Уральська гірська країна 2 страница

У складі тваринного світу зустрічаються благородний олень, косуля, білка, із птахів – рябчик, глухар, тетерев.

8. Герцинська Європа та Британські острови: фізико-географічна характеристика країни. Герцинська Європа являє собою поєднання гірських масивів і міжгірних низовин, які сформувались в одну – герцинську еру горотворення в умовах одного – океанічного помірного клімату. Це обумовлює не тільки тектонічну і геоморфологічну, але і кліматичну єдність. На півночі ця фізико-географічна країна межує з Середньоєвропейською рівниною, на південному заході з Середземномор’ям, на півдні і південному сході – з Альпійською гірською країною.

Для геоморфологічно-тектонічної будови характерне мозаїчне чергування антекліз, до яких приурочені низькі і середньовисокі складчасто-глибові гори (Вогези, Шварцвальд, Рейнські Сланцеві гори, Чеський масив, Рудні гори, Судети, Шумава, Гарц, Тюрінгенський Ліс), і синекліз (басейнів), до яких приурочені високі і низькі рівнини (Північно-Французька, Швабсько-Франконська, Тюрінгенська). Є в країні і інші морфоструктурні типи рівнин – акумулятивні низовини на місці міжгірних грабенів (Ронська, Верхнерейнська, Полабська) і передгірських прогинів (Гаронська).

В південній частині Франції, західніше Рони, здіймаються середньовисокі складчасто-брилові гори ^ Центрального масиву. Найбільш характерною рисою рельєфу цих гір є переважання в них полого-хвилястих або плоских вершинних поверхонь, тому іноді ці гори називають плоскогір’ям і навіть плато. Центральний район цього масиву характеризується вулканічним рельєфом з лавовими плато і вершинами згаслих вулканів. Найвищою точкою Центрального масиву також є вулканічна вершина Мон-Дор (1885 м). Інші частини масиву, крім південної й південно-західної окраїн, являють собою одноманітні плоскогір’я, які складені переважно кристалічними породами. Південна і південно-західна окраїни масиву складені потужними шарами вапняків, тому тут переважає рельєф карстових плато – плато, поверхня яких порита глибокими лійками і карами.

На північ від Центрального масиву розміщується найбільша і найскладніша з рівнин Герцинської Європи – ^ Північно-Французька низовина або Паризький басейн. Він являє собою западину з краями, що поступово піднімаються від 100 м у центрі до 400-500 м на окраїнах і хвилястою або плоскою поверхнею. Через Паризький басейн протікає річка Сена та її притоки.

На південний захід від Паризького басейну розміщується ^ Луарська низовина, яку дренує річка Луара. Південніше Луарської низовини лежить Гаронська низовина або Аквітанський басейн. Вона являє собою злегка погорбовану рівнину, яка дренована річкою Гароною та її притоками. Характерною рисою низовини є смуга дюн заввишки 80-90 м, які простягаються вздовж Біскайської затоки і закріплені штучними насадженнями приморської сосни. На схід від дюн місцевість сильно заболочена, з великою кількістю малих озер лагунного походження.

В верхів’ях Рейну розташовані два масиви-близнюки ^ Вогези і Шварцвальд. Вони є ділянками єдиного масиву, який був розбитий Верхньорейнським грабеном на дві симетричні частини. Схили цих гір, які спрямовані в напрямі Верхньорейнської низовини, круті, інші полого спускаються до навколишніх рівнин. Максимальна висота їх сягає 1400 м.

Наприкінці своєї середньої течії Рейн перетинає ^ Рейнські Сланцеві гори або Рейнський Сланцевий масив. Вони являють собою невисокі плоскогір’я, які складені глинистими сланцями, і мають плоскі поверхні. Серед одноманітної плоскої поверхні підіймаються куполоподібні горби – залишки давніх вулканів. Їх напівзруйновані кратери заповнені водою і утворюють кратерні озера правильної округлої форми – маари.

На північний схід і схід від Рейнських сланцевих гір підіймаються два горстових масиви – ^ Гарц і Тюрінгенський Ліс, які відрізняються крутими скидовими схилами і хвилястими згладженими поверхнями, що підняті на значну висоту.

