Опішне. Гончарна столиця України

З давніх-давен побут людини супроводжують вироби з глини. В Україні практично кожна область мала свої великі й малі гончарні осередки, вироби яких вирізнялися неповторним місцевим колоритом і символікою. Та останнім часом усе частіше чуємо про "гончарну столицю" – селище Опішне, що на Полтавщині. Тут, на порівняно невеликій глибині, залягають пластичні барвисті керамічні глини. Талановитість людей і наявність матеріалу сприяли розвитку гончарного промислу. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. в містечку працювали близько 1000 гончарів, продукція яких розходилася як по навколишніх селах, так і далеко від Полтавщини.

Опішне стоїть на семи пагорбах, утворених річкою Ворсклою. Тамтешні археологічні пам'ятки – скіфське городище Кардашів Вал (IV-III ст. до н. е.), Більське городище (VII-IV ст. до н. е.), городище роменської археологічної культури (VIII ст.), за яким починалися Дике поле та Муравський шлях, – свідчать, що перша писемна згадка про селище, яка датується XII ст., аж ніяк не є початком його історії. У XVI-XVII ст. містечко гончарів, чоботарів та кушнірів було козацьким форпостом. Тоді ж під опішнянськими суглинками побудували мережу підземних ходів, які ще чекають на своїх дослідників та музеєфікацію. Нині Опішне включено до списку історичних населених пунктів України.

Ідею створення в Опішному національного культурно-мистецького центру виношував ще відомий кінорежисер і письменник Олександр Довженко. У 1954 р. він записав у своєму щоденнику: "Увечері перед сном розповів своєму новому сусіду ідею створення в Києві під безпосереднім шефством уряду невеличкої групи художників-монументалістів, архітекторів, різьбярів і керамістів для того, щоб, вибравши село, скажімо Опішню, і завчасно домовившись з колгоспниками, перебудувати його за кілька років так, щоб воно стало зразковим центром уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців".

У 1986 р. в Опішному було засновано Музей гончарства, з 2001 р. – Національний музей-заповідник українського гончарства. У його складі працюють Інститут керамології (відділення Інституту народознавства НАН України, на теренах СНД аналогів не має), Центр дослідження українського гончарства, Національний архів українського гончарства, гончарська книгозбірня України, меморіальні садиби майстрів О.Селюченко та Пошивайлів. Державна спеціалізована художня школа-інтернат I-III ступенів "Колегіум мистецтв у Опішному", що діє у складі музею, також не має аналогів на теренах СНД та в Європі. Нині музей-заповідник володіє найбільшою в Україні колекцією творів народних майстрів-гончарів та художників-керамістів (десятки тисяч одиниць зберігання), де представлено роботи всіх національних шкіл художньої кераміки. Він став місцем паломництва туристів, мандрівників, художників, діячів науки та культури, урядовців, громадян України й інших держав. Його відвідують усі, хто прагне глибше пізнати свою минувшину.

На подвір'ї музею розкинувся так званий Гончарський етнопарк (галерея монументальної й садово-паркової глиняної скульптури). Просто неба стоять неймовірні витвори найрізноманітніших розмірів і форм, виконані митцями з різних міст України – переможцями Всеукраїнських гончарських фестивалів, що проводяться в Опішні. Тут і янгол із куришкою (підставкою для свічки), й усміхнений вусатий дідуган із люлькою, й традиційні опішнянські фігурки, лелеки, що символізують розмноження роду і є своєрідним оберегом Опішні, й оголена молодичка, що читає журнал "Наталі" і за якою спозирають крізь тин цікаві сельчани, й закоханий кентавр та хор козаків.

Не менш цікаві експонати й у самому музеї. Чого вартий, наприклад, мисник, заставлений посудом із різних куточків України: тут і теракотові (не покриті лискучою поливою) глечики, в яких на диво довго зберігається молоко, і куманці для лікерів, що зодягалися на руку, й горщики та ін. У музеї можна переглянути виставку унікальних фото кінця ХІХ ст., ознайомитися з колекціями декоративних тарілок, навіть власноруч виготовити свій глиняний витвір. Ні з чим не зрівняне відчуття, коли під пальцями оживає кавалок глини, витягується, набуває форми, перетворюється на виріб.

Мабуть, найкраще враження від музею висловив у 1999 р. Єжи Бар, тодішній посол Польщі в Україні: "Я думав, що глину побачу, а побачив народ".

66. Петрикі́вка — селище міського типу, центр Петриківського району Дніпропетровської області, Україна.

Відоме своїм народним мистецтвом — петриківським живописом.

Петриківка пишається своїм Центром народного мистецтва «Петриківка», створеним у 1991 р. Це перше підприємство в Україні, де народні майстри з найманих працівників перетворилися на співвласників. У 2005 році на 4-му з'їзді Національної Спілки художників України прийнято рішення про присвоєння колективу центру почесного звання «національного». Підприємство створює вироби з дерева з петриківським розписом на токарній, столярній та ручно-різьбленій основах з екологічно чистих, високоякісних матеріалів на базі древніх народних традицій регіону. Кожний майстер працює за власними задумами, має своє творче обличчя. Колектив об'єднує 40 провідних майстрів Петриківки, серед них 20 членів Національної Спілки художників України, 5 заслужених майстрів народної творчості України. Твори майстрів з успіхом експонувалися на виставках у Польщі, Канаді, Франції, Голландії, Німеччині, США, Японії, Китаї. Замовниками виробів є вищі органи державної влади, провідні банки та установи України[2].

Нині знаменита техніка перетворилася на бренд. Аби це офіційно затвердити, на Дніпропетровщині створили логотип «Петриківки». 25січня його презентували і безкоштовно передали майстрам знаменитого селища, аби вони могли доводити покупцям автентичність своєї продукції.

Петриківським малюнком логотипу стала – стилізована цибулина від петриківської майстрині: Людмила Горбуля створювала малюнки для методичного матеріалу дитсадків, де почали викладати Петриківку. Саме з них і обрали логотип.

«Згідно з дослідженням, яке провело у 2009 році Міністерство закордонних справ, у першу чергу, в європейців народна культура України асоціюється із петриківським розписом і писанкою», – каже віце-прем’єр-міністр України Олександр Вілкул.

Наприкінці року ЮНЕСКО вивчатиме техніку неповторного розпису – аби внести її до всесвітньої спадщини людства.

Дата добавления: 2015-05-24