Історія геологічного розвитку Південної Америки

В історії геологічного розвитку території Південної Америки виділяють 4 головних етапи: 1) докембрійський; 2) палеозойський; 3) мезозойський; 4) кайнозойський.

Докембрійський етап. Наприкінці протерозою консолідувалась Південноамериканська материкова платформа. Консолідація платформи супроводжувалася вулканізмом і неодноразовими складчастими процесами. Особливо велику роль зіграла байкальська складчастість, що відбувалася наприкінці протерозою – на початку палеозою 600-500 млн. років тому. В подальшому складчастих процесів на платформі не відбувалося, проте відбувалися великі підняття, які утворили щити, а також опускання, що призвели до закладання синекліз.

Палеозойський етап. В другій половині палеозою на заході материка внаслідок взаємодії океанічної Тихоокеанської плити і континентальної Південноамериканської плити відбулося стиснення і зминання в складки осадових товщ і утворення потужної складчастої системи Анд. Майже всі антиклінорії Анд мають герцинські ядра. Горотворення в Андах супроводжувалося загальним підняттям материка.

Мезозойський етап. Підняття материка продовжувалося на протязі всієї першої половини мезозою. Воно супроводжувалося вертикальними рухами і розколами, виливами базальтів по тріщинах. Вулканічна діяльність відбувалася в Андійський гірський системі і Патагонії. Тоді ж почалося утворення південної частини Атлантичного океану, що призвело до відділення Південної Америки від Африки.

Кайнозойський етап. В палеогені відбувалися інтенсивна складчастість, підняття і вулканізм в Андійському поясі. Проте основне горотворення припадає на неоген. Підняття і вулканізм продовжувалися на початку плейстоцену і не закінчилися до цього часу. Останні підняття Анд, які вознесли їх на сучасну висоту, сприяли розвитку плейстоценового зледеніння навіть в низьких широтах. Патагонські Анди і Патагонія повністю вкривались льодовиком.

54.Тектонічна структура Південної Америки. Найбільшими тектонічними структурами материка є Південноамериканська материкова платформа і складчастий герцинсько-кайнозойський пояс, що примикає до неї з заходу. В межах платформи виділяють плиту і три щити, складені кристалічними породами (гранітами, гнейсами, кварцитами): Гвіанський, Західно-Бразильський і Східно-Бразильський. На плиті виділяють три великих синеклізи – Орінокську, Амазонську і Ла-Платську, та крайові (передгірні) прогини. Платформі на земній поверхні відповідають рівнини (низовини і височини), складчастому поясу – гори. До щитів приурочені плоскогір’я. Синеклізам на земній поверхні відповідають низовини, крайовим прогинам – височини.

Орографія Південної Америки та її зв’язок з тектонічною структурою. За характером рельєфу материк складається з двох частин – західної гірської і східної рівнинної. Західна частина Південної Америки зайнята Андами – горами, що простягнулися з півночі на південь вздовж західного узбережжя материка на 9000 км. За висотою Анди уступають лише височайшим горам Азії. Їх найвища точка – гора Аконкагуа – сягає висоти 6960 м. Анди – це відроджені гори, що споруджені на місці Андійського геосинклінального поясу в герцинську, а потім альпійську епоху горотворення і у тектонічному відношенні приурочені до герцинсько-альпійського складчастого поясу.

Внаслідок значної протяжності, Андійська гірська система відрізняється значною складністю. Північну частину Анд, яка простягається вздовж берега Карибського моря і, на відміну від інших андійських хребтів має не субмеридіональне, а субширотне простягання, називають Карибськими Андами. Вони сформувались під час альпійської складчастості. Сучасний вулканізм в цей частині Анд відсутній.

На південний захід від Карибських Анд, між 2 і 10⁰ пв. ш., лежать Північно-Західні Анди. Вони складаються із п’ятьох високих складчастих хребтів, що віялоподібно розходяться на північ: Західна Кордильєра, Центральна Кордильєра, Східна Кордильєра, Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта і Кордильєра-де-М е ріда. Вершини хребтів складені кристалічними породами, оброблені давнім і сучасним зледенінням і мають типові альпійські форми рельєфу: гостроверхі піки і гребені, кари і цирки. Відмітною рисою є вулканізм.

Південніше Північно-Західних, між 2⁰ пн. ш. і 4⁰ пд. ш., лежать Еквадорські або Екваторіальні Анди. Вони складаються із двох паралельних хребтів меридіонального простягання, на які по внутрішніх лініях розломів насаджені конуси згаслих (Чімборасо, 6310 м) і діючих (Котопахі, 5897 м) вулканів.

Південніше Еквадорських Анд, між 4 і 14⁰ пд. ш., розміщуються Перуанські Анди. Вони складаються з кількох високих хребтів. З західного краю простягається Західна Кордильєра, зі східного – Східна Кордильєра. А найвищим є хребет Кордильєра Бланка (6768 м). Сучасний вулканізм тут відсутній. Проте широкий розвиток мають давне і сучасне зледеніння, що надає рельєфу альпійського характеру.

На південний схід від Перуанських Анд, між 14 і 28⁰ пд. ш., розміщуються Центральні Анди – найбільший широкий (до 750 км) відрізок Андійської гірської системи. Для них характерні широкі внутрішні плоскогір’я висотою до 4000 м, облямовані ще більш високими гірськими хребтами. Вздовж узбережжя Тихого океану майже суцільним ланцюгом простягнувся хребет Берегова Кордильєра. На схід від нього лежить поздовжня тектонічна депресія з пустелею Атакама. Ще східніше з півночі на південь один за одним простягаються два хребти – Західна Кордильєра і Кордильєра-Домейко. Східніше цих хребтів лежить велике внутрішньогірське плоскогір’я Альтіплано. В Центральних Андах широко поширені давні і сучасні вулкани і давні лавові покриви. Внаслідок крайньої сухості клімату, Центральні Анди, не зважаючи на значну висоту (до 6880 м) одягнуті лише у фірнові шапки, а льодовики відсутні. Днища міжгірних улоговин зайняті залишковими озерами і солончаками. Саме тут, на плоскогір’ї Альтіплано, лежить найбільше у світі високогірне озеро Тітікака.

Південніше Центральних Анд, між 28 і 38⁰ пд. ш., лежать Чілійсько-Аргентинські Анди. Вони значно вужчі і не мають внутрішніх плоскогір’їв. Саме в цій частині Анд на одному із хребтів знаходиться найвища точка Південної Америки – гора Аконкагуа (6960 м). Характерними для Чілійсько-Аргентинських Анд є численні діючі вулкани.

І, нарешті, крайню південну ділянку Анд займають Патагонські Анди, які різко відрізняються за своїм морфологічним обличчям від всієї іншої гірської системи. За висотою вони перевищують лише Карибські Анди, досягаючи висоти 4058 м. Внаслідок великої кількості атмосферних опадів, найбільш характерною рисою Патагонських Анд є потужне зледеніння і надзвичайний розвиток давніх і сучасних льодовикових форм рельєфу. В північній частині розвинений сучасний вулканізм.

Східна частина материка являє собою поєднання великих низовин і плоскогір`їв. Найбільшою з низовин материка і найбільшою низовиною в світі є Амазонська низовина з площею понад 5 млн. км². У тектонічному відношенні вона відповідає синеклізі Південноамериканської платформи, а за рельєфом являє собою плоску заболочену низовинну рівнину, складену озерно-річковими відкладами.

На півночі материка знаходиться Орінокська низовина, що має другу назву Льянос Оріноко. За тектонічною структурою вона відповідає крайовій синеклізі і являє собою поєднання низовинної алювіальної рівнини в центральній частині, що має назву Низькі Льянос, і плоских столових плато висотою 200-300 м по краях, що мають назву Високі Льянос.

Південніше Амазонської низовини розміщується Ла-Платська низовина. За тектонічною структурою вона відповідає синеклізі плити, а в рельєфному відношенні являє собою плоску заболочену низовинну алювіальну рівнину. Проте вона не є однорідною. У північній частині на поверхні переважають піщані відклади і навіть поширені горбисто-дюнні форми рельєфу. У південній частині поверхня рівнин прикрита лесоподібними суглинками, що обумовило розвиток просадочних форм рельєфу. Ла-Платська низовина поділяється на рівнину Бені-Маморе, низовини Пантанал і Межиріччя, рівнини Гран-Чако і Пампа.

В північній частині материка, між Орінокською і Амазонською низовинами розміщується Гвіанське плоскогір’я. За тектонічною структурою воно відповідає Гвіанському щиту і сформувалося на кристалічних породах. Невеликими синеклізами плоскогір’я розділене на три масиви. У східному масиві осадовий покрив відсутній і кристалічні масиви чергуються з тектонічними депресіями. На півночі він межує з береговою Гвіанською низовиною. Центральний масив складений з поверхні пісковиками. Річки прорізають в пісковиках глибокі долини і ділять масив на численні крутостінні плато. На одному з них утворився найвищий водоспад у світі – Анхель. Найвища точка центрального масиву г. Рорайма висотою 2771 м. Західний масив приурочений не до щита, а до плити і в рельєфі являє собою ступінчасте плато.

В східній частині материка, на двох відокремлених кристалічних щитах розміщується Бразильське плоскогір’я. Воно полого підвищується з північного заходу на південний схід і круто обривається до Атлантичного океану. В північній і північно-західній частинах плоскогір’я, що приурочені до Західно-Бразильського щита, переважають цокольні хвилясті плоскогір’я з острівними горами. Місцями на давньому фундаменті здіймаються пластові столові плато з урвистими краями, складені пісковиками, що мають назву – шапади. З боку, завдяки значній висоті і урвистим схилам, вони виглядають як гірські хребти, тому їх нерідко називають серрами – тобто хребтами. В східній і південній частинах плоскогір’я, що приурочені до Східно-Бразильського щита, панують брилові і складчасто-брилові гори – Серра-ду-Мар, Серра-да-Мантикейра, Серра-ду-Еспінь я су та ін. У поясі внутрішніх прогинів-синекліз, що простягнулися між двома щитами, сформувались низовини і височини. В улоговині річки Парани, де у минулому мали місце виливи базальтів на поверхню, поширені трапові плато. Найвищою точкою плоскогір’я є гора Бандейра з висотою 2890 м.

І, нарешті, крайній південь материка займає Патагонське плато, що являє собою високі (до 2000 м) ступінчасті плато, які сформувалися у герцинський час на антеклізі плити Південноамериканської платформи. Вони складені континентальними і морськими відкладами мезозою і кайнозою, перекритими на заході і півдні льодовиковими (моренними), а на сході – водно-льодовиковими відкладами. На сході Патагонії, у місцях виливу базальтів на земну поверхню у четвертинний час, сформувались трапові плато.

Дата добавления: 2015-05-24