Мистецтво незалежної України

Вкажіть, для якого з препаратів кількісне визначення методом нітритометрії проводять після попереднього відновлення нітрогрупи?

а) Левоміцетину

б) Сульфацилу натрію

в) Сульфадимезину

г) Норсульфазолу

д) Аніліну

297. Укажіть, який метод застосовують для кількісного визначення левоміцетину:

а) Меркуриметрія

б) Комплексонометрія

в) Хроматометрія

г) Аргентометрія за методом Мора

д) Поляриметрія

298. Укажіть, який метод застосовують для кількісного визначення левоміцетину:

а) Куприйодометрія

б) Хроматометрія

в) Перманганатометрія

г) Комплексонометрія

д) Поляриметрія

299. Виберіть, який індикатор застосовується при куприметрії левоміцетину:

а) Мурексид

б) Крохмаль

в) Фенолфталеїн

г) Метиловий оранжевий

д) Кристалічний фіолетовий

300. Укажіть аналог хлорамфеніколу:

а) Левоміцетин

б) Тетрациклін

в) Пеніцилін

г) Хлоропірамін

д) Стрептоміцин

(навчальний посібник)

За ред. проф. Анучиної Л.В.

Харків 2007

Рекомендовано до друку кафедрою культурології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Протокол № 5 від 11 січня 2007 р.

Рецензенти:

доктор мистецтвознавства, професор Харківського державного університету мистецтв ім. І. Котляревського Рощенко О.Г.;

доктор філософських наук, професор Університету цивільного захисту України Рябініна О.В.;

кандидат філософських наук, доцент Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Стасевська О.А.

Автори:

кандидат філософських наук доцент, професор Анучина Л.В. (керівник авторського колективу)

кандидат філософських наук Бурлука О.В.

кандидат мистецтвознавства, доцент Немцова В.С.

кандидат філологічних наук, доцент Пивоваров В.М.

кандидат мистецтвознавства, Савченко Г.С.

кандидат мистецтвознавства, доцент Уманець О.В.

Зміст

Передмова

1. Духовна культура України в умовах сьогодення

2. Художні процеси в сучасній Україні

2.1 література

2.2 театр, кінематограф, телебачення

2.3 музика

2.4 образотворче мистецтво

Висновки

Література

Передмова

Культура України поступово і все впевненіше розкриває себе в системі світового культурного процесу. Відмова від культурних орієнтирів, що визначали українське життя в радянську добу, обумовила прагнення утвердження нових духовних ідеалів, стимулювала пошуки шляхів духовно-культурної самоідентифікації українського народу. Проте бажання відродити національну культуру не досягло помітних успіхів і до цього часу. З одного боку, це пов’язано із загальним кризовим станом, в якому опинилася світова культура ХХ ст., з іншого – спричинено невизначеністю фундаментальних настанов стосовно змісту і спрямування культурних змін у країні. Нарешті, складність втілення ідей духовного підйому країни пояснюється процесом глобалізації, завдяки якому, як підкреслюють культурологи, національні культури можуть досягати значних здобутків й можуть капітулювати перед духовними стандартами найбільш цивілізаційно розвинених країн.

Наслідки визначених процесів проявляються у втраті сталих орієнтирів у культуротворенні, постійній зміні пріоритетів у системі ціннісних пошуків. До того ж слід додати, що проблеми культури багатьма державними і політичними діячами України вважаються недостатньо суттєві в порівнянні з економікою, підвищенням добробуту населення тощо. Хоча про потребу культурного відродження в Україні не говорить сьогодні тільки лінивий, насправді все залишається на рівні розмов. Як і раніше, культуру пов’язують тільки з галуззю, якою опікується Міністерство культури і туризму, а можливість її вдосконалення бачать в одному ракурсі – в збільшенні фінансування закладів, підпорядкованих цьому Міністерству. Звичайно, це не може забезпечити істотних перемін духовного світу суспільства.

Сучасні українці й це, на жаль, їх значна частина, насамперед, переймаються питаннями поліпшення матеріальних умов життя, відкладають на «потім» або відмовляються взагалі від того, що стосується їх духовного життя, втрачають навички духовного самовдосконалення, не використовують можливості їх формування. Загальнолюдські норми моралі перестають слугувати фундаментом людських діянь, макіавеллівський принцип «мета виправдовує засоби» все більше набуває сили в нашій повсякденності, утверджується як норма життя. В суспільстві нагальним постає завдання актуалізації культурних цінностей, але вирішення його на сьогодні залишається на рівні констатації такої потреби.

