Київ у XIX ст

У 1802 р. спеціальною урядо­вою грамотою було підтверджено право Києва на самовря­дування. Кияни вітали повернення місту магдебурзького права, яке, проте, було скасоване царським указом 1834 р. після польського повстання. На Київ поширилась дія єкате-рининського міського положення 1785 року. Замість магіст­рату була створена Дума. Виконавчі функції покладались на міську управу, очолювану міським головою.

Як і раніше, Київ залишався значним торговельним цент­ром. Тут постійно розширювалась мережа торговельних за­кладів. Якщо в 1817 р. їх налічувалося 316, у 1846 р. — 846, то в 1890 р. — вже 4648. При цьому спостерігалось поглиб­лення їх спеціалізації: бакалійні (92), галантерейні (64), гото­вого одягу (53), суконно-мануфактурні (52), взуттєві (23), бу­лочні та кондитерські (22), тютюнові (14), книгарні (50) та ін. В Києві функціонувало дев'ять базарів: Олександрівський, Бессарабський, Галицький, Житній, Либідський, Львівський, Лук'янівський, Печерський, Сінний. Як і рані­ше, значна роль належала ярмарковій торгівлі. Щорічно в Києві проходило шість ярмарків. Найбільшим з них був Контрактовий, під час якого Київ відвідували 10-15 тисяч приїжджих, у тому числі представники іноземних фірм — з Австрії, Франції, Великої Британії та ін. У 1850-і роки він перетворився на головний ринок збуту цукру, торгівля яким набула біржового характеру.

З 1869 р. в Києві почала діяти торгова біржа для здійс­нення регулярного зв'язку між оптовими постачальниками товарів і покупцями — власниками постійних торговельних закладів. її спеціалізація передбачала операції з торгівлі цу­кром і хлібом. У 1873 р. за проектом О.Шілле було побудо­вано приміщення біржі по вул. Інститутській, 7. У біржовій залі часто проводились виставки, концерти. В 1885 р. біржу було переведено в будинок на розі Хрещатика та Інститутсь­кої вулиці. На його спорудження художник І. Айвазовський пожертвував 300 крб. від виставки своїх картин у біржовій залі (будинок зруйнований у роки Великої Вітчизняної війни). Старий же будинок біржі зайняв Київський земель­ний банк (нині клуб Кабміну).

Продовжував розвиватися транспорт. У 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 р. було створе­но Дніпровську судноплавну кампанію, яка володіла 17 па­роплавами. У 1858 р. було засновано «Товариство паро­плавства по Дніпру та його притоках». У 1884 р. по Дніпру ходили 74 пароплави, а в 1900 р. — 208.

У другій половині XIX ст. в Києві помітно зросла кіль­кість банків — як державних, так і комерційних. Зручність географічного положення міста була фактором, що зумов­лював вкладення приїжджими підприємцями, в тому числі й іноземними, своїх капіталів.

На початку XIX ст. продовжувалася забудова вільних земель між Старим містом, Подолом і Печерськом. Терито­рія міста розширювалась, поступово зливаючись із перед­містями — Звіринцем, Куренівкою, Лук'янівкою, Сирцем та ін. З середини XIX ст. частина жителів Подолу стала пере­селятись у район між Кирилівською лікарнею і Куренівкою. Це пов'язано з частими весняними повенями на Дніпрі, які були для подолян справжнім стихійним лихом.

На початку XIX ст. забудова Києва здійснювалася за планом А. Меленського, який у 1799 р. був призначений міським архітектором і перебував на цій посаді протягом 30 років. Він — автор проектів багатьох житлових і громадських будівель, церков, споруджених в перші десятиліття XIX ст.: приміщення першого міського театру на Європейській пло­щі, церкви-ротонди на Аскольдовій могилі, за його проектом на Поштовій площі на місці старого дерев'яного храму було зведено церкву Різдва Христового, в якій у 1861 році стоя­ла домовина Т. Шевченка перед її відправленням до Канева. У 1802-1808 pp. з нагоди підтвердження Києву магдебурзь­кого права за проектом архітектора А. Меленського було збудовано кам'яну каплицю, увінчану 18-метровою колоною з хрестом. Вона піднялася над Хрещатицьким джерелом, де, за переказами, князь Володимир хрестив 12 своїх синів. Здавна на цьому місці зводили невеликі дерев'яні каплички.

У радянські часи каплицю було знищено і перетворено на звичайну арку під колоною, джерело замкнено в колектор, хрест знято. І лише до тисячоліття хрещення Русі пам'ят­ник було відреставровано, встановлено хрест. Хоча каплиця не була відновлена, цілюще джерело не звільнено з бетон­ного ложа.

З 1780-х років панівним стилістичним напрямом в архітектурі Києва стає класичний. На відміну від поперед­нього періоду, будівництво культових споруд втрачає ко­лишній розмах, а спорудження монастирів після секуляри­зації 1787 р. майже зовсім припиняється. Натомість активізується цивільне будівництво.

Значних руйнувань завдала Подолу пожежа 1811 року, яка протягом трьох днів знищила понад дві тисячі будівель, у тому числі ратушу, 12 церков, 3 монастирі: Братський, Петропавлівський, Фролівський. Густий дим, за свідченням окремих джерел, застилав обрій аж до Ніжина. Забудова Подолу після стихійного лиха здійснювалася за планом Вільяма Гесте, шотландця за походженням, автора проектів різних споруд у Василькові, Катеринославі, Черкасах. Цим проектом передбачалось розширення Контрактової площі (з 1869 — Олександрівська, в 1919-1990 pp. — Червона), на якій за проектом В. Гесте в 1815-1817 pp. зведено Контрак­товий будинок у стилі класицизму. На другому поверсі роз­міщувався зал для концертів, у якому виступали відомі ви­конавці. Проектом передбачалось також спорудження нових будинків магістрату і міської пошти і з'єднання їх галерея­ми з Контрактовим будинком.

