Рослинний та тваринний світ

Гірський рельєф Анд обумовлює тут розвиток висотної поясності. Найбільш повно висотна поясність в Андах виражена в області екватора, де можна відзначити наступну послідовність зміни висотних поясів. Підніжжя гір зайняті гірськими вічнозеленими лісами. Вище 2800 м вони змінюються високогірними низькорослими вічнозеленими лісами (криволісся), які в свою чергу з висоти 3600 м поступаються місцем гірським альпійським і субальпійським лугам, які тут називають "парамос". Самий верхній пояс, починаючи з 4500 м, представлений вічними снігами і льодовиками. Серед тварин Анд найбільш відомі: древній вид очкового ведмедя, володар найціннішого хутра гризун шиншил, родич верблюда лама і величезна хижий птах з розмахом крил до 3 м - кондор.

Найвищою вершиною Анд є гора Аконкагуа (6960 м).Надра Анд дуже багаті корисними копалинами, особливо рудами кольорових і рідкісних металів. Міжгірські і передгірні прогини багаті нафтою.

У субтропічному кліматичному поясі кількість і склад поясів вертикальної зональності дещо іншою. Там біля підніжжя гір розташовуються пустелі, які переходять в пояс жестколистних лісів, які простягаються до висоти приблизно 2000 метрів. На східних схилах, більш сухих, межа лісу лежить на 200 м нижче. Зараз ці ліси в основному винищені. Деревна рослинність зустрічається тут у вигляді штучних насаджень навколо населених пунктоа і вздовж полів. Тут можна зустріти платани, сосни, а в підліску - зарості яскраво квітучою герані. Твердолисті вічнозелені ліси вище змінюються листопадними буковими лісами, а вище 2500 метрів знаходиться пояс гірських лугів, які використовуються як пасовища.

Великі простори зайняті культурною рослинністю, вирощуваної людиною. Найбільша частина розораних земель зайнята пшеницею і кукурудзою. В екваторіальних широтах Анд на схилах до 1600 метрів вирощують какао, вище розташовуються поля, на яких вирощують каву, бавовник, тютюн, банани, овочі, картопля, бобові. Гірські луки - прекрасні пасовища для худоби.

Розділ 5. АФРИКА

64. Фізико-географічне положення Африки. Генетичні типи берегів.

Африка (від латин, "африкус" — безморозний, той, що не знає холоду) другий за величиною материк після Євразії. Його площа становить 29,2 млн км2 (з островами — 30,3 мли км2). Він займає 5,9 % площі земної поверхні і 20,3% площі суходолу.

Африка майже посередині перетинається екватором. Крайня північна точка Африки — мис Рас-Енґела (37°20' пн. ш., 9°51/ сх. д.), південна — мис Аґульяс (Голковий — 34°50' пд. ш., 19°59' сх. д.). Таким чином, основна частина Африки розміщується між двома тропіками і тільки північні та південні окраїни заходять у субтропічні широти.

Початковий (нульовий) меридіан проходить на заході Африки. Крайня західна точка — мис Альмаді (14°45' пн. ш., Г7°32' зх. д.), східна — мис Рас-Гафун (10°26' пн. ш., 51°28' сх. д.). Африка є єдиним материком, що водночас розташований в усіх чотирьох півкулях. Північна частина материка простягається із заходу на схід на декілька тисяч кілометрів. На південь материк звужується, тому більша частина його розміщена на північ від екватора.

Із заходу Африка омивається Атлантичним океаном, із сходу — Індійським, з півночі — Середземним морем. Північна частина Африки розташована у безпосередній близькості від Південної Європи: у найвужчому місці Ґібралтарської протоки, лише 14 км відділяє її від Піренейського півострова. На північному сході африканський суходіл відокремлений від Аравійського півострова Азії вузьким (до 305 км) Червоним морем і сполучається з Аравією Суецьким перешийком (завширшки 112 км).

В Африці особливо яскраво виражена географічна зональність екваторіального, субекваторіального, тропічного і субтропічного поясів через розміщення більшої частини материка в широтах між тропіками.

Берегова лінія Африки порівняно з іншими материками є слабопорізаною.

Довжина берегової лінії становить 30500 км.

Коралові береги характерні для узбереж острова Мадагаскар.

Береги Червоного моря та Аденської затоки сформовані відповідно до рифтової структури цих басейнів. Для східних берегів Африки характерне бухтове розчленування (расовий тип), пов'язане з підтопленням гирл річок під час трансгресії моря.

Африка – в основному виділяють лиманно-лагунові утворення.

Найбільша затока — Гвінейська, що мало врізається у суходіл, найбільший півострів —• Сомалі, що видається в Індійський океан. В Африці мало заток і бухт, зручних для будівництва портів.

Найбільшим з островів, прилеглих до материка, є Мадагаскар в Індійському океані, який відокремлений від Африки Мозамбіцькою протокою. Поблизу Мадагаскару розташовані архіпелаги КомОрських, Сейшельських, Амірантських і Маскаренських островів та острів Занзібар. В Атлантичному океані поблизу берегів Африки розміщені острови: Мадейра, Канарські та Зеленого мису; у Гвінейській затоці розміщені невеликі острови: Аннобон, Сан-Томе, Прінсіпі та Біоко.

