Південної Америки

Геоморфологічне районування, морфоструктура і морфоскульптура

В геоморфологічному відношенні материк поділяють на рівнинно-плоскогірний Позаандійський Схід і гірський Андійський Захід. На Позаандійському Сході виділяють сім геоморфологічних областей: 1) рівнину Оріноко; 2) Амазонську низовину; 3) Внутрішні рівнини; 4) Пампінські сьєрри і Прекордільєри; 5) Гвіанське плоскогір’я; 6) Бразильське плоскогір’я; 7) Патагонію.

На рівнині Оріноко виділяють 3 типи морфоструктур (1 – акумулятивні рівнини, 2 – акумулятивно-денудаційні рівнини, 3 – пластові денудаційні плато) і 2 типи морфоскульптур (1 – річкової акумуляції, 2 – водної ерозії).

На Амазонській низовині виділяють 3 типи морфоструктур (1 – акумулятивні рівнини, 2 – акумулятивно-денудаційні рівнини, 3 – пластові денудаційні плато) і 2 типи морфоскульптур (1 – озерно-річкової акумуляції, 2 – водної ерозії).

На Внутрішніх рівнинах виділяють 3 типи морфоструктур (1 – акумулятивні рівнини, 2 – акумулятивно-денудаційні рівнини, 3 – пластові денудаційні плато) і 2 типи морфоскульптур (1 – річкової акумуляції, 2 – суфозійної просадочності).

У Пампінських сьєррах і Прекордільєрах виділяють 2 типи морфоструктур (1 – брилові і складчасто-брилові омолоджені гори і нагір’я, 2 – пластові акумулятивно-денудаційні рівнини і плато) і 1 тип морфоскульптури (водно-ерозійний).

На Гвіанському плоскогір’ї виділяють 2 типи морфоструктур (1 – пластові денудаційні столові плато, 2 – цокольні денудаційні плато і плоскогір’я) і 1 тип морфоскульптури (водно-ерозійний).

На Бразильському плоскогір’ї виділяють 6 типів морфоструктур (1 – цокольні денудаційні плато і плоскогір’я, 2 – пластові денудаційні столові плато, 3 – трапові вулканічні плато і плоскогір’я, 4 – брилові і складчасто-брилові гори і нагір’я, 5 – акумулятивні рівнини, 6 – пластові денудаційні рівнини і плато) і 2 типи морфоскульптури (1 – водно-ерозійний, 2 –вулканогенний).

У Патагонії виділяють 2 типи морфоструктур (1 – пластові денудаційні рівнини і плато, 2 – трапові вулканічні плато і плоскогір’я) і 3 типи морфоскульптури (1 – льодовиково-акумулятивний, 2 – вулканогенний, 3 – дефляційний).

На Андійському Заході також виділяють 7 геоморфологічних областей: 1) Карібські Анди; 2) Північно-Західні Анди; 3) Еквадорські Анди; 4) Перуанські Анди; 5) Центральні Анди; 6) Чілійсько-Аргентинські Анди; 7) Патагонські Анди.

У Карібських Андах виділяють один тип морфоструктури – складчасті гори альпійського віку і один тип морфоскульптури – водно-ерозійний.

У Північно-Західних Андах виділяють 1 тип морфоструктури (складчасті гори альпійського віку) і 3 типи морфоскульптури (1 – водно-ерозійний, 2 – льодовиково-ерозійний, 3 – вулканогенний).

В Еквадорських Андах виділяють 3 типи морфоструктури (1 – складчасто-брилові гори герцинських структур, 2 – брилово-складчасті гори кайнозойських структур, 3 – вулканічні плато і нагір’я кайнозойського складчастого поясу) і 2 типи морфоскульптури (1 – вулканогенний, 2 – водно-ерозійний).

У Перуанських Андах виділяють 2 типи морфоструктур (1 – складчасто-брилові гори герцинських структур, 2 – брилово-складчасті гори кайнозойських структур) і 2 типи морфоскульптури (1 – льодовиково-ерозійний, 2 – водно-ерозійний).

У Центральних Андах виділяють 4 типи морфоструктур (1 – складчасто-брилові гори герцинських структур, 2 – брилово-складчасті гори кайнозойських структур, 3 – вулканічні плато і нагір’я кайнозойського складчастого поясу, 4 – акумулятивно-денудаційні рівнини в міжгірних прогинах) і 3 типи морфоскульптури (1 – вулканогенний, 2 – дефляційний, 3 – водно-ерозійний).