Східніше від цих гір підіймається ^ Чеський масив. Він складається з піднятих окраїн і внутрішньої, відносно пониженої частини. Його окраїнами є на північному заході – Рудні гори, на північному сході – гори Судети, на південному сході – гори Чеський Ліс, Шумава і Баварський Ліс. Південно-східна частина масиву зайнята Чесько-Моравською височиною. А найнижчу ділянку внутрішньої частини Чеського масиву займає Полабська рівнина, що простягається вздовж течії річки Лаби (верхньої Ельби), складена з поверхні алювіальними наносами річок і має вирівняну поверхню. Рідні гори відомі тим, що поблизу їх південних схилів височать окремі вулканічні куполи, біля підніжжя яких є виходи термальних і мінеральних вод. Саме тут знаходиться славнозвісний курорт Карлові Вари. На захід від Чеського басейну розміщується Швабсько-Франконський басейн, на північ, між Рудними горами, Тюрінгенським Лісом і Гарцем, – Тюрінгенський басейн. За характером рельєфу ці ступінчасті куестові рівнини є аналогом Паризького басейну.

Для клімату Герцинської Європи характерні м’які зими з середньою температурою січня +6...+70 С в західній приморській частині і більш прохолодні (до –40 С) на сході. Стійкий сніговий покрив і льодостав на річках не створюються. Літо тепле (середня температура липня +20... +210 С). Але для Центрального масиву та інших гірських масивів характерним є гірський тип помірного клімату. Так, в горах Гарц середня температура січня становить –3...–50 С, а липня – лише +10...+110 С. Стійкий сніговий покрив залягає впродовж 3-5 місяців. Кількість опадів зменшується від 800-1000 мм на заході до 500-600 мм на сході. Гори отримують 1000-1700 мм опадів.

В рослинному покриві панують широколистяні ліси на рівнинах і хвойні ліси в горах. Але на рівнинах ліси в значній мірі порубані. Краще ліси збереглися в горах. Тому деякі гірські області і називаються “лісами”. Наприклад, Шварцвальд (Чорний Ліс), Тюрінгенський Ліс, Чеський ліс. На маловодних закарстованих плато Швабсько-Франконського басейну переважають чагарникові зарості.

1. Британська острівна країна

Британська острівна країна являє собою архіпелаг, до складу якого входять два крупних острова – Великобританія та Ірландія, а також чимало більш дрібних островів – Фарерські, Шетландські, Оркнейські, Гебридські, Мен, Англсі, Уайт та ін.

Острів Великобританія – найбільший з островів архіпелагу. Він має сильно розчленовану берегову лінію, що включає велику кількість заток типу фіордів і естуаріїв. В рельєфі острова низькі й середньовисокі нагір’я поєднуються з низовинами. Як правило ці нагір’я безлісні. Вони поросли вересом або зайняти гірськими луками і торфовищами. Найбільшою висотою відрізняється Шотландське нагір’я, яке займає північну частину острова. Воно відноситься до каледонського складчастого поясу і відрізняється згладженими вершинами і пологими схилами. На півострові Уельс знаходяться низькі каледонські Кембрійські гори. Центральну частину острова Великобританія займають низькі герцинські Пеннінські гори, які орієнтовані з півночі на південь. Південний схід острова Великобританія зайнятий погорбованою ступінчастою рівниною, яку називають Лондонським басейном.

Острів Ірландія розміщується західніше острова Великобританія, має сильно розчленовані береги, рівнинну у центрі і гористу по окраїнах поверхню. Середня частина острова Ірландія зайнята невисокою Центральноірландською рівниною. Вона складена вапняками, які перекриті моренними суглинками. Це призводить до поганого дренажу, високого рівня грунтових вод, сильної заболоченості. На рівнині поширені різноманітні форми карстового рельєфу. Решта території острова Ірландія зайнята низькими і середньовисокими горами, сильно розчленованими ерозією. На північному сході острова підіймаються невисокі базальтові плато. Їх поверхня внаслідок морозного вивітрювання розбита багатьма тріщинами на окремі стовпчасті утворення, що мають схожість з бруківкою. Одна з ділянок цього плато відома під назвою “дорога гігантів”.

Клімат Британських островів відрізняється дуже м’якими для цих широт зимами, значними опадами, нестійкою, мінливою погодою з сильними вітрами і частими туманами (в Лондоні взимку 7-10 днів на місяць з туманами). Середня температура січня становить +3...+50 С. Стійкий сніговий покрив утворюється тільки в горах. В окремі роки спостерігається вторгнення арктичного повітря взимку, яке супроводжується морозами і снігопадами. Літо відносно прохолодне, особливо на півночі острова Великобританія, де температура літніх місяців дорівнює +12...+130 С. В південних районах островів вона досягає +16...+170 С. Опади випадають переважно у вигляді дощу, причому в деяких районах взимку дощ їде майже кожного дня. На рівнинах архіпелагу випадає 600-750 мм опадів, у гірських районах – 1000-3000 мм. Значна кількість опадів і мале випаровування призводять до перезволоження земель і поширення боліт.

