півострів і Фінляндію, Кольський півострів і Карелію. Межа зі Східноєвропейською рівниною на південному заході проходить по південному узбережжю Ладозького і Онезького озер. З інших боків Фенноскандія омивається водами п’яті морів: Північного, Норвезького, Баренцового, Білого і Балтійського. На південному сході Фенноскандія межує з Східноєвропейською рівниною.

Територія Фенноскандії має в основі єдину тектонічну структуру – докембрійський фундамент. В орографічному відношенні Фенноскандія являє собою поєднання гір, плоскогір’їв, височин і низовин. Найвищою частиною країни є Скандинавські гори, які мають вигляд плоскогір’їв – ф’єльдів, середня висота яких складає 1200-1400 м. Місцями над монотонною, часто заболоченою поверхнею плосковершинних ф’єльдів підіймаються скелясті загострені вершини – нунатаки. Найбільша з подібних вершин знаходиться на півдні – г. Галлхьопігген, 2469 м. На заході Скандинавські гори майже всюди підходять до узбережжя моря. Але на всьому їх протязі між крутими схилами і морем простягається плоска смуга прибережної рівнини – “странфлат”.

Круті західні схили Скандинавських гір сильно розчленовані річковими долинами. Сильне розчленування – наслідок тектонічних розломів і давнього зледеніння. Вздовж тріщин, які розбили схили гір, заклалися річкові долини. Під час материкового зледеніння по цих долинах спускалися льодовики. Вони поглибили долини, надалі їм характерного трогоподібного профілю. Пізніше берегова зона Скандинавських гір зазнала опускання і долини перетворились у фіорди. Найбільш мальовничі фіорди знаходяться у південній частині західного узбережжя: Согне-фіорд (довжина – 220 км, глибина – 1308 м), Хардангер-фіорд (довжина – 185 км, глибина – 870 м), Троннхеймс-фіорд (180 км). А найбільшим фіордом Фенноскандії є Вест-фіорд довжиною 255 км між північно-західним узбережжям Скандинавського півострова і Лофотенськими островами.

Клімат ф’єльдів відрізняється дуже тривалою (8-9 місяців) сніжною і холодною зимою, прохолодним, дощовим літом. Більшу частину року ф’єльди покриті потужним шаром снігу і майже позбавлені життя. Багато льодовиків. В зв’язку з суворістю клімату ф’єльди безлісні. Рослинність представлена гірською мохово-лишайниковою і чагарниковою тундрою.

На сході Скандинавські гори поступово знижуються і переходять у кристалічне плоскогір’я Норланд, що має вигляд плато заввишки 600-400 м, яке уступами спускається до узбережжя Бот-нічної затоки. Загальний фон плоскогір’я складають плоскі, заболочені і густо заліснені поверхні. Тут знаходяться основні промислові ялинові і соснові ліси Швеції. Іноді на поверхні плоскогір’я підіймаються пологосхилові кряжі, моренні горби та озові пасма.

На південь і на схід від плоскогір’я Норланд у кристалічній основі закладений прогин. Тут сформувались переважно низькі рівнини. Лише місцями серед них підіймаються куполоподібні височини: це височина Смоланд у Швеції з висотами 300-350 м і височина Манселькя в Фінляндії з висотами 500-700 м. Північну частину Кольського півострова займають гори вулканічного походження Хібіни.

Для рельєфу Фенноскандії характерні сліди покривного зледеніння: для вершин понад 1000 м – альпійські форми (кари, цирки), для іншої території – “баранячі лоби”, “кучеряві скелі”, трогові долини. На низовинах поширені льодовиково-акумулятивні форми рельєфу, зокрема: зандрові поля; ози – вузькі і довгі гряди заввишки 50-60 м, що складені піщаними і галечниковими відкладами; друмліни – горби складної форми висотою до 45 м, що складені моренними суглинками.

Кліматичні особливості Фенноскандії обумовлені розташуванням її території у високих широтах, впливом Ісландського мінімуму і теплої Північноатлантичної течії, наявністю гір на західному узбережжі Скандинавського півострова. Для всієї Фенноскандії характерне прохолодне літо. Середня температура липня на заході становить +9...+120 С, на південному сході – +16...+170. Літо настає пізно, а осінні приморозки починаються вже в серпні. Взимку на заході Скандинавського півострова середня температура січня змінюється від 0 до +30 С. На північному узбережжі Кольського півострова, де значний вплив на формування клімату мають арктичні повітряні маси, вона знижується до –100 С. На плоскогір’ї Норланд і низовинах Фенноскандії середня температура січня становить –14...–160 С. Зима триває 6-7 місяців. Кліматичні відмінності між західними й східними районами Фенноскандії ще більш чітко виражені в розподілі атмосферних опадів. Максимальна їх кількість спостерігається на півдні західного узбережжя (понад 3000 м).Опади випадають переважно у вигляді дощу, а максимум їх спостерігається восени і взимку. У внутрішніх районах Фенноскандії, в “дощовій тіні”, кількість опадів зменшується до 600-400 мм. Максимум опадів зміщується на літо, а взимку вони випадають у вигляді снігу. В північно-східних районах і в горах залягання снігового покриву триває впродовж 7 місяців. На найбільш високих горах поширене гірське зледеніння.

Річкова сітка Фенноскандії густа, але характер річок змінюється в залежності від рельєфу і клімату. Річки західних схилів Скандинавських гір короткі, зі швидкою течією, не замерзають взимку. Річки, які стікають по східному схилу, мають повільніше падіння і більш значну довжину. Але найдовша річка країни Гломма має довжину лише 611 км. Всі річки східної Фенноскандії замерзають. Характерною особливістю Фенноскандії є величезна кількість озер. Особливо багаточисельні вони на території Фінляндії, де їх нараховується до 60 тис. Територія Фенноскандії, особливо її рівнинна частина, характеризується значною заболоченістю.

Рослинність представлена тундрою, лісотундрою та тайгою. На крайній півночі поширені ділянки типової рівнинної тундри і лісотундри. Південніше 700 пн. ш. лісотундра поступається місцем північній тайзі на глеєво-підзолистих грунтах. Зона тундри відступає в гори, де утворює пояс гірської тундри. Хвойні ліси є головним типом рослинності Фенноскандії і становлять виняткове природне багатство Швеції і Фінляндії. При цьому в лісах Норвегії переважає ялина, в Швеції – ялина і сосна, в Фінляндії – сосна. Південніше 600 пн.ш. хвойні ліси переходять у мішані. Із широколистяних порід тут поширені в’яз, клен, липа, різні види дуба. На півострові Сконе з’являється бук. На Середньошведській низовині ліси майже повністю зведені й замінені ролями, садами і штучними лісонасадженнями. На крайньому півдні Норвегії у захищених від вітру місцях ростуть широколистяні ліси і навіть фруктові сади.

Дата добавления: 2015-05-24