І соціального пізнання

(Демокріт, Платон, Арістотель)

Розвиток філософського знання відбувався паралельно з історичним, проте ці два пізнавальні процеси в Старо­давньому світі ніколи не перетнулися між собою і не взає-мозбагатили один одного.

Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався фі­лософією, а соціально-філософський аналіз суспільних процесів практично відсутній в історичній науці. Історія перебувала в стані пошуків своїх дослідницьких методів, а філософія, займаючись високими матеріями, зневажли­во ставилася до всього того, що було пов'язано з емпірич­ним та чуттєво-споглядальним матеріалом. І

Така традиція елітарного ставлення до історії відчува­ється і в пізніші часи, наприклад у творчості Секста Ем­пірика (близько 200—250). Цей представник скептицизму у своїй праці «Проти вчених», критикуючи різні науки, виступаючи проти граматиків, риториків, геометрів, ариф-метиків, астрологів, музикантів, логіків, фізиків, жодним словом не згадує істориків.

У всьому цьому є своя логіка. Практика античного су­спільства з її обмеженими масштабами взаємодії з приро­дою і тісна залежність від неї породжували фаталістичні

уявлення про СВІТІ і людину. Досить міцними залишалися позиції міфологічного світосприйняття.

Людська історія, як і діяльність окремої людини, роз­глядалася в системі загального світового порядку — кос­мосу, який є джерелом і першоосновою всього сущого.

В уяві стародавніх греків сьогоднішнє та майбутнє за­здалегідь приречені фатумом, долею в далекому минулому, і, отже, нічого принципово нового не відбувається зараз і не трапиться в майбутньому. Усе «запрограмовано» рані­ше. Ця тенденція характерна і для історичної науки, і для філософії того часу.

Стихійна реалізація історичної необхідності, соціальні, економічні, політичні процеси, війни і т. п. породжували й підтримували впевнення в існуванні фатуму, долі, прире­ченості й безглуздя людських спроб подолання їх. Окремі спроби розглядати історичні явища через соціальні детер­мінанти не могли істотно змінити існуючої системи світо­сприйняття. Та й автори, що висловлювали сумніви щодо участі богів чи фатуму в тих чи інших подіях, самі не завжди були в усьому послідовними.

Ні історики, ні філософи античного світу не розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для них суспільство ще виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія масли­лись як компонент космічного буття і його похідна части­на. Звідси й намагання філософів розглядами суспільство, державу, індивідів у контексті загального цілого. А соці­ально-філософські теорії суспільства й відображували та­кі моделі суспільного устрою, який відповідав би законо­мірностям космічного цілого.

Історична думка, як ми бачили, ще не піднялася до та­кого рівня аналізу, вона ще провінціально сприймала світ крізь призму свого етносу. Виняток становить Полібій, але і в нього «всесвітня історія» обмежена історичним просто­ром впливу Риму на інші народи та держави.

Це одна причина ігнорування філософією історіографії. Другою було протиставлення філософами чуттєвого рівня пізнання, чуттєвого досвіду — раціональному, «розумно­му». Так, Демокріт розрізняє два роди пізнання — істин­ний і темний: «До темного належать усі наступні [види пізнання]: зір, слух, нюх, смак, дотик... Коли темний [рід пізнання] вже більш не здатний ні бачити занадто мале, ні чути, ні нюхати, ні сприймати на смак, ні дотика­тись, але дослідження [повинно проникнути] до більш тонкого [недоступного вже чуттєвому сприйманню], -<то­ді на сцену виступає істинний [рід пізнання], бо він у

мисленні володіє більш витонченим пізнавальним орга­ном» >.

Якщо додержуватися логіки Демокріта, то історія — це «темний» вид пізнання, бо вона оперує чуттєвим мате­ріалом. Подібні аргументи, але на дещо іншій основі, трап­ляються в Арістотеля. Розглядаючи науку, яка є «мудрі­стю», він пише, що ми «вважаємо мудрим того, хто здат­ний пізнати трудне і нелегко збагнене для людини (адже те, що сприймається чуттями, притаманне всім, а тому це легко і нічого мудрого в цьому немає)». Крім того, не іс­нує науки про одиничне, зазначав Арістотель у «Метафі­зиці»; вона вивчає загальне.

Природно, що в ці закони історія не вписувалась як сфера наукового знання, а розглядалася філософами як різновид оповідної прози.

Хоча в центрі уваги стародавньої філософії були про­блеми буття (космосу, логосу), першопричин, теорії піз­нання, логіки та ін., проте в творчості кожного філософа в тій чи іншій мірі відображаються проблеми людини, дер-жави-полісу, соціального пізнання, суспільства та ін. Най­більший інтерес становлять соціально-філософські концеп­ції суспільства, які ми розглянемо на прикладі творчості видатних представників стародавньої філософської думки.

Демокріт (близько 460 — близько 370 р. до н. є.), дав­ньогрецький філософ-матеріаліст, учив, що суспільство ви­никає в лоні природи. Первісні люди вели стадний спосіб життя, але поступово завдяки наслідуванню природі, по­требам у їжі, одязі, житлі, використанню знарядь праці прийшли до культурного життя. У павуків люди навчилися ткати, у ластівки — будувати житло, у лебедів, солов'їв та інших співучих птахів — співати. В основі цього на­вчання була потреба, яку Демокріт називав вчителькою життя.

Систему соціальних відносин Демокріт розглядає через зв'язок, аналогічний тому, що існує між частиною і ці­лим,— людина є мікрокосм і частина макрокосму, тому все те, що «відбувається в мікрокосмі, то, отже,— і в макро­космі».

Земля виникає з космосу; на ній розвивається життя, з'являються різноманітні види тварин, а потім і людина. Люди розселилися на землі; вони об'єднувались і допома­гали одне одному, щоб вижити в боротьбі з хижаками, при­родою, затим навчилися членороздільній мові. Та оскільки люди жили об'єднаннями в різних місцях землі, то й мови в них були різні; від первісних людських об'єднань виник­ли всі народи.

Люди створюють свої закони, але законодавство в су­спільстві виникає не «по природі», іа створюється штучно, і тому політичні настанови та вимоги — суб'єктивні («не-істинні»), якщо вони не спрямовані на благо.

Син свого часу, Демокріт вважав рабство законним і необхідним явищем, а головною метою держави і політич­них діячів — забезпечення загальних інтересів вільних громадян рабовласницької демократії, прихильником якої був сам. Індивід мусив підкорятися державі, раб — пану, а суспільство мало узгоджуватися з природою, з якої во­но виникло. «Інтереси держава повинна ставити вище від усього іншого і повинна турбуватися, щоб вона добре керу­валась. Для сприяння цьому не слід боротися проти спра­ведливості і для своєї [особистої] користі застосовувати насильство супроти загального добра (блага.— Авт.). Бо держава, якою добре керують, є найбільший оплот: у ній усе міститься, і коли вона зберігається, все ціле, а гине во­на, з нею разом і все гине».

Найкращою державою Демокріт вважає демократію, бо в демократичному полісі навіть бідність — ліпше, ніж багатство в монархії. Адже демократія забезпечує вибір найдостойніших для сумлінного виконання державних обо­в'язків. Громадяни не повинні переслідувати тих діячів, які справедливо притягали їх до відповідальності. Виборні особи також не повинні чекати на похвалу при відмінному виконанні своїх обов'язків.

Пристойність вимагає підкорення закону, владі і розу­мовій перевазі, бо від природи керувати властиво ліпшому і дуже тяжко бути в покорі у гіршого.

Кожна людина має навчатися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки від сумлінного навчання.

Твори Демокріта не збереглися, до нас дійшли лише фрагменти, цитовані різними авторами. Та і в цих фраг­ментах трапляються цікаві думки давнього мудреця про значення поділу праці, про виробничу діяльність та багато іншого. І навіть ці нечисленні фрагменти свідчать, наскіль­ки багатогранною була творчість Демокріта. Найцікавіші для нас здогадки та гіпотези, що стосуються соціальної проблематики. Вони містять багато раціонального. Голов­ною ж заслугою Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження людини шляхом природного розвитку космосу, шляхом еволюції матерії завдяки різним комбінаціям атомів.

Чітко простежується і проблема розуміння людини як політичної істоти, що живе в полