Похоронні та поминальні обряди 1 страница

З давніх-давен люди відчували суперечності між своїм бажанням жити вічно і невідворотністю смерті. Саме цю суперечність має вирішити похоронний обряд. На думку археологів, поховальні кургани Скіфської доби виконували як меморіальні, так і культові функції. В образі кургану поєднувалось теперішнє, минуле і майбутнє, тобто курган був зв'язком потойбічного з наземним і небесним світами: яма, підніжжя кургану, вершина. На курганах знаходять залишки ритуальних майданчиків, кострищ і тризн.

Тризна у давнину була урочистим прощанням із покійним, якому присвячувалися бойові ігри та змагання, що мали продемонструвати перемогу життя над смертю. Сумні плачі і голосіння змінювалися веселощами, співами і танцями, щоб "повеселити покійника". Після похорону живі п'ють ритуальну поминальну чашу, виливши частину напою на могилу. Основну роль на тризні відігравали кінні змагання. Кінь — символ переходу з одного світу в інший: від життя — до смерті, від смерті — до воскресіння. Зображення коня завжди вирізьблювалося на верхній балці даху як символ руху вперед. Та коли вмирала людина, верхню балку даху піднімали, "щоб душі легше було піднятися в небо". Іноді прорубували отвір у стіні й через нього виносили тіло покійного. Саме так, за язичницьким обрядом, виносили тіло князя Володимира, на що переважно не звертають уваги дослідники: "розібравши межи покоями поміст і в ковер загорнувши, вірьовками опустили його на землю, і, поклавши його на сани, одвезли його, і поставили його у святій Богородиці, церкві, що її він сам спорудив". Таким чином, тут або йдеться про перші "компроміси" християнства з язичництвом, або мають місце ще якісь невідомі історикам факти (наприклад, припущення про те, що Володимир зрозумів свою помилку — зраду віри Предків). Тим більше, що його смерть була огорнута якимись незрозумілими таємницями (довго не сповіщалося про смерть князя народові).

Традиція перевезення покійного на санях має дуже глибокі корені. Його витоки знаходимо в індоарійській пракультурі. Такий похорон відомий також у релігії індуїзму.

Цей дохристиянський звичай побутував довго і в часи християнської доби. На санях перевозили тіла Ярослава Мудрого, Бориса і Гліба, Святополка. Навіть сьогодні в Карпатах подекуди перевозять покійного на санях, незалежно від того, зима це чи літо. За давньою традицією в сани впрягають волів. Причину використання саней у похоронному обряді Дмитро Зеленій пояснює тим, що сани були чи не найдавнішим засобом транспорту, тому це була данина давній традиції24.

У похоронних обрядах і звичаях українського народу збереглося багато архаїчних рис, успадкованих від доби Трипілля (спалювання небіжчика), скіфо-сарматської (курган, тризна, сани, поминальні страви), слов'янської (розбивання горщика, човен-домовина, "печатания могили") тощо.

Тіло померлого обов'язково омивають теплою водою і вдягають у нове вбрання. Досить часто українці "смертний одяг" шиють заздалегідь і вдягають його на великі свята; це переважно роблять літні люди. Поруч із вмираючим ставлять воду, яку п'є душа, коли людина помирає. Ця посудина з водою залишається па столі чи на підвіконні протягом 40 днів після смерті для того, щоб душа, яка ще не встигла переправитися па той світ, попила води перед дальньою дорогою. У момент смерті також відчиняють вікно, кватирку чи заслінку комина, із вікна вивішують рушник чи шматок полотна, щоб душа втерла сльози чи обтерлась після вмивання.

Покійнику дають до рук свічку, особливо добре, якщо це стрітснська свіча. Закривши очі, кладуть на них мідні монети, "щоб не дивився" на інших членів сім'ї, бо це може викликати їхню смерть. Всі речі (постіль, одяг, в якому померла людина, вода, якою омивали покійного) мусять бути викинуті, спалені або вилиті там, де люди не ходять. Посуд, в якому була вода для миття, розбивають (відголосок розбивання горщика), щоб ним більше ніхто, крім покійного, не користувався.

Якщо помирають молоді неодружені хлопці чи дівчата, то їх ховають як наречених: вдягають обручки, дарують дарунки рідним і близьким, випікають коровай. Покійника виносять ногами до дверей, щоб смерть не поверталась у цей дім. У домовину кладуть хліб, сіль, на Великдень — яйце, монети, загорнуті в хусточку (для перевізника на той світ). Звичай ударяти тричі труною об поріг дому означає прощання покійного зі своєю ріднею та своїм домом.

Якщо в момент смерті в хаті була вода, її не п'ють, а впливають. Після виносу покійника в хаті роблять прибирання: замітають, миють підлогу, хоча обряд цей не просто гігієнічний, в давнину він мав магічне значення: щоб зробити повернення покійного неможливим (вважається, що перехід душі через воду дуже важкий). Але поки тіло покійного перебуває в хаті, мести підлогу ні в якому разі не можна, щоб не вимести й живих. Іноді по лавці чи столу, на якому лежало тіло покійного, б'ють сокирою, ножем чи кочергою, аби відсікти смерть. Якщо в селі був покійник, то заборонялося розпочинати оранку, сівбу чи щось саджати, доки не поховають, бо посіви не зійдуть. Дуже часто при виносі покійного випускали з хліва худобу, щоб вона попрощалася з господарем.

Повертаючись із кладовища, іноді йшли "задом наперед". Вдома виконують обрядове омивання рук. Поминальний обід робиться переважно тричі: після похорону, на дев'ятий та сороковий дні. Потім поминають через рік. На знак жалоби в українців, як і у всіх слов'ян, в давнину було прийнято вдягати білий одяг, жалобним кольором для загиблих воїнів був червоний (козака ховали, вкриваючи червоною китайкою), чорний жалобний колір, вірогідно, прийшов у зв'язку з прийняттям християнства як колір смутку, аскетизму (одяг ченців). На Буковині дзеркало в хаті, де був покійник, завішували білим полотном або вишитими рушниками.

Одним із найдавніших похоронних звичаїв є голосіння, які вважаються відданням шани покійному. Голосять (плачуть) тільки жінки. Іноді такі жінки-плакальниці наймаються спеціально. На думку дослідників, у давнину існувала своєрідна каста плакальниць — жриць похоронного обряду. Плачі найчастіше бувають імпровізованими, але в усіх голосіннях тужать за померлим, який осиротив дітей або рідних, висловлюють пошану, прославляють подвиги померлого, запитують, коли ж зустрінуться або звідки виглядати душу померлого. Якщо помирає дитина, то просять померлих раніше родичів, щоб вони опікувалися нею на тому світі. Плачі виникли з переконання, що покійний чує все, що йому кажуть. Одним із найархаїчніших є також звичай закінчувати поминки піснями та веселощами, щоб "повеселити" покійного. На Буковині при покійнику грали в такі ігри, як:" Коблі", "Грушка", "Головешка", "Свічечка", а також влаштовували цілі театралізовані спектаклі з гумористичними сценами, перевдяганням тощо. Цей звичай символізує перемогу життя над смертю (так само, як і тризна).

Вивчення поховальних звичаїв дуже часто дає цінний матеріал для істориків. Так, орієнтація покійника може вказувати на його етнічне походження. Серед скіфських поховань немає жодного, орієнтованого на схід, у той час як поховання Північного Кавказу і Прикубання орієнтовані головою на схід.

Західне орієнтування означає покладення покійного головою на захід, щоб обличчя було повернуте на схід сонця. Віра в оживляючу силу сонця надзвичайно давня у індійських, іранських та слов'янських народів. Так, давньоіндійський обряд "Упанаяна" означає "дивитися на сонце": промені сонця вказують шлях до раю.

Український звичай "печатання" домовини зовсім невідомий росіянам; викидання (без захоронення в землі) покійника притаманне переважно монголо-татарам, але абсолютно неприйнятне в Україні, де навіть самогубців ховали в землі, хоча й за межами кладовища. Віра в "нечистість" самогубця прийшла в Україну з християнськими звичаями. За язичницьких часів, як відомо з багатьох стародавніх джерел, жінки могли добровільно йти з життя слідом за своїм чоловіком. Це принесення себе в жертву високо цінувалося давніми русами, які вважали, що такий вчинок приносить людині вічне життя або швидке воскресіння у новому житті.

Поминальні обряди здійснюються періодично за річним календарем, але найбільше навесні — поминальний тиждень після Великодня (див. розділ "Астрономічні знання та народний календар").

Отже, український народ має давні родинні традиції, які розвивалися протягом віків. Час, звичайно, вносить свої корективи і новизну, проте варто зберегти неперехідні цінності, які виробив народ: шанування Роду, поклоніння пам'яті Предків, дбайливе ставлення до дитини та літніх людей. Усе це неможливе без глибокого знання світоглядних основ, народних норм моралі, звичаєвості свого народу.

65. Таку ж роль оберега відігравала вишивка. Недарма вважається, що вишивка — класичний вид українського народного мистецтва. Вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду, а отже, умирання. Це давня українська традиція протистояти злу красою. Ось що спонукало довгими зимовими вечорами вишивати, гаптувати одяг собі і дорогим своїм рідним, коханим, вкладаючи у вишиті узори иайщиріші, найпотаємніші мрії і почуття. Так, магічне значення речей перетворювалося па естетичне. На превеликий жаль, втрачено багато старовинних орнаментів, які віками передавалися з роду в рід як магічні захисні обереги. Кружки, зубці, ромби, зигзаги давніх орнаментів нині сприймаються нами як абстрактні лінії. Проте наші Предкині не тільки зображали їх, але й "читали": це була складна абстрактно-знакова система, яка давала змогу пізнавати навколишнії) світі навколишню дійсність. Ці знаки символізували зображення землі і води, людей і тварин, птахів і рослин. Так, ромбічні узори землеробських племен Трипільської культури були символом родючості. Такими орнаментами прикрашали фігурки Богинь, жертовні посудини. Ромб із крапкою посередині — символ засіяного ноля. Ромб із відростками або закрутками на зовнішніх кутах символізував проростання зерна Круг, розетка - зображення сонця. Дерево з численними гілками, квітами — Дерево Життя, продовження роду. Чоловічки, які ніби взялися за руки, — обереги, що подекуди і тепер прикрашають українські хати у селах. Зображення листків пам'ять про те, що Пращури наші втиралися дубовим листям, — поширене на українських рушниках. Можливо, такі рушники були обрядовими на святі Перуна. Взагалі рушник є одним із найдавніших ритуальних атрибутів, символом, який поєднує людину з її Предками, не дає забути свого роду. Рушники вішали в лісі на деревах, у хащах, їм вклонялися, до них молилися. Ці речі були священними, ніхто не смів їх зневажити.

Ідея родючості полів, плодючості тварин, продовження людського роду навіки закарбувалася в орнаментах і передавалася від покоління до покоління. То ж чи маємо ми право забувати заповіт наших далеких і близьких Предків, переданий нам у такій своєрідній мистецькій формі? А що ми передамо своїм дітям? Може так статися, що передавати буде нічого.

То хай ніколи не переривається та золота нитка життя, якою вишивали наші бабусі свою і нашу долю на рушниках! Збережімо ті надбання української культури, які ще можна зберегти!

49. Етнографічне районування — це умовний поділ території па локальні культурно-побутові групи, населення яких має спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками з сусідніми народами.

Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння, і, об'єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Пізніше замість плем'яних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо) з'являються географічио-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани та іп. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах.

Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в Густинському літописі: Волинь, Подоли, Украйна, Подгоря — все це. як зазначав автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський па території "Малої Руссії" виділяє ще іі Покуття.

Олексій Шафонський у своїй праці "Черниговского наместничест-ва тонографнческое оипсание" (1786 р.) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі — Полісся (або Литва), на півдні - Степ (або Україна) і відповідно групи українців - литвини й степовики.

Після приєднання України до Московії (1654 р.) у росіян зароджується думка, нібито українці (малоросіяни) - це етнофафічна група росіян. Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, доки не виріс до уявлення українців як "молодшого брата". Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йожеф Шафарик. який досліджував слов'янські, в тому числі іі українські старожитності. фольклор та література. В 1842 р. він видав карту "Слов'янські землі". Це була перша етнічна карта, що дала наукове уявлення про межі розселення українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, поляків та болгар. Як доповнення до етнічної карти Павел Шафарик видав монографію "Слов'янський народопис", яка складалася з нарисів про розселення слов'янських народів, їхні мови і літературу. Автор подав також статистичні матеріали про віросповідання та державну належність.

Серед східних слов'ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: "з повним правом можемо говорити про два російських народи: північноросійський (окаюча говірка) і південноросійський (акаюча говірка)", а також стверджував, що поділ східних слов'ян на росіян, українців і білорусів є не стільки етнофафічним, скільки історико-політичним. Дійсно, Москва підкорила Новгород значно раніше, ніж Україну, бо ослаблений опричниною, цим чи не першим геноцидом, він не зміг чинити належного опору і увійшов до складу цієї "собирательницы русских земель", яка підкорила також карелів, чудь, зирян, ненців, мордву, мещеру, комі-пермяків та багатьох інших.

