Інфраструктурні ресурси Києва 2 страница

На 3 км нижче по Дніпру, в урочищі Видубичі, в 1070 p. був створений Михайлівський монастир. У 1199 р. Петром Милонєгом тут було споруджено підпірну стіну, своєрідну гідротехнічну систему для захисту Михайлівського собору. Ця споруда захищала храм від повеней протягом століть. Але в XV-XVI ст. східна частина собору обвалилась. Це могло бути результатом землетрусу, що для Києва не було рідкісним явищем. У літописах зафіксовані землетруси у вересні 1122 p., взимку 1195 р. З травня 1230 р. від землет­русу з'явилися тріщини в стінах Успенського собору Лав­ри. Про землетрус, що тривав близько 3 хвилин при 17-гра-дусному морозі повідомлялося 11 січня 1838 р.

Поблизу Видубицького монастиря на високому пагорбі князь Всеволод побудував заміський палац — Красний двір.

В останній чверті XI ст. був заснований Кловський, чи Стефанич, монастир (сьогодні територія сучасної школи №77 по вул. Шовковичній). Археологічні знахідки давньо­руського періоду в районі сучасних сусідніх вулиць дозво­ляють припустити, що неподалік від Кловського монастиря існував значний населений район.

Унікальною на фоні архітектури Києва Х-ХШ ст. ви­глядає цегельна споруда, виявлена в районі вул. Володи-мирської, №3 і досліджена в 1975-1976 pp. Вона являє собою кругле у плані приміщення — ротонду — діаметром понад 20 м. За припущенням археологів вона мала світське призначення: була свого роду боярським зібранням. Зага­лом же такі споруди характерні для романської храмової архітектури.

Стародавній Київ був одним із найбільших і густонасе-лених міст Європи. Він займав площу в 400 га, яку населя­ло близько 50 тис. чол. За чисельністю населення Київ пе­реважав не тільки всі давньоруські міста, а й великі центри середньовічної Європи. Так, Новгород того періоду налічу­вав ЗО тис. жителів, а Лондон — 20 тисяч.

Стародавній Київ був центром розвитку слов'янської писемності, де створені відомі її пам'ятки - «Остромирове євангеліє» (1056-1057), Ізборники 1073 і 1076 pp., що явля­ли собою зібрання творів грецьких авторів богословсько-філософського, змісту івключали деякі відомості природоз­навчого характеру (наприклад, назви місяців у різних на­родів світу). В них наводились також чисельні малюнки, (наприклад, знаків зодіаку).

Перша з відомих на Русі бібліотека була створена при Софійському соборі.

У Києві перекладалась література з інших мов. Це бу­ли твори із всесвітньої історії, а також розважальна літера­тура («Хроніка» Георгія Амартола, «Історія Іудейської війни» Йосипа Флавія, -«роман» «Олександрія» про Олек­сандра Македонського та ін.). Серед киян користувались популярністю збірки під назвою «Бджола», що вміщували уривки творів Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плу­тарха, Софокла, Геродота та інших античних авторів. В Києві були освічені люди. Так, князь Всеволод Ярославо­вич знав п'ять мов. Свідченням розвитку письменності се­ред киян є не лише книжкові пам'ятки, а й численні епіграфічні матеріали (написи на ремісничих виробах, стінах храмів тощо).

Літописи містять відомості з географічної сфери. В них наводяться назви далеких і близьких країн: Бактрія, Бри­танія, Ефіопія, Єгипет, Індія, Кріт, Кіпр, Сицилія та багато інших.

У практичному вжитку використовувалися знання з ма­тематики, необхідні в торговельних операціях і будівельних розрахунках.

Фресковий живопис, мозаїка, виготовлення скла, різно­кольорових емалів, поливи для керамічних виробів вимага­ли знання хімічних і фізичних властивостей матеріалів.

Високого рівня досяг розвиток художніх ремесел: виго­товлення ювелірних виробів із золота, срібла, металевих сплавів. Відомі високохудожні вироби київських майстрів із перегородчастої емалі — князівські діадеми, колти, хрести, намисто, дорогоцінні книжкові оправи. Збереглась велика кількість ювелірних виробів, виконана в техніці філіграні (або скані) і зерні.

У стародавньому Києві значного розвитку набуло вироб­ництво скла. Виготовлялися смальта, віконне скло, браслети, а також скляний посуд — кубки, келихи, чарки, штофи. Во­ни продавались не лише на київських базарах, а й далеко за межами міста. Особливою популярністю користувались різноколірні браслети. Київським майстрам були відомі та­кож секрети виготовлення кришталю. Всі ці вироби сьо­годні можна побачити в Національному історичному музеї, музеї історичних коштовностей та інших київських музеях. У ХП ст. Київ вважався загальнодинастичною спадщи­ною всього давньоруського князівського роду Рюриковичів. За нього йшла постійна боротьба між чернігівськими, суз­дальськими, смоленськими, волинськими, галицькими та ін. князями. Це неодноразово приводило до збройних сутичок, що супроводжувались руйнуваннями. Тричі захоплював місто Юрій Долгорукий, востаннє — в 1154 р. Невдовзі — в 1157 р. він був отруєний. У 1169 р. місто захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Але Київ швидко заго­ював рани і зберігав свій статус головного економічного і культурного центру давньоруських земель.

2.2.2. Київ у XIII-XVIII cm.

Наприкінці 1239 р. до Києва впритул наблизилось монголо-татарське військо на чолі з Менгу-ханом. Штурмувати добре укріплене місто во­рог не наважився, залишаючись на лівому березі, і огляда­ючи Київ з боку «Піщаного містечка» (район сучасної Ви-гурівщини).

Рік по тому до міста підійшов хан Батий. Наближення монголо-татар змусило київського князя Михайла Всеволо­довича просити воєнної допомоги від Угорщини. Існує кілька версій щодо його відсутності в Києві у критичний момент. Але, так чи інакше, оборону Києва очолив Дмитро, призначений Данилом Галицьким. Дмитро виявив таку осо­бисту хоробрість, що вороги з поваги до його мужності вирішили залишити йому життя. На жаль, літописні джере­ла не містять відомостей про подальшу долю цього воєна­чальника.

В листопаді 1240 р. полчища Батия переправились че­рез Дніпро і обложили місто. Щодо терміну облоги — існує кілька версій: від двох тижнів до двох з половиною місяців.

Врешті решт ворог знайшов слабке місце в обороні в рай­оні Лядських воріт. На руку ворогові виявились морози, що створили для нього природну переправу через заповнений водою кріпосний рів. Батиєві орди, розлючені впертим опо­ром киян, жорстоко розправилися з ними. За літописними свідченнями, місто було спустошене і палало пожежами, його жителі були перебиті або взяті в полон. Це підтверд­жено археологічними знахідками: в різних кінцях міста ви­явлено масові поховання — на Подолі (близько 2 тис. чол.), біля валів міста Володимира, де впродовж 14 метрів людські кістки лежали суцільним півметровим шаром.

Після 1240 р. відомості про Київ мають розрізнений і уривчастий характер. Літописання в Києві не велось. Окремі свідоцтва містяться в Галицько-Волинському і північноруських літописах, у записах іноземних мандрівників.

Протягом багатьох років після Батиєвої навали центр Києва, що в літописах іменується Горою (Верхнім, Старим містом), лежав у руїнах. Головним осередком життя міста став Поділ. Населення Києва на цей час не перевищувало 2 тисяч.

Занепали київські ремесла. Багато виробничих секретів було втрачено: технологія виготовлення скла (в тому числі славнозвісних скляних браслетів), перегородчастої емалі та ін.

Письмові джерела не містять відомостей про правління київських князів. Відомо тільки, що після Батиєвої навали у 1243 р. ординці видали ярлик на правління у Києві вели­кому володимирському князю Ярославу Всеволодовичу, який мав у Києві свого намісника — боярина Дмитра Єйковича. З 1249 р. Києвом правив намісник Олександра Ярославича (Олександра Невського).

В останній чверті XIII ст. припинена практика видачі ярликів на князювання в Києві ординськими ханами. Тепер вони управляли київськими землями за допомогою своїх намісників — баскаків, що стягували з місцевого населення непомірну данину. До того ж набіги ординців, які час від ча­су повторювались, перешкоджали відбудові і розвитку міста.

До кінця ХНІ ст. Київ залишався релігійним центром Русі, резиденцією глави руської церкви. В 1300 р., за свідченням літопису, київський митрополит Максим, не ви­тримавши свавілля татар, переїхав із Києва до Володимира на Клязьмі, а його наступник Петро в 1328 р. поселився в Москві.

У першій половині XIV ст. джерела знову згадують київських князів. Однак з уривчастих літописних свідчень важко скласти уявлення навіть про те, ким вони були і чи постійно перебували в Києві.

Після битви на Синіх водах на Поділлі в середині XIV ст. Київ потрапив під владу великого литовського князя. Включення Києва до складу Литовсько-Руського князівства на правах васала з широкою автономією створило умови для пожвавлення його економічного, політичного і культур­ного розвитку.

Протягом перших десятиліть політичний і адміністра­тивний устрій міста не зазнав істотних змін. Вони заторкнули головним чином правлячу династію: замість Рюриковичів київський престол посіли Гедиміновичи. Перший з відомих князів литовської доби — Володимир Ольгердович (?-1393), який був на три чверті русичем. Матір'ю Ольгерда була Ольга з роду полоцьких чи туровських Рюриковичів, а матір'ю Володимира Ольгердовича — Марія, вітебська княжна.

У другій половині XIV ст. над Подолом на горі, що пізніше була названа Замковою, підвівся замок, що став ре­зиденцією литовських намісників, а пізніше — воєвод. Де­рев'яний замок був надійною фортецею, яку в 1416 р. не змогли взяти ординці. Литовський замок неодноразово руй­нувався і відбудовувався. Остаточно він був зруйнований у середині XVII ст. і невдовзі розібраний.

В 1393 р. до стін Києва підійшов литовський князь Вітовт. Від імені Ягайла він зажадав, щоб Володимир Оль­гердович залишив Київ. Замість нього він одержав невели­ку територію уздовж р. Случ із центром у замку Копиль.

Київський престол зайняв Скиргайло Ольгердович (1393-1396), теж на три чверті русин, оскільки його матір'ю була тверська княжна Уляна (Юліана). Але він був от­руєний, і Київ протягом кількох десятиліть залишався без князя: управління здійснювалось через великокнязівських намісників. За Вітовта в місті було відкрито католицьку єпи­скопську кафедру (1411), домініканський монастир. Пізніше тут стали діяти й інші католицькі ордени (бернардинський, єзуїтський). Поруч з цим великі литовські князі робили не­одноразові спроби відродити київську митрополію, незалеж­ну від московської. Вона була створена в 1415 р.

Великий литовський князь Вітовт вважав Київ однією із своїх головних резиденцій і в 20-і роки, в зеніті своєї сла­ви, майже безвиїзно жив у місті. Союзником Вітовта був хан Тохтамиш, який спалив у 1382 р. Москву, змусивши її знов платити данину. Після поразки 1395 р. в боротьбі з Та­мерланом він жив у Києві. За свідченням літописних дже­рел за угодою між Вітовтом і Тохтамишем Вітовт мав намір оволодіти всіма землями, що входили до складу Давньо­руської держави, розширивши її кордони до Чорного моря, а Тохтамиш з його допомогою сподівався повернути собі владу в Орді. У 1397-1398 pp. ряд вдалих походів Вітовта дозволив відсунути кордон Литовської Русі майже до гир­ла Дніпра. Проте в битві з Тамерланом на березі Ворскли в 1399 р. Вітовт і Тохтамиш зазнали поразки. Відтоді по­частішали татарські набіги на київську землю. В 1416 році місту було завдано страшного удару загоном кримців на чолі з мурзою Едигеєм. Ще більш спустошливим був напад Менглі-Гирея в 1482 p., після якого збереглись лише мону­ментальні споруди. Були сильно пошкоджені Софійський, Видубицький, Михайлівський, Києво-Печерський, Кири­лівський монастирі, Золоті ворота.

Після Вітовта Київ залишився без князя до 1440 p., коли київський престол посів Олександр (Олелько), сина Володимира Ольгердовича. Після нього правив Семен Олелькович (1455-1470), правнук Вітовта і Дмитра Донсь­кого, останній київський князь. Його мати Анастасія була дочкою Софії Вітовтівни і московського князя Василя Дми­тровича. Резиденція Олелька і Семена знаходилась на ліво­му березі Дніпра. Замок було збудовано на місці згадувано­го в Галицько-Волинському літописі «Піщаного містечка». Залишки княжого замку під назвою Олелькового городища в районі сучасної Вигурівщини зберігались до XVIII ст. Се­ло з давньою назвою Милославичі було подароване королем Сигізмундом НІ Станіславу Вигурі і перейменоване, а зго­дом (у 1613 р.) і подароване новим його володарем Ми­хайлівському Золотоверхому монастирю.

В 1470 p., після смерті Семена Олельковича, князівство було скасоване, а місто перетворене на центр воєводства. Першим київським воєводою став Мартин Гаштовт. Він очолював міське військо, здійснював судовий нагляд, кори­стувався правом дарувати землі Шляхетним. Він розпоряд­жався збиранням з населення податків, стягненням мита то­що. Одержання містом Магдебурзького права на підставі грамот, жалуваних великим князем литовським Олександ­ром у 1494-1497 pp., значно обмежело функції воєводи на його території.

Магдебурзьке право веде свою історію від X ст., коли германський король Оттон Великий, одружившись із вдо­вою італійського короля Адельгейдою, вирішив застосувати принцип самоврядування, який сприяв збагаченню і розквіту земель італійських, у своїх землях. Оттон, що був представником саксонської династії, розпочав впровадження нововведень з рідного міста Магдебург. Так Саксонія отри­мала перше міське законодавство. Воно піддавалось удоско­наленню, деталізації, поки у XIII ст. не був виданий право­вий документ під назвою «Саксонське зерцало». Він став основою створеного згодом кодексу нормативних актів, що регламентував міське життя, відомого під назвою магде­бурзького права. Це забезпечувало містам автономність уп­равління і незалежний суд.

В Києві головним органом влади був магістрат, що складався з двох колегій: Ради, на яку покладались адміні­стративні і господарські функції, і Лави - судової палати. Управління містом здійснювали 12 виборних осіб: 5 радців (райців, ратманів, ратгерів) і 5 лавників. На чолі міської адміністрації (і одночасно Ради) стояв війт, який мав довічні повноваження. Лаву очолював бурмистр. У її ком­петенцію входило судочинство, аж до винесення смертних вироків. У місті існувала шибениця. Меч для обезглавлювання до самого початку XIX ст. знаходився в міській ратуші.

Міський бюджет міста складався з ринкових зборів, ми­та з численних суден, що причалювали до Подолу, платні за оренду будинків. Значною статтею доходу були ремісничі збори. Великі суми надходили від торгівлі вином, медом, пивом, яка давала більшу частину прибутку. Так, у 1761 р. ця стаття забезпечила понад 78% надходжень до міської ка­си. Це зумовило надання особливих привілеїв на торгівлю міцними напоями Магістрату і київським монастирям.

Магістрат розміщувався в ратуші на Подолі, на давньо­му Торговищі, яке з XV ст. стало називатись, як у містах Центральної Європи, Ринковою площею (або Ринком). Бу­динок ратуші спочатку був дерев'яним, а з 1697 р. — кам'я­ним, і мав два поверхи. Він стояв на місці теперішнього скверу між Контрактовим будинком і Гостинним двором. Головний фасад ратуші, що виходить до фонтану «Самсон», був прикрашений мідною скульптурою богині правосуддя Феміди, а також 30-метровою чотириярусною вежею з го­динником. Під час пожежі 1811 р. будинок зазнав серйоз­них руйнувань. Його залишки пізніше були розібрані і ви­користані для будівництва Контрактового будинку.

З кінця XV ст. кияни стали масово переходити в ко­зацтво. Влітку вони спускалися в пониззя Дніпра, де займа­лися відхідницькими промислами, а на зиму поверталися до Києва. Міська влада насторожено ставилась до козацької вольниці, і тому забороняла козакам селитися в межах Києва. Через це козаки змушені були споруджувати свої житла — курені — за містом. Звідси назва міського району — Куренівка.

У середньовічний період, на рубежі XV-XVI ст., Київ відродив свою славу одного з найбільших торговельних центрів на перехресті доріг, що з'єднували Західну Європу зі Сходом. Дуже пожвавлено велась торгівля продуктами сільського господарства — передусім зерном, — а також про­мислів. Київські купці торгували сіллю, яку доставляли з Качибеївських (одеських) лиманів, а також з Галичини. На київському торзі можна було купити: найкращих татарських і турецьких коней, східні прянощі (перець, шафран, мускат­ний горіх, гвоздику, кардамон тощо), оливкове масло, миг­даль, рис, ізюм, інжир, тютюн, перли, перські килими і ба­гато інших товарів з усього світу. В Києві знаходили збут вогнепальна і холодна зброя з багатим оздобленням, що надходила зі Сходу; біле полотно, шовкові тканини, окуля­ри, географічні карти, картини, дорогі лати, коси, серпи та інший сільськогосподарський реманент із країн західної Європи; хутра, залізо і вироби з нього та інші ремісничі то­вари — із Росії.

З Києва все це розвозилося в різні кінці річками Дніпровського басейну.

В Києві вільно конвертувалась будь-яка відома в світі валюта: срібні «празькі» гроші, золоті угорські флорини, німецькі талери, польські злоті, литовські гроші тощо. З XIV ст. в місті карбувались і власні гроші — срібні денарії. Міська торгівля зосереджувалась на Подолі, на Жит­ньому торзі, а також на новому торзі, що виник на території Верхнього міста. У другій половині XVI ст. київський воєво­да князь К. Острозький оголосив заснування слободи побли­зу Софійського собору, населення якої звільнялось від по­винностей на 24 роки. Це сприяло прискоренню заселення і відбудови Старого міста. Значним був обсяг товарообігу на київських ярмарках. Починаючи з XVI ст. вони відбувалися двічі на рік і діяли протягом тижня (в XVII ст. їх тривалість збільшилася до двох тижнів).

Після Люблінської унії (1569) Київ став королівським містом. При цьому збереглося традиційне міське управління. Поляки, чисельність яких значно зросла, селились переваж­но в північній частині Подолу, поблизу резиденції католиць­кого єпископа — біскупа, що знаходилась неподалік від Житнього ринку. Це польське містечко увійшло в історію під назвою Біскупщини. В першій половині XVII ст. в Києві було 4 костьоли і домініканський монастир. Після Берес­тейської унії частину православних храмів і монастирів бу­ло закрито, а частину (в тому числі Михайлівський Золото­верхий, Софійський, Видубицький) передано уніатам. Але під впливом антипольських повстань уряд був змушений піти на поступки, в тому числі й у релігійній політиці. Так, у 1633 р. сеймом були затверджені «Статті для заспокоєння руського народу». Ними, зокрема, передбачалось закріпити вищу духовну владу в Україні за київським митрополитом, який обирався православними ієрархами. Цим документом православному духовенству поверталися всі київські монас­тирі (крім Видубичів) і церкви.

В середині XVI ст. населення Києва становило 5-6 тис. чол., а на кінець століття збільшилось до 10-12 тис. чол. Протягом XVII ст. чисельність київського населення зазна­вала різких коливань, що обумовлювалися історичними подіями: визвольною війною, Руїною, масовими епідеміями. Якщо у 20-і роки XVII ст. воно досягло 20 тис, то в 60-і роки в киян було не більше 10 тис, а у 80-і - близько 15 тис.

У середині XVII ст. Київ увійшов до складу Московсь­кої держави. Паралельно з магістратським управлінням впроваджувалось російське воєводське і козацьке сотенне управління. Київські воєводи координували діяльність воєвод в інших українських містах, стежили за судовими процесами, які зачіпали інтереси Московської держави, контролювали ситуацію в Україні, інформуючи з усіх пи­тань Малоросійський приказ. Засобом зв'язку київських воєвод з урядом була кінна пошта. На них покладався та­кож ряд інших обов'язків: нагляд за станом укріплень, ко­мандування російським гарнізоном, контроль за збиранням хліба і стягненням податку на утримання російських військ. 5-тисячний російський гарнізон був розквартирований на території Верхнього міста. В 90-і pp. для його потреб роз­почато спорудження житлових будинків. У результаті ви­росли Стрілецька і Рейтарська слободи, про які нагадують назви сучасних вулиць.

В 1654 р. у Верхньому місті, по лінії оборонних укріп­лень XI ст., зведено нову фортецю. Для забезпечення будів­ництва необхідними матеріалами вирубували ліси, що при­микали до міста з південного заходу. Укріплення були оточені підземними ходами, заповненими порохом. Ці гале­реї — потерни споруджувалися з фортифікаційною метою,через них під час облоги можна було вийти з ворожого ко­ла оточення.

Печери розкидані по всій території стародавнього Києва — від Кирилівських висот на півночі до урочища Церковщина на півдні. Виявлено близько 300 підземних, порожнин штучного походження. В середні віки вони обро­стали легендами, формуючи у киян уявлення, що міські підземні галереї тягнуться на сотні кілометрів, з'єднуючи Київ з іншими руськими містами.

Наприкінці XIX ст. в ході спорудження будівлі уп­равління Південно-Західної залізниці (нинішня вул. М. Ли­сенка) було виявлено підземний хід, що вів від Золотих воріт. Такий хід розкопаний також на території, прилеглій до Національного історичного музею. Система підземних галерей висотою 2 м і шириною — 1,5 м знайдена на Печерську, на території колишнього іподрому (нині вул. Суво­рова). Печерними ходами була прорізана підземна тери­торія в районі Десятинної вулиці, Михайлівського Золотоверхого собору, Аскольдової могили, Інституту шля­хетних дівчат (нині Міжнародний центр культури і відпо­чинку). Найдавнішими з київських підземель вважаються печери на території Кирилівського монастиря, викопані 4 тис. років тому.

У функції сотенного управління входило формування сотні, навчання козаків військовій справі, забезпечення їх зброєю, боєприпасами, одягом, продовольством, а також ор­ганізація сторожової служби, розгляд судових позивів ко­заків тощо.

Історія Києва ХУП ст. тісно пов'язана з історією Києво-Могилянської академії. Садиба на Подолі була по­жертвувана Гальшкою Гулевичівною. У 1615 р. була засно­вана Братська школа, де вивчали «сім вільних наук», як і в усіх школах Західної Європи. В 1631 р. Петро Могила відкрив школу в Лаврі. А вже в 1632 році ці дві школи об'єдналися в Братсько-Лаврський (згодом — Києво-Моги-лянській) колегіум, Протягом усього існування колегі­уму змінювалась його структура, вдосконалювалася про­грама.

В граматичних класах викладалися латинська (на той час — міжнародна), грецька, українська (книжна), польська, церковнослов'янська мови, класична грецька і римська літе­ратура, арифметика, катехізис, нотний спів.

У класі піїтики оволодівали мистецтвом віршування, основами теоретико-літературних знань. У класі риторики учні здобували, крім теоретичної підготовки, практичні на­вички у сфері панегіричного, судового, церковного красно­мовства.

Спудеї (так називали учнів з класу піїтики) в класі філо­софії протягом двох років слухали лекційні курси І. Гізеля, С Яворського, І. Галятовського, Г. Кониського, М. Коза-чинського та інших відомих професорів, що містили відо­мості з різних галузей знання — фізики, біології, ботаніки, зоології, хімії, медицини, мінералогії та інших наук. Учні знайомилися також із філософією Р. Декарта, Дж. Локка, Ф. Бекона, системою М. Коперника, вченням Г. Галілея та ін.

У 1689-1693 р. професором І. Кроковським був прочи­таний чотирирічний курс богослов'я.

Перелік навчальних дисциплін, що вивчалися в колегі­умі, не відрізнявся від програми Кембріджського, Краківсь­кого та інших західноєвропейських університетів. Обсяг знань, одержуваний його учнями, постійно розширювався за рахунок введення нових предметів: історії, географії, сільської і домашньої економії, медицини, німецької і фран­цузької мов та ін. У 1751 р. було введено російську мову, а з 1784 р. викладання стало вестись виключно російською мовою.

У граматичних класах класна робота відразу перевіря­лась учителями. Домашню роботу перевіряли аудитори, що призначались учителями з числа найкращих учнів. Щосубо­ти підводились підсумки вивченого протягом тижня. Нед­бале ставлення до навчання і незадовільна поведінка перед­бачили неминуче покарання: за таку провину учнів били різками і лінійками. Екзекуції чинились калефакторами, що призначались учителями з числа найгірших учнів.

Заняття проводились як у першій, так і в другій поло­вині дня. По завершенні кожної третини навчального року учні складали екзамени вчителям, у клас до яких вони пе­реходили наступного року.

У вищих класах не було ні домашніх завдань, ні екза­менів: спудеї писали дисертації, а щосуботи брали участь у диспутах, які називались домашніми і вимагали серйозної підготовки. Мовчання під час диспутів не припускалося. Ліниві і бездарні учні просто відсіювалися.

Наприкінці навчального року проводились публічні диспути, про які заздалегідь сповіщали оголошення. І до­машні і публічні диспути проводились латинською мовою, якою вільно володіли учні. На той час в Україні знання ла­тині вважалось обов'язковим для кожної освіченої людини. Нею користувалися в діловодстві, листуванні.

Києво-Могилянську колегію очолював ректор, який обов'язково мав бути професором богослов'я. Префект, що здійснював нагляд за навчальним процесом, поведінкою учнів, опікувався питаннями їх матеріального утримання, був професором філософії. Статутом академії висувалися суворі вимоги до викладачів і вихователів. Вони стосува­лись навіть зовнішнього вигляду викладачів, не кажучи вже про моральні якості. Не меншою мірою це стосувалось і учнів.

Більшість слухачів академії мала дуже скромне мате­ріальне забезпечення: їм не вистачало того мінімуму, який вони одержували від Братського монастиря. Обід вони час­то заробляли співами під вікнами киян. Спудеї ж збирали публіку на майданах, виконуючи написані ними кантати. Підробляли вони й уроками, а під час літніх вакацій їздили на сільськогосподарські роботи.

Навчальний рік починався 1 вересня і закінчувався в се­редині липня. Зарахування ж до академії проводилося про­тягом усього року за результатами співбесіди з префектом. Він з'ясовував рівень знань і вирішував, до якого класу на­правити новачка. Вікових обмежень не існувало і в одному класі навчались учні різного віку. Невстигаючих не відрахо­вували: вони могли залишатися в одному класі по кілька років. Після закінчення повного курсу навчання випускник одержував атестат. Ті, хто покинув навчання, виходили з академії з посвідченням, де зазначалось, які предмети він вивчав.