Розмову про культурні процеси в незалежній Україні не можна зводити тільки до визначення больових точок. Національна культура на теперішній час наповнюється такими цінностями, які надають їй нових змістів, формують її нове обличчя. Слід підкреслити, що головним досягненням української культури є те, що людина отримала можливість вільно й самостійно обирати цінності, які будуть покладені в основу її життя. Вектор цих цінностей у суспільстві дуже широкий, їх функціонування не має обмежень, тому питання їх розпредметнення самостійно вирішується людиною. У роки незалежності робиться спроба визначити ті головні, фундаментальні основи, які становлять сутність національної культури, без яких вона втрачає свій сенс. Серед них провідне місце посідає мова, проблема якої постала в Україні вже в перші роки незалежності. Водночас значна увага приділяється питанням повернення в культурний простір України цінностей, які в тоталітарному суспільстві були незатребуваними. До таких належать: почуття національної гідності, звернення до національного досвіду, відродження національних святинь тощо. Велику роль у зміцненні вітчизняної культури відіграло повернення в життєву буденність релігійних моральних норм, що обумовило її збагачення духовністю.

Наведені приклади, як й багато не згаданих культурних фактів є свідченням того, що зміни в культурі незалежної України відчутні, вони не можуть бути не поміченими. Це стосується й українського мистецтва.

Мистецьке життя країни характеризує, перш за все, його інтенсифікація. Художня ситуація сьогодні нагадує перше десятиріччя ХХ ст., коли буквально стався вибух в українському мистецтві. Це підтверджує збільшення кількості тих людей, для кого художня творчість стає професією, поява численних художніх об’єднань, що активно пропагують і розповсюджують твори своїх членів, поширення фестивальної, виставкової, концертної діяльності тощо. Активізація мистецького життя стимулює існування безлічи художніх стилів і течій, які з’являються на теренах України. Модерністські і постмодерністські світоглядні настанови, що ними захоплюються мистецькі кола України, породжують стильове розмаїття, призводять до відмови від класичного мистецтва й розповсюдження альтернативних йому творів. Перед творцями, споживачами художніх проектів постає завдання оволодіння новою мовою, новим матеріалом, новими виражальними засобами тощо, які покладені в основу творення. Для більшості споживачів вони залишаються не сприйнятливими, емоційно-почуттєвий відгук на них відсутній, тому спілкування з новим мистецтвом обмежено, потреба в ньому незначна.

Як і в усьому світі, головний акцент у сучасному художньому процесі України робиться на професійному мистецтві. Самодіяльна художня творчість відходить на другий план, її розвиток позбавлений стимулювання як матеріального, так і морального. Тільки ентузіазм окремих керівників, їх турбота про талановитих людей дозволяє зберігати і вдосконалювати досвід залучення до художньої діяльності представників усіх верств населення. Завдяки цьому з’являється можливість виявити тих, хто буде гідним представляти і професійне мистецтво. Прикладом може слугувати піклування про студентську художню самодіяльність ректорату Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Виважена й послідовна політика керівників цього навчального закладу створила належні умови не тільки для роботи самодіяльних студентських колективів, але й для досягнення ними високого рівня майстерності – на базі Палацу студентів академії працюють і мають успіх, здобули визнання мистецького загалу і глядачів Народна хорова чоловіча капела, учасниками якої є більш як 200 студентів, жіночий хор, жіночий вокальний ансамбль, ансамблі народного, бального і сучасного танцю та ін. У театрі пісні беруть участь студенти, які завдяки обдарованості перемагають у конкурсах і фестивалях професійних виконавців – студентка академії Н. Білоусова удостоєна Гран-прі Міжнародного конкурсу естрадної пісні імені К.І. Шульженко (м. Харків), студент С. Замицький – переможець Всеукраїнського вокального конкурсу вокалістів імені А. Солов’яненка (м. Донецьк), студентка Н. Орлова посіла I місце в чемпіонаті України з сучасних танців (м. Суми) тощо.

Студенти академії за підтримки ректорату направляються на навчання в Харківському державному університеті мистецтв імені І.П. Котляревського (В. Житкова, тріо бандуристок «Яворина» та ін.). Професійні художні здобутки багатьох виконавців високо оцінені: тріо бандуристок «Купава» (Т. Слюсаренко, О. Гізімчук, Ю. Меліхова) мають почесне звання заслужених працівників культури України, О. Подус, В. Скрипчук – заслужених артистів України. Наведений приклад можна вважати й виявленням тенденції розвитку мистецтва сучасної України – поєднання професійних і самодіяльних начал у художній діяльності, досягнення митцями-аматорами такого високого рівня майстерності, що виводить їх за межі самодіяльності. З іншого боку, у цьому процесі спостерігаються й негативні начала: спеціальна підготовка митців, і передусім, виконавців, переживає складні часи, тому що вихованці спеціальних навчальних закладів не витримують конкуренції в сучасному художньому процесі.