65. Закономірності тектоніко-орографічної будови Африки. Історія геологічного розвитку. Ще 180 млн років тому Африка входила до складу стародавнього суперматерика Гондвана. Коли відбувся розкол Гондвани, від неї відділилася Африканська літосферна плита. В основі ж сучасної Африки лежить частина цієї плити Африкано-Аравійська платформа.

Нижню частину платформи – фундамент – складають тверді кристалічні гірські породи, що мають магматичне і метаморфічне походження. Вони дуже давні за віком, адже утворилися близько 3 млрд років тому. На фундаменті внаслідок дії зовнішніх сил (вивітрювання, роботи вітру, поверхневих і підземних вод) утворювалися континентальні осадові відклади, а у зниженнях нагромаджувалися морські осадові відклади. За мільйони років вони утворили багатокілометровий осадовий чохол платформи.

Осадовий чохол вкриває фундамент нерівномірно, тому що протягом геологічного часу важка платформа зазнавала повільних вертикальних коливних рухів (підняттів і опускань). На тих ділянках, що тривалий час піднімалися, давні кристалічні породи фундаменту опинилися на поверхні, утворивши щити. Інші ж ділянки платформи, що опускалися, заливалися водами давніх морів. Там фундамент перекривався потужною товщею морських осадових відкладів, тому в цих місцях платформи утворилися плити. Через мільйони років давня докембрійська платформа на північному заході і півдні була «добудована» частинами океанічного дна, товщі осадових порід якого зім’ялися у складки, утворивши складчасті області..

Насамкінець (близько 60 млн років тому) вся Африкано-Аравійська платформа інтенсивно піднімалася. Це супроводжувалося гігантськими розломами земної кори. Тоді утворилася найбільша на суходолі система Східноафриканських розломів (рифтів). Вона простяглася на 4 000 км від Суецького перешийку дном Червоного моря і далі суходолом до річки Замбезі. Ширина рифтів подекуди 120 км. Ці розломи, ніби ножем, розітнули Африкано-Аравійську платформу. Уздовж них дають про себе знати землетруси, де-не-де діють вулкани.

Вся Африка – частина древнього материка Гондвани, яка сформувалась в докембрії (археї, протерозої), як вже було сказано. Сучасну основу – фундамент африканського материка – складає Африканська платформа. Вона складена в основному твердими кристалічними магматичними і метаморфічними породами. В зонах опускання (прогинах) платформа перекрита чохлом осадових відкладів, які займають 2/3 території материка. В зонах підняттів, на щитах й антиклізах, фундамент платформи виходить на поверхню. Найбільшими щитами й антеклізами архейсько-протерозойського фундаменту є масиви Ахаґґар, Леоно-Ліберійський, Нубійсько-Аравійський, Центрально-Африканський, Мадагаскарський та інші. Найзначніші виступи древнього фундаменту знаходяться вздовж східної окраїни материка (Ефіопське нагір’я й Східно-Африканське плоскогір’я). Тут проходить найбільша в світі система Східно-Африканських розломів – рифтів протяжністю 6500 км від нижньої течії річки Замбезі, через Східно-Африканське плоскогір’я й Ефіопське нагір’я до затоки Акаба в Червоному морі.

В межах Африканської платформи розрізняють Сахарську плиту (частина Сахаро-Аравійської плити) й Південно-Африканський щит. Межа між ними проходить від масиву Камерун до Червоного моря. Їх рельєф суттєво відрізняється. В північній частині материка, на Сахарській плиті чергуються глибокі западини – синеклізи (наприклад, Лівійсько-Єгипетська), високі ступінчаті рівнини й плато, зруйновані древні нагір’я (Ахаґґар і Тібесті). Північну частину материка називають Низькою Африкою, бо висота місцевості тут не перевищує 1000 м. А окремі впадини лежать значно нижче рівня моря: западина Ассаль в Ефіопії (-153 м – найнижча точка Африки) й впадина Каттару в Лівійській пустелі (-133 м)

Південно-Африканський щит на протязі всього після протерозойського часу відчував підняття. Тому його територія має переважні висоти більше 1000 м. Це вже Висока Африка, де чергуються нагір’я й плоскогір’я, горсти й грабени, високі лавові плато й вулканічні масиви. В межах Східно-Африканського плоскогір’я на исоту 5895 м піднімається вулканічний масив Кіліманджаро – найвища точка материка.

На крайньому північному заході й крайньому півдні материка до Африканської платформи наближаються складчаті зони: Атласька на півночі й Капська на півдні. Складкоутворюючі рухи в Капських горах завершились під час герцинського орогенезу, а в Атлаських горах – під час альпійського. Сьогодні вони являють собою низькі й середньовисотні складчато-брилові гори, розчленовані річковими долинами.

