Сезонні зміни клімату Південної Америки

Січень. У січні всі баричні пояси зміщуються на південь. Внаслідок зміщення поясів над північною окраїною материка встановлюється високий тиск, панує континентальне тропічне повітря, встановлюється сухий зимовий сезон. Опади орогенного характеру випадають лише на північних, навітряних по відношенню до північно-східних пасатів, схилах Карибських Анд і Гвіанського нагір’я. Середня температура повітря складає + 25⁰С.

В екваторіальних широтах, в області зниженого тиску, панує вологе екваторіальне повітря. Це ж саме повітря внаслідок зміщення баричних поясів приходить і в південні субекваторіальні широти під назвою “екваторіальний мусон”. Тому над Амазонською низовиною, а також над північною і західною частинами Бразильського плоскогір’я йдуть щоденні післяполудневі конвекційні дощі. Температура повітря дорівнює + 25⁰С.

В тропічних і субтропічних широтах Південної півкулі морські повітряні маси, які приносять південно-східні пасати з Атлантичного океану, орошають навітряні схили Бразильського плоскогір’я, а також внутрішні частини материка, куди вони втягуються через розтруб Ла-Платської низовини за сприянням Південноамериканського мінімуму. Середня температура у північній і центральній частині низовини складає + 28⁰С. На рівнинах Гран-Чако ще спекотніше: там знаходиться “полюс жари” Південної Америки з абсолютним максимумом в січні + 47⁰С. На рівнинах Пампи переважає середня температура + 20⁰С.

Більша частина західного узбережжя від 30⁰ пд. ш. і майже до екватору знаходиться під впливом холодних повітряних мас, які формуються над Перуанською течією. Тому опади там не випадають. Північно-західна частина узбережжя знаходиться під впливом екваторіальних повітряних мас і орошається рясними дощами. Рясні опади отримує і південно-західне узбережжя внаслідок західного переносу повітряних мас з Тихого океану. Проте Патагонське плато, яке лежить з підвітряного боку Патагонських Анд, перебуває в “сухій тіні гір” і опадів там випадає дуже мало. Середня температура повітря над Патагонським плато складає +10⁰С.

Липень. В липні, внаслідок зміщення баричних поясів на північ, “екваторіальний мусон” поширюється на північну частину материка і там встановлюється літній вологий сезон. Північні, навітряні схили Карібських Анд і Гвіанського нагір’я, як і в січні, орошають орографічними дощами теплі вологі морські маси повітря, які приходять з північно-східними пасатами з Атлантичного океану. Середня температура повітря дорівнює + 25⁰С.

В екваторіальних широтах над західною частиною Амазонської низовини панує екваторіальне повітря і інтенсивна конвекція обумовлює щоденні післяполудневі зливи. В східну частину низовини проникають трансформовані сухі пасатні повітряні маси з Бразильського плоскогір’я. Тому опади в цьому регіоні в цю пору року випадають рідко. Середня температура повітря над Амазонською низовиною дорівнює + 25⁰С.

В субекваторіальних і тропічних широтах Південної півкулі панує південно-східний пасат. Він приносить з Атлантичного океану теплі і вологі повітряні маси, але вони зрошують орогенними дощами лише навітряні, східні схили Бразильського плоскогір’я. Просуваючись над плоскогір’ям, вони трансформуються і приходять у внутрішні області материка сухими, що обумовлює там зимовий сухий сезон. Середня температура повітря над Бразильським плоскогір’ям в липні складає + 25...+ 15⁰С.

В субтропічних широтах материка, на Ла-Платській низовині, також встановлюється сухий зимовий сезон і дощі майже не випадають. Помірні повітряні маси, які приходять в зимову пору року з Тихого океану, трансформуються на західних, навітряних схилах Анд. А атлантичні повітряні маси, які приходять від Південноатлантичного максимуму, зрошують лише навітряні, південно-східні схили Бразильського плоскогір’я. Середня температура повітря на Ла-Платській низовині складає + 15...+ 10⁰С.

В помірних широтах материка західний переніс тихоокеанського повітря обумовлює величезну кількість орогенних опадів на південно-західному узбережжі і західних схилах Патагонських Анд. Патагонське плато, яке знаходиться в “дощовій тіні”, майже позбавлене опадів і є центром формування сухого і відносно холодного помірно-континентального повітря. Іноді це повітря прямує на північ по Ла-Платській низовині. Ці “хвилі холоду” доходять навіть до Амазонської низовини, а випадання снігу може траплятися до широти Ріо-де-Жанейро. Середня температура повітря дорівнює + 2...+ 4⁰С, мінімальна може знижуватись до – 35⁰С.

Найбільш низькі температури повітря встановлюються в високогірних районах Анд. На високогірних плато, особливо в Центральних Андах, не тільки взимку, але і влітку трапляються морози, не говорячи вже про хребти, що лежать вище снігової лінії.

Західне узбережжя від 30⁰ пд. ш. і до екватору знаходиться під впливом південних вітрів, що дмуть від Південнотихоокеанського максимуму паралельно берегу над водами холодної Перуанської течії. Несприятливі умови для конденсації вологи приводять до значної сухості тихоокеанського узбережжя в цих широтах. Тільки за екватором повітряні маси прогріваються і рясно зрошують північну частину тихоокеанського узбережжя.