З Києво-Могилянською академією пов'язаний розвиток українського театру. Шкільна драма призначалася для на­вчання студентів акторській майстерності. Згодом вона ста­ла основою для створення шкільного театру, що здобув по­пулярність серед киян. Авторами п'єс були викладачі і спудеї академії. Феофаном Прокоповичем була написана перша історична драма «Володимир». Ф. Прокопович здо­був освіту в Києво-Могилянській православній колегії, Во­лодимир-Волинському уніатському колегіумі, Римській ка­толицькій академії. Він працював у Ватиканській бібліотеці. Петро І запросив Ф. Прокоповича до Москви, де він допо­магав йому у здійсненні реформ.

Вихованці Києво-Могилянської колегії сприяли роз­витку освіти в інших країнах. Наприкінці 1630-х років мол­давський господар запросив Софронія Почаського, ігумена Братського монастиря, для організації в Яссах школи на зразок київської.

Багато викладачів і випускників академії були запро­шені до Росії для організації освітньої справи. В 1649 р. до Москви прибула перша група київських учених. Є. Слави-нецький був засновником і ректором першої в Москві гре-ко-латинської школи в Чудовому монастирі. С. Полоцький заснував у Москві у Спаському монастирі школу, на основі якої пізніше була створена Слов'яно-греко-латинська ака­демія. Реорганізацію Заіконноспаської школи за зразком Києво-Могилянської академії здійснив у 1701 р. колишній її ректор Стефан Яворський (з 1700 р. — блюститель патріаршого престолу, з 1721 р. — президент Святішого Си­ноду). Протягом кількох десятиліть Московська академія перебувала під впливом київських освітніх традицій. З 1701 до 1763 р. на посаді ректора Московської академії змінився 21 чоловік, з яких 18 — були київськими вченими. Вихідця­ми з Києва було засновано також понад 30 училищ в інших російських містах — Астрахані, Вологді, Володимирі на Клязьмі, Іркутську, Костромі, Пскові, Рязані, Твері, То­больську та ін.

Перший посібник з етики, що вийшов російською мо­вою, — «Юності чесне зерцало», — переклав з німецької і упорядкував Г. Бужинський, теж вихованець Могилянки.

Вихованці академії посідали високі державні посади в царському уряді. Г. Козицький був статс-секретарем Катери­ни II, О. Безбородько - секретарем Катерини II і канцлером за Павла І. Головою комісії у справі організації народних училищ у правління Катерини II, головою Державної ради і першим міністром народної освіти при Олександрі І був П. Завадовський. Посаду статс-секретаря Катерини II і пер­шого російського міністра юстиції займав Д. Трощинський.

Випускниками Могилянки були також талановиті ком­позитори — М.С. Березовський і А.Л. Ведель. М. Березовський після дев'ятирічного перебування в Болонській академії отримав звання капельмейстера і титул академіка. Там його ім'я вибито золотом на мармуровій дошці поруч з ім'ям Моцарта. Він також був обраний почесним членом багатьох музичних академій Італії.

В академії здобув освіту відомий письменник і манд­рівник В. Григорович-Барський.

Російська знать, що з тих чи інших причин оселялася в Києві, віддавала своїх дітей на навчання в київську ака­демію (А. Шереметев, Г. Гордон та ін.). З Могилянкою пов'язане також ім'я М. Ломоносова, який у 1734 р. перебу­вав у Київській академії.

Зі створенням у 1708 р. Київської губернії Київ став гу­бернським містом. До складу губернії увійшли такі міста, як Ніжин, Переяслав, Чернігів, а також значна частина тери­торії сучасних Чернігівської, Орловської, Курської і Брянської областей. На чолі губернської адміністрації сто­яв губернатор (пізніше — генерал-губернатор).

Адміністративні перетворення мало вплинули на життя міста. Як і раніше, кожний його район мав свою адміністра­цію, що підпорядковувалася губернським властям.

Дата добавления: 2015-05-24