Загалом в рельєфі Африки виділяють Атлаські гори на крайньому північному заході материка, які підносяться на висоту 3000-4000 метрів (найвища точка – гора Тубкаль має висоту 4165 метрів). На північному сході Африки знаходяться рівнини, й запалина Каттара (133 метри нище рівня океану). Вся північна Африка являє собою рівину з кількома підняттями. Найбільшими підняттями є нагір’я Ахаґґар (максимальна висота – 2918 м – гора Тахат), нагір’я Тібесті (вершина – гора Емі-Кусі – 3415 м), плато Дар фур (гора Марра – 3088 м). Поблизу узбережжя Гвінейської затоки піднімається вулкан Камерун, висота якого 4070 метрів. Висока Африка являє собою сукупність плоскогір’їв. Найзначнішими тут є Ефіопське нагір’я (найвища точка – гора Рас-Дашен має висоту 4620 метрів) та Східносибірське плоскогір’я, на якому знаходиться найвища точка Африки – вулкан Кіліманджаро (5895 м). На північ від нього височіє гора Кенія (5199 м). На крайньому півдні материка знаходяться Капські та Драконові гори.

Загалом Африка – доволі високий материк, якщо враховувати середню висоту. Це пов’язано з великими площами плоскогір’їв на материку.

66. Клімат Африки: особливості формування. Кліматичні пояси, їх характеристика.

Кліматична поясність. Більша частина території Африки лежить у тропічній зоні і тільки північна та південна окраїни материка належать до субтропіків. За межі субтропічної зони Африка не простягається; вона є найжаркішим з усіх материків. Африка лежить у межах тропічної і субтропічної циркуляції повітряних мас. Частина материка, розташована в північній півкулі, площею вдвоє більша, ніж південна; це і визначає велику континентальність та аридність клімату Північної Африки. Континентальність підсилюється також через близькість великого материкового масиву Євразії.

В Африці, за Б. П. Алісовим, можна виділити кліматичні зони:

екваторіального повітря — екваторіальний пояс:

континентальна область долини Конго

атлантична область Гвінейської затоки (гвінейський клімат)

екваторіальних мусонів — субекваторіальний пояс:

атлантична область Гвінеї

континентальна область Сахелю у північній півкулі (суданський клімат)

індійська область північної півкулі

індійська область південної півкулі

континентальна область у південній півкулі

тропічного повітря — тропічний пояс:

атлантична область Західної Сахари та Намібу

континентальна область Сахари (клімат фінікової пальми)

континентальна область Анголи й Калахарі

індійська область Мозамбіку й Мадагаскару

субтропічну — субтропічний пояс: середземноморська область Магрибу, південно-африканська область.

Африка – найжаркіший материк земної кулі. Вона знаходиться переважно в екваторіальних й тропічних широтах, тому отримує значну суму сонячної радіації. Ця причина й обумовлює переважання в Африці високих додатних температур. Тут середня річна температура перевищує +20оС. Влітку температура повітря в Сахарі піднімається до +40оС і вище, а поверхня каменів нагрівається до +70оС. На півночі Африки відзначена найвища температура повітря на Землі: +58,1оС поблизу міста Тріполі (Лівія). В Африці немає холодних зим. Навіть на північних й південних окраїнах материка, які заходять в субтропічні пояси, середня температура зимових місяців не опускається нижче +8...+12оС. Але холодний високогірний клімат представлений на вершинах Ефіопського нагір’я й Східно-Африканського плоскогір’я. В екваторіальних широтах, в западині Конґо й на узбережжі Гвінейської затоки немає сезонних відмінностей – температура повітря на протязі всього року тримається біля +25оС.

Кліматичні умови Африки формуються не тільки під впливом сезонних відмінностей в нагріванні північної й південної частин материка. Розподіл температур й особливо опадів пов’язаний з циркуляцією атмосфери. Для більшої частини Африки характерна пасатна циркуляція. В північній частині материка пасати проходять над суходолом й несуть сухе тропічне повітря. В Південній Африці пасати приходять з Індійського океану й несуть більш вологе повітря, викликають сильні дощі в горах Мадагаскару й на східних схилах Драконових гір.

В субекваторіальних широтах характерна сезонна зміна повітряних мас: влітку відповідної півкулі пасати змінюються екваторіальними мусонами. На крайній півночі й півдні материка, в субтропічних широтах, також відзначається сезонна зміна циркуляції атмосфери: зимою кожної півкулі тут переважає західне перенесення помірних повітряних мас (йдуть дощі), а літом ці території знаходяться під впливом субтропічних антициклонів з високим тиском (суха сонячна погода).

Опади в Африці розподіляються майже зонально. Їх кількість симетрично зменшується від екватора до тропіків, де сягає мінімальних значень, а потім знову зростає на субтропічних окраїнах материка. В екваторіальних широтах, приблизно між 5о пн.ш. і 5о пд. ш., опади регулярні й значні. В басейні річки Конго й на узбережжі Гвінейської затоки випадає 2000-3000 мм опадів на рік. А на схилах Камеруну – до 9000 мм. В субекваторіальних широтах, приблизно до 17-19о північної й південної широт. Кількість опадів зменшується з 1500 мм до 250-300 мм на межі з тропічними пустелями. В тропіках, до 30о пн. ш. і 30о пд. ш. Зволоження дуже бідне. Особливою сухістю відзначається широка пустеля Сахара, де випадає 50 мм на рік й по кілька років опадів може взагалі не бути. Тут випаровуваність в 20-25 разів перевищує фактичне випаровування. В субтропіках Африки кількість опадів знову зростає: до 300-500 мм на Лівійсько-Єгипетським узбережжі Середземного моря й до 500-800 мм на навітряних схилах Атлаських й Капських гір.

На території Африки виділяють екваторіальний, два субекваторіальних, два тропічних і два субтропічних кліматичних пояси.

Екваторіальний пояс – постійно жаркий і вологий клімат. Формується на узбережжі Гвінейської затоки (до 7-8о пн. ш.) й охоплює значну частину басейну Конго (між 5о пн. ш. і 5о пд. ш.). Середні місячні температури високі - +25..+28оС. Опадів випадає багато (понад 2000 мм на рік), розподіляються вони по місяцях рівномірно.

Субекваторіальні пояси – північний і південний – знаходяться навколо екваторіального поясу, між собою сполучаються на сході материка. Субекваторіальний мусонний клімат займає близько 1/3 частину території Африки. Літом переважає екваторіальне повітря, який приносять екваторіальні мусони (літо вологе), зимою переважає сухе тропічне повітря, яке приносять пасати (зима суха). Річні амплітуди (перепади) температур порівняно з екваторіальним поясом зростають. Найжаркіша пора року – початок дощового сезону (до +30оС). Але навіть в найхолодніші місяці року температура не опускається нижче +18..+20оС. Тривалість вологого періоду скорочується в напрямку від екватора до тропіків з 10 до 2-3 місяців. Річна кількість опадів на рівнинах зменшується з 1500 до 250 мм на рік.

Тропічні пояси (північний і південний) простягаються до 30о пн. ш. і 30о пд. ш. Вони охоплюють майже всю Сахару й котловину Калахарі з її крайовими підняттями. В цих поясах цілий рік тримається континентальне тропічне повітря й дмуть пасати. Середні температури найтеплішого місяця +30..+35оС, найхолоднішого – не нижче +10оС. Характерні значні амплітуди температур: річні – біля 20оС; добові – до 40-50оС. Опадів мало – не більше 50-150 мм на рік. Випадають вони епізодично, у вигляді рідких короткочасних злив.

Особливі кліматичні умови в межах тропічних поясів складаються на західному узбережжі Африки (приатлантична Сахара й пустеля Наміб). Тут проходять холодні течії. Відносна вологість повітря висока, але опадів випадає дуже мало. Зате в холодні нічні години на узбережжі утворюються роси й тумани. Температури порівняно низькі для тропічних широт: літом – біля +20оС, зимою – біля +15оС.

На східному побережжі Південної Африки формується вологий тропічний клімат. Цьому сприяють теплі течії біля узбережжя, над якими південно-східний пасат насичується вологою й дає значні опади на навітряних схилах Драконових гір.

Субтропічні пояси (північний і південний) займають окраїни материка на півночі й півдні. Атлаські гори, Лівійсько-Єгипетське узбережжя, підніжжя Капських гір мають субтропічний середземноморський клімат з сухим жарким літом і теплою вологою зимою. На африканському узбережжі Середземного моря середні температури липня сягають +27..+28оС, температури січня - +12оС. На Капському узбережжі температура січня не перевищує +21оС, липня - +13...+14оС.

На крайньому південному сході Африки, в межах субтропічного поясу клімат субтропічний мусонний з жарким дощовим літом й відносно прохолодною і сухою зимою. Літом на узбережжя надходить вологе повітря з Індійського океану. Як і в тропічному поясі, йдуть дощі на східному узбережжі Драконових гір. Зимою Капські гори перешкоджають проникненню вологих західних вітрів й опадів випадає порівняно небагато.

67. Внутрішні води Африки. Загальна характеристика річкового стоку; фактори, що його зумовлюють. Річки та їх живлення і гідрологічний режим; озера за походженням.

Більша частина території Африки розподіляється між басейнами двох океанів. Близько 1/3 площі материка належить нині до басейну внутрішнього стоку. По загальному обсязі річного стоку (5400 км³) Африка займає третє місце після Євразії і Південної Америки.

Майже всі річки живляться переважно дощовими водами. Густота річкової мережі неоднакова, що зумовлено кліматом (співвідношенням опадів і випаровування), рельєфом і складом гірських порід. Снігове і льодовикове живлення відіграє в Африці незначну роль.

Водність річок зменшується від екватора до тропіків. У тропіч­ному поясі часто трапляються сухі річища — ваді. Вони зрідка наповнюються водою, яка на короткий час перетворює їх на бурхливі каламутні потоки. Області із субекваторіальним кліматом (Судан, південна частина улоговини Конго і т.д.) характеризуються різко вираженим літнім максимумом стоку. В межах північно-західної і південно-західної окраїн материка річки мають чітко виражений зимовий максимум, пов'язаний із зимовими дощами циклонів кожної півкулі.

Між областями з літнім і зимовим максимумами і витратами лежать великі території, взагаліпозбавлені постійного стоку. Це — Сахара в північній і значна частину Калахарі в південній півкулі, що практично позбавлені водотоків. Розвинута мережа сухих рукавів і сухих западин, що лише періодично наповняються водою, характерних для посушливих областей Африки, свідчать про існування в її межах більш вологих кліматичних умов.

Ніл — найдовша річка в світі, її довжина становить 6 671 км. Ніл бере початок з річки Кагера, що на Східноафриканському плоскогір'ї, протікає через кілька озер і витікає з них під назвою Білий Ніл. Біля міста Хартум Білий Ніл приймає води Голубого Нілу, який бере початок з озера Тана на Ефіопському нагір'ї. Після злиття Білого і Голубого Нілу водний потік стає дуже широким і називається Нілом.

У верхів'ях Ніл утворює багато озер, порогів і водоспадів. Найбільший водоспад —Мерчисон — досягає 40 м висоти. Протікаючи рівниною, річка розгалужується на безліч рукавів і проток, які заболочують долину. Під час дощів болота в одну мить перетворюються на величезне мілководне озеро. Вийшовши з бо­літ, Ніл потрапляє у зелений коридор вузьких лісових смуг, що тягнуться вздовж берегів. Вони різко виділяються на жовтому тлі піщаних пустель.

Ніл — єдина ріка Північної Африки, що перетинає Сахару і доносить свої води до Середземного моря, і є джерелом життя в безводній пустелі. Постійний потік Нілу існує за рахунок тих опадів, що випадають у більш південних областях і живлять його джерела. Білий Ніл, що бере початок в екваторіальному поясі, одержує живлення від дощів, що випадають протягом усього року. У верхів'ях рівень його дуже високий і досить постійний, тому що його регулюють озера. Але в межах Верхньонільської улоговини велика кількість води витрачається на випаровування, і в живленні Нілу нижче Хартума Білий Ніл відіграє меншу роль, ніж Голубий, що несе основну частину води після літніх дощів, що випадають на Ефіопському нагір'ї. Води Нілу, що стікаютьз Ефіопського нагір'я, приносять велику кількість мулу, що осідає під час розливів.

Конго (Заїр) – друга за довжиною річка Африки (4 320 км), найповноводніша у Східній півкулі. Конго протікає в північній і південній півкулях, двічі перетинаючи екватор. Перед впаданням в Атлантичний океан ріка прорізає високо піднятий масив кристалічних порід. Ріка утворює біля екватора сім водоспадів, названих іменем дослідника Африки - Стенлі. ВодоспадамиСтенлї закінчується верхній відрізок течії Конго. У нижній течії, прорізаючи кристалічний масив, Конго знову утворює серію водоспадів (їх 32), об'єднаних загальною назвою водоспадів Лівінгстона.

На своєму довгому шляху Конго приймає численні притоки, які збирають води з північної та південної частин материка. Праві притоки живлять Конго переважно з березня до листопада, ліві — з вересня до березня. Це пов'язано з дощовими сезонами в субекваторіальних поясах у різних півкулях. Саме тому Конго повноводна протя­гом року.

До найбільших річок Африки відносять також Нігер, Замбезі із широковідомим водоспадом Вікторія і річку Оранжеву.

Озера Африки мають різне походження. Значна кількість озер утворилася в розломах-грабенах земної кори (по лінії Великого Африканського грабена). У них витягнуті улоговини зі стрімкими берегами і значною глибиною.

Танганьїка має високі та стрімкі береги. За глибиною (1 470 м) це типове рифтове озеро поступається тільки Байкалу і є найдовшим прісноводним озером на Землі.

Є на континенті озера, що виникли у прогинах давнього фундаменту платформи. Вони порівняно неглибокі, як, наприклад, озеро Вікторія. Озеро Вікторія — найбільше в Африці і друге за площею (68 тис. км:) прісноводне озеро світу. На противагу озеру Танганьїка, береги цієї мілководної водойми переважно низькі, порізані затоками.

В районах вулканічної діяльності трапляються озера, що з'явилися внаслідок підгачування гірських долин лавовими потоками. До таких водойм належить озеро Тана. Воно невелике за розмірами, але глибоке. З нього бере початок Голубий Ніл.

Залишком давнього моря є озеро Чад. У нього впадали великі в минулому річки центральної Сахари. Тепер воно живиться тільки двома річками, головна з них — Шарі. Коли на Шарі повінь, Чад майже втричі збільшує свою площу. Жодна річка не витікає з озера, проте воно прісноводне. Сіль звідси виноситься підземними водами в сусідні улоговини.

Води річок і озер мають велике господарське значення і широко використовуються для зрошення. На річках, що багаті на гідроенергію, збудовані гідроелектростанції.

Значна частина екваторіальної Африки зайнята болотами. Їх утворення пов'язане з великою кількістю опадів і рівнинним характером земної поверхні. На високих гірських вершинах, навіть на екваторі, лежать багаторічні сніги і льодовики.

У Низькій Африці є великі запаси підземних вод. Величезні артезіанські басейни виявлені в Сахарі і пустельних районах Південної Африки. Там, де підземні води виходять на поверхню, утворюються оазиси.

Нестача води на більшості території Африки викликає справжній "водний голод", від якого страждають сотні мільйонів африканців.

ВИСНОВКИ. Внутрішні води Африки розміщені вкрай нерівномірно. Більшість річок належить до басейнів Атлантичного та Індійського океанів. Велику площу Африки займає басейн внутрішнього стоку. Озера Африки численні і різноманітні за походженням.