В річному розподілі опадів спостерігається така картина. Найбільш вологими районами є північно-західне (понад 5 тис. мм на рік) і південно-західне (від 2 до 5 тис. мм на рік) узбережжя материка, західна частина Амазонської низовини, Гвіанська низовина. Посушливістю відрізняються північний схід Бразильського плоскогір’я, рівнини Гран-Чако і Пампа (250-500 мм). Дуже посушливі Центральні Анди і Патагонія (150-250 мм). А особливо сухо на Тихоокеанському узбережжі між 5 і 28⁰ пд. ш. (30-55 мм та менше), де місцями дощі не випадають по декілька років поспіль.

Кліматичне районування Південної Америки. Південна Америка розміщується в межах екваторіального, субекваторіального, тропічного, субтропічного і помірного кліматичних поясів.

Екваторіальний кліматичний пояс характеризується пануванням протягом всього року екваторіальних повітряних мас, постійно-вологим і постійно-жарким кліматом. В екваторіальному поясі виділяють три кліматичні області: амазонську, високогірну і тихоокеанську. Кожна з них має свої кліматичні особливості.

Амазонська екваторіальна область займає всю західну частину Амазонської низовини (східна частина відноситься до субекваторіального поясу), а також прилягаючі частини Гвіанського плоскогір’я. Середні місячні температури складають +26...+28⁰С. Річна кількість опадів дорівнює 2000-3000 мм. Протягом всього року стоїть жарка, задушливо волога погода із зливами у другій половині дня. Тип клімату – екваторіальний постійно жаркий і вологий.

Високогірна екваторіальна область займає екваторіальну частину Анд. Тип клімату – екваторіальний високогірний прохолодний і вологий. На висоті 3000 м температура повітря складає +12...+13⁰С, річна кількість опадів – 1500 мм. Вище снігової лінії (4600-4800 м) сніг лежить протягом всього року.

Тихоокеанська екваторіальна область займає вузьку смугу західного узбережжя між узбережжям і західними схилами Анд. Тип клімату – екваторіальний постійно-жаркий і постійно-вологий. Середні місячні температури складають тут +27...+28⁰С, річна кількість опадів – 1000-2000 мм.

В субекваторіальному кліматичному поясі влітку панують екваторіальні вологи повітряні маси, а взимку – сухі тропічні. Тому для нього характерне вологе жарке літо і суха, нерідко ще більш жарка зима. Середні місячні температури дорівнюють +25...+30⁰С. Кількість атмосферних опадів складає від 1000 до 2000 мм на рік. В поясі виділяють дві кліматичні області: 1) з достатнім зволоженням і 2) недостатнім зволоженням. Субекваторіальна область з достатнім зволоженням займає більшу частину території поясу в обох півкулях. Вона має типовий субекваторіальний, тобто постійно жаркий і перемінно-вологий клімат, або клімат екваторіальних мусонів. Субекваторіальна область з недостатнім зволоженням виділяється на північному сході Бразильського плоскогір’я і відрізняється від першої області нерегулярністю випадання літніх опадів і різкою посушливістю. При значній річній сумі опадів (біля 1500 мм) в зимові місяці іноді не випадає ні краплі дощу.

В тропічному кліматичному поясі різко загострюються відмінності між внутрішніми і прибережними частинами материка, що обумовлює виділення тут чотирьох кліматичних областей: атлантичної, континентальної, високогірної і тихоокеанської.

Атлантична тропічна область займає східну частину Бразильського плоскогір’я. Вона знаходиться під постійним впливом вологих південно-східних пасатів, які формують на східних схилах Бразильського плоскогір’я вологий тропічний клімат. За режимом випадання і кількістю опадів (1000-2000 мм на рік) цей клімат близький до клімату Амазонської низовини, але відрізняється більш значними температурними відмінностями між найбільш теплим (+25...+27⁰С) і найбільш прохолодним (+16...+21⁰С) місяцями.

Континентальна тропічна область займає західну частину Ла-Платської низовини – область Гран-Чако. Вона відрізняється тропічним континентальним сезонно-вологим кліматом. Протягом більшої частини року там панує високий тиск і сухе тропічне повітря і тому добре виражений тривалий сухий зимовий період. Хоча загальна річна кількість опадів, які випадають влітку, досить велика – від 500 до 1000 мм.

Високогірна тропічна область займає внутрішні андійські плоскогір’я і має високогірний пустельний тропічний тип клімату з річною кількістю опадів менше 250 мм.

Тихоокеанська тропічна область займає вузьку смугу тихоокеанського узбережжя і західні схили Анд. Вона знаходиться під постійною дією Південнотихоокеанського максимуму і має типовий пустельний тропічний тип клімату з річною сумою опадів 30-50 мм і менше, але із значною відносною вологістю (до 83 %), хмарністю, туманами, рясними росами і відносно низькими температурами (+13...+21⁰С).

В межах субтропічного кліматичного поясу також виділяють 4 кліматичні області: атлантичну, континентальну, високогірну і тихоокеанську.

Атлантична субтропічна область займає південно-східну частину Ла-Платської низовини і має субтропічний рівномірно-вологий і теплий клімат. Влітку дощі випадають за рахунок вологи, яка приноситься масами атлантичного повітря від Південноатлантичного максимуму. Літо тепле (+23...+25⁰С), зима м’яка (+10...+14⁰С). Але періодичне вторгнення з півдня повітря помірних широт супроводжується різким зниженням температури, випаданням інтенсивних дощів і навіть снігу. Ці холодні бурі (“памперос”) проникають навіть до Буенос-Айреса, де їх буває до 12 на рік. Річна кількість опадів в області складає від 500 до 1000 мм.