Характерною особливістю природи Британських островів є густі тумани, які особливо часто виникають взимку в районах великих міст, де в повітрі багато пилу і диму, що служать антропогенними ядрами конденсації. Головна причина їх виникнення – зіткнення відносно холодних вод океану з більш теплими водами Північноатлантичної течії і утворення внаслідок цього значних контрастів температур повітря. Тумани в великих містах тривають протягом кількох днів без перерви і дуже утруднюють дорожній рух.

Річкова сітка Британських островів досить густа, але острівний характер території обумовлює їх незначну довжину. Найбільші річки – Шаннон (368 км) на острові Ірландія, Темза (334 км) і Северн (310 км) на острові Великобританія значно уступають багатьом річкам на материку. Але вони повноводні впродовж всього року і не замерзають взимку. Майже всі річки закінчуються глибокими і широкими естуаріями, в які під час припливів вільно заходять океанічні судна. Природні водні шляхи доповнені густою мережею каналів.

Великих озер на Британських островах немає. Численні малі озера карстового (переважно в Ірландії) і льодовикового походження. Найбільше озеро – Лох-Ней знаходиться в Ірландії, його площа становить 400 км2. Ірландія багата на озера. Туристичні компанії, закликаючи туристів, окрім усього іншого, обіцяють їм, що там “знайдеться озеро на кожну вудку”.

Болота, особливо торф’яні, також займають значну частину території. При пануванні на місцевості вони надають ландшафтам характерного похмурого, буро-коричневого забарвлення. Торф – головна корисна копалина Ірландії.

Британські острови належать до зони широколистяних лісів, але зараз ліси на островах займають лише 4-5 % території. За цим показником країна посідає останнє місце у Західній Європі. Це є наслідком багатовікової господарчої діяльності людини. Природне відновлення лісів відбувається повільно. Основні масиви лісів зосереджені переважно у менш зволожених районах південного сходу Великобританії. Але і тут вологість ґрунту виявляється настільки високою, що букові ліси ростуть лише на схилах горбів. Переважають ліси з літнього і зимового дуба, ясеня з домішкою берези, модрини, сосни. У південних районах у підліску широколистяних лісів представлені вічнозелені види чагарників, наприклад, падуб. На півночі острова Великобританія, у Шотландії, поширені соснові і березові ліси.

Значні площі на Британських островах займають природні і окультурені луки. За флористичним складом вони дуже різнорідні. На нейтральних грунтах (де раніше були поширені широколистяні ліси) в травостої велике значення мають райграсс та біла конюшина. На кислих грунтах переважають мітлиця, овеча трава, костриця червона, а при збільшенні зволоження – ситник.

Тваринний світ Британських островів дуже збіднений. Великі тварини в природному стані майже ніде не зустрічаються. Лише в деяких місцях під особливою охороною перебувають олень і лань. Значно поширені лише зайці, кролі. До цього часу доволі багата орнітофауна.

Для Британських островів дуже гострими є екологічні проблеми, зв’язані з перенаселенням, забрудненням повітря і води. Тому населення бережно зберігає ті куточки природи, які ще не втратили привабливих рис.

Східноєвропейська рівнина зі сходу обмежена добре вираженим природнім кордоном – Уральськими горами. Гори ці здавна прийнято вважати межею між двома частинами світу – Європою і Азією.

Уральські гори простягаються з півночі на південь від протоки Югорський Шар до арало-каспійської майже на 2800км. Деякі відхилення простягання Уралу від строго меридіонального пов’язані з особливостями геологічних структур древніми виступами фундаменту Руської плити. Урал розташований між крупними рівнинами – Східноєвропейською, Західносибірською і Туранською низовинами.

Біля Північного полярного кола він має ширину біля 50км, а на півдні – до 300-400км. Урал пересікає тундру, лісову, лісостепову, степову і напівпустельну зони сусідніх рівнин. Слово «Урал» в перекладі означає «пояс».