В центрі площі ще в 1809 р. за проектом Луїджі Руска розпочато будівництво двоповерхового Гостинного двору — торговельного комплексу в формі замкненого прямокутни­ка із внутрішнім службовим двором, до якого вело шість воріт. Тут планувалось розмістити 53 магазини. Після по­жежі споруда була зведена як одноповерхова. До 1500-річчя Києва її було відновлено за кресленнями автора.

В місті збереглись будинки початку XIX ст., які мають архітектурну цінність. Це, зокрема, особняки С. Стрельбиць-кого (Покровська, 5) і Н.Сухоти (Покровська, 8) на Подолі.

В цей період у Києві розгорнулися роботи з будів­ництва і ремонту оборонних споруд на Печерську. В 1806-1812 pp. вони велись під керівництвом великого російсько­го полководця МЛ. Кутузова, який тоді був київським військовим губернатором. У 30-і роки відновилось будів­ництво Печерської фортеці. Вона мала охопити весь Печерськ, але її спорудження не було завершено у зв'язку з кримською війною. До наших днів збереглось чимало фор­тифікаційних споруд. Це Васильківські укріплення на площі Лесі Українки. Від них залишились земляні вали, напівкругла (редут №1) і дві круглі башти — редут №2, де розміщувалась казарма для солдат (пізніше — політична в'язниця) і редут №3 — башта Прозоровського (генерала-фельдмаршала, похованого в церкві при башті). Збереглись також башти на вулиці Старонаводницькій, Печерському узвозі, над Кловським яром.

Госпітальні укріплення були споруджені на Черепановій горі (між вул. А. Барбюса, Щорса, Госпітальною та Еспланадною).

Поруч були зведені приміщення казарм — військових кантоністів (нині військовий інститут зв'язку) і саперного батальйону (Московська, 22).

Головний в'їзд у фортецю знаходився на місці вузького провалля між Печерськом і Липками (на перехресті вулиць Московської і І. Мазепи), де стояла «Казарма на переший­ку», або «Нікольська брама», що частково збереглася до на­ших днів. Збереглись також дві підпірні стіни (одна з них -у Зеленому театрі) на печерських схилах.

Відомий військовий інженер Тотлебен розробив проект, [цо передбачав оточення Печерської фортеці полем земля­них фортів. Споруджено було лише один Лисогорський форт (1872) неподалік від впадіння р. Либеді у Дніпро. Ли­са гора — це підвищення між Теличкою (промзоною уздовж Дніпра між Видубичами, Звіринцем і Саперною слобідкою, в районі залізничної станції Київ-Московський) і Багриновою горою (уздовж проспекту Науки; назва відома з XI ст. і походить від селища Багринів). Лисою горою називають також «Чортове беремище» на території Володимирської гірки; Юрковицю (Юрківку) між Подолом, Щекавицею і Плоским підвищенням (район сучасних вулиць Нижньо-юрківської, Юрківської, О. Шмідта); місцевість між Ми-кільською слобідкою (масив Лівобережний, ліворуч від станції метро «Лівобережна») і Вигурівщиною.

Стара дорога, що з'єднувала Печерську фортецю і Поділ, перетворилась на довгу вулиця Олександрівську (з 1919 — Революції, з 1934 — Кірова, в 1955 відокремилась її частина на Подолі, як вул. Жданова. З 1991 — вулиці М. Грушевсь-кого і П. Сагайдачного). Олександрівський (Володимирський) узвіз виник на початку XVIII ст., коли була прорізана Михайлівська (Володимирська) гірка.

В 1837 р. В. Беретті розробив новий генеральний план, що визначав загальний вигляд центральних районів Києва. У відповідності з ним місто було поділено на шість адміні­стративних одиниць. Кожний район повинен був мати своє обличчя. Цей план поклав початок забудови міських пус­тирів за Золотими воротами і в районі Бессарабки. До се­редини XIX ст. біля Бессарабської площі була міська заста­ва. Від неї уздовж Васильківського шляху у 1830-і роки простяглась одноповерхова забудова. Ці місця почали об­живати кияни, виселені з Печерська у зв'язку із споруджен­ням фортеці. Район у долині Либеді стали називати «новою забудовою». Головними його вулицями були сучасні вулиці Велика Васильківська і В. Антоновича. В 1833 р. тут побу­довано церкву князя Володимира (в районі нинішнього па­лацу «Україна»), що дала назву Володимиро-Либідській ву­лиці і Володимирському ринку.

З кінця XVIII ст. почав забудовуватися Хрещатик. Час­тина Хрещатого яру між майданом Незалежності і Євро­пейською площею в давнину називалась Перевісищем і була місцем княжих полювань. Після XIII ст. її стали імену­вати Євсейковою долиною. Решта яру називалась Пісками. Перший будинок зведено 1797 р. В 1807 р. на Хрещатику було вже 13 будівель, у тому числі перший київський театр і поштова контора.

Частина нинішнього майдану Незалежності була відома під назвою Козиного болота і у 1830-і pp. нагадувала «винокурну слобідку». Неподалік від стародавніх Лядських (Печерських) воріт був ставок, на якому споруджено греблю. Тут працював водяний млин. У 40-і роки на цій території функціонував Хрещатицький базар (Торг, Товкучка).

В 70-80-і роки на Хрещатику зводилися вже переважно триповерхові будинки з лавками, конторськими, банків­ськими приміщеннями на перших поверхах. Вулицю було покрито бруківкою. Поступово вона перетворилась на голо­вну вулицю міста. В 1876 р. А. Шилле на Хрещатицькій площі (сучасний майдан Незалежності) побудував двопо­верхове приміщення міської Думи в формі підкови. Воно було зруйноване в 1941 році.

На пустирі над Хрещатиком за проектом В.Беретті зве­дено будівлю університету Св. Володимира (1837-1842) у стилі класицизму. її стіни були пофарбовані в червоний колір, а чавунні бази і капітелі колон — у чорний. За одним із припущень, ця символіка може бути пояснена кольором стрічок ордена Св. Володимира. Прилеглу до університету територію, де жили викладачі і студенти, згодом почали на­зивати «Латинським кварталом» (по аналогії з паризькою Сорбонною).

В 1842 р. на вул. Костьольній споруджено Олександ­рівський костьол, а на вул. Лютеранській в 1857 р. - кірху в готичному стилі.

Володимирський собор закладений з нагоди 900-річчя хрещення Русі, він будувався протягом 34 років (1862-1896). Серед художників, що розписували храм під керівництвом А. Прахова — М. Врубель, М. Нестеров, В. Замирайло, С Костенко, В. Котарбинський, Н. Пимоненко, П. Сведом-ський. Головні живописні роботи виконані В. Васнецовим. Серед них — 15 великих композицій («Хрещення Русі», «Хрещення Володимира» та ін.) і ЗО портретних фресок (портрети князя Володимира, княгині Ольги та ін.).

На площі між Софійським собором і Михайлівським монастирем за проектом К.Скаржинського в 1857 р. було споруджено будинок для присутствених місць.

У Верхньому місті протягом 1832-1848 pp. були знесені майже всі вали, що оточували давню київську фортецю, і прокладені нові вулиці — Володимирська, Михайлівська, Житомирська, Прорізна та ін. Всього протягом 1832-1850 pp. у місті з'явилося 36 нових вулиць і 4 провулки: Бульварно-Кудрявська, Дмитрівська, Павлівська, Річкова, Обсерватор-на, Несторівський провулок, Університетський бульвар; у різні періоди — Бібіковський, бульвар Шевченка, Кадетська (Фундукліївська, Леніна, Б. Хмельницького) та ін.

В 1817 р. місто прорізувало 49 вулиць і більше 100 про­вулків, наприкінці XIX ст. в Києві налічувалось вже 230 ву­лиць, сьогодні їх — 1830.

З 1869 р. «Комісія для перейменування вулиць і про­вулків Києва» в найменуванні і перейменуванні міських ву­лиць намагалась виходити з історичних, географічних, топо­графічних і народних назв. При цьому перейменування зводились до мінімуму. Це робилось у випадках наявності передусім подвійних чи навіть потрійних назв, а також при необхідності поділу надто довгих вулиць. Вулиці одержува­ли свої назви від розташованих на них об'єктів, насамперед храмів (Борисоглібська, Покровська, Притисько-Микільська); імен видатних історичних осіб (Ольгинська, Оленів-ська, Ігорівська; населених пунктів, у напрямку яких проля­гали ці вулиці (Васильківська, Житомирська, Московська, Овруцька); заняття населення, що проживало в даній місце­вості в давнину чи на момент найменування. (Рейтарська, Стрілецька, Рибальська, Різницька); місцевих топонімів -назв річок, ярів, пагорбів (Дорогожицька, Кловська, Навод-ницька, Оболонська, Почайнинська, Жилянська тощо). На Лук'янівці вулиці, прокладені уздовж колишніх ярів, збе­регли їх назви: Вознесенський яр, Чмелів яр, Вовчий яр, Чорний яр, Кмитів яр.

Наприкінці XIX ст. між Хрещатиком і Липками з'явив­ся новий квартал. Після смерті професора університету Ф. Мерінга його величезна садиба (територія між сучасними Хрещатиком, Інститутською, Банківською і Лютеранською вулицями) перейшла у володіння однієї будівельної кампанії, якою тут були прокладені нові вулиці: Мерінгівська (Заньковецької), Миколаївська (Городецького), Ольгинська і Нова (Станіславського). На них виросли нові будинки, окремі з

яких збереглися. В цей період побудовано приміщення теат­ру «Соловцов» (театр ім. І. Франка), готель «Континенталь» (у роки війни був зруйнований, а після відбудови в цьому приміщенні розмістилась консерваторія).

У 1896-1898 pp., по вул. Ярославів вал, зведено будинок з химерним силуетом, стрілчастими готичними вікнами і гострою баштою, увінчаною гострим шпилем. При парадно­му вході — латинський напис «Salve» («Привіт»). З 1916 р. власником будинку був «цукровий король» Л. Бродський.

В XIX ст. в Києві було зведено перші пам'ятники-монументи. 28 вересня 1853 р. відкрито пам'ятник князю Во­лодимиру роботи відомого скульптора П. Клодта, автора ба­гатьох скульптур у Петербурзі. Постамент був зведений А. Тоном, барельєф «Хрещення киян» виконаний В.І. Дему-том-Малиновським. Статуя орієнтована на Схід. На висоті 20,5 м у руках Володимира здіймається хрест. У 1895 р. в хрест були вмонтовані електричні лампочки. Тепер і в нічну пору він був помітний здалеку.

В 1863 р. московським меценатом В.Кокорєвим було подаровано 1000 карбованців на спорудження альтанки по­близу пам'ятника. І лише через 33 роки серед муніципаль­них паперів було виявлено фундаментальне свідчення про дарунок, який за цей час завдяки банківським відсоткам по­троївся. На ці кошти в 1898 р. було споруджено відразу дві металеві альтанки: біля пам'ятника, на Михайлівській гірці, яку стали називати Володимирською, і у сквері поблизу Андріївської церкви.

В 1902 р. тут побудували дерев'яний павільйон із кам'я­ним порталом для панорами «Голгофа», яку створили авст­рійські художники Крігер і Фрош. Полотно мало довжину 93,8 м і висоту 12,9 м. Час від часу «Голгофу» демонструва­ли в інших містах, а на її місці експонували інші панорами релігійного чи батального змісту. Після 1917 р. павільйон став використовуватися для атеїстичних лекцій, а в 1934 р. був розібраний.

У 1872 р. на перехресті вул. Безаківської (Комінтерну) і Вібіківського бульвару зведено пам'ятник графу О. Бобринському, якого вважають засновником української цукрової промисловості. У Смілі ним відкрито першій в Україні цу­кровий завод. Зусиллями О. Бобринського Київ перетво­рився на «цукрову столицю світу». Кошти на спорудження пам'ятника були пожертвувані власниками київських цук­рових заводів. Розташування пам'ятника поблизу від залізничного вокзалу пояснювалось тим, що граф був за­сновником і директором першої в Росії залізниці, яка з'єднувала Петербург і Царське Село, і здійснював уп­равління гілкою залізниці, прокладеної між Києвом і Балтою. В 1926 р. статую було переплавлено в цехах заводу «Арсенал», а на графському постаменті зведено пам'ятник М. Щорсу (1954 p.).

В 1888 р. на Софійській площі відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому. Його п'єдестал виконаний із граніту, що залишився після спорудження ланцюгового мосту.

В 1898 р. перед Університетом постав пам'ятник Ми­колі І, в період правління якого в місті з'явились універси­тет, інститут шляхетних дівчат, гімназія, кадетський корпус. З 1939 р. на царському постаменті поставлений пам'ятник Т. Шевченку.

У середині XIX ст. на Хрещатику з обох його кінців побудовані готелі: на Бессарабці — двоповерховий готель, власником якого був архітектор Беретті; в ньому в 1846 р. зупинявся Т. Шевченко (пізніше тут містився готель «Національ», сьогодні це — приміщення кінотеатру «Орбі­та»), і готель «Європейський», побудований Беретті на місці театру (тепер тут розташований Український Дім). На стику сучасних вулиць Лютеранської і Хрещатика був го­тель «Англійський». Готелі були також на Печерську («Лондон», «Зелений»), Подолі («Московський» по вул. Братській, 7).

В приміщенні готелю Михайлівського Золотоверхого монастиря на Трьохсвятительській вулиці сьогодні містить­ся Інститут філософії НАН України. В Києві функціонува­ло також 29 заїжджих дворів.

Жителям і гостям міста пропонували свої послуги та­кож 7 кондитерських, 2 кав'ярні, 16 трактирів, 1 ресторан, 24 харчевні, 21 ковбасна, 29 винних льохів (у тому числі улюблений студентами погрібець із червоним вином і обов'язковим «Gaudeamus igitur» в стіні Києво-Могилянської академії).

Щорічно місто відвідували майже 80 тис. приїжджих, з них 50 тис. — прочани. Бідним прочанам дозволялось ночу­вати у церковних дворах. На той час у місті було 105 пра­вославних церков і 10 монастирів (8 чоловічих і 2 жіночих).

На середину XIX ст. міське населення досягло рівня XI ст. і становило 50 тис. чоловік. Крім того, в місті був розквартирований російський гарнізон у складі 14 тис. чо­ловік.

У другій половині XIX ст. збільшилось число фешене­бельних готелів. З'явились «Бель-Вю», «Гранд-Отель», «Отель де Франс» на Хрещатику; «Метрополь», «Франсуа» на вул. Володимирській. У двоповерховому будинку по вул. Володимирській, 21 (на розі Софійської вулиці) містився готель «Древняя Русь» з однойменним ресторанчиком, що користувався популярністю. На протилежному боці на розі вулиці, у триповерховому будинку за номером 23 містився готель «Женева».

На вул. Володимирській, 16 розташовувався готель «Номери Чарнецького» (нині тут міститься посольство Уз­бекистану), в якому жили М. Врубель і М. Нестеров, запро­шені для художнього оформлення Володимирського собору. В. Васнецов тоді проживав по вул. Володимирській, у бу­динках № 32, 36, 42.

По Володимирській, 36 розміщувався готель «Номери Ільїнської». В 1901 р. власником будинку став чех В. Вондрак, який надбудував (ще три поверхи) і перейменував готель на «Прагу». Під час першої світової війни в цьому готелі проживало чимало військовополонених чехів, серед яких був і Ярослав Гашек.

По вул. Золотоворітській, 6 у триповерховому флігелі поруч з особняком розміщувались мебльовані кімнати Є. Іваницького.

На вулиці Комінтерну (колишній Безаківській) зберег­лися приміщення колишніх готелів «Бристоль» (буд. 2) і «Франція» (буд. 27).По вул. Басейній, 1/2 досі стоїть будинок, у якому містився готель «Пале-Рояль» (пізніше «Великий слов'ян­ський»).

В Києві багато місць, пов'язаних з життям відомих лю­дей. Так, на вул. Басейній, 5 у дитинстві (до 1903 р.) жила Голда Меїр, донька київського столяра І. Мабовича, що ста­ла прем'єр-міністром Ізраїлю. Поруч, у будинку №6, наро­дився і жив відомий композитор Р. Глієр. На жаль, будинок не зберігся.

Неподалік від цього місця цілий квартал, звернений до Бессарабської площі, був забудований прибутковими бу­динками. Тут стояв також готель «Оріон» (вул. Велика Ва­сильківська, 1-3). В центрі міста були й інші готелі - «Дрез­ден», «Росія», «Петербурзька», «Лувр», «Рим», «Неаполь» тощо.

У першій половині XIX ст. в Києві побудували М. Го­голь, О. Пушкін (1821), О. Грибоедов (1825), А. Міцкевич (1825; його рідний брат Олександр очолював кафедру римського права в Київському університеті), К. Рилєєв (1822; від батька успадкував садибу), І. Аксаков (1854, 1855), О. Бальзак (б разів протягом 1847-1850 pp.). З 1849 по 1860 р. у місті жив Н. Лесков, який кілька своїх творів присвятив Києву (в їх числі — «Печерські антики»).

З Києвом пов'язане ім'я Константиноса Іпсіланті, борця проти поневолення Туреччиною грецького народу. В Києві пройшли останні роки його життя (1807-1816). Правитель (господар) Молдавії і Валахії, що піддавався переслідуван­ням з боку турків, змушений був шукати притулку в чужих землях і поселився в Києві, на Печерську, де збереглась йо­го садиба по вул. І. Мазепи (Січневого повстання), 6.

Київ цього періоду увічнений на полотнах іноземних художників. Англієць Дж. Джеймс, після повернення додо­му, видав великий альбом малюнків про Київ, що містив за­рисовки Лаври, Софійського собору, історичних пам'яток Подолу, а також акварельні роботи.

Француз Я. де ла Фліз, який з 1812 р. жив у Києві і пра­цював головним лікарем Київського намісництва, в 1848 р. видав книгу «Медико-топографічний опис Київського округу...», оформлену великою кількістю зарисовок давніх па­м'яток Києва та його визначних місць («Звіринець», «Китаївське пустище під Києвом» та ін.).

Ф. Ліст під час перебування в Києві у 1848 р. під впли­вом українських народних пісень створив свою «Думку», яка з успіхом виконувалась у багатьох країнах Європи і Америки.

Наприкінці XIX ст. Київ за розміром міської території (59 кв. верст) був на третьому місці після Петербурга (90) і Москви (63), а за чисельністю населення (248 тисяч) — на п'ятому після Петербурга, Москви, Одеси і Риги.

Попри значний розмах кам'яного будівництва, Київ усе ж залишався переважно дерев'яним містом: з 21 тис. буді­вель лише близько 3 тис. були кам'яними.

Наприкінці XIX ст. Київ досяг такого рівня благоустрою, що серед міст Росії за цим показником посідав одне з пер­ших місць. Він мав усі комунальні зручності. Із 1872 р. ву­лиці стали освітлюватись газовими ліхтарями, а з 1890 р. — електричними.

У 1872 р. споруджено водопровід, що забезпечував місто дніпровською водою, потужністю 2700 кубометрів (або 270 тисяч відер) води на добу. В 1894 р. в місті було прокладено каналізацію.

В 1860-і роки в Києві було 4 лікарні на 268 ліжок. У 1875 р. побудовано Олександрівську (Жовтневу) міську лікарню спочатку на 65, а в 1880 р. — на 166 ліжок. Вона продовжувала розширюватись і в наступні роки. З 1881 р. при міській управі запроваджено нічні чергування лікарів, [цо можна вважати початком нинішньої «швидкої допомоги».

В 1854 p., після прокладення повітряно-провідникової лінії Київ-Москва, введено в експлуатацію київський теле­граф. Згодом з'явилися і інші лінії: Київ-Одеса, Київ-Берлін та ін.

У 1856 році створено державну телеграфну контору, що містилася по вул. Володимирській, 22 (нині Київський те­леграф займає приміщення колишнього Земельного банку по вул. Володимирській, 10). У 1850-і потужність міського телеграфу дозволяла приймати і відправляти близько 500 телеграм протягом доби, а в 1911 р. — 1 млн.У 1886 р. стала до ладу перша телефонна станція на 60 абонентів. У 1904 р. число абонентів зросло до 1,7 тис, а в 1910 р. досягло 3,4 тис. Телефонна станція містилась на Хрещатику у дворі поштової контори (на місці нинішнього Держтелерадіо).

Слід сказати, що на той час з 762 міст Європейської ча­стини Росії водопровід мали лише 19%, телефон — 18%, трамвай — 5,5%, каналізацію — 3,5%, а Київ мав усі ці зруч­ності. Хоча вони були зосереджені в центрі міста, тоді як його околиці не були забезпечені комунальними вигодами.

В 1891 р. введено в дію кінну залізницю (конку) довжи­ною 12,8 версти, прокладену уздовж Хрещатика і Великої Васильківської. Але рельєф Києва не сприяв розвитку цьо­го виду транспорту. Вже в наступному, 1892 році на одному з найбільш крутих у Києві схилів — Олександрівському — розпочався рух першого в Росії (і другого в Європі) елект­ричного трамваю. Маршрут (1,5 км) пролягав від Царської (Європейської) площі до Нижньої (Поштової) площі. В 1893 р. трамвайний рух відкрито на Печерську, в 1894 р. — по вул. Володимирській, Караваєвській, до Лук'янівки, в 1896 р. — по Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського), через Галицьку площу (площу Перемоги) до Сінного ринку, в 1899 — від Бессарабки до Політехнічного.

У 1855 р. за проектом інженера Ч. Віньоля в Києві бу­ло споруджено ланцюговий міст. Це Миколаївський міст довжиною 756 м, що був одним із найкрасивіших у Європі. Він розводився для переходу суден по Дніпру до 1900 p., a потім фарватер було поглиблено, і міст піднято на більшу висоту. На утримання і ремонт споруди стягалось мито за прохід, проведення корови, коня через міст. В 1912 р. через міст був пущений трамвай до Передмостової слобідки (Гідропарк). Міст двічі зазнавав руйнувань (1920, 1941). Після першого з них у 1924 р. його відбудували за проек­том О. Патона за 85 днів. У 1965 р. на його місці було спо­руджено міст «Метро» і, як його продовження, міст через Русанівську протоку.

Дарницький залізничний міст (на той час найдовший у Європі — 1 км) було збудовано в 1870 р.

Сьогодні в місті функціонують також міст ім. О. Патона (1953 p.), парковий міст на Труханів острів (1957 p.), міст на Рибальський острів (1963 p.), Північний мостовий пе­рехід (1976 p.), Південний мостовий перехід (1991 p.).

Початкову освіту в першій половині XIX ст. в Києві на­бували в шести парафіяльних і трьох повітових училищах, приватних пансіонах і школах. Елементарну освіту давали також 13 шкіл при церквах і монастирях.

В 1859 р. на Подолі у приміщенні Києво-Подільського повітового училища (вул. Костянтинівська, 9) була відкри­та Перша недільна школа, перша не лише в Києві, а й в Україні.

На кінець XIX ст. в Києві було 8 чоловічих і 2 жіночі гімназії. У 1809 р. заснували Першу чоловічу гімназію. До 1812 р. вона розміщувалась на Подолі, звідти була переве­дена до Кловського палацу, а в 1857 р. — одержала нове власне приміщення (нині — жовтий корпус університету на бульварі Т. Шевченка, 14). Учнями гімназії були М. Булга­ков, К. Паустовський.

В 1836 р. на Печерську було відкрито Другу чоловічу гімназію в будинку на розі Лютеранської і Лєвашовської (нині Шовковична) вулиць, пізніше теж переведену на Бібіковський бульвар (бульвар Т. Шевченка, 18).

Третя розміщувалась на розі вул. Покровської і Кон­трактової площі (Будинок для дітей подільського району), Четверта — на вул. Великій Васильківській, 96. (посольст­во Ватикану. Серед її учнів О. Вертинський), П'ята Києво-Печерська — на розі Суворова і І. Мазепи (Транспортна академія), Шоста — на Великій Дорогожицькій (Мельнико­ва, 81), Сьома — на Тимофіївській (М. Коцюбинського, 16), Восьма — на Миколаївській площі (пл. І.Франка, будівля Київенерго); жіночі — Перша Фундуклеївська (Б. Хмель­ницького, 6. Серед учениць — Анна Ахматова), Друга Оль-гинська (Терещенківська, 2).

Крім державних, у Києві були й приватні гімназії — О. Плетньової (вул. Резницька, 2), В. Науменко (Ярославів вал, 25), А. Жекуліної (Артема, 27), Жука (на розі Іллінської і Братської вулиць) та ін.Особливо місце серед київських гімназій належала Ко­легії Павла Галагана, заснованій у 1871 р. Григорієм Ґала­ґаном (1819-1888). Цей останній належав до відомого ук­раїнського роду. Він очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, був почесним чле­ном Товариства Нестора-літописця. Школу було названо на честь його єдиного сина Павла, що помер у віці у 16 років. На розі вулиць Кадетської (Б. Хмельницького) і Олек-сіївської (Терещенківської) Г. Галаган придбав будинок. Архітектором О. Шілле він був перебудований з урахуван­ням його нового призначення: збудовано вестибюль, па­радні сходи, а над ними споруджено домову церкву, в якій у травні 1886 р. вінчався І. Франко з О. Хорунжинською, сестрою тодішнього директора Колегії. В 1871 р. приміщен­ня колегії було розширене за рахунок ще одного будинку, купленого на Єлизаветинський (Пушкінській) вулиці. До цього навчального закладу могли вступати юнаки будь-яко­го суспільного стану і віросповідання у віці 16 років. На­вчання в колегії тривало 4 роки. Класи були невеликими. Найчисленнішим виявився 13-й випуск: 19 чоловік.

В колегії були добре обладнані природничо-науковий кабінет і клас музики. Вона мала також чудову бібліотеку, її фонд, який постійно поповнювався, налічував у 1896 р. 3758 найменувань книг загальною кількістю 10522 томи. В 1919 р. він був переданий у володіння Всенародної бібліоте­ки України і сьогодні в науковій бібліотеці ім. В. Вернадсь-кого зберігається як окрема колекція.

Галагани не мали ні прямих нащадків, ні близьких ро­дичів і вкладали в колегію всі свої кошти. За колегією бу­ли довічно закріплені навіть їх маєтки в Полтавській і Чернігівській губерніях — 8 тис. десятин.

Учні тут були оточені постійною увагою і турботою. Для них намагалися створити домашню обстановку. В неділю і на свята Галагани запрошували учнів до себе на обід. Спо­чатку в колегії був відсутній чіткий розклад занять, не було навіть оцінок.

Поступово вимоги до вихованців колегії стали зростати. Так, для ЗО стипендіатів виключалась можливість навіть випадкової «трійки». Учні, що перебували на утриманні своїх батьків (40-50 чоловік) і протягом 6 навчальних чвертей одержували «трійку», повинні були покинути школу. Річна плата за навчання в колегії була найвищою в місті і склада­ла 750 карбованців, тоді як у державних гімназіях вона не перевищувала 50-60 крб., а в приватних — 100-120 крб.

У 1910 р. було засноване «Товариство колишніх вихо­ванців Колегії Павла Галагана», члени якого допомагали своїй школі.

Колегія припинила своє існування в 1920 р. згідно з на­казом Наркомосвіти про ліквідацію гімназії.

Збереглися будинки колегії по вул. Б. Хмельницького, 9 (де жили викладачі) і 11 (головний корпус, у якому нині міститься літературний музей). Будинок №7, де жила роди­на Ґалаґанів, а з 1900 р. — директор колегії, був розібраний у 1981 р.

В 1834 р. розпочалися заняття в університеті св. Воло­димира, на філософському факультеті, що складався з двох відділень — історико-філологічного і фізико-математичного. Наступного, 1835 року створено юридичний факультет.

В 1839 р. університет зазнав репресивних заходів, вик­ликаних участю студентів-поляків у діяльності «Співдруж­ності польського народу», створеної раніше у Кракові. На­весні 1838 р. в Києві відбулась нарада її активістів. У результаті товариство було розгромлене, 23 студенти бу­ли виключені з університету. Царським указом на один рік було припинений прийом студентів до університету Св. Во­лодимира.

В 1841 р. відкрито медичний факультет, першим дека­ном якого став професор В.О. Караваєв.

У 1856 р. при медичному факультеті почав функціону­вати гурток туристів на чолі з Ф. Новицьким.

1838 р. в будинку фельдмаршала Остен-Сакена (не зберігся), на розі Інститутської і Липської вулиць відкрито Інститут шляхетних дівчат. У 1843 р. він був переведений у приміщення, споруджене за проектом О. Беретті, на вул. Іванівській (нині Інститутська). Право на навчання в інституті надавалось лише дворянкам (з 1852 р. сюди допускались також дочки почесних громадян і купців І гільдії). Курс на­вчання сягав 6 років.

В 1852 р. створено Володимирський кадетський корпус (нині тут міститься Міністерство оборони). Гай біля нього здобув назву Кадетського, (зараз не існує)

В 1898 р. відкрито Київський політехнічний інститут -перший в Росії багатопрофільний навчальний заклад, що мав 4 факультети: механічний, хімічний, інженерний і сіль­ськогосподарський.

Жіноча вища освіта була представлена Київським університетом ім. Св. княгині Ольги, що був заснований у 1870 р. Товариством природознавців для вивчення природ­ничих наук і функціонував на безкоштовній основі.

У 1878 р. засновано вищі жіночі курси, де на дво,х фа­культетах — фізико-математичному та історико-філологічному — навчались понад 1 тис. дівчат. У 1889 р. курси були закриті, а в 1906 р. знову відновили свою діяльність. Спо­чатку вони функціонували в будинку по вул. Фундукліїв-ській, 51 (тепер — редакція Української енциклопедії), а у 1913 р. для них було збудовано спеціальне приміщення (вул. О. Гончара, 55).

Серед слухачок юридичного відділення, відкритого в 1907 році, була Анна Ахматова. Медичне відділення курсів у 1916 році трансформувалося в жіночий медичний інсти­тут, що розташовувався по вул. Мечникова, 5. У 1920 р. він був об'єднаний з медичним факультетом університету.

У 1875 р. художником М. Мурашком була заснована Київська школа малювання. В ній викладали В. Васнецов, М. Ге, Г. Мясоедов, М. Пимоненко, В. Полєнов, І. Рєпін та інші видатні майстри.

З XIX ст. починається також історія київського світського театру. Досі в місті не було спеціального теат­рального приміщення. У XVIII ст. вистави відбувались у приватних будинках, деякий час — в одному з флігелів Марийського палацу. Перший дерев'яний міський театр на 740 місць збудований А. Меленським у 1805 р. на Хреща­тику. Постійної трупи театр не мав. Міська сцена здавала­ся в оренду різним гастролюючим трупам, репертуар яких був представлений українськими, польськими, російськими творами різних жанрів — від драми до опери. На цій сцені виступали М. Щепкін, П. Мочалов, а також артисти з Італії, Іспанії, Франції та інших країн. У 1851 р. приміщення бу­ло знесено. Нове театральне приміщення на 970 місць було збудоване в 1856 р. на вул. Володимирській.

У Києві користувалась популярністю італійська опера. 1867 поклав початок постійним російським оперним сезо­нам. Відбулися прем'єри опер «Життя за царя» М. Глінки, «Русалка» О. Даргомижського, «Аскольдова могила» О. Верстовського. На спектаклі, поставлені за їх творами, до Києва приїздили композитори П. Чайковський, С. Рахманінов, М. Римський-Корсаков, брали участь у виставах або їх підготовці. С. Рахманінов диригував оперою «Алеко»; П. Чайковський готував прем'єру «Пікової дами», яка впер­ше побачила світло рампи саме на київській сцені. В Києві виступали Марія Гальвані, Тітта Руффо, Маттіа Баттістіані, А. Нежданова, Л. Собінов, Д. Усатов — учитель Ф. Шаляпіна. Сам Ф. Шаляпін розпочав свій творчий шлях у 1890 р. в хорі української мандрівної трупи Г. Деркача. Пізніше він часто виступав на київській сцені.

Перші українські опери — «Чорноморці» і «Різдвяна ніч» М. Лисенка на лібрето його двоюрідного брата М. Старицького — були поставлені в 1872-1873 pp. аматорською трупою на приватній сцені. В 1874 р. «Різдвяна ніч» була поставлена в київському театрі.

В 1896 р. театр згорів, і на період, протягом якого буду­вали нове приміщення, одним із центрів музичного життя міста стало літературно-артистичне товариство (1895-1905). Воно організовувало симфонічні концерти і вечори камерної музики. На першому його літературно-музичному вечорі, що відбувся в січні 1896 p., зі своїм оповіданням виступив О. Купрін. Товариством були організовувані вечори, присвя­чені творчості М. Римського-Корсакова, Ф. Шопена, О. Вер­стовського, Т. Шевченка, О. Пушкіна, Й.В. Гете, Г. Гейне, Гребінки та ін., на яких виступали М. Лисенко, М. Старицький, В. Немирович-Данченко, К. Станіславський. Неоднора­зово виступав на них Ф. Шаляпін.

Товариством було встановлено спеціальну премію — Золотий жетон — за кращі твори. Першим цієї нагороди удостоєний М. Лисенко за фортепіанний твір «Пісня без слів», а її останнім, п'ятим, лауреатом стала Олена Пчілка з нагоди 25-річчя її літературної діяльності.

Товариство містилося в невеликому приміщенні на вул. Рогнединській, 1, а пізніше перемістилось на Хрещатик, 15. Протягом 9 років його очолював відомий культурний і гро­мадський діяч, академік архітектури В.М. Ніколаєв, за про­ектами якого в Києві протягом сорока років було спорудже­но 27 цивільних будівель і 18 храмів. Серед них — будинок Купецького зібрання (нині — Національна філармонія) і приміщення лікарні для чорноробів (Інститут охорони мате­ринства і дитинства). В. Ніколаєв був також співавтором проекту особняка на вул. Десятинній, 9, у якому сьогодні міститься резиденція посла Великобританії. Першим його власником був цукрозаводчик В. Симиренко, відомий меце­нат. Він заповів будинок Українському науковому товарист­ву, що згодом увійшло до складу Академії наук. Під час Ве­ликої Вітчизняної війни тут відбувалися збори Спілки українських письменників. У лютому 1942 р. Спілка була розгромлена гестапо, а її лідери розстріляні у Бабиному яру. В їх числі — відома поетеса О. Теліга.

Протягом 1898-1901 років на тому місці, де стояв зни­щений пожежею театр, споруджено нове театральне примі­щення за проектом В. Шретера, що здобув першу премію на всесвітньому конкурсі. Театр відкрився в 1901 р. оперою М. Глінки «Життя за царя».

В 1882 р. у приміщенні театру «Бергоньє» вперше гас­тролювала українська професійна трупа М. Кропивницького, до якої входили М. Заньковецька, М. Садовський.

У 1891 р. у приміщенні театру «Бергоньє» п'єсою М. Го­голя «Ревізор» відкрився перший сезон театру М. Соловцова; в 1898 р. театр переїхав у власне приміщення.

В 1869 р. на Бессарабській площі працював перший приватний цирк. Пізніше шапіто ставилися також в Універ­ситетському сквері, на Троїцькій площі, поруч із приміщен­ням Міської Думи (нинішній майдані Незалежності). В цьому цирку виступав А. Дуров. У 1903 р. на вул. Мико­лаївській (Городецького) було зведено «Гіппо палас» («кінний палац») — на той час єдину в Європі двоповерхову циркову споруду під величезним скляним куполом на 2000 місць (на місці нинішнього кінотеатру «Україна»). Його зал відзначався чудовою акустикою, тому в ньому виступали Ф. Шаляпін, Л. Собінов, Тітто Руффо, Сара Бернар та ін.

У 1896 р. в приміщенні театру «Бергоньє» розпочато демонстрацію «сінематографи». Незабаром на Хрещатику з'явились перші «ілюзіони» (стаціонарні кінотеатри): «Корсо», «Експрес» та ін.

В 1840-і pp. П. Должиков, член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів Товариства історії і старожитностей Московського університету, відкрив бібліотеку, яку назвав «Аптекою для душі», або «Кабінетом для читання новин російської словесності». Бібліотечний фонд налічував 10 тисяч томів. При бібліотеці працювали читальний зал, букіністична лавка, кабінет старожитностей, нумізматична виставка. Бібліотека містилася в приватних будинках спо­чатку на Подолі, поблизу Поштової станції, а з 1865 до 1870-х pp. — на вул. Прорізній. У 1866 р. створено першу громадську публічну бібліотеку, приміщення для якої побу­довано в 1911 році (нині Парламентська бібліотека). На се­редину XIX ст. в Києві було також 5 книгарень, дві з яких вели торгівлю іноземними книгами.

В 1836 р. в місті почала видаватись перша газета — «Киевские объявления». З 1838 p., як і у всіх губернських містах, видавались «Киевские губернские ведомости».

У приватних зібраннях київських меценатів - Терещенків, Б. Ханенка та ін. — зберігались колекції живопису, що стали основою експозиції київських художніх музеїв.

На рубежі XIX—XX ст. було збудовано приміщення першого міського музею старожитностей і мистецтв (Ху­дожньо-промислового і наукового музею), заснованого в 1899 р. При Київській духовній академії існував церковно-археологічний музей, у якому налічувалося 5 тис. експо­натів. У це число входили документи з історії православної церкви Південно-західного краю, а також колекція цінних ікон. Популярністю користувався археологічний музей відо­мого збирача старожитностей Т.В. Кибальчича, що містив­ся в його власному будинку по вул. Дорогожицькій, 34. На вул. Безаківській (Комінтерну), 10 працював музей старо­житностей археолога Хойновського.

Для відпочинку і розваг були облаштовані міські сади (парки). В 1862 р. у долині Царського саду (нині стадіон «Динамо») було відкрито «Шато де флер» (Замок квітів). Після пожежі в Царському палаці (1819) всі оранжереї став орендувати садівник Хрістіані, яким і створено цей розва­жальний заклад. Тут були кафешантан, буфет, а також зали для показу драматичних вистав, оперет, фарсів. У парку грав духовий оркестр, а у святкові і недільні дні влаштову­вались феєрверки.

Купецький сад засновано в 1881 році, коли міською ду­мою було передано в оренду Київському купецькому зібран­ню так званий Малий сад у кінці Царського саду.

В Києві функціонували також сади «Ермітаж» (на Трухановому острові), «Аркадія» (на Бібіковському бульварі), «Венеція» (в Микільській слобідці поблизу ланцюгового мосту). Популярністю серед киян користувались також заміські сади - «Нивка», «Ельдорадо» (на проспекті Пере­моги) та ін.

На Мерінгівській (М. Заньковецької), 8 працював кафе­шантан «Аполло».

Дата добавления: 2015-05-24