Континентальна субтропічна область займає південно-західну частину Ла-Платської низовини. Для неї характерний субтропічний континентальний посушливий клімат. Опади (500 мм на рік) випадають влітку і мають головним чином конвекційне походження. Протягом року спостерігаються різки коливання температури і часті зниження їх взимку нижче 0⁰С.

Високогірна субтропічна область займає Чилійсько-Аргентинські Анди і має клімат, ідентичний клімату високогірної області тропічного поясу.

Тихоокеанська субтропічна область займає тихоокеанське узбережжя і має типовий середземноморський тип клімату з сухим теплим літом (+22...+24⁰С) і вологою теплою зимою (+8...+16⁰С). Влітку область захоплюється Південнотихоокеанським максимумом і позбавлена опадів. Взимку вона включається в сферу дії циркуляції повітряних мас помірних широт і зрошується циклонічними дощами. Річна кількість опадів дорівнює 600-800 мм.

В помірному кліматичному поясі виділяють 2 кліматичних області: тихоокеанську і атлантичну. Тихоокеанська навітряна область займає південно-західне узбережжя материка і навітряні схили Патагонських Анд. Вона має помірний океанічний прохолодний і постійно вологий клімат із значною кількістю атмосферних опадів (2-3 тис. мм, місцями понад 5 тис. мм), холодною дощовою погодою і сильними західними вітрами. Середні місячні температури на узбережжі не опускаються нижче 0⁰С, але і не піднімаються вище +15⁰С.

Атлантична підвітряна область помірного поясу займає Патагонське плато і має помірно континентальний сухий напівпустельний клімат. Вона характеризується малою кількістю опадів (300-400 мм), різкими амплітудами температур, дуже сильними західними і південними вітрами, які взимку викликають падіння температури до – 35⁰С.

56. Внутрішні води Південної Америки. Класифікація річок за джерелами живлення й режимами стоку. Озера, їх походження та поширення. Південна Америка, перевищуючи по площі тільки Антарктиду й Австралію, по загальному обсязі стоку (7500 км³) перевершує всі інші материки, крім Євразії, а по середній товщині шару стоку (417 мм) займає перше місце на Землі.

Формуванню густої, добре розвинутої річкової мережі Південної Америки сприяють кліматичні умови, історія розвитку і рельєф материка. Велика частина Південної Америки з мезозою являла собою сушу. Це визначає стародавність водяної мережі на значній частині материка. Для рельєфу Південної Америки характерні великі контрасти висот і сусідство найбільших низинних рівнин з високогірними хребтами, що створює сприятливі умови для формування великих і складних річкових систем.

Головний вододіл материка знаходиться в Андах, але не завжди збігається з найбільш високими хребтами. Велика частина стоку з материка спрямована в Атлантичний океан, у нього течуть найбільші ріки Південної Америки. Басейну Тихого океану належать тільки порівняно невеликі водотоки, що беруть початок у західній частині Анд.

Головне джерело живлення рік Південної Америки — дощові опади. Льодовикове живлення має значення тільки на півдні Анд; роль снігового незначна.

У зв'язку з обмеженим поширенням у Південній Америці посушливих територій області, позбавлені стоку в океан, займають лише невелику частину її поверхні. Це південні райони Гран-Чако, внутрішні плоскогір'я Анд, западина Атаками і центральні ділянки Тихоокеанського узбережжя.

Гідрологічний режим більшої частини рік Південної Америки визначається кількістю дощових опадів і різко вираженою сезонністю їхнього випадання. Тільки для приекваторіальних районів і крайнього південно-заходу характерний режим, обумовлений рівномірним випаданням опадів.

Найбільша ріка Південної Америки — Амазонка. Велика частина її басейну лежить на південь від екватора. Площа басейну ріки понад 7 млн. км², довжина її від головного русла 6400 км. Витрата води Амазонки в кілька разів перевищує витрати всіх найбільших рік світу. Він дорівнює в середньому 220 тис м³/с. Середній річний стік Амазонки в нижній течії (7000 км³) складає велику частину стоку всієї Південної Америки і 15% стоку всіх рік Землі.

Головне джерело Амазонки — ріка Мараньон — починається в Андах на висоті 4840 м. Тільки після злиття з першою великою притокою — Укаялі — у межах рівнини ріка одержує назву Амазонка.

Амазонка збирає свої численні притоки (більше 500) зі схилів Анд, Бразільського і Гвіанського нагір'їв; Багато які з них по довжині перевищують 1500 км. Найбільш численні і великі притоки Амазонки — ріки південної півкулі. Найбільша ліва притока її — Ріу-Негру (2300 км), найбільша права і взагалі найбільша притока Амазонки — Мадейра (3200 км).

Частина приток, розмиваючи глинисті породи, має дуже мутну воду («білі» ріки), інші мають прозору воду, темну від розчинених органічних речовин («чорні» ріки).

Ширина русла Амазонки після злиття Мараньона і Укаялі дорівнює 1—2 км, але вниз за течією вона швидко зростає. У Манауса вона доходить уже до 5 км, у нижній течії розширюється до 20 км, а в гирлі ширина головного русла Амазонки з численними островами під час розливу досягає 80 км. Біля західної, частини низовини Амазонка тече майже на рівні берегів, фактично не маючи долини, що сформувалася. До сходу долина ріки глибоко врізається в поверхню і представляє різкий контраст із вододільними просторами.

Приблизно в 350 км від Атлантичного океану починається дельта Амазонки. Незважаючи на древній вік, вона не висунулася в океан за межі корінних берегів. Хоча ріка і виносить величезні маси твердого матеріалу (у середньому 1 млрд. т в рік), процесу наростання дельти перешкоджають діяльність припливів і відливів, вплив течій, а також опускання узбережжя.