Геологічна будова території та історія геологічного розвитку. В поперечному розрізі схили Уралу асиметричні, і він ділиться на три орографічні частини, що обумовлено різними геологічними структурами: західний макросхил, що поступово спускається до Східноєвропейської рівнини; центральна – осьова гірська полоса; східний макросхил, більш короткий і крутий, ніж західний, місцями тектонічним уступом обривається до Західносибірської рівнини. Уздовж центральної, осьової частини геологічні структури утворюють орографічні хвилеподібні підняття й зниження. Це відбивається на послідовній зміні при піднятих й опущених ділянок:

1. Пай-Хой, розташований між Югорським Шаром і річкою Карою, утворений окремими грядами і пагорбами з висотами до 400-450м.

2. Заполярний Урал простягається від Константинового Камня до Соб-Єлецького перевалу. Це підвищена і розширена частина Уралу, що складається із коротких хребтів і масивів з висотами більше 1000м.

3. Полярний Урал виражений одним хребтом шириною 15-20км. Він проятягається в південно-західному напрямку від Соб-Єлецького перевалу до верхів’їв Хулги. Максимальна висота – гора Пайер (1472м).

4. Приполярний Урал – це найбільш висока частина Уралу, що знаходиться між річками Хулгою і Шугером. Тут знаходиться максимальна вершина усього Уралу – гора Народна (1895м).

5. Північний Урал починається горою Тельпозиз (1617м) і закінчується південніше Конжаковського і Косьвинського Камнів з висотами біля 1500м.

6. Середній Урал – найбільш знижена частина Уралу. Він простягається на південь від гори Юрма. Максимальні вершини нижче 1000м.

7. Південний Урал – від г. Юрма до широтної ділянки річки Урал. Він складається із декількох хребтів з максимальною вершиною Ямантау (1640). Південніше широтного відрізку річки Білої хребти знижуються і переходять в Залаїрське плато.

8. Кряж Мугоджари є південною частиною Уралу і простягається на 450км від широтної течії р. Урал до напівпустень. В середній його частині спостерігається хвиля підняття рельєфу з максимальною висотою гори Великий Боктибай (657м).

Хвилеподібні деформації рельєфу Уралу – підняття і зниження – розвинулись в результаті неотектонічних рухів і тривалої денудації різних геоструктур з строкатим літологічним складом гірських порід.

Меридіональні геоструктури Уралу сформувались в верхньопалеозойському складчастому поясі Євразії (пізнього девону – кінця пермі). Крупні його геологічні структури – антикліналі і синкліналі – послідовно змінюють одна одну при русі з заходу на схід. Кожна із них характеризується своєю історією розвитку, а як наслідок, особливим комплексом гірських порід, розвитком магматизму, поєднанням корисних копалин і морфоструктур ним планом.

Перед уральський крайовий прогин займає Передуралля і підніжжя західного схилу гір. Це перехідна геоструктура, розташована між східним краєм Руської плити і складчастими структурами Уралу, складена палеозойськими слабо дислокованими теригенними і карбонатними товщами: на заході – пермськими, східніше – кам’яновугільними і девонськими. На півночі прогин з’єднується з Печорською, на півдні – з Каспійською синеклізами.

Предуральський прогин розділений поперечними горстоподібними виступам (біля 500-700м над рівнем моря) на окремі западини (з висотами 280-300м). Так, наприклад, на Південному Уралі Бельська западина відокремлена від більш північної Уфімсько-Солікамської горстом Каратау. На Північному Уралі Північноуральська западина відокремлюється від Воркутинської підняттям Чернишова.

В осадових породах Перед уральського прогину зосереджені поклади нафти, газу, кам’яного і бурого вугілля, солей (калійної та повареної), торфу.

Уралтауський антиклінорій – друга крупна тектонічна структура – утворює осьову, найбільш високу гірську смугу Урал. Він складений протерозойськими і нижньопалеозойськими метаморфічними породами – гнейсами, амфіболітами, кварцитами і метаморфічними сланцями. В антиклінорії розвинені зжаті ізоклінальні складки віялоподібного складу.

На заході антиклінорій закінчується зоною здвигу, а на сході проходить Головний Уральський глибинний розлом, що розділяє дві структурно-фаціальні зони. По розлому перша зона при піднята над другою. Вздовж лінії розлому поширені багато численні інтрузії, що утворюють ізольовані ори і найбільше при підняті масиви (масив Денежкін Камінь та ін.) із основних й ультра основних порід з нікелевим, платиновим орудненням.