До цього слід додати, що проблеми, які пов’язані з розвитком самодіяльного і професійного мистецтва, з популяризацією досягнень митців, найактивніше і найплідніше розв’язуються на регіональних рівнях. Підтвердженням цього утвердження є той факт, що більшість художніх проектів виникає і реалізується саме в регіонах, від яких залежить, крім всього іншого, і створення умов для діяльності митців, і стимулювання їх діяльності, і визнання їх здобутків тощо. Як приклад, можна назвати Харків, в якому проводяться такі засади, як Харківські асамблеї, конкурс вокалістів «Алчевський. Дебют»», конкурс виконавців на народних інструментах імені Гната Хоткевича, фестиваль «Шельменко вітає», фольклорний фестиваль «Сьогодні Купала, завтра Івана», фольклорний фестиваль «Покуть» та ін., створені галереї «АВЕК», «Муніципальна галерея», обласна художня галерея «Мистецтво Слобожанщини» тощо, засновані щорічні премії, якими визначаються здобутки митців тощо.

Українське мистецтво за роки незалежності країни збагатилося новими явищами, наповнилося стильовим розмаїттям, органічно увійшло в сучасне світове художнє життя, посіло в ньому помітне місце.

Автори посібника зробили спробу узагальнити ті процеси, які тривали в культурному житті України, починаючи з 90-х років ХХ ст., коли країна стала незалежною. На зразках цінностей тих видів мистецтва, які більш глибоко і повно віддзеркалюють стан і особливості духовних і зокрема художніх процесів в Україні (література, театр, кінематограф, телебачення, музика, образотворче мистецтво), розкриваються особливості змін у професійній художній творчості. Великий обсяг фактографічного матеріалу й практична відсутність фундаментальних наукових розвідок ускладнили роботу, але й значною мірою викликали потребу в ній.

Основою для висвітлення питань про сучасне українське мистецтво слугували періодичні видання, в яких аналізуються події художнього життя країни, розглядаються творчі здобутки окремих митців, простежуються тенденції розвитку окремих видів мистецтва. Досить важливими для авторів були матеріали часописів «Українська культура», «Політика і культура», «Український театр», «Березіль», «Народна творчість та етнографія», «Київське музикознавство», «Музика», «Бандура», «Образотворче мистецтво», «Музейний провулок», «Художники України» тощо. Ці джерела, сподіваємося, будуть корисними й цікавими також для тих, хто захоче глибше ознайомитися з мистецькими творами, що з’явилися в незалежній Україні, з тенденціями розвитку українського мистецтва. Звичайно, автори не претендують на вичерпність матеріалу, повний і глибокий аналіз усіх процесів, які, власне, характеризують українське мистецтво. Усвідомлюємо, що це лише одна із перших спроб узагальнення.

Сподіваємося, запропонована праця стане в нагоді як для студентів, які вивчають навчальні дисципліни, пов’язані з аналізом культури України, так і для тих, хто цікавиться питаннями мистецтва доби незалежності.

1. Духовна культура України в умовах сьогодення

Коли мовиться про культуру як феноменальне явище, то завжди звертається увага на її постійну еволюцію, змінність. Цей процес може бути повільним, тривалим, бурхливим і, навпаки, інтенсивним, що характеризується швидкими змінами ціннісних орієнтирів і духовних спрямувань. Сучасна українська культура переживає часи істотних змін, вона сповнена процесами самоідентифікації, оновлення духовних ідеалів, відродження національних святинь.

Політика перебудови, гласності й демократизації в СРСР розпочата наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст., в Україні вплинула на всі сфери життя. Духовне життя років перебудови в країні характеризувало звернення до власної історії, нові відкриття національної спадщини. Саме в цей час почали дискутувати про походження українців, про значення, роль і місце в національній історії гетьмана Івана Мазепи, сутність та діяльність Центральної Ради тощо. Уперше з’явились публікації про голодомор 1932 – 1933 рр., та інші важливі для України події. У країні почали друкувати раніше заборонені літературні твори, на екранах демонструвалися художні кінофільми, що багато років пролежали на полицях спецфондів, до життя поверталися творчі здобутки діячів культури, несправедливо „забуті” Радянською владою, встановлювалися контакти з діаспорою. Активну й плідну роль у підвищенні національної самосвідомості, збагаченні національної культури відігравав створений Народний Рух України.

Загалом "перебудову" та першi роки української незалежностi можна схарактеризувати як роки романтичних сподівань, віри у власну самодостатність, у зліт національної культури. Водночас очевидним був застій i наявність симптомів розпаду радянської централiзованої, одержавленої „культури як галузі”, спричинені глибокою економiчною кризою (держава не в змозі була утримувати інфраструктуру цієї галузі хоча б на колишньому рiвнi, не кажучи вже про подальший її розвиток). Помiтним було також збайдужiння посткомунiстичної панівної елiти до культури, котра, як і минулі роки, визначалася тільки як засіб iдеологiчної «обробки» населення.