У нижній течії Амазонки великий вплив на її режим і формування берегів роблять припливи і відливи. Приливна хвиля проникає вгору за течією більш ніж на 1000 км, рухаючись у низов'ях стіною висотою 1,5—5 м. Ця хвиля мчить і проти течії з величезною швидкістю, викликаючи сильне хвилювання на піщаних обмілинах і банках і руйнуючи берега. У місцевого населення це явище відоме за назвою «поророка» і «амазуну».

Амазонка протягом усього року повноводна. Двічі в рік рівень води в ріці піднімається на значну висоту. Ці максимуми пов'язані з дощовими періодами північної і південної півкуль. Найбільша витрата на Амазонці буває після періоду дощів у південній півкулі (у травні), коли основну масу води несуть її праві притоки. Ріка виходить з берегів і в середній течії затопляє величезну територію, створюючи як би гігантське внутрішнє озеро. Потім настає період поступового зниження витрати води, ріка входить у береги. Найменший рівень води в ріці — у серпні і вересні, потім настає другий максимум, пов'язаний з періодом літніх дощів північної півкулі. На Амазонці він виявляється з деяким запізненням, приблизно в листопаді. Цей листопадний максимум значно уступає травневому. У нижній течії ріки два максимуми поступово зливаються в один.

До міста Манауса Амазонка доступна для великих суден. Судна з досить глибоким осіданням можуть проникати навіть до Ікітоса (Перу). Але в нижній течії через припливи, наноси і острови судноплавство утруднене. Більш глибокий і доступний для океанських суден південний рукав — Ріо-Пара, що має загальне устя з рікою Токантінс. На ньому великий океанський порт Бразилії — Белен. Але цей рукав Амазонки зараз пов'язаний з основним руслом тільки невеликими протоками. Амазонка з притоками являє собою систему внутрішніх шляхів сполучення загальною довжиною до 25 тис. км.

Транспортне значення ріки велике. У деяких областях вона довгий час була єдиним шляхом, що зв'язувала внутрішні частини Амазонської низовини з Атлантичним узбережжям.

Ріки басейну Амазонки мають великі запаси водної енергії. Багато течій Амазонки при виході на низовину перетинають круті краї Бразильського і Гвфанського нагір'їв, утворюючи великі водоспади. Самий грандіозний з них — водоспад Сан-Антоніо на ріці Мадейрі. Але використовуються ці гідроресурси поки ще дуже слабко.

Друга по величині річкова система Південної Америки включає ріку Парану з Парагваєм і Уругвай, що має загальне гирло з Параною. Своя назва (Ла-Платська) система одержала від однойменного гігантського естуарію Парани й Уругваю, що досягає 320 км у довжину і 220 км у ширину в гирловій частині. Площа басейну всієї системи більш 4 млн. км², а довжина Парани, по різних джерелах, від 3300 до 4700 км.

Витоки Парани - Ріу-Гранді і Паранаіба - лежать на Бразільському нагір'ї. Там же починаються і багато інших річок системи. Усі вони у верхній течії порожисті й утворюють кілька великих водоспадів. Найбільш великі водоспади — Сеті-Кедас (Гуайра) на Парані і Ігуасу висотою 72 м на її притоці тієї ж назви. На них створена мережа гідроелектростанцій.

У нижній течії Парана — типова рівнинна ріка. Головний максимум витрати настає в травні в зв'язку з літніми дощами на Бразільському нагір'ї. Судноплавне значення рік Ла-Платської системи і самої Ла-Плати дуже велике.

Третя по величині ріка Південної Америки — Оріноко. Її довжина 2730 км, площа басейну — понад 1 млн. км². Оріноко бере початок на Гвіанському нагір'ї. Її витоки було виявлено і досліджено французькою експедицією тільки в 1954 р. Рікою Касікьяре Оріноко з'єднується з притокою Амазонки Ріу-Негру, куди стікає частина води верхньої Оріноко. Це один з найбільш значних прикладів біфуркації рік на Землі.

При впаданні в Атлантичний океан ріка утворює велику дельту, довжина якої досягає 200 км.

Рівень води в Оріноко цілком залежить від дощових опадів, що випадають у північній частині її басейну влітку (із травня по вересень). Максимум, що настає на Оріноко у вересні — жовтні, буває виражений дуже різко. Різниця між літнім і зимовим рівнем води досягає 15 м.

Озера в Південній Америці нечисленні. Основні генетичні групи озер материка — тектонічні, льодовикові, вулканічні, лагунні. Невеликі льодовикові і вулканічні озера є в різних частинах Анд. Найбільш великі льодовикові і льодовиково-тектонічні озера зосереджені на заході Південних Анд.

Саме велике озеро материка — Тітікака — розташована на Андійському плоскогір'ї на висоті більше 3800 м, на границі між Перу і Болівією. Площа його — 8300 км², а максимальна глибина — 304 м. На берегах озера виражені тераси, що свідчать про кількаразове пониження його рівня. Озеро має стік в інше, більш мілководне тектонічне озеро — Поопо. В зв'язку з цим вода в озері Тітікака прісна, а в Поопо сильно засолена.

На внутрішніх плато Анд і на рівнині Гран-Чако багато озер тектонічного походження, мілководних безстічних і засолених. Крім того, поширені засолені болота і солончаки (саларес).

Уздовж низинних берегів Атлантичного,океану і Карибського моря є великі озера-лагуни. Сама велика з цих лагун знаходиться на півночі, у великій западині між хребтами Анд. Вона називається Маракайбо і з'єднана з Венесуельською затокою. Площа цієї лагуни 16,3 км², довжина — 220 км. Вода в лагуні майже прісна, однак, під час припливів солоність її помітно збільшується. Лагуни, що майже втратили зв'язок з Атлантичним океаном, розташовані на південному сході материка. Найбільші з них — Патус і Лагоа-Мірін.

57. Просторова диференціація та внутрішні відмінності природних умов Південної Америки.Структура широтної зональності та висотної поясності; схема фізико-географічного районування. Південна Америка - четвертий за величиною земної континент. Він простягнувся від Колумбії на півночі до південного краю Чилі. У Південній Америці пролягає найдовша гірська ланцюг і розташований найбільший в світі район, зайнятий джунглями.

Гори і джунглі. Південна Америка відрізняється величезною різноманітністю ландшафтів. Уздовж тихоокеанського узбережжя на 8 тисяч км простяглася гірський ланцюг Анд. Тут же, в Андах, знаходиться найвищий гірський пік - вершина Аконкагуа в Аргентині - 6 960 м над рівнем моря.

Високо в Андах ховаються витоки Амазонки - однієї з найбільш повноводних і найдовших у світі річок. Амазонка перетинає весь континент і, пронісши свої води на 6 540 км, впадає в Атлантичний океан з узбережжя Бразилії. Басейн Амазонки - це величезна територія, майже повністю зайнята тропічними лісами - джунглями, в яких ростуть тисячі екзотичних рослин і мешкає безліч рідкісних тварин.

На території Південної Америки знаходяться так звані "легкі" нашої планети - величезний масив вічнозелених лісів, вони виробляють близько 40% кисню.

Прерії і холодна пустеля. Незважаючи на те, що східна частина континенту зайнята непрохідними густими джунглями, на південь від басейну Амазонки знайшлося місце для безкраїх прерій. На ранчо, розташованих у преріях Аргентини і Венесуели, розводять худобу або вирощують зерно на родючих орних землях.
Є в Південній Америці і своя холодна пустеля - Атакама. Вона розташована на півночі Чилі і є одним з найбільш посушливих місць у всьому світі. На крайньому півдні континенту, по межі між Аргентиною і Чилі, простяглася ще одна пустеля - Патагонська. Це дуже глухе й негостинне місце.

Природні багатства. Континент багатий природними ресурсами. У горах Анд відкриті багаті поклади срібла (у Перу), олова (в Болівії) і міді (в Чилі). Венесуела має запасами нафти. Бразилія виробляє третю частину від усього світового обсягу кави. Худоба, що розводять у преріях Аргентини, Уругваю і Парагваю, постачає м'ясом все населення Південної Америки. З рослин, що добуваються в тропічних лісах, виробляють рідкісні ліки.

Природна зональність і фізико-географічне районування. Природна широтна зональність на материку Південної Америки виражено доволі своєрідно і значно відрізняється від закономірностей ландшафтних зон, наприклад, в Африці чи Європі. Це пояснюється насамперед наявністю меридіонального поясу Анд, які простягаються вздовж всього західного узбережжя материка. Підвищені Бразильське та Гвіанське нагір'я характеризуються поєднанням широтної зональності і висотної поясності. Також особливості конфігурації материка-ширина північної частини і центральної і вузькість південної вносять значні корективи в «ідеальне» розміщення широтних зон.

Загальні закономірності зміни природних зон в Південній Америці-це нерівномірне поступання сонячної радіації,положення території в океанічному (західному чи східному) чи континентальному кліматичному меридіональному секторі. Звичайно,найкраще послідовність зон проявляється на рівнинних територіях.

Рівнинний пояс Південної Америки простягається через внутрішні райони материка, і його меридіональний ландшафтний профіль відображає структкрк зональності перехідного кліматичного сектору від східно океанічного до континентального.

По обидва боки екватора, до 2-3 °пн.ш. і 9-10°пд.ш., на заході Амазонської низовини простягається зона вологих вічнозелених екваторіальних лісів. Її характеризує відсутність сезоності природних процесів,однорідності повітряних мас, цілодобові опади, рівний хід високих температур, повноводність і густота річкової сітки, інтенсивне опідзолення латеритних грунтів, формування потужної кори вивітрювання і розвиток не звичайно густих вічнозелених лісів.

Найяскравіше субекваторіальні ландшафти виражені в зонах савани і рідколісся північної і південної півкуль. Типові високо травні ландшафти-льянос розміщенні на низьких південних рівнинах Оріноко, які лежать між 4-7 пн.ш. Для них характерний сезонний ритм по зміні повітряних мас (екваторіальних і тропічних), інтенсивна вегетація рослин. На пвнічному сході типові савани змінюються кущовими рідколіссями, а на півночі Маракайбської низовини-підзоною опустелених саван.
В Гран-Чако представлена зона тропічних лісів і рідколісь на червоно-коричневих грунтах з переважанням на протязі всього року тропічних повітряних мас, із значними амплітудами крайніх температур, низьким зволоженням і поганим поверхневим стоком.

В субтропіках Південної Америки у зв язку зі зменшенням зволоження в напрямку зі сходу на захід, виражена майже меридіональна зміна зон із зміною вологих субтропічних сухих степів на чорноземах на сході (Східна Пампа),субтропічних сухих степів і сіро-коричневих ґрунтів в центральних і напівпустель з сіроземами на заході, в області Передкордильєр Пампільських Сьєр.

В широтах,де на сході Азії чи Північної Америки представлена зона густих мішаних лісів, в Південній Америці простягаються напівпустелі Патагонії. Але існування цієї парадоксальної зони чагарникових напівпустель з бурими ґрунтами у східному секторі пояснюється роллю Анд на заході і впливом холодної Фолклендської течії на сході. Відсутня лісова зона на рівнинах помірного поясу і південніше, де на півночі Вогняної Землі напівпустелі змінюються степовою зоною з каштановими грантами.
На середньо високих нагір'ях Сходу широтна зональність видозмінюється і ускладнюється.

Гвіанське нагір'я лежить в субекваторіальному поясі. Але наявність високопіднятих піщаних масивів і кристалічних грабенів в його серединній частині обумовлює прояву 2-х секторів в ландшафтах у вигляді волого екваторіальних лісів на підвітряних океанічних схилах.
Особливості рельєфу Бразильського нагір'я і звуження материка викликають зміщення на північ, до південного тропіка області субтропічного клімату. У зв'язку з цим до півдня від зон тропічних рідколісь і перемінно-вологих лісів Плато Парани виділяється зона субтропічних хвойних лісів, яка не має аналогів на інших материках на таких широтах. Для неї характерне значне зволоження з літнім максимумом опадів, прохолодні з заморозками зими. На крайньому півдні нагір'я представлена також незвична для східного сектору зона субтропічної відкритої савани з дуже м яким кліматом, рівномірним режимом рік і червоно-чорними ґрунтами.

На крайньому півдні західного сектору в Південній Америці лісова зона помірного поясу представлена не широколистяними мішаними лісами, як в Західній Європі, і не хвойними лісами, як в Північній Америці, а гемігілеєю, природа якої майже не має сезонних ритмів [14].
Висотна поясність Анд відображає закономірності широтної зональності на рівнинах. Але більш-менш близькі аналоги ландшафтам широтних зон на рівнинах спостерігається лише в нижньому поясі і на підвітряних схилах. Природні зони волого екваторіальних лісів в ньому відповідає комплекс гірської гілеї, зони саван і рідколісь-комплекс лісів, які скидають листя на сухий період року, природні зони напівпустель помірного поясу - степи, а вище-листопадні широколистяні і мішані ліси. У верхньому поясі, особливо в континентальному секторі, в умовах, створеними орографічними бар єрами, при наявності значних площ міжгірних плато, чітко виражена широтна зональність високогірних ландшафтів: межі зони гілей майже співпадають з межами поясу парамос, саван і рідколісь - халкі, південніше на між гірських плато в тропічних широтах з являються високогірні пустелі і напівпустелі континентального сектору, а в субтропічних і помірних-пояс альпійських лугів, на крайньому півдні переходять в гірську тундру.
При фізико-географічному районнуванні в основу виділення таксономічних одиниць Південної Америки покладені морфоструктурні особливості регіонів, що пов'язано з характером прояву горизонтальної зональності і висотної поясності. При їх характеристиці враховують вік і генезис літо генної основи та інші компоненти природних ландшафтів.
Великі природні регіони, які об єднані за єдиними геоморфострукткрними ознаками, називаються фізико-географічними країнами. В такій країні природна область може бути виділена і за загальними фізико-географічними особливостями через єдину історію розвитку і за ознакою рельєфу.
Виділення області в гірських країнах ведеться в основному по геоморфоструктурам, які володіють єдиним «спектром» висотних поясів або які лежать в одному висотному поясі. Такими одиницями являються хребет, група хребтів, між гірське плато або обширна депресія.
В Південній Америці виділяють наступні фізико-географічні країни: Льянос Оріноко, Амазонію, Центральні Рівнини, Патагонія, Гвіанське плоскогір'я, Гвіанська низовина, Бразильське плоско гір я, Прекордильєра і Пампінські Сьєри, Карибські Анди і низовини, Північно-Західні Анди, Екваторіальні Анди, Перуанські Анди, Центральні Анди, Субтропічні, Патагонські Анди.

58. Орінокська рівнинна країна: фізико-географічна характеристика.Рівнина утворює широку смугу, що простягається від берегів Атлантичного океану до Амазонії на південному заході. З півдня і півночі її обмежують Гвіанське нагір'я і Карибські Анди.

Рельєф. У рельєфі чітко виражено кілька ерозійних ступенів. Найнижча ступінь — низовина уздовж ріки Оріноко і її приток — лежить майже скрізь не вище 100 м над рівнем океану. Частина її, що прилягає до Атлантичного океану, покрита пісками, зібраними в дюни. Над низовиною піднімаються більш високі ізольовані ділянки висотою 200—300 м, що називають «месами». Вони поширені на півночі і півдні.

Передгірні платоподібні частини, ще вищі ніж меси, називають «п’ємонтами». У деяких місцях їх перетинають кристалічні хребти — сєрри. Поверхня мес і п’ємонтів прорізають глибокі долини найбільших приток Оріноко — Мети, Апуре і Гуавьяре. Долину останньої можна вважати південною границею всього регіону. Часто для всієї рівнини Оріноко вживається назва «Льянос» (від іспанського «льяно» - рівнина). Оскільки, рівнини Оріноко в природному стані являють собою савану, то назва «Льянос», особливо при перекладі на інші мови, часто ідентифікується з поняттям «савана».