Магнітогорсько-Тагильський (зеленокамяний) синклінорій утворює після розлому східний схил Уралу. Це зона зеленокамяного синклінорію. Вона складена осадовими (вапняками, глинисто-кремнеземними сланцями, яшмами) і вулканогенними (основні та кислі) породами силурійського, девонського і кам’яновугільного віку. До цієї зони приурочені поклади мідних руд.

Урало-Тобольський антиклінорій утворює четверту тектонічну структуру Уралу. Антиклінорій відображає в рельєфі також східний схил і виражений тільки в Південному і Середньому Уралі. Він складений сланцевими і вулканогенними породами нижнього палеозою і рифею. Тут широко розвинені гранітні герцинські і більш древні масиви, з якими пов’язані місцезнаходження золота і самоцвітів (топаз, турмалін, аметист і ін.).

Антський (Східно-Уральський) синклінорій утворює п’яту тектонічну зону; ця структура виражена на Південному Уралі. На північ і схід вона поринає під осадову товщу мезозойсько-кайнозойських порід. Синклінорій утворений сильно зім’ятими подрібленими відкладами палеозою, прорваними магматичними породами. В цій зоні розвинені грабени, наповнені мезозойськими вугленосними відкладами. Їх схили утворені ступінчастими скидами; тому в рельєфі поширені уступи.

В Заураллі складчасті уральські структури погружені і перекриті мезозойськими і палеогеновими породами. Четвертинні відклади зустрічаються по всьому Уралу – алювіальні, елювіальні, делювіальні, колювіальні, льодовикові і в передгір’ї Пай-Хоя – морські. В історії розвитку Уралу виділяються три крупних етапи.

Перший етап – палеозойський і до палеозойський. В цей час відбувалося відкладення осаду, формування складчастих гір та інтенсивна вулканічна діяльність. Перша складчастість – байкальська – проявилася в антикліноріях (Урал-Тау і Башкирський).

В нижньому і середньому палеозої в західній частині Уралу відбувалося відкладення теригенно-карбонатих осадів, а в східній проявлялася вулканічна діяльність і формувались потужні осадово-ефузивні товщі. Каледонська складчастість відобразилася тільки в уже створених більш древніх структурах. У верхньому карбоні і пермі розвивалася герцинська (Мариська) складчастість і виникли молоді складчасті гори Уралу.

Другий етап – мезозойський і палеогеновий. Цей час переважала тенденція низхідного розвитку рельєфу. В тріасі по лініям розломів опустилася східна частина складчастих утворень і утворився фундамент Західносибірської плити. Як наслідок, відбулося відособлення Уральської гірської країни. По розломам відбувалося вилив лав.

Кіммерійська складчастість відобразилася на східному схилі Уралу бриловими рухами і утворенням простих пологих складок. Високі гори були зруйновані і сформувалися поверхні вирівнювання, на яких утворювалися кори вивітрювання: з ними пов’язані розсипні місцезнаходження корисних копалин. В кінці палеогену на місці Уральських гір простягалася рівнина-пенеплен. Ділянки пенеплена збереглися в сучасному рельєфі: височина Пах-Хой, Середньо уральська височина з останцевими горами, Зауральська рівнина, Південно уральський пенеплен і Мугоджари.

Третій етап – неоген-четвертинний. В результаті неотектонічних рухів виникла складчасто-глибова, омолоджена морфоструктуа сучасного Уралу. Ділянки пенеплену були підняті на різну висоту. Вертикальні переміщення окремих брил відображені в сучасному рельєфі Уралу, особливо в центральній гірській його частині. Тут гори часто мають форму скрині, плосковерхі, з останцями. Молоді тектонічні рухи на Уралі сприяли підняттю до денної поверхні глибинних порід палеозойських структур.

Рельєф. Полярний Урал – одна із найбільш підвищених частин древніх Уральських гір. Гребені хребтів тут піднімаються до 1100-1300м над рівнем моря, а окремі вершини досягають іще більшої висоти.

Осьова зона Полярного Уралу складена в основному древніми метаморфічними породами, прорваними потужними виливами гранітів і гірського кришталю. Багато гірських хребтів складені кварцитами і кварцитовими конгломератами.

Різноманітність геологічних структур і їх літологічного складу відображається в сучасному рельєфі Уралу. Західний схил і Передуралля складені осадовими породами, карбонатними і гіпсоносними, що передумовило виникнення карстових форм рельєфу.