Процеси трансформацiї у сфері духовного життя України тривали здебiльшого стихiйно, в умовах iнерцiйної, непослiдовної полiтики держави, практично за вiдсутностi єдиної регiональної полiтики. Проблеми культури для державних діячів були другорядними, більш того, останні не мали чiткого уявлення про сутність культури, про її структурні складові. У державі панувала й дотепер продовжує панувати думка, нібито проблеми культури можна розв’язати звичайним збiльшенням бюджетних асигнувань культурно-освітніх і мистецьких закладів, мистецьких проектів тощо. Саму культуру вважали, як і досі, галуззю, яка підпорядкована Міністерству культури України (сьогодні – Міністерство культури і туризму України – чого варта одна назва). Власне, стає зрозумілим, що зміни, які уряд незалежної України здійснював у сфері культури, певною мірою продовжили те, чим опікувалася Радянська влада, включаючи і її методи керівництва.

В той же час процес розбудови самостійної держави в Україні сприяв створенню принципово нових умов для еволюції національної культури і всіх її компонентів. Сформувалася й утвердилась нова соціальна і культурна ситуація, яка зумовила формування нової соціокультурної реальності. Однією з головних особливостей нової соціокультурної дійсності стало те, що суспільство опинилося в стані перелому, зміни типу організації існування. Тоді почалося утвердження суспільства, яке називають посттоталітарним суспільством. Радикальне реформування активно утверджувало нову культурну реальність, якій притаманні інші стосунки між людьми (як суб’єктами культури), нові умови життя (серед них і матеріальні), нова система цінностей, норм і правил, інші культурні потреби й засоби їх задоволення.

Культура України часів незалежності поступово перетворювалася на плюралістичне, різноманітне явище. У неї, як і в усіх культурах перехідних суспільств, втрачається визначеність і чіткість критеріїв оцінки цінностей, посилюється відносність самих цих критеріїв, виявляється неспроможність суспільства розрізняти „культурне” і „некультурне”. Крім того, у цей час постає проблема культурної орієнтації громадян, зокрема, молоді, оскільки загальновизнані цінності втрачають свою значущість, а натомість з’являються такі цінності, які донедавна кваліфікувались як цінності антикультури. Суспільство втрачає еталонні зразки культури, в ньому проходить пошук нових культурних парадигм.

Слід відзначити, що на теперішній час в Україні вже доволі повно сформувалися риси нової культурної реальності, розкрилася роль національної культури як одного із чинників зміцнення державності й утвердження національної ідентичності. Національна самодостатня культура перетворюється на критерій і мірило оцінки характеру та якості змін суспільства, сучасна соціально-культурна реальність своєю суттю має національно-культурне осердя, стає для неї тим струменем, який її живить і стимулює.

Зміни суспільної свідомості пов`язані зі змінами форм власності, з формуванням нових виробничих відносин, народженням нових соціальних груп, вони відбиваються в психології, моралі, людських взаєминах, формах буття, стилі і способі життя тощо. Нові ціннісні орієнтації відзначаються здебільшого споживчим характером, через що намітилася тенденція на відверту експлуатацію „новими українцями” наукового, економічного й культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в його розвиток. Спостерігається соціальна нерівність у доступі до цінностей культури, що є досить показовим для освіти, де формується розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів, з’являється значна кількість навчальних закладів, зорієнтованих на платну освіту. В Україні виникають і поширюються явища, які сприяють деформації традиційної української ментальності, спричиняють упровадження в життя моралі і психології зверхності одних (багатих) та приниженості інших (бідних і незабезпечених), стимулюють поширення цінностей, які не відповідають загальнолюдським нормам.

Таким чином, культура періоду незалежності значною мірою диференціюється, їй притаманна наявність великої кількості субкультур, у ній активізуються прояви контркультур.

Усі культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору, який базується на негативному ставленні до тоталітарного режиму, але не визначився в моделі, яка буде впроваджена в життя на перспективу. За таких умов зміни соціальних орієнтацій та ідеалів, серед них і культурних, відбуваються суперечливо й болісно, бо одна частина суспільства віддає перевагу минулим – соціалістичним цінностям, інша обирає для себе цінності західноєвропейської цивілізації та її культурні пріоритети, третя взагалі не визначалися у своєму виборі.

Така перехідна межовість, невизначеність обумовили відсутність головного напряму в еволюції культури, її визначальних начал, спричинили роз’єднання функціональних елементів культури, втрату скоординованості її компонентів. Ці процеси супроводжує переоцінка духовних цінностей, формування їх нової ієрархії, а також позбавлення культури від ідеологізаційної залежності.