Клімат. Головна особливість клімату регіону — сезонність у розподілі опадів. Період дощів продовжується в середньому з квітня по жовтень, сухий період — з листопада по березень. На півночі, куди північно-східний пасат проникає значно раніше, ніж у південні райони, період посухи більш тривалий, дощовий сезон триває всього три літніх місяці. У напрямку на південь при переході до екваторіального режиму опадів тривалість дощового періоду поступово збільшується. Загальна річна кількість опадів на півночі 800 мм, на півдні — до 1000 мм. При цьому протягом усього року переважає температура не нижче +20°С. Середня температура в найбільш прохолодні місяці сухого сезону, коли буває північно-східний пасат, становить приблизно + 25, +26°С, а на початку і в кінці вологого сезону вона доходить до + 29°С.

Місцеве населення Венесуели і Колумбії називає вологе астрономічне літо зимою, а кінець сухого зимового періоду, коли температура уже висока, а дощів ще немає - літом.

Внутрішні води. Поверхню Низьких Льянос дренує річка Оріноко, Високих Льянос і п’ємонтів – найбільші притоки Оріноко – Апуре, Мета і Гуав’яре. Витоки Оріноко знайшли лише у 1951 р, тоді ж було встановлено і точну довжину річки – 2740 км. Оріноко бере початок на південному заході Гвіанського плоскогір’я на висоті понад 1000 м. У середній течії Оріноко прокладає свій шлях через кристалічні породи Гвіанського щита, і, прориваючись через пороги, утворює численні водоспади і перекати. Після впадіння великої лівої притоки Мети пороги зникають і Оріноко стає судноплавною. Там, де у неї вливаються води другої великої лівої притоки – Апуре, Оріноко повертає на схід. Поступово розширюючись, річка тече по південному краю Льянос і впадає в Атлантичний океан, утворюючі величезну дельту площею близько 18 тис. км2. Широкі простори дельти заболочені, вкриті мангровими заростями. Нижче від м. Сьюдад-Болівар глибина Оріноко досягає 30 м, сюди доходять морські пропливи.

У дощовий сезон ріки переповнюються водою і розливаються. У найбільш пониженій західній частині — низьких льяносах — при цьому утворюються суцільні водяні простори, що тягнуться на багато кілометрів. Деякі райони в цей період стають зовсім непрохідними, але зате покращуються умови судноплавства на ріках. Після спаду води залишаються великі болота, що стають вогнищами поширення комах, які розносять тропічну малярію. В період дощів пишно розцвітає рослинність — розростаються і зеленіють злаки, покриваються листям дерева і чагарники.

У сухий період року велика частина водойм міліє, іноді вода у них зовсім випаровується. Цьому сприяють постійні сухі північно-східні вітри, висока температура повітря і завжди ясне небо. Судноплавство на більшості рік стає неможливим.

Природні зони. Рослинність Орінокської рівнини представлена саванами. Для Низьких Льянос характерна волога високотравна пальмова савана або «льянос». Злаковий покрив сягає висоти 1–2 м і складається переважно із бородача і паспалума. Високі Льянос вкриті сухою чагарниковою саваною і ксерофітним рідколіссям, що має назву «монте». Поширені короткі жорсткі злаки (переважно бородач), невисокі деревця і чагарники (мімоза, акація, чапарро), які скидають листя на час сухого сезону або володіють щільним шкіряним листям, колючками, шипами і голками. Характерні також сукуленти – кактуси і агави.

У менш заселених і освоєних частинах рівнини Оріноко ще можна зустріти характерних тварин тропічної Південної Америки. Там водяться хижаки — пума і ягуар, які полюють на пекарі й інших травоїдних тварин, а також викрадають домашню худобу. У болотистих заростях вздовж рік зустрічається тапір, на відкритих просторах саван живуть мурахоїди і броненосці. Для саван характерні будови термітів, багато й інших комах, що особливо розмножуються в сухий період.

59.Характеристика Амазонської низовинної країни Південної Америки.

Географічне положення. Найбільша низовина на Землі, площа понад 5 млн км ². Розташована в Південній Америці. Межі Амазонії чітко окреслені схилами Бразильського і Гвіанського нагір'їв і східним підніжжям Анд.

Геологічна будова і рельєф. Основну частину її території займає величезна алювіальна рівнина Амазонки, що утворилася з злилися між собою обширних платформних синекліз, заповнених морськими і континентальними опадами.

Західна Амазонія - дуже широка (до 1600 км), плоска і низька рівнина. Східна Амазонія (на схід від гирл Ріу-Негру і Тапажос) значно вужче (до 350 км), по краях виходять морські палеозойські і кристалічні докембрійські породи, а осьова частина випробувала недавні опускання. У зв'язку з цим поверхню розчленована сильніше, зустрічаються останцеві височини заввишки до 350 м, річки врізані глибше, гирла мають естуарний характер, долини більш прямолінійні, але в руслах багато порогів

Віссю регіону є Амазонка, несе свої води від підніжжя Анд в Атлантичний океан дещо південніше екватора і збирає свої притоки з обох півкуль. Довжина (від головного витоку - р. Мараньйон) 6,4 тис. км, від витоку Укаялі - понад 7 тис. км. У західній частині низовини, приблизно до впадіння в Амазонку її найбільшої притоки - Мадейри, річкові долини майже не врізані в поверхню і вододіли між ними слабко виражені в рельєфі. Могутні товщі алювіальних накопичень вздовж річок постійно поповнюються під час щорічних розливів. На сході стародавній фундамент материка підведений і залягає порівняно близько до поверхні. З цим пов'язане загальне підвищення місцевості до 200 - 250 м над рівнем моря і більш глибоке врізання річкових долин, в яких оголюються кристалічні породи гондванського фундаменту. У гирлової частини Амазонки долина знову розширюється, переходячи в обширну дельту, частково затоплену. У межах дельти ріка сильно гілкується і утворює справжній лабіринт рукавів, проток і озер. Між головним руслом Амазонки і її древнім рукавом Пара розташований найбільший на Землі острів, який омивається прісними водами, - Маражо.