Центральна гірська смуга складена досить стійкими проти денудації кварцитами. Для неї найбільш характерні масивні, ступінчасті, горстові форми рельєфу, покриті на схилах курумами. На східному схилі Уралу поширені різноманітні метаморфічні і вивержені породи, неоднаково стійкі до процесів денудації. Це сприяло утворенню на великих просторах розчленованого рельєфу типу дрібносопковика.

В четвертий період Урал зазнавав впливу зледеніння. Під час максимального, дніпровсько-самарського зледеніння край льодовикового щита знаходився біля 60º пн. ш. Ймовірно, найбільш високі вершини Уралу піднімалися над льодом у вигляді нунатаків. Південніше льодовикового щита льодовики і групи льодовиків розташовувалися на окремих високих вершинах: Конжаковський Камінь, Таганай і Ямантау. Льодовики тазовського і сартанського зледенінь займали території північніше верхів’їв Печори і ті ж вершини Уралу, де поширені сучасні льодовики, але їх розміри і кількість були значно більше. Широке поширення мали сніжники.

На Уралі виділяють наступні види морфоскульптур: 1) давніх і сучасних льодовикових форм і сучасних нівально-мерзотно-соліфлюкційних процесів в північній половині Уралу; 2) ерозійно-денудаційний і карстовий в південній часині Північного, на Середньому і Південному Уралі.

Основні рельєфоутворюючі процеси тут ерозійні, що створили глибокі, терасовані повздовжні і поперечні долини, і карстові, виражені багато численними формами (печер, воронки, підземні річки і т. д.); нерозчленовані ділянки території утворюють давні середньогірні і низькогірні пенеплени; 3) ари дно-ерозійної денудації на Південному Уралі і в Мугоджарах в сухому континентальному кліматі.

Корисні копалини. Урал являє собою доволі старий гірськорудний район планети. В надрах його містяться запаси найрізноманітніших корисних копалин. Залізо, мідь, хроміти, алюмінієва сировина, платина, золото, калійні солі, дорогоцінне каміння, азбест – важко перерахувати все, чим багаті Уральські гори. Причина такого багатства в своєрідній геологічній історії. Уралу, яка визначає також рельєф і багато інших елементів ландшафту цієї гірської країни.

Клімат. Урал лежать у глибині. материка, за велику відстань від в Атлантичному океані. Це визначає континентальність його клімату. Кліматична неоднорідність не більше Уралу пов'язана насамперед із великий протяжністю із півночі на південь, від берегів Баренцова і Карського морів до сухих степів Казахстану.

Пояс гір вузький, висоти хребтів відносно невеликі, тому своя особлива гірський клімат на Уралі не формується. Протеьмеридионально витягнуті гори досить істотно впливають на циркуляційні процеси, граючи роль бар'єра по дорозі панівного західного перенесення повітряних мас.

Будучи перешкодою по дорозі руху повітряних мас із Заходу Схід, Урал є прикладомфизико-географической країни, де досить яскраво проявляється впливорографии на клімат. Це вплив насамперед виявляється у кращому зволоженні західного схилу, який перший зустрічає циклони, іПредуралья. За всіх перетинах Уралу кількість опадів західних схилах на 150 — 200 мм більше, ніж східних.

Найбільше опадів (понад 1000 мм) випадає західних схилах Полярного,Приполярного і лише частково Північного Уралу. Це як заввишки гір, продовжує їх становищем на основних шляхах атлантичних циклонів. Південніше кількість опадів поступово убуває до 600 — 700 мм, знову збільшуючись до 850 мм у найбільш високо піднятою частини Південного Уралу. У південної та південно-східної частинах Уралу, і навіть крайньому півночі річна сума опадів не перевищує 500 — 450 мм. Максимум опадів посідає теплий період.

Взимку на Уралі встановлюється сніжний покрив. Його потужність вПредуралье становить 70 — 90 див. У горах потужність снігу зростає заввишки, досягаючи західних схилахПриполярного і Північного Уралу 1,5 — 2 м. Особливо рясні снігу у верхній частині лісового пояса. У Зауралля снігу значно менше. У південній частині Зауралля його потужність вбирається у 30 — 40 див.