68. Просторова диференціація природних умов Африки. Широтна зональність та висотна поясність. Схема фізико-географічного районування Африки.Оскільки екватор перетинає Африку приблизно посередині, то для неї характерне чітке чергування однакових природних зон від екватора на північ і на південь, тобто спостерігається широтна зональність.

Так, вологі екваторіальні ліси (гілеї) змінюються саванами та рідколіссями, а ті в свою чергу – тропічними пустелями й напівпустелями. Північна та південна окраїни материка зайняті субтропічними твердолистими лісами та чагарниками.

Розміщення природних зон на материку зумовлюється не тільки географічною широтою, а й висотою над рівнем моря, впливом морських течій, перерозподілом опадів в зв’язку з рельєфом. Тому широтна зональність інколи порушується й природні зони витягуються вздовж меридіанів.

В зональній структурі Північної й Південної Африки є деякі відмінності. В масивній вирівняній континентальній частині материка зони майже строго витягнуті з заходу на схід. Основні площі тут займають тропічні пустелі й савани. В більш вузьких і менш посушливій частині материка зони набувають напрямок, схожий на меридіональний. Під впливом повітряних мас з океанів кількість опадів у Південній Африці зменшується від океанічних узбереж до центральних улоговин. Але ніде не сягає таких низьких величин, як на півночі (за винятком пустелі Наміб із специфічними кліматичними умовами). Центральні території – внутрішні улоговини – заняті в Південній Африці сухими саванами й тропічними напівпустелями. На східному узбережжі вони змінюються зонами вологих саван й тропічних лісів.

Зона вологих екваторіальних лісів (гілей) займає узбережжя Гвінейської затоки й котловину Конґо. Зона охоплює всього 8% площі материка. Клімат тут екваторіальний, цілий рік жарке й вологе. Велика кількість тепла й вологи сприяє існуванню багатої дерев’яної рослинності.

Поступово на півночі, півдні й сході вологі екваторіальні ліси змінюються спочатку перехідною зоною перемінно-вологих листопадних лісів, а потім зоною саван й рідколісь. Зміна викликана з’явленням посушливого періоду й по мірі віддалення від екватора.

Савани, рідколісся й чагарники субекваторіального поясу займають в Африці величезні території – 40% площі материка. В залежності від тривалості сухого періода, річних сум опадів й характеру рослинності розрізняють вологу, паркову (високо травну) суху (типову) й опустелену савану.

Вологі савани поширені в районах, де випадає 1000-1500 мм опадів на рік, а тривалість сухого періоду близько 2 місяців. По долинах рік у вологій савані вічнозелені ліси, які заходять з основного масиву гілей екваторіальної Африки.

Типові савани знаходяться в районах з річною сумою опадів 750-1000 мм на рік й посушливим періодом від 3 до 5 місяців. В північній частині материка вони простягаються широкою суцільною смугою в межах субекваторіального поясу від Атлантичного океану до Ефіопського нагір’я; в південній півкулі проникають майже до південного тропіка, займають північну частину Анголи, рівнини й плато Танзанії.

На північ й південь від саван в Африці розташовуються зони тропічних пустель й напів пустель. В Північній Африці – це Сахара. В Південній Африці – пустелі й напівпустелі западини Калахарі й пустеля Наміб.

В пустелях Африки – екстремальні кліматичні умови. В них не існує сезона стійких опадів. Річна сума опадів не перевищує 100-200 мм; інколи роками не буває дощів. Характерні надзвичайна сухість повітря, дуже високі денні й порівняно низькі нічні температури, пилові й піщані бурі.

Природні зони субтропічних твердолистих вічнозелених лісів і чагарників (Середземноморські зони) представлені на крайній півночі й півдні Африки. Ліси Середземноморського типу й твердолисті чагарникові формації займають північні схили й підніжжя Атласу, й навітряних схилах Капських гір. Кліматичні умови відзначаються чіткою сезонністю: тривале сухе й жарке літо й волога тепла зима.

Атлаським та Капським горам, Ефіопському нагір’ю й частково Східно-Африканському плоскогір’ю характерна висотна поясність, тобто природні зони змінюються з висотою.

За комплексом природних умов в Африці можна виділити чотири великих регіони: Північну, Центральну (Екваторіальну), Східну й Південну Африку. Кожний з них має свій неповторний географічний вид й поділяється в свою чергу на менші й також своєрідні природні комплекси (природні області).

Північна Африка простягається в найширшій частині материка від Середземного моря на півночі до південних кордонів зони саван, а на південному сході – до Ефіопського нагір’я. З півночі на південь, в залежності від кліматичних умов, відбувається поступові зміни природних комплексів. Найхарактерніша риса природи Північної Африки – сухість клімату. Найбільше вона виражена в Сахарі. При наближенні до екватора зростає тривалість вологого періоду. Південна межа Північної Африки знаходиться саме там, де сухий сезон стає коротким або зникає. Природні зони мають широтне простягання, тобто витягнуті з заходу на схід.

Центральна (Екваторіальна) Африка займає території з рівномірним зволоженням впродовж року на узбережжі Гвінейської затоки й впадини Конґо. Тут яскраво виражені типові вологі екваторіальні ліси (гілеї).

Східна Африка знаходиться на схід від Судану й басейну Конґо, займають територію Ефіопського нагір’я й Східно-Африканського плоскогір’я. Це найвища і рухома частина Африканської платформи. Східну Африку перетинає зона глибоких тектонічних розломів, які розділяють великі зони земної кори. Тут знаходяться найбільші тектонічні озера й найвищі вулкани континенту. Східна Африка лежить в основному в субекваторіальному поясі. В залежності від кількості опадів на високих рівнинах й плато чергуються різні типи саван й вологих субекваторіальних лісів. В умовах гірського рельєфу проявляється висотна поясність.

Південна Африка займає найвужчу частину материка, що лежить на південь від вододілу рік Конґо і Замбезі. В рельєфі переважають улоговини й плоскогір’я, при підняті по краях. На південному сході вона змінюється Драконовими горами, а на крайньому півдні материка підвищуються складчасто-брилові Капські гори. Клімат і природні зони Південної Африки змінюються в двох напрямах: з півночі на південь й зі сходу на захід. З півночі на південь змінюються різні типи саван і рідколісь субекваторіального й тропічного поясів. Східні й південно-східні узбережжя, які отримують багато опадів з Індійського океану, покриті густими тропічними й субтропічними вологими лісами. В Західній Калахарі савани континентального сектору Південної Африки переходять в напівпустелі, а ще далі на захід – безводна пустеля Наміб.

В якості прикладу природних областей Африки можна розглянути Сахару. Це унікальна територія. За площею вона майже рівна всій Австралії. Величезні простори Сахари заняті різними типами тропічних пустель з бідною рослинністю: піщаних, кам’яних, глинистих. Це результат азидних кліматичних умов. На більшій частині Сахари випадає 50 мм опадів на рік. Хмари над Сахарою – дуже рідкісне явище. Відносна вологість повітря інколи нижче 25%. Древні сухі русла рік (ваді) наповнюються водою під час епізодичних злив – один раз в кілька років. Влітку стоїть жара в +50^оС й вище, а поверхня каменів прогрівається до +80оС. В Сахарі головна проблема – вода. Все життя зосереджується в оазисах, де на поверхню виходять підземні води чи по долинах транзитних рік, які беруть початок за межами Сахари.

69.Фізико-географічна характеристика Атласької гірської країни. Атласька гірська країна являє собою систему хребтів із середньою висотою 1200-1500 м, витягнутих майже на 2000 км у субширотному напрямі. Арабські географи називали цю країну “Західним островом”. І дійсно, вона нагадує собою гірський острів між Середземним морем і морем піску пустелі Сахара. За природними умовами країна нагадує південну частину Піренейського півострова і являє собою південну, африканську частину Середземномор’я. В той же час близькість до Сахари обумовлює наявність у країни багатьох природних особливостей, які притаманні пустельним тропічним ландшафтам.

Гірська система Атласу з прилеглими до неї вузькими смугами прибережних рівнин утворює північно-західний виступ Африканського континенту, тільки Гібралтарською протокою і нешироким західним басейном Середземного моря відділений від Південної Європи. На півночі і сході його береги омиває Середземне море, на заході - Атлантичний океан. На півдні кордон з Сахарою не скрізь виражена чітко.

Країну складають два пасма гірських хребтів – північне, куди входять хребти Ер-Риф і Телль-Атлас, і південне з хребтами Середній Атлас, Високий Атлас, Анті-Атлас і Сахарський Атлас, між якими лежить смуга внутрішніх рівнин і високих плато, що відповідають міжгірним прогинам. Тому всю Атлаську гірську країну поділяють на три фізико-географічні області.

Особливості сучасного рельєфу в значній мірі залежать від сухого і різко континентального клімату, переважаючого в більшій частині Атлаських гір. Інтенсивні процеси вивітрювання викликають руйнування гір і накопичення у їх підніжжя і на внутрішніх плато великої кількості уламкового матеріалу. Серед цих потужних накопичень виступають високі хребти з крутими оголеними схилами і гострими вершинами. З іншого боку, рельєф відрізняється сильним ерозійним розчленуванням. Глибокі ущелини прорізають гірські хребти, поверхня внутрішніх плато перетнута системою русел, позбавлених постійних водотоків.

Для північної частини країни характерний середземноморський клімат з м’якою вологою зимою і сухим спекотним літом. Середні температури зимових місяців коливаються від +10 до +15⁰С. Сніг випадає дуже рідко і швидко тане. Температури літніх місяців сягають +24...+28⁰С. Іноді з гір на узбережжя дмуть гарячі і сухі вітри типа фенів – сірокко, які підвищують температуру до +35...+40⁰С. Прибережна рівнина і нижні частини гірських схилів до висоти 400-500 м вкриті деревно-чагарниковими заростями типу маквіс із мірта, дрока, ладанника, олеандра, суничних і оливкових дерев на коричневих грунтах. В горах до висоти 1200-1300 м ростуть ліси із вічнозеленого коркового дуба. Вище піднімаються мішані ліси і хвойні ліси із атласького кедра.