Стан української культури років незалежності багато в чому обумовило загострення господарчої кризи, процеси трансформації господарчого та суспільного життя, спад виробництва, бюджетний дефіцит, безробіття тощо. Це все багато в чому обмежило можливості людини як у матеріальному життя, так і духовному. З іншого боку, саме ці обставини потребують від неї ділової ініціативності, самостійності, творчих пошуків. До того ж утворена в Україні суспільна ситуація сприяла встановленню більш відкритих взаємовідносин суспільства із зовнішнім світом, що, звичайно, збагачує українську культуру здобутками культури зарубіжних країн. Але, незважаючи на такі обставини, держава та органи мiсцевого самоврядування насправді продовжують керуватися здебільшого засадами адмiнiстративного управлiння окремими соціальними інститутами культури і обмежуються їх бюджетним утриманням. Новий підхід до визначення сутності, форм і методів культурної політики держави до сьогодні не сформовано. Через це в Україні існує потреба в розробці концепції розвитку національної культури і шляхів її реалізації. Водночас актуальним є і визначення пріоритетних питань у системі культури, вирішення яких забезпечить її суттєві зміни, сприятиме збереженню самобутності та самостійності.

В Україні поширена думка, що відбувається процес відродження національної культури, який характеризується культурним підйомом. Насправді ж це суперечить дійсності: українська культура опинилася в складному становищі, як і в цілому світова культура, яке можна схарактеризувати як кризове. Це обумовлено, передусім, процесами глобалізації культури, яка, з одного боку, сприяє входженню української культури у світовий культурний контекст і, як результат, віддзеркалює в ній всі тенденції, позитивні і негативні, притаманні світовій культурі, з іншого – ставить на перший план проблему збереження її самобутності й незалежності.

У цьому контексті важливо підкреслити значущість спадщини для національної культури. У незалежній Україні активізувався процес звернення до історико-культурних реалій минулих віків та їх відтворення й успадкування в сучасній духовній ситуації. Елементи стародавнього способу життя, народні звичаї, навіть язичницькі вірування, християнські духовні норми, етичні й естетичні настанови минулих часів стають базовими для духовного життя українського суспільства, що є проявом закономірностей еволюції національної культури – неперервності культурного життя окремої людини, суспільства і всього людства в цілому. Велику роль в цьому відіграла створена в часи незалежності Комісія з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України, головою якої призначено академіка П.Т. Тронька, а також Всеукраїнський фонд відтворення пам`яток, який повинен був розробити й затвердити довгострокову Державну програму відтворення визначних пам`яток історії та культури. До рішення проблем національної спадщини були залучені провідні науково-дослідні організації України, зібрані пропозиції щодо відтворення пам`яток від обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, уряду Автономної Республіки Крим. Відтак фахівці інституту ''Укрпроектреставрація'', Управління охорони та реставрації пам`яток містобудування і архітектури Держбуду України підготували реєстр пам'яток iсторiї і культури. Були проведені й інші заходи. Робота в цьому напрямку триває й дотепер.

Диференціація культури сучасної України обумовлена регiональними вiдмiнностями, які склалися через рiзні iсторичні долі окремих українських земель, пов’язані з процесом тривалого й складного шляху формування нацiї та нацiональної територiї, виникли у зв`язку з багатоетнічним складом населення країни, наявністю в країні значної кількості національних меншин (за переписом 1989 року, українці становлять 72,7 % всього населення, 22,1 % – росіяни й 0,9 % – євреї, в Україні живуть також бiлоруси, молдавани й румуни, болгари, поляки, татари, угорцi тощо. Водночас соцiологiчнi дослiдження останнiх рокiв показали, що соцiально-етнiчний склад населення України набагато складнiший, ніж за результатами перепису). Це потребує створення оптимальних умов для розвитку всіх національних культур, їх рівноправної співдружності, відкритості, врахування особливостей культурної ситуації в кожному регіоні. Надзвичайно важливою є проблема зорієнтованості всіх національних культур, всіх регіонів на духовне піднесення України, зміцнення її державності, утвердження культурної цілості країни.

Національно-культурне самопізнання тісно пов’язане з подоланням стереотипів визначення української культури як культури вторинної, провінційної. Велику роль в цьому процесі відіграє мова, тому що в системі будь-якої національної культури вона є її цементуючою основою. Засноване 1989 року „Товариство української мови імені Т. Шевченка” було покликано підвищити роль і значення української мови в повсякденному житті, сприяти всебічному розвитку, оберігати її чистоту й самобутність. У Конституції України українська мова визначена державною мовою. Але життя виявило багато труднощів на шляху до впровадження державної мови в повсякденність. Останні роки мовне питання перетворилось деякими політиками на розмінну монету, почало використовуватися для розмежування людей, для того, щоб досягнути своєї політичної мети, задовольнити власні інтереси. Мовна проблема в Україні вважається однією з найгостріших, від її розв’язання залежить збереження самобутності національної культури. У зв`язку з цим слід враховувати, що самі по собі законодавчі заходи, спрямовані на виконання статей Конституції України стосовно мовних питань, не будуть мати позитивного результату, якщо суттєво не зміниться вся система інститутів культури. Мовну проблему можна розв’язана тільки в процесі послідовного впровадження принципу демократизму. Слід підкреслити, що на підвищення статусу української мови повинна працювати вся система державної політики, спрямована на збереження і розвиток культури взагалі. Вона може бути зреалізована також і через систему освіти.