У цілому межах Уральській гірської країни клімат змінюється від суворого і холодного північ від до континентального і сухого Півдні. Спостерігаються помітні розбіжності у кліматі районів, західних і східних передгір'їв. КліматПредуралья й західних схилівrop за низкою ознак близький до клімату східних районів Російської рівнини, а клімат східних схилівrop і Зауралля — до континентальному клімату Західного Сибіру.

Район поширення сучасного зледеніння — це найвища частина Уралу із широкою розвитком древніх льодовиковихкаров і цирків, з наявністютрогових долин і шпилястих вершин. Відносні висоти досягають 800 — 1000 м. Альпійський тип рельєфу найхарактерніший для хребтів, лежачих на захід від вододільного, але кари і цирки розташовані, переважно, на східних схилах цих хребтів. Цими ж хребтах випадає і найбільше опадів, але з допомогоюметелевого перенесення і лавинного снігу, яке надходить із крутих схилів, сніг накопичується в негативних формахподветренних схилів, забезпечуючи харчуванням сучасніледнички, що є таким чином на висотах 800 — 1200 м, т. е. нижче кліматичної кордону.

Внутрішні води. По Уралу проходить вододіл між Північним Льодовитим океаном і Внутрішнім (безстічним) Арало-Каспійським басейном. Багатоводні уральські річки несуть свої води в Баренцево, Карське і Каспійське моря. Головний вододіл між річками західного і східного схилів Уралу здвигнутий на схід, тому річки західного схилу довгі, ніж східного. Деякі із них (Чусова, Уфа, Урал, Біла) починаються із більш низьких ділянок східного схилу і перепилюють осьову смугу Уралу. Річкова сітка на Уралі, на думку багатьох авторів, давня, і формування високих річкових терас йшло одночасно з поверхнями вирівнювання і перепилюванням гір. Древні тераси рік Середнього Уралу в генетичному відношенні пов’язують з мезозойською і палеогеновою поверхнею вирівнювання. Для Уралу характерний ортогональний малюнок річкової сітки, тобто чергування повздовжніх широтних відрізків річкових долин з вузькими глибокими, крутостінними поперечними (ріки Печора, Іліч, Шугер, Біла). Така будова річкових долин і малюнка гідрографічної сітки обумовлена неотектонічними рухами геоструктур (в основному підняттями) і їх тріщинуватістю, літо генним складом і історією геоморфологічного розвитку території.

Річки живляться в основному талими сніговими водами (40-80% річного об’єму стоку). Значна частка (від 20 до 40%) припадає на дощове живлення, що пов’язано з меншою висотою снігового покриву і більшою кількістю рідких опадів в порівнянні з твердими. Ґрунтове живлення річок, за винятком карстових рік, має меншу долю (10-25%), так як на півночі Уралу поширена багаторічна мерзлота, а на півдні підземні води залягають глибоко від поверхні.

Грунтово-рослинний покрив та тваринний світ. Ґрунтово-рослинний покрив. Рослинний і тваринний світ Уралу різноманітний, але має багато спільного з тваринним світом сусідніх рівнин. Однак гірський рельєф збільшує це розмаїття, викликаючи на Уралі поява висотних поясів і створюючи відмінності між східним і західним схилами.

Великий вплив на рослинність Уралу зробило заледеніння. До зледеніння на Уралі виростала більш теплолюбна флора: дуб, бук, граб, ліщина. Залишки цієї флори збереглися лише на західному схилі Південного Уралу. З просуванням на південь висотна поясність Уралу ускладнюється. Поступово кордону поясів піднімаються все вище по схилах, а в нижній їх частині при переході в більш південну зону з'являється новий пояс.

Південніше полярного кола в лісах переважає модрина. У міру руху на південь вона поступово піднімається по схилах гір, утворюючи верхню межу лісового поясу. До модрині приєднуються ялина, кедр, береза. У гори Народної в лісах зустрічається сосна і ялиця. Ці ліси розташовані в основному на підзолистих грунтах. У трав'янистому покриві цих лісів дуже багато чорниці.

Фауна уральської тайги значно багатшими фауни тундри. Тут живуть лось, росомаха, соболь, білка, бурундук, колонок, летяга, бурий ведмідь, північний олень, горностай, ласка. По річкових долинах зустрічаються видра і бобер. На Уралі розселені нові цінні тварини. У Ільменському заповіднику вдало була проведена акліматизація плямистого оленя, розселені також ондатра, бобер, марал, хохуля, єнотовидний собака, американська норка, соболь баргузинский.

Дата добавления: 2015-05-24