Погляди Павла Шафарика були надзвичайно професивними: він уперше довів неприродність роздрібнення українських земель між різними державами (Росією, Австро-Угорщиною, Польщею).

У межах України в XIX ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів, що певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками: Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сгверщина.

Сьогодні прийнято виділяти в Україні шість історико-етнофафічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак, слід зазначити, що між етнофафічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Нині серед етнофафів також існує певний різнобій щодо етнофафічного районування, який має свої як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, процеси міжетнічної інтефації також згладжують етнофафічні особливості окремих регіонів.

Добре це чи погано? Дехто вважає, що такі процеси сприяють консолідації нації. Проте логічніше бачити в них шлях до уніфікації, втрати самобутності, стирання індивідуальних рис особистості, а в результаті — до виродження нації, адже всяке спрощення системи неминуче призводить до її загибелі. Що ж до консолідації, то їй насамперед сприятиме високий рівень національної самосвідомості громадян, який немислимий без любові до рідної землі, її народу, звичаїв та традицій своїх Предків, і зокрема — регіональних рис культури.

ПОЛІССЯ І ВОЛИНЬ

Враховуючи те, що чітких меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, шо цей регіон має ще назву Північного, або Полісько-Волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються із ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини). Рівненська, північна частина Житомирської. Київської. Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей.

Полісся поділяється на три територіальні групи: Лівобережне, Центральне і Західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліищки-українці — це переважно населення, яке мешкає на півночі від Любомля. Ковеля, Луцька, Рівного і до кордону з Білоруссю. Назва поліщуки вперше зафіксована у документах і картах початку XVII ст.' Полісся здавна згадується у літописах (наприклад, в Іпатнвському літописі), у працях давніх вітчизняних та зарубіжних авторів (наприклад, Г.Л. де Боплана).

На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян" та сіверян*'. У цьому регіоні досить довго зберігався патріархальний уклад життя. Тут панували найдавніші, ніби законсервовані, шлюбно-сімейні відносини, характерні для великих родин: зберігалося Звичаєве право, можливо, ще з часів Київської Русі: право передачі майна у спадщину7. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей носіїв цієї давньої культури, так і пам'яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з іншими групами населення закономірно має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності.

Основні особливості Полісся виявляються у типі поселень: це переважно вуличні (без провулків) з невеликою кількістю дворів села. Хати з великими сіньми. В умовах ведення лісового скотарства розвинувся тип замкнутого двору, схожий до гуцульського. В інших регіонах, особливо степових, худоба навіть взимку утримувалася у загонах, тому тут не виробився замкнутий тип двору. А в бойків та лемків замкнутий двір був іншої форми.

Свої особливості мало і поліське землеробство: орали сохою-литовкою, яка в інших районах не збереглася. Північно-волинське ярмо теж не має аналогів в Україні, воно схоже на болгарське і сербське. Тут застосовували також одноколісний плуг.

Поліське ткацтво — найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем. Такий спосіб прядіння зустрічався на початку XX ст. лише у гуцулів.

Для одягу жінок характерні були головні убори білі хустки, які пов'язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори — повстяні шоломи, або смушкові шапки, які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів*. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття — личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників, це пояснюється порівняно великою бідністю населення.

Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: Лівобережне (Чернігівщина), Центральне (північ Київської області) та Західне (північні райони Волинської області).

Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини9. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісним плугом користувалися і на Чернігівщині.

Цікаві етнографічні особливості збереглися на Волині. Землі, що межують із Поліссям, Галичиною та Поділлям, з VI ст. належали племенам дулібів, волинян, бужан, які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла, ковальського, гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво.

Назву ці землі отримали від назви міста Волинь, яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків. Мешканці цього району зберегли свою назву ще з часів Княжої доби, адже цей регіон протягом довгого історичного періоду був відносно самостійною землею.

Архітектура Волині зазнала значних змін, які тут відбуваються швидше, ніж в інших місцевостях: хата, кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Архаїчний тип ярма траплявся на початку XX ст. тільки на північній Волині. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники та кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських та галицьких. Так, жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався у Західній Волині, як і в гуцулів та галичан, ще на початку XX ст.

До складу Полісся входить також Сумська та Чернігівська землі, що також зберегли давню назву — Сіверщина10. Мешканці цих областей України пам'ятають і свою давню самоназву - севрюки, генетично пов'язану з літописною сіверою.

КАРПАТИ І ПРИКАРПАТТЯ, ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА, ПОКУТТЯ

До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька області та більша частина Тернопільської. У Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів із культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.

Ще до 40-х років XX ст. тут зберігалися залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі за допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим, проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах, лише вівчарі зберегли обряди, пов'язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися у сорочки, прокип'ячені в лою, змішаному з іншими жирами". Архаїчні риси збереглися також в обрядах біля покійника, які, вірогідно, залишилися ще з Княжої доби. Зрідка такий обряд зберігався і на Поділлі.

У гірських районах і влітку, і взимку носять киптар. Давні типи житла з коморою, розміщеною позаду хати, характерні і для поляків. Житло також має галерею, в інших районах вона поширилася значно пізніше12.

У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них. Лемки живуть по обидва схили Бескидів, між річками Саном (Сяном) та По-пралом. Це автохтонні жителі Карпат. Перші згадки про них у писемних джерелах з'явилися у VI ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, або в латинізованій формі рутени, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України, однак зберегли свою давню самоназву. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так, у Словаччині їх було близько 200 тисяч, нині залишилося близько 40 тис; у Польщі під час операції "Вісла" в 1947 р. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації сьогодні важко, хоча приблизно можна вважати: в Словаччині - Пряшівщина (по с. Остур-но), в Польщі — по Білу Вежу є місцевості, заселені українцями-русинами.

Лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою, вірогідно, отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає "тільки, лише". За гіпотезою М. Худаша, назва лемків походить від давньослов'янського імені Лемко, самоназва — лемаки13.

Народний одяг Лемківщини має специфічні риси, що залишилися, очевидно, з Княжої доби — плашоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк, лейбик, опанча, сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус, який накидається (а не пов'язується) на голову, а також чоловіча сорочка із розрізом ззаду.

Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи — молдавани і валахи — румуни). На Закарпатті до початку XX ст. зберігалися будівлі кількох сімей в одному подвір'ї, відомі ще з описів XVIII ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу — гуня, що має плашеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу: уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косищ) над вухами — традиційна прикраса. На-бедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду14.3 їжі тут особливі ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе.

Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому, на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; у Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідники І. Верхратський, Я. Рудниць-кий, В. Охрімович та ін. виводять назву бойків від діалектної частки бойе, яку вони вживають у значенні "так"16. "Руська трійця" — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н. ч. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н. ч. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах річок Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип'яті, Дніпра, в Криму є пам'ятки кельтського походження. Отже, територія бойків також позначена кельтськими пам'ятками. Сучасні мовознавці назву бойків пов'язують з антропонімом (прізвище чи ім'я) Бойко, яке у слов'ян було поширене з давніх-давен17.

Для поселень бойків характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно звисало на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси — це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Жіночі сердаки без рукавів такі ж, як і в лемків та болгар. Жіноча сорочка складається з двох частин: верхня дуже коротка, відокремлена від нижньої — подолки. Чоловічий сердак довший від гуцульського, з вусами, більше схожий на свиту18.

Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; в Чернівецькій області: в Путильському та на півдні Вижницького району; в Закарпатській області, переважно в Рахівському районі.

Походження назви гуцулів до сьогодні викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези — від молдавського гуц, гоц, що означає "розбійник". У XVII—XVIII ст. серед гуцулів було чимало опришків — повстанців, народних месників. На думку Дмитра Зеленіна, це слово позначало партизанів, тобто "благородних розбійників". Мовознавці пов'язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци або давньоруського племені уличі. Отже, ця назва ше й досі залишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх Предків образливим19.

Володимир Шухевич писав: "Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу"20.

Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Федір Вовк), або фракійців21. Володимир Січинський знаходить у гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїчність давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір'ї — своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо22.

Живучи у горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Гуцули зберегли багато паіістародавнішпх хліборобських обрядів, наприклад, обряд освячення зерна перед посівом, що має цілком язичницький зміст21. Уся землеробська термінологія гуцулів слов'янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження: бербениця — діжка, бриндзя, будз — назви сирів; деякі назви рослий і тварин.

Типові гуцульські прикраси — кюкічки — намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно мало ритуальне значення або було оберегом. Нараквиці — чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця — налобні прикраси. Згарди - литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки. Вони не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плашоподібппй ритуальний одяг нареченої гугля. який нагадує давньоруське корзно.

Дата добавления: 2015-05-24