Освіта є одним із важливих інститутів культури, який визначає її зміст і спрямування, стимулює розвиток. Від перших років існування незалежної України постало питання реформи освіти. Головне завдання освітянської системи – виховання творчої особистості, яка забезпечить підйом у країні, може бути конкурентноспроможною у світовому просторі. Незважаючи на економічні труднощі, в Україні створена та реалізується програма реформування системи освіти, її інтеграція в міжнародну освітню систему, зорієнтованість на задоволення потреб суспільства як загальнокультурного плану, так і фахово-професійного. У країні плідно працюють авторські школи, середні навчальні заклади з ранньою профілізацією – гімназії та ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. З 2000 року середня загальноосвітня школа, перейнявши західноєвропейський досвід, запровадила 12-річне навчання і 12-бальну систему оцінювання знань учнів. Разом з тим реформа середньої школи виявила численні труднощі, які пов’язані, передусім, з недоукомплектованістю шкіл якісними навчальними посібниками, з повільною зміною змісту освіти, з руйнуванням практично всієї системи професійно-технічного навчання і таке ін. Реформування вищої освіти нерозривно пов`язане з підвищенням її статусу й рівня. Для цього в Україні запроваджена система акредитації вищих навчальних закладів. Провідним навчальним закладам надається статус «національний». Наприклад, цього статусу удостоєні Київський університет імені Тараса Шевченка, університет “Києво-Могилянська академія”, Харківська юридична академія України імені Ярослава Мудрого та ін. Окрім державних, з'являється також багато приватних вищих навчальних закладів. Загалом кількість навчальних закладів різного рівня акредитації зросла в країні майже удвічі. Вища школа України поступово входить до Болонського процесу, прагне визнання у світовій освітній спільноті.

Роки незалежності сприяли поширенню контактів з різними країнами, а отже, як вже підкреслювалось, створили умови для входження української культури у світовий культурний контекст. Значну роль у цьому процесі видіграли численні міжнародні фонди, спільні проекти, громадські організації, різноманітні національно-культурні об’єднання тощо. Україна непомітно, але достатньо активно увійшла і в процес глобалізації. Це, звичайно, стимулювало пошуки шляхів зміцнення національної самобутності. Водночас процес глобалізації спричинив небезпеку для розвитку української культури, став загрозою її розчинення в потужніших культурних системах. Одним із прикладів такого негативного вияву глобалізації є книговидавнича справа країни. Її криза розвивалася повільно і спочатку їй ніби нічого не загрожувало – у роки перебудови стався справжній вибух видавничої активності, передусім у періодиці. У 90-х роках з’явилося багато малих недержавних видавництв, приватних книготорговельних фірм, приватних поліграфічних підприємств із сучасним обладнанням тощо. Через те, що держава їх не фінансувала, вони були зорієнтовані на ринковий попит, а це врешті-решт призвело до видання і поширення літератури зовсім не класичного характеру – приватні книготорговці у власній діяльності не цікавилися питаннями ціннісного значення літератури. Ліквідація в 1992 році державного об’єднання „Укркнига” прискорила поширення видання й продаж комерційної книгопродукції. Здебільшого в асортименті друкованої продукції почала переважати завезена з Росії та місцева російськомовна розважальна література, а також різноманітна популярна фахова література: словники, посібники-поради з бізнесу, медицини, релігії, куховарські книги тощо. Україномовна й ціннісно-значуща література, зокрема класична, на книжковому ринку України постійно зменшувалася й продовжує далі зменшуватися. Цьому сприяло й небажання держави звільнити видавців від податків. Суттєвим є те, що державна книговидавнича галузь, а також система книготоргівлі України не змогли швидко пристосовуватись до нових умов існування, були схильні до технологічної та управлінської відсталості й неповороткості, не мали досвіду роботи в умовах ринкової конкуренції. Економічна криза, що супроводжувалась величезною інфляцією й падінням реальних доходів населення, зокрема тієї суспільної групи, яка була традиційним споживачем української книги, призвела до зниження попиту на неї. До того ж скоротилося фінансування мережі державних бібліотек, практично припинилося поповнення їх фондів, зменшилась кількість бібліотечних закладів. Врешті-решт українська книга виявилася неконкурентоспроможною в порівнянні з розважальним телебаченням, відео, CD-ROMами, а останнім часом – з Інтернетом. У житті пересічного громадянина книга втратила свою значущість, стала незатребуваною. Кількість постійних покупців книги сьогодні не перевищує 100 – 120 тисяч, навіть центральні та районні бібліотеки не одержують передплатні видання та не поповнюють фонди новою літературою.

Важливе місце в системі української культури завжди посідала й посідає наука. Наукові досягнення України – це її потенціал і візитна картка. Для країни завжди був характерним розвиток усіх основних галузей і напрямів науки, і серед них існував ряд пріоритетних, в яких вітчизняні вчені традиційно займали передові позиції. Це – матеріалознавство, електрозварювання, механіка, космічні науки та ін. За останні роки науковцями розроблені нові схеми ракетних двигунів, створені інструменти для монтажних і ремонтних робіт у відкритому космосі та ін. Значних успіхів досягли вчені в галузі молекулярної біології, генної інженерії, фізіології. Медики, завдяки науковим дослідженням, відкрили нові методи лікування атеросклерозу, інфекційних захворювань. Наукові досягнення дають змогу брати участь у таких значущих міжнародних програмах століття, як, наприклад, космічних програмах “Морський старт”, “Глобалстар”, “Спектр”, “Марс-96”, “Шатл-97”, “Океан”, “Природа”. Учені багато зробили, щоб запрацювала національна українська станція в Антарктиді. Водночас реструктуризація управління економікою, перехід підприємств у приватну власність, їх збитковість негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. До того ж істотно скоротилося державне фінансування науки. Погіршення умов життя й праці спричинило виїзд у 1992 – 1996 рр. за кордон значної кількості наукових співробітників. І цей процес триває й досі. Разом з тим, незважаючи на економічну кризу, брак коштів і від’їзд спеціалістів, науковий потенціал України залишається високим, він спроможний збагатити світову науку, імена її вчених відомі в науковому світі.

Роки незалежності країни відзначаються активізацією релігійного життя. Докорінна трансформація суспільства сприяла тому, що суттєво зросла кількість тих, хто увірував у Бога, звертаючись до нього як до захисника, як до того, хто допоможе подолати труднощі, укаже шлях до істини й гідного існування, об`єднає для розв’язання життєвих проблем. Підвищення ролі релігії в житті українців розпочалося наприкінці 80-х років ХХ ст. і набуло великої ваги після проголошення незалежності. Суттєво змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті й віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Релігійне життя в сучасній Україні є строкатим з погляду існування різних релігійних конфесій: за станом на 1 січня 2000 р. в країні діяло близько 22 тис. релігійних організацій, які належали до 80 конфесій, течій і напрямів. Серед них провідну роль відіграє православна церква. На жаль, в ній стався розкол й утворилися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква. Це роз`єднало православних віруючих, негативно вплинуло на духовну атмосферу суспільства. В країні відновлено діяльність Української греко-католицької церкви, крім того, функціонує римсько-католицька церква, існує 32 напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, ієговісти тощо), розповсюджені общини іудеїв, активізувалася діяльність ісламської конфесії, поширені нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти тощо) та ін. Релігійні общини мають свої приміщення для служіння, свою паству. На жаль, активізація релігійного життя не забезпечила об’єднання населення, не досягла головної мети – відродження духовності. Здебільшого релігійні общини пов’язують свої дії зі світською політичною владою, а відтак, знижують рівень свого духовного значення й впливу.

Нове соціокультурне середовище в Україні характеризується й зміною системи культурно-дозвіллєвої діяльності. Життя в зміненій ціннісно-орієнтаційній структурі, маргіналізація суспільної поведінки, вияви соціальних аномалій яскраво з’явили себе в культурно-дозвіллєвій сфері як найменш регламентованій і нормативно визначеній сфері культури. Це, звичайно, потребувало й потребує формування таких організацій і інституцій, які б могли задовольнити потреби всіх верств населення, створити необхідні умови для їх удосконалення. У зв’язку з цим, від часу проголошення незалежності здійснюється стратифікація культурно-дозвіллєвої діяльності, прикладом чого слугує істотне скорочення чисельності мереж традиційних клубних закладів, інтенсивний розвиток приватної системи молодіжних інтернет-клубів і клубів вищого класу, пов’язаних з елітними формами дозвілля (нічні клуби, більярдні клуби, боулінг-клуби, казино тощо), поширюються нові форми самодіяльності та ін.

Важливої ваги набула проблема організації дозвілля населення в умовах природного середовища. Її розв’язання обумовило необхідність вдосконалення діяльності парків культури і відпочинку, організації паркобудівництва; стимулювання процесу моделювання мережі парків культури і відпочинку, розробки інноваційних комплексів, які мали б змогу створювати всі необхідні умови для відпочинку широких верств населення. Останні роки структура культурно-дозвіллєвої сфери помітно стабілізувалась. Процес скорочення мережі культурно-освітніх закладів, „вимивання” працездатної частини їх професійних працівників призупинився, інфраструктура сфери поступово нормалізується. Культурно-освітня робота переходить із стану виживання на ступінь плідного розвитку й оптимізації.

