Туристичні ресурси Криму 1 страница

Автономна Республіка Крим розташована на півдні країни, в межах Кримського півострова, який глибоко вдається в Чорне море і зі сходу омивається Азовським мо­рем. Він простягається з заходу на схід на 324 км (між ми­сами Кара-Мрун і Фонар), а з півночі на південь — на 207 км. (від Перекопського перешийка до мису Сарич). На західному узбережжі частина суші виступає далі в море, ут­ворюючи Тарханкутський півострів, а на східному — Кер­ченський. На півночі Крим з'єднаний Перекопським пере­шийком завширки 7 км із сусідньою Херсонською областю.

Площа автономії — 26,2 тис. кв. км (4,3% території країни).

Кримський півострів лежить приблизно на однаковій відстані як від екватора, так і від Північного полюса -5000 км. Довжина берегової лінії перевищує 1 тис. км. Вона розчленована затоками та бухтами, особливо численними на півночі і сході. Найбільші затоки: в Чорному морі -Каркінітська, Каламітська, Феодосійська; в Азовському -Сиваш, Казантіпська та Арабатська. Сиваш відокремлений від Азовського моря піщаною косою - Арабатською Стрілкою.

Крим приваблює відпочиваючих передусім суб­тропічним кліматом на Південному березі Крима, вузькій смузі землі шириною 2-8 км, що тягнеться від мису Айя до мису Іллі.

Гірський Крим, вкритий лісами, являє собою зовсім інший природний комплекс, відмінний від узбережжя як за своїми кліматичними умовами, так і за складом місцевої флори.

Кримські гори з найвищою точкою Роман-Кош (1545 м) мають переважно карстовий рельєф із великою кількістю печер (їх налічується 900), серед них найдавнішою є Черво­на (13,7 км), а найглибшою — Солдатська (508 м).

У Криму прокладено рекреаційні стежки, серед яких найвідомішими є Голіцинська (Новий світ), Боткінська, Тарахташська, Штангеєвська (Ялта), Карадагська (Щебетівка).

Клімат рівнинної частини Криму (близько 70% площі півострова) помірно континентальний, у горах перехідний від степового до субтропічного, що характерний для Пів­денного берега Криму.

Територію півострова перетинають 257 річок, здебіль­шого небагатоводних. У гірській місцевості водні потоки ут­ворюють глибокі ущелини-каньйони, водоспади. Популяр­ним екскурсійним об'єктом є Великий каньйон. Водоспад Учансу падає з південного схилу Ай-Петринської яйли май­же прямовисно з висоти 98,5 м, нижче утворюючи ще три водоспади.

В області понад 50 солоних озер, що належать до 5 груп — Тарханкутської, Євпаторійської, Перекопської, Чонгаро-Арабатської та Керченської. Вони мають значні запаси лікувальних грязей (бл. 24 млн. м²). Найбільші з кримських озер — Сасик, Сакське, Донузлав, Узунлар.

Перший грязьовий курорт країни — Саки. Про ліку­вальні властивості Сакського озера писав ще давньоримсь­кий учений Пліній Старший.

Вода Мойнакського озера в Євпаторії дає лікувальний ефект при м'язових, кісткових, нервових захворюваннях.

Туристично-рекреаційні ресурси Криму — це надзвичай­но сприятливі кліматичні умови (особливо на Південному березі), мальовничі ландшафти, тепле море з піщаними і гальковими пляжами (загальною довжиною 450 км, трива­лий купальний сезон (понад 4 місяці), джерела мінеральних

вод і лікувальні грязі солоних озер. Освоєння в курортно-ре­креаційних цілях двох останніх розпочато з середини XIX ст. Сьогодні в Криму налічується понад 700 лікувально-оздоров­чих закладів, у тому числі 128 санаторіїв. В Криму зосеред­жено 36% санаторно-курортного фонду, понад 30% будинків відпочинку, близько 20% туристських закладів України.

Кримський рекреаційний регіон включає Євпа­торійський, Феодосійський, Ялтинський рекреаційні райони.