Клімат внутрішніх міжгірних рівнин і плато різкоконтинентальний із значними сезонними коливаннями температур. Ці райони Атлаських гір називають “холодною країною з гарячим сонцем”. Зими там доволі холодні з абсолютним мінімумом до –17⁰С. Влітку погода жарка і спекотна. Рослинний покрив складають ксерофітні злаки і рідкі чагарники на сіроземних грунтах. Іноді серед злаків зустрічається низькоросла пальма хамеропс.

Південні хребти Атлаських гір утворюють гірський бар’єр з Сахарою і мають типові пустельні ландшафти з рідкими оазисами біля підніжжя гір, де культивують фінікову пальму.

70.Сахарська нагірно-рівнинна країна. Рельєф. Cахара- найбільша в світі пустеля з площею 8.7 млн. км² (понад 1/3 площі материка). Вона повністю розміщена в межах Сахарської плити – північної частини Африканської платформи. Поверхня фундаменту плити вкрита товщами вапняків, пісковиків, мергелів та глинистих порід різного віку. Подекуди на поверхню виступають давні кристалічні породи фундаменту, утворюючи високі нагір’я (Ахаггар, Тібесті на ін.) зі значним поширенням вулканічних порід, лавових плато, згаслих вулканів. Про недавню вулканічну діяльністю свідчать гарячі джерела та виходи газів. Тут рельєф типово гірський, дуже почленований, з крутими схилами.

На заході Сахари домінують низькі плато та улоговини з потужними пластами осадових порід. На ділянках платформи з моноклінальною структурою розвинуті куестові гряди, які розділені широкими долинами та вузькими ущелинами. Східна частина – це головним чином Лівійська, Аравійська та Нубійська пустелі. Тут знаходиться і одна з найглибших сухих улоговин земної кулі – Каттара (- 133 м), площа якої 19,5 тис. км². Поблизу Червоного моря височать столові плато з глибокими ущелинами флювіального походження, які свідчать про значне ерозійне розчленування в минулі гумідні епохи. Повсюди зустрічаються сухі русла річок – ваді, а також оазиси.

В Сахарі завдяки процесам інтенсивного фізичного вивітрювання накопилися значні маси уламкового матеріалу. Майже 20% площі Сахари займають піщані пустелі – ерги, особливо в Лівійській пустелі та на північному заході. Поширені також кам’янисті щебенюваті (гамади) та галечникові (регі, серіри) пустелі.

Клімат. Основні особливості Сахари визначаються пануванням дуже сухого континентального тропічного повітря. Причини сухості – низхідні потоки повітря над Сахарою, як наслідок, температурні інверсії, що є причиною значної висоти рівня конденсації (до 5 км). Тому хмари над Сахарою бувають дуже рідко. Відсутність хмар в свою чергу обумовлює дуже значну інсоляцію (притік сонячної радіації), яка досягає майже 100%. Це найжаркіша пустеля планети, зі значними добовими та річними амплітудами температур. Влітку температури досягають +50…+58°. Часто виникають піщані бурі – дуже небезпечне явище за умов високих температур. Дуже часто в цю пору року в результаті нерівномірного нагрівання товщ повітря виникають міражі.

Взимку повітря більш прохолодне. В центрі та на північному заході середньомісячні температури повітря становлять +10…+12°, а на узбережжі до +15°,відчувається вплив океану. В цілому взимку пустеля вдень прогрівається навіть до +25°,але вночі в результаті значного охолодження при безхмарному небі вона знижується до нуля, а на височинах навіть до -20°.

Більша частина Сахари отримує менше 50 мм опадів на рік, а у внутрішніх районах дощі не випадають інколи по декілька років поспіль. Особливо засушливими є нагір’я Ахаггар та Лівійська пустеля. У внутрішніх районах опади випадають, як правило, у вигляді злив і значна частина води випаровується ще в атмосфері. На атлантичному узбережжі опадів дещо більше (до 150 мм) за рахунок вологого атлантичного повітря, яке формується над Канарською холодною течією. Контрастність температур океанічних та континентальних повітряних мас є причиною дещо активнішої циклонічної діяльності в приберегових районах на частих туманів і рос. На півночі та на найвищих вершинах нагір’їв іноді випадає сніг, який тримається лічені дні. В південній же частині Сахари (а іноді навіть в центрі) опади випадають в результаті проникнення екваторіальних мусонів північніше середньо багаторічної їх межі (влітку).

Водні ресурси. Поверхневих вод в Сахарі майже немає: від попередніх епох збереглися напівзасипані піском ваді – сухі русла річок. Більшість їх починається на нагір’ях, а закінчується в улоговинах. Лише іноді після значного дощу вони наповнюються водою максимум на декілька днів. Найбільшою річкою в Сахарі є транзитний Ніл, який живиться за межами пустелі. Іноді зустрічаються озера-релікти, які збереглися від давно минулих гумідних епох і живляться підземними водами, яких особливо багато в піщаних пустелях. Поширені також безстічні солоні озера. Багата Сахара значними запасами підземних вод, в тому числі і артезіанських. В районах їх виходу на поверхню вздовж ваді поширені оазиси, які мають часто антропогенне походження. Найпоширенішою рослиною в них є фінікова пальма, а також інжир, червоний перець тощо.

Дата добавления: 2015-05-24