У Чілійсько-Аргентинських Андах виділяють 3 типи морфоструктур (1 – брилово-складчасті гори кайнозойських структур, 2 – вулканічні плато і нагір’я кайнозойського складчастого поясу, 3 – акумулятивно-денудаційні рівнини в міжгірних прогинах) і 4 типи морфоскульптури (1 – вулканогенний, 2 – водно-ерозійний, 3 – льодовиково-ерозійний).

У Патагонських Андах виділяють 3 типи морфоструктур (1 – брилово-складчасті гори кайнозойських структур, 2 – вулканічні плато і нагір’я кайнозойського складчастого поясу, 3 – акумулятивно-денудаційні рівнини в міжгірних прогинах) і 3 типи морфоскульптури (1 – вулканогенний, 2 – водно-ерозійний, 3 – льодовиково-ерозійний).

55.Клімат Південної Америки

Кількість сонячної радіації. Географічне положення материка і його конфігурація є вирішальними факторами формування її радіаційних умов. Більша, північна частина Південної Америки знаходиться в екваторіальних, субекваторіальних, тропічних і субтропічних широтах. В помірні широти попадає лише вузька південна частина материка. Це обумовлює отримання материком значної кількості сумарної сонячної радіації – 140-160 ккал/см². Лише на півдні материка кількість сумарної сонячної радіації знижується до 80 ккал/см². Тому і взимку, і влітку вся північна частина материка лежить всередині ізотерми + 25⁰С, а південна частина Патагонського плато має середні температури + 2...+ 4⁰С взимку і + 10⁰С влітку.

Атмосферна циркуляція. Над материком формується 4 типи атмосферної циркуляції: 1 – екваторіальний з потужною конвекцією повітряних мас і щоденними післяполудневими зливами; 2 – субекваторіальний (пасатно-мусонний) з сезонною зміною екваторіальних і тропічних повітряних мас, сухою зимою і вологим літом; 3 – тропічний (пасатний) із східним переносом повітряних мас внаслідок панування пасатів і сухою погодою протягом всього року; 4 – помірний з постійним західним переносом повітряних мас і значною кількістю опадів.

Постійні баричні центри над материком не формуються. Над океанами субтропічні максимуми виражені досить чітко. Східна частина материка знаходиться під сильним впливом Північноатлантичного і Південноатлантичного максимумів, західна – Південно-Тихоокеанського максимуму. Оскільки дія Атлантичних максимумів співпадає з направленням пасатів в тропічних і субекваторіальних широтах, на більшій частині материка панує східний перенос повітряних мас. Південно-Тихоокеанський антициклон формує повітряні потоки південних румбів і сухі антициклональні умови погоди.

Влітку для Південної півкулі над південною частиною материка, в центральній частині Ла-Платської низовини встановлюється тимчасовий, літній Південноамериканський мінімум, який притягує вологі повітряні маси з Атлантичного океану і тим сприяє випаданню опадів у внутрішніх, віддалених від океанів частинах материка.

Підстилаюча поверхня. Основними складовими частинами підстилаючої поверхні є рельєф і океанічні течії. Рельєф суттєвого впливу на характер перерозподілу повітряних мас у Південній Америці не має, оскільки основний напрям їх переносу на більшій частині материка – східний, а високий бар’єр Анд простягнувся вздовж західної окраїни материка. Проте його значення проявляється на Патагонському плато, яке знаходиться в помірних широтах, і, відповідно, в “дощовій тіні” по відношенню до пануючого в помірних широтах західного переносу повітряних мас. Вплив рельєфу проявляється також у внутрішніх частинах Бразильського плоскогір’я і на високогірних плато Центральних Анд, до яких повітряні маси з Атлантичного океану доходять в значній мірі трансформованими, тобто висушеними. Вплив висоти над рівнем моря проявляє себе в Андах, де на високих хребтах формується типовий високогірний клімат з низькими температурами протягом всього року.

Суттєвий вплив на особливості клімату Південної Америки оказують течії. Холодна Перуанська течія знижує температуру повітря над західним узбережжям материка на 4⁰ і сприяє утворенню пустельного клімату. Холодна Фолклендська течія підсилює посушливість Патагонського плато. Теплі Гвіанська і Бразильська течії утепляють на 3⁰ пасатні повітряні маси, які орошають східні частини Гвіанського і Бразильського плоскогір’їв.

Дата добавления: 2015-05-24