Рекреаційні ресурси регіону ефективні при лікуванні захворювань дихальних шляхів, легенів, серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату, функціональні порушен­ня нервової системи.

У Криму 141 територія і об'єкт природно-заповідного фонду (загальна площа — 70 тис. га, що становить 4,1% те­риторії автономії), в тому числі Карадагський, Кримський, «Мис Мартьян», Ялтинський гірсько-лісовий заповідники, 13 пам'яток природи (Бельбекський каньйон, Кішка, Де-мерджі, Карабі-яйлинська улоговина, Караул-Оба, Кизил-Коба, Мангуп-Кале та ін.), Нікітський ботанічний сад, 22 парки. В числі парків, що належать до пам'яток садово-пар­кового мистецтва — Алупкінський, Гурзуфський, Карасансь-кий, Кучук-Ламбатський, Лівадійський, Массандровський, Меласький, Місхорський, Фороський, Харакський.

Кримський заповідник створений у 1923 р. Більша його частина розташована на схилах головного пасма Кримських гір, на території Бахчисарайського району. В ма­сиві Чатирдаг об'єктом масового відвідування туристами є печера «Мармурова». Всього тут 135 підземних порожнин, серед яких — відомі пам'ятки природи: печери Бінбаш-Ко­ба, Еміне-Баїр, Суук-Коба та ін.

Заповідник включає також частину акваторії Каркінітської затоки з Лебединими островами в Роздольненському районі. Лебедині острови - місце гніздування водоплавних птахів (понад 230 видів).

Заповідник «Мис Мартьян», розташований на одной­менному мисі неподалік від Нікітського ботанічного саду, створений у 1973 р. з метою збереження природи кримських субтропіків.

Ялтинський заповідник (1973 p.) розташований у західній частині Південного берега Криму і має своєю ме­тою охорону характерних видів місцевої флори і приморсь­ких ландшафтів.

У південно-східній частині Кримського узбережжя зна­ходиться наймолодший на півострові Карадагський запо­відник (заснований у 1979 p.). Пам'ятка природи Карадаг — гірський масив вулканічного походження, що обривається крутим уступом до Чорного моря — в своїй найвищій точці досягає висоти 577 м. Заповідник включає також прилеглу частину акваторії.

Тут виявлено поклади більше 100 видів мінералів, се­ред яких найбільш цінними є гірський кришталь, аметист, сердолік, агат, яшма, опал.

Пам'ятка природи «Плакуча скеля» знаходиться в Сімферопольському районі в мальовничій долині р. Булганак, на уривчастому березі якої крізь виходи кам'янистих порід просочуються грунтові води у вигляді невеликих струмочків і джерел.

Крим є провідним туристичним центром в Україні з розвиненою туристичною інфраструктурою. Тут діє 54 го­телі, а також 113 підприємств харчування для обслугову­вання туристів (із 455 по Україні в цілому).

Вигідне географічне положення, м'який клімат, тепле море, субтропічна рослинність узбережжя півострова в усі віки сприяли його інтенсивному заселенню. Історико-куль-турні пам'ятки різних епох, що збереглися на його території, є результатом взаємодії різних етносів і цивілізацій, які на певних відрізках історії, існуючи паралельно на обмеженій території півострова, часом функціонували відособлено, не змішуючись і майже не проникаючи одна в одну.

Сліди первісної людини, виявлені в печері Киїк-Коба у 25 км від Сімферополя, підтверджують її появу в цих кра­ях близько 100 тис. років тому. На території півострова відомо більше двадцяти стоянок цого періоду, в т. ч. в уро­чищі Ак-Кая в Білогірському районі, в якому виявлено чи­сельні поселення, де простежується кілька потужних куль­турних шарів.

Аборигенним населенням Криму більшість учених вва­жає таврів, що є племенами індоєвропейського походження і населяли більшу частину території півострова. Перші згад­ки про них містяться у творах античних авторів — Гомера, Скилака та ін. — і відносяться до VI сті до н.е. Етнонім «таври» виходить не із самоназви цього народу, а з назви, даної йому греками.