Особливості Амазонки та її приток.

Довжина (від головного витоку - р. Мараньйон) 6,4 тис. км, від витоку Укаялі - понад 7 тис. км. Амазонку живлять численні притоки, вона має рясне дощове живлення. Близько 20 з приток - великі річки, що мають довжину 1500-3500 км. Найбільш значні притоки праворуч - Укаялі, Журу, Пурус, Мадейра, Тапажос, Шингу, Токантінс (впадає в Пару), зліва - Напо, Іса, Япура, Ріу-Негру. Вони швидко збільшують водність Амазонка: після злиття з Укаялі ширина річки близько 2 км, в середній течії до 5 км, в нижньому 15-20 км, перед гирлом 80-150 км; глибина річки в середній течії близько 70 м, у м. Обідуса до 135 м, в гирлі 15-45 м. П

Амазонка має складний і своєрідний режим. Вона повноводна протягом усього року. Праві притоки, басейни яких розташовані в Південній півкулі, і ліві з водозборами в Північній півкулі зважаючи різночасності випадання дощів мають паводки, що проходять в різні пори року: праві притоки - з жовтня по березень (літо Південної півкулі), ліві - з квітня по жовтень (літо Північної півкулі). Тому сезонні коливання стоку згладжені. Південні притоки мають велику водоносністю; в травні - липні вони викликають на Амазонка найвищі підйоми рівня води і найбільші розливи.

Кліматичні умови. Амазонська низинна країна розташована в межах екваторіального кліматичного поясу, та в субекваторіальному. У середній і західній частинах Амазонії клімат типово екваторіальний з двома періодами особливо рясних дощів з лютого по червень і з жовтня по січень. На північній і південній околицях Амазонії періоди рясних опадів зливаються в один, відповідний льоту кожного півкулі. Вологий період року там дуже тривалий, під час сухого сезону опади теж випадають, хоча кількість їх помітно знижується. Найбільш тривалий посушливий період буває схід від міста Манаус, де взимку дме пасат південної півкулі. З грудня по травень там йдуть рясні дощі і відносна вологість повітря досягає 95%, з червня по грудень кількість опадів і відносна вологість повітря значно менше. Для всієї Амазонії характерна висока і рівномірна температура з невеликими сезонними відмінностями. Дуже сильної спеки не буває, але навіть температури 24... 27 ° С люди важко переносять через високу вологість повітря і відсутності нічної прохолоди. Дощі випадають зазвичай у вигляді сильних і тривалих злив у другій половині дня, а ввечері і вночі наступає ясна погода. Ці кліматичні особливості сприяють розвитку вологих тропічних лісів з їх різноманітною і буйною рослинністю.

Рослинність та тваринний склад. Природна зона Амазонії визначена як зона вологих екваторіальних лісів – сельва. Склад і зовнішній вигляд вологого тропічного лісу Амазонії вражає багатством. Великий вплив на рослинність надають періодичні розливи Амазонки та її приток. У зв'язку з цим на низовині виділяються різні типи лісової рослинності. Найменш багата рослинність вздовж річок на довгостроково затоплюваних територіях. Вони зазвичай позбавлені грунтового покриву і покриті тонким мулом, який обволікає стовбури дерев до висоти декількох метрів. Рослинність низовин, що піддаються тільки короткочасного і нерегулярного затоплення, трохи багатше видами. Грунтовий покрив складається з тропічних болотних (латеритні глейовими) грунтів, на яких розвиваються густі чотирьох-, п'ятиярусний лісу. Основний фон в цих лісах зазвичай утворюють пальми, зустрічаються представники сімейств бобових, фікусових і молочайних (гевея), каучуконос, багато папоротей, бананових і бромелієвих. Особливою пишнотою і різноманітністю видів відрізняються лісу незатопляемих вододільних просторів. У цих районах сформувалася потужна червоноколірні латеритні кора вивітрювання, яка служить материнською породою для опідзолених червоно-жовтих ферраллітних грунтів. Достаток видів рослин украй велика, але число особин, що відносяться до одного виду, зазвичай незначно. Характерне дерево верхніх ярусів - бертолетія, гігантські Сейби, пальми, лаврові, мирт, бобові. Тваринний світ. Хоча тваринний світ Амазонії в цілому дуже багатий, все ж в незайманих лісах такий достаток не впадає в очі. Переважають птахи і комахи, плазуни та земноводні. Налічують до 2000 видів риб, у тому числі хижі піраньї; великі ссавці, плазуни.

60.Фізико-географічна характеристика Бразильської плоскогірної країни.

Географічне положення. Бразильське плоскогір'я займає більшу частину сходу Південної Америки від 3 до 35°пд.ш., переважно у Бразилії, південь — в Уругваї, на південному заході його край заходить в Парагвай і Аргентину. Дуже піднятий Сході і південному сході над узбережжям в Атлантичному океані. Найвища точка над рівнем моря - р.Піку-да-Бандейра, найвища вершина Бразильського плоскогір'я й навіть Бразилії. Висота 2890 м. Перебуває у масиві Капарао, між низов'ями річок Паранаіба і Ріу-Досі. Складена гнейсами. Схили вкриті вологими тропічними лісами. На півночі до Амазонської низовини і південному заході до Лаплатської низовини плоскогір’я пологого нахилено. На північному-заході різко обривається.

Дата добавления: 2015-05-24