Подальший розвиток української культури залежить як від створення для цього соціальних умов, так і від духовних прагнень кожної людини. Від того, які цінності стануть пріоритетними для людини, які ідеали вона буде втілювати в життя, залежатиме спрямування української культури, її зміст. Орієнтація на особистість в українській культурі є природною і має глибокі історичні корені. Тому потрібна розробка такої державної політики, головною метою якої було б духовне вдосконалення людини. Це заклало би міцний фундамент національного культурного відродження. У цілому розв’язання проблеми збереження та піднесення української культури вимагає зосередження уваги на таких питаннях, як поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення; створення умов для вдосконалення й реалізації творчого потенціалу людини; входження у світовий культурний процес і збереження власної самобутності; звернення до національної культурної традиції та її всебічне засвоєння тощо.

Слід зазначити, що держава докладає чималих зусиль, щоб створити таку законодавчу базу, яка б сприяла вирішенню невідкладних питань розвитку національної культури. На сьогодні фундаментальними в цьому відношенні є Основи законодавства України про культуру та міжнародні конвенції, ратифіковані Україною. Крім того, в державі прийняті закони „Про охорону культурної спадщини”, „Про ввезення і вивезення культурних цінностей”, „Про кінематографію”, „Про професійних творчих працівників і творчі спілки”, постанова Кабінету Міністрів України „Про соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками”. У країні діє „Національна програма збереження бібліотечних і архівних фондів”, програма створення загальнодержавної цілісної автоматизованої інформаційно-бібліотечної системи із входженням до Інтернету та програма „Українська освіта в ХХІ ст.”, „Закон про освіту”. Урядом затверджено „Концептуальні напрямки діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку української культури” тощо. На поліпшення умов розвитку культури спрямований "Закон про органiзацiї, не орiєнтованi на отримання прибутку" та постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг закладами культури і мистецтв”, що покликані визначити принципи, за якими повинні дiяти заклади, мета яких не отримання прибутку, а розвиток культурно-освітньої дiяльностi; яким чином забезпечується здійснення фiнансування таких закладiв (органiзацiй) з рiзних джерел: державного та/або мiсцевих бюджетів, коштiв засновників, коштiв вiд державних та мiсцевих фондiв розвитку, коштiв вiд надання платних послуг, коштiв вiд спонсорських і меценатських внескiв; як повинно відбуватися надання неприбутковим органiзацiям, незалежно вiд форм їхньої власностi, податкових та iнших пiльг, за умови додержання ними вiдповiдних правил функцiонування та розпорядження прибутками тощо. Державні піклування проблемами культури відтворюють й інші законодавчі акти. Втіленням нового ставлення до національної культури і визначенням її сенсу стала прийнята влітку 1996 року Конституція України, в якій затверджено прагнення держави вільно розвивати творчий потенціал кожного громадянина, надання можливостей широкого доступу громадян до всього комплексу культурних надбань народу. В усіх документах передбачається поширення демократизації духовної сфери культури, насичення її національними цінностями і, водночас, входження у світовий культурний контекст.

Слід підкреслити, що в останні роки в Україні багато зроблено для реформування системи соціальних інститутів культури, для визначення концептуальних положень розвитку української культури. Держава і суспільство в цілому починають усвідомлювати значущість культури. У багатьох державних документах констатується, що культура забезпечує утвердження загальнолюдських норм моралі, формування морального обличчя молоді, підкреслюється велике значення розвитку культури національних меншин, всіх етнічних груп, які мешкають в Україні тощо. Але, на жаль, ставлення до культури поки що визначається найчастіше констатацією фактів її значущості. У реальних діях, як і в житті, проблеми культури залишаються другорядними в порівняні з економічними та політичними питаннями.

Багатовіковий досвід розвитку української культури, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили і резерви для того, щоб здолати труднощі, знайти вихід з кризового стану. Але це потребуватиме багато зусиль, максимального зосередження на розв’язанні її головних проблем, виваженої державної культурної політики. Структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, входження країни в загальноєвропейський і загальносвітовий цивілізаційний процес можливі тільки за умов зосередження уваги на питаннях духовності, на розв’язанні проблем духовного відродження. Важливою умовою вільного розвитку людини, збагачення її творчого потенціалу є подальша демократизація суспільства. Плюралізм повинен стати нормою життя, забезпечити максимальну свободу людини.

На сьогодні важко передбачити майбутнє вітчизняної культури, але є надія, що „розкріпачення” творчості, зміцнення новаторських тенденцій і, водночас, звернення до національних джерел і традицій, засвоєння власного й зарубіжного культурного досвіду сприятиме її виходу з кризового стану.

Дата добавления: 2015-05-24