Деякі з найдавніших таврійських племен (X—VI ст. до н.е.) перейшли до осідлого способу життя. їх основними заняттями були землеробство і рибальство. Від грецьких колоністів вони перейняли ткацьке ремесло, навчились ви­готовляти кераміку, обробляти бронзу. У III ст. до н.е. ни­ми були споруджені потужні укріплення, неприступні для кочівників, наймогутнішим з яких був Харакс на мисі Ай-Тодор.

Археологи схильні вважати, що групи таврів, витіснені в IV ст. в гірські райони під натиском гунів, продовжували залишатись окремим етносом до VII—VIII ст., поки не змішалися з прибулими народами.

До найдавніших народів Криму належали також кімерійці, що населяли його територію в період між XII і першою половиною VII ст. до н.е.

Перші грецькі колонії на кримській землі засновані вихідцями з малоазійського міста Мілета. Освоєння півос­трова греками почалося із східної його частини, де в VI ст. до н.е. виникають Пантікапей (Керч), Мірмекія, Тірітака, Німфей (на березі Керченської протоки), Феодосія. На західному березі виросли поліси Керкінітіда (Євпаторія), а століттям пізніше — Херсонес, заснований переселенцями з малоазійського міста Гераклея. В V ст. до н.е. у Тавриді склалися два найбільші державні утворення — Боспорське царство із столицею в Пантікапеї, що володіло поселення­ми по обидва боки від Керченської протоки, і місто-держава Херсонес, влада якого поширювалась на територію Гераклейського півострова, Керкінітіду, Калос Лімен (сучасне селище Чорноморське).

Після падіння Боспору в IV ст. під ударами гунів Хер­сонес проіснував іще майже тисячу років.У I ст. грецькі колони були завойовані Римом. Римсь­ка експансія почалася з боку сучасної Керчі, де римляни ви­садилися в 45 р., в період правління імператора Клавдія. Це був період посилення натиску з боку сусідів-кочівників, який було все важче стримувати грецьким полісам. Тому основний опір римлянам чинили горці-таври. Поступово римські гарнізони заселили південний берег Криму від Пантікапея до Херсонеса, створивши потужну систему фор­тець, з'єднаних між собою мощеними дорогами. Наймогутнішим із римських укріплень була фортеця Харакс на місці колишньої таврської цитаделі.

Після розпаду Римської імперії в 395 р. грецькі колонії на території Криму увійшли до складу Візантії.

Скіфи почали з'являтись на півострові в VII ст. до н.е. З III ст. до н.е. тут існувала скіфська держава, столиця якої знаходилась на місці сучасного Сімферополя й іменувалася греками Неаполем Скіфським. Перейшовши до осідлого життя, скіфи освоїли мореплавство, ремесла, землеробство, скотарство. Під впливом грецької архітектури розвивалося зодчество. Залишки споруд скіфського періоду нагадують античні еллінські храми. На жаль, не збереглося жодного зразка скіфського звіриного стилю, пізніше знищеного тата­рами, оскільки зображення живих істот порушувало припи­си ісламу.

Скіфська держава на території Криму проіснувала до III ст. н.е. Скіфський етнос розчинився поміж іншими кримськими племенами і народами. Археологи дотримують­ся версії, що могутні міста-фортеці в горах Криму (Мангуп, Чуфут-Кале та ін.) споруджені саме тавро-скіфами.

У III—І ст. до н.е. мало місце інтенсивне переселення на півострові сарматів, що освоювали переважно гірські райони і передгір'я. З часом частина їх залишила Крим, ча­стина — асимілювалась.

У III ст. в Криму з'явились готи. Під час гунської на­вали в IV ст., як повідомляв Прокопій Кесарійський, готи відійшли в гори, в область Дорі (Феодоро, Дорас), де зна­ходилася столиця їх держави. Нині її руїни відомі під на­звою Мангуп-Кале. Іоанн Богослов в VI ст. іменував готсь­ке князівство Кримською Готією.

В 787 р. частину території Готії захопили хазари. У XII ст. готи сплачували данину половцям (куманам), а вже в сере­дині XIII ст. — татарам.

У XIII ст. на території від Балаклави до Алушти вирос­ли фортеці генуезькі. Готи втратили вузьку південну смугу, але зберегли серце старої Готії — вкриті лісом гори на північ від Ялти. В 1427 р. князь феодоритів Алексій у со­юзі з кримським ханом почав боротьбу за повернення при­морських земель.

Князівство Феодоро підтримувало стосунки з євро­пейськими державами, підкріплені шлюбними зв'язками. Так, дочка князя Алексія була одружена з Давидом Комні-ном, імператором Трапезунда. Син Алексія віддав свою доч­ку за молдавського господаря Стефана Великого. Московсь­кий князь Іван IIІ мав намір поріднитися з феодоритським князем, взявши його дочку за одного із своїх синів.

У 1475 р. місто Феодоро після тримісячної облоги було захоплено турками і припинило своє існування, увійшовши до Мангупського кадилику султана. Столиця була перейме­нована на Мангуп-Кале. Готи, що займалися сільським гос­подарством, продовжували жити в глухих гірських поселен­нях, зберігаючи традиції і мову. Ще в XIX ст. дослідники відзначили, що населення, яке живе навколо Мангупа, відрізняється від мешканців сусідніх сіл своєю зовнішністю і мовою. В місцях, де були розселені готи, місцева татарсь­ка мова має спільні риси з нижньонімецькою. Поселенці зберегли пам'ять про ті часи, коли вони були ще христия­нами, а не мусульманами.

Історія розпорядилася так, що й цей етнос був погли­нутий іншим, більш чисельним — кримськотатарським на­родом, хоча певний лексичний шар із давньої готської мо­ви був засвоєний кримськотатарською мовою.

У VII ст. в кримських степах і у східній частині півос­трова, довкола Сугдеї (Судака), осіли хазари. З часом вони були асимільовані іншими народами, хоча й після цього ще довго, аж до XIV ст. італійці називали Крим Хазарією.

Стосовно слов'янського населення півострова в ранній період його історії відсутні будь-які матеріальні, так і доку­ментальні свідчення. Джерела повідомляють лише про появу в цих землях руських купців і походи русичів. Відомо, зок­рема, що близько 833 р. хазари просили Візантію про технічне сприяння у спорудженні укріплень на північному кордоні їх володінь для захисту від русичів, які здійснили похід проти хазар і готів, описаний у «Житії Стефана Сурожського». 860 р. відбувся кримський похід київського князя Аскольда. Проти Херсонеса і пізніше виступали з військом київські князі: в 944 р. Ігор, у 988 — Володимир.

На рубежі X і XI ст. у Криму оселилися тюрки-половці (кипчаки). Центром їх володінь стала Сугдея (Судак). В XI ст. вони прийняли іслам.

В кінці XI ст. в Криму з'явились венеціанці. В 1287 р. в Солдайї (Судаку) засновано консульство Венеції в Кри­му. Не забарились і їх постійні конкуренти з Генуї, які в 1266 р. заснували в Кафі (Феодосії) свою колонію і посту­пово витіснили венеціанців з Криму. Після поразки Золо­тої Орди в Куликовській битві з 1380 р. генуезці поширю­ють сферу своєї влади на всю територію Приморської Готії, від Солдайї до Чембало (Балаклави). Укладений з Ордою договір лише підтвердив права генуезців на територію, якою вони давно володіли де факто — все південне і східне узбережжя Криму. На цей період припадає спорудження могутніх генуезьких фортець у Балаклаві і Судаку, залиш­ки яких збереглися до наших днів, а також ряду інших: Фо­ри (Форос), Кикинез, Лупико (Алупка), Мусакарі (Місхор), Ореанда, Джаліта, Сикита (Никита), Горзувіти (Гурзуф), Партеніт, Біюк-Ламбат, Кучук-Ламбат, Луста (Алушта).

У 1475 р. всі укріплення, споруджені на півострові іта­лійцями, були зруйновані турками. Згодом італійське насе­лення Криму асимілювалось, однак у портових містах іта­лійська мова побутувала ще в XIX ст., а зв'язки зі своїми генуезькими родичами кримські італійці підтримували до самого XX ст.

Татари являли собою неоднорідну в мовному і етнічно­му відношенні сукупність азіатських кочових племен. Вони з'явились у Криму в XIII ст. Це були переважно тюрки, що у причорноморських степах змішалися з половцями (кипча­ками). Мова кримських татар є своєрідним сплавом двох тюркських діалектів — кипчакських і огузького. Прийшовши в Крим у 1223 p., татари фактично не зустріли опору з боку місцевого населення, яке, можливо, було ослаблене набігом турків-сельджуків на рік раніше. В 1233 р. в Сол­дайї (Судаку) татари заснували намісництво. Звідси бере свій початок етнічна історія кримських татар.

Ведучи кочовий спосіб життя, татари не осідали в Кри­му на постійне проживання, обравши його місцем лише для зимівлі, а влітку займалися своїм звичним промислом у сте­пах Причорномор'я. Кожний із семи татарських улусів мав свою територію для зимівлі. З часом улуси були перетво­рені на бейлики (вотчини). В середині XIV ст. вони були тут ще малочисельною групою, і в 1365 р. генуезцям вдало­ся відвоювати у них Солдайю і заволодіти 40-кілометровою смугою на узбережжі, яка включала 18 поселень.

Італійське і грецьке населення Криму легко пристосу­валось до інституту татарського намісництва: визнаючи вла­ду татарських чиновників і справно сплачуючи данину, во­но одержувало натомість повну свободу дій і продовжувало тримати в своїх руках економічні важелі.

Вдосконалюючи адміністративно-управлінську систему, татари об'єднали бейлики в Кримський Юрт. Адміністра­тивний центр був перенесений у Солхат (Солката, Ескі-Кермен, Старий Крим), який був також головним релігій­ним осередком. Тут зосереджувалась і судова влада.

Іслам проник у середовище кримських татар, які доти були язичниками, у другій половині XIII ст. і початково здобув поширення серед знаті. Загальна ісламізація пов'яза­на з періодом правління хана Узбека (1312-1342).

Зміцнення ханської влади, здобуття фактичної еконо­мічної самостійності і політичної незалежності від Золотої Орди було досягнуто в правління Гирея Хаджі-Девлета, яке тривало 39 років (1428-1467). Гиреї об'єднали два могутніх татарських роди — Баринів і Ширинів. Хаджі-Девлет І у молоді роки жив при дворі литовського князя Вітовта, який допоміг йому утвердитися на кримському престолі.

Після смерті Хаджи-Девлета І владу над Кримом за сприяння поляків здобув один із його синів Нур-Девлет, уже через рік скинутий рідним братом Менглі Гиреєм (1468-1515). Останній був по-європейському освіченим правителем, що виховувався в резиденції консула Генуї в Кафі. Його союзники генуезці допомогли йому заволодіти престолом. Менглі Гирей, у свою чергу, підтримав генуезців під час нападу турків на Кафу в 1475 р. В цій битві татарсь­ко-генуезьке військо було розбите, а сам Менглі Гирей потрапив у полон, де пробув чотири роки. Зі Стамбула він повернувся в 1479 р. васалом турецького султана. Турки втручались у питання успадкування кримського престолу і в разі непокори місцевих правителів волі турецького султа­на висилались ним на острів Родос.

Влада хана обмежувалась також місцевими інституці­ями, що представляли кримську знать — передусім диваном (державною радою).

Головною галуззю економіки на півострові залишалося скотарство при паралельному розвитку землеробства (вино­градарство, садівництво, вирощування зернових культур). Місцеві вина славилися й за межами Криму. Тут вирощу­вали також тютюн.

Розвивалося бджільництво. Споживачем кримського меду був навіть султанський двір у Стамбулі.

Славились вироби кримських ремісників із шкіри, во­вни, дерева, металу. Тут були вмілі зброярі, вироби яких продавались у Європі.

Серед промислів основним було рибальство.

Іслам Гирей протягом 6 років підтримував союзницькі відносини з Б. Хмельницьким, спільно з яким здійснював походи на Польщу і Молдову.

В результаті кількох походів російських військ у II пол. XVIII ст. Крим зазнав серйозних втрат. У правління хана Арслан-Гирея (1748-1756) відбудовано зруйновані мечеті, медресе, ханський палац, військові укріплення. Крим-Гирей (1758-1764) всіляко сприяв розвитку наук і мистецтва, ото­чив себе освіченими людьми з числа не лише кримців, а й іноземців.

В ході російсько-турецької війни в 1771 р. російська армія в союзі з ногайцями вступила в Крим. З її допомогою престол зайняв Сагиб-Гирей.

Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р. визнавалась незалежність Криму. Після виведення російських військ невдоволення правлінням Сагиб-Гирея привело до його ски­нення за допомогою Порти на користь Девлет-Г,ирея III, який був приведений до влади вже в 1775 р.

У 1777 р. Росія з застосуванням військової сили поса­дила на кримський престол Шагин-Гирея, проти якого не­забаром було піднято заколот, придушений російськими військами. Ці події повторились і в 1781 р. Тоді порядок на­водив сам князь Г. Потьомкін. Тільки тепер йшлося вже не про повернення на престол Шагин-Гирея, а про включення Криму до складу Російської імперії. Катерина II лицемірно заявила: «Преобразование Крыма в вольную и независимую область не принесло спокойствия России и обратилось лишь в новые для нее заботы со значительными издержками. Опыт времени с 1774 г. показал, что независимость мало свойственна татарским народам и, чтоб охранять ее, нам нужно всегда быть вооруженными и при существовании ми­ра изнурять войска трудными движениями, делая большие затраты как бы во время войны. Такая канитель с крымской независимостью принесла уже более 7 млн чрезвычайных рас­ходов. Принимая во внимание все эти обстоятельства, мы приняли решение сделать на будущее время крымский полу­остров не гнездом разбойников и мятежников, а территори­ей Русского государства. Ввиду этих соображений мы с пол­ной доверенностью объявляем всем нашу волю на присвоение Крымского полуострова и на присоединение его к России».

В 1782 р. Шагин-Гирей змушений був відректися від престолу. Він«жив у Воронежі, потім в Калузі, пізніше в Ту­реччині. В решті решт за наказом султана він був страчений на острові Родос.

Ще у 1779 р. були виселені за межі Криму православні греки і вірмени.

Крим зайняли російські війська. На початку 1783 р. бу­ло оголошено про включення Криму до складу Росії.

З цими подіями пов'язане масове переселення кримсь­ких татар до Туреччини. Паралельно Крим активно освою­вали переселенці з російських губерній, переважно відстав­ні солдати і державні селяни.

Ще у 1779 р. були виселені за межі Криму православні греки і вірмени.З кінця XVIII ст. на території Криму стали селитися німці, греки з островів Егейського моря, яким надавались урядові пільги і землі. З початку XIX ст. тут оселяються болгари.

В радянський період тут створено Кримську автономну республіку (1921), перетворену в 1945 р. на Кримську об­ласть у складі РСФСР. З 1954 р. вона стала адміністратив­ною одиницею у складі УРСР. Після 1991 р. — Автономна Республіка Крим.

У Криму збереглись пам'ятки різних періодів його історії: від архітектури грецьких полісів IV ст. до н.е., серед­ньовічних фортець і печерних міст, культових споруд різної конфесійної належності (католицькі, православні, вірмено-григоріанські, мусульманські, іудейські) до палацових ан­самблів (XVI-XX ст.).

На державному обліку перебуває 992 пам'ятки. До спи­ску міст і селищ України, що мають цінну архітектурно-культурну спадщину, включено 28 населених пунктів Кри­му: Алупка, Алушта, Балаклава, Бахчисарай, Ботанічне, Гаспра, Гурзуф, Євпаторія, Інкерман, Керч, Коктебель, Кореїз, Лівадія, Масандра, Новий Світ, Ореанда, Паркове, Севастополь, Сімеїз, Сімферополь, Старий Крим, Судак, Утьос, Форос, Феодосія, Чорноморське, Щебетівка, Ялта.

На території сучасного Сімферополя у III ст. до н.е. скіфи заснували свою столицю Неаполь. Через півтора ти­сячоліття на її місці з'явилося селище Ак-Мечеть. Після приєднання Криму до Росії тут у 1784 р. заснували місто Сімферополь.

Найдавнішою спорудою міста є мечеть Кебир-Джамі, споруджена в 1508 р. В Сімферополі зберігся будинок ко­лишньої чоловічої гімназії, де працював Д. Менделєєв, на­вчались І. Курчатов та І. Айвазовський. СП. Перовська на­вчалася на міських фельдшерських курсах, а потім працювала в земській лікарні.

Таврійський університет пов'язаний з іменами історика Б.Д. Грекова, фізиків А.Ф. Йоффе та І.Є. Тамма, географа В.П. Обручева, ботаніка і біохіміка В.І. Палладіна та інших видатних учених.

На сцені першого радянського театру виступали Ф. Ранєвська, М. Царьов, В. Халатов, які пізніше стали відомими акторами.

Кримський краєзнавчий музей створений у 1923 р. на базі музею старожитностей Таврійської вченої архівної комісії (1887 р.) і природничо-історичного музею (1889). В його фондах налічується 85 тис. експонатів.

Основу експозиції Сімферопольського художнього му­зею склали приватні колекції, зібрані в маєтках російських вельмож на Південному березі Криму. Це зібрання було втрачене під час Великої Вітчизняної війни. Сучасний фонд включає близько 8 тис творів мистецтва, серед яких — роботи російсь-ких і українських художників першої поло­вини XV — початку XX ст., Тут представлені полотна О. Кіпренського, І. Айвазовського, І. Рєпіна, Д. Левицького, В. Тропініна та ін.

У правління Гіреїв адміністративним і економічним центром Кримського ханства був Бахчисарай.

Головною містобудівною домінантою в старій частині Бахчисарая є ханський палацовий комплекс, розташований на лівому березі р. Сурук-Су (Чурук-Су) у скелястому каньйоні. Він включає власне палац, гарем, корпус для сви­ти (графський), бібліотеку (XIX ст.), корпус для охорони (XVIII ст.), господарські будівлі, кухню, стайні, Соколину башту (XVIII ст.), Велику мечеть (XVIII ст.), дюрбе Діляри-Бікеч (XVIII ст.), Північне дюрбе (XVII ст.), Південне дюрбе (XVII ст.), надгробну ротонду (XVIII ст.). До ком­плексу входять також літня альтанка, південна в'їзна баш­та, набережна з трьома мостами, сади, паркові споруди, ханське кладовище, фонтани, мури.

Будівництво палацу було розпочато в 1502 р. (за інши­ми даними — в 1532-1551 pp.) і розповсюджувалось кілька століть, розширюючись і доповнюючись іншими спорудами. В його зведенні брали участь іноземні зодчі — італієць Алівізе Нові (XVI ст.), іранець Омер (XVIII ст., автор відо­мого Фонтану сліз). Палацовий комплекс зруйнований у 1736-1737 pp., під час російсько-турецької війни, і більше не був відновлений у його початковому вигляді.

Неподалік від палацового комплексу і ханського кладо­вища знаходяться лазні «Сари-Гюзель» (1533 p.), що функціонували за своїм прямим призначенням до 1924 р.

Поблизу Бахчисарая на гірському плато розташоване укріплене печерне місто Чуфут-Кале. Місто «поділяється на дві частини — старе і нове. На його території збереглась ли­ше підземна частина оборонних, господарських, житлових і культових споруд, що й закріпило за пам'яткою назву печерного міста. Поселення засноване близько VIII—IX ст. (за іншими версіями — у V—VII чи X—XI ст.). У 1299 р. містом оволоділи ногайські татари, які назвали його Кирк-Ор («сорок укріплень»).

Старе місто було резиденцією кримських ханів. На по­чаток XVI ст. тут були мури з південною брамою, монетний двір, мечеть, дюрбе Джаніке-ханум.

Назва Чуфут-Кале перекладається як «єврейська фор­теця» і поширилась на всі поселення від Нового міста, за­снованого в XIV ст. тюркомовними караїмами, за вірою іудеями. Нове місто початково виникло як торговельно-ремісничий посад. Поступово тут були споруджені велика і мала кенаси, східний кріпосний мур із брамою, баштами. У XVIII ст. в місті з'явилася друкарня, перша на території Криму. Після включення Криму до складу Російської імперії (1783) жителі Чуфут-Кале поступово переселились у передмістя Бахчисарая, і в 1860-х роках місто обезлюдни­ло. В числі останніх його мешканців був відомий історик і археолог, гебраїст, караїм за походженням А. Фіркович, са­диба якого збереглася й донині.

З 1960-х років ведуться роботи з консервації і рестав­рації комплексу, включеного в 1990 р. до складу Бахчиса­райського історико-архітектурного заповідника.

У важкодоступних місцях внутрішньої гряди Кримсь­ких гір також розташовані печерні міста-фортеці Мангуп-Кале, Ескі-Кермен, Киз-Кермен.

На західному узбережжі півострова розташована Євпа­торія — давнє місто-фортеця. Грецьке поселення на березі Каламітської затоки виникло в кінці VI — на початку V ст. до н.е. Залишки давньогрецької Керкінітіди збереглися в центральній частині міста.

Після захоплення в 1475 р. прибережної частини Криму турками на цьому місці була споруджена фортеця Гезлев. Свою сучасну назву місто отримало вже після приєднання Криму до Росії.

На набережній зводиться мечеть Джума-Джамі, збудо­вана в середині XVI ст., в якій кримські хани одержували від Орди ярлики на правління. Текіє дервішів споруджено на рубежі XIV—XV ст. Серед пам'яток архітектури також турецька лазня (XVI ст.) і караїмські кенаси.

Євпаторія користується великою популярністю як пер­шокласний кліматичний і бальнеологічний курорт, дитяча здравниця. Тут діє близько 80 санаторно-курортних за­кладів, у т. ч. 27 санаторіїв (із них 20 — дитячі).

В південно-західній частині Кримського півострова, підпорядкованій Севастополю, збе­реглися чисельні давні пам'ятки: античні міста, середньовічні фортеці, храми.

На державному обліку перебуває 95 пам'яток архітектури і містобудування. В ме­жах Севастополя знаходяться історичні міста Балаклава та Інкерман.

Територія, на якій заснували Севастополь, називалась Ахтіар. Місто виникло навколо військового поселення і порту, закладених у 1782 р. росіянами під керівництвом Д.М. Сенявіна. Для будівництва було використано каміння з руїн Херсонесу.

В 1978 р. засновано національний заповідник «Херсо­нес Таврійський» на місці давнього грецького міста, що ви­никло тут у V ст. до н.е. За 170 років археологічних по­шуків розкопано більше третини території давнього міста. До наших днів збереглись античний театр, римська цита­дель, середньовічні християнські храми, житлові квартали, вулиці, гончарні майстерні, колодязі. Унікальними знахід­ками є присяга громадян Херсонеса, декрети, фрески, мо­заїки, шиферні ікони, численні побутові предмети. Розкоп­ки Херсонеса поповнили музейні колекції на 200 тис. експонатів.

На території Херсонеса зберігся собор Св. Володимира, закладений у 1861 р. на фундаменті більш давнього храму, який пов'язують із хрещенням тут у 988 р. київського кня­зя Володимира.

Філії заповідника — середньовічні фортеці «Каламіта» в Інкермані та «Чембало» в Балаклаві.

Балаклава розташована в невеликій затишній бухті між високими скелястими горами, непомітній ні з суші, ні з мо­ря, з яким вона з'єднується вузькою протокою. Ця місцевість була заселена з давніх часів. У VII—VI ст. до н.е. тут, за припущенням істориків, були таврські поселення, пізніше — грецькі під назвою Сюмболон. Вважають, що са­ме в цих місцях, через які пролягав шлях Одісея, герой Го­мера зустрівся з велетнями-людожерами.

Дата добавления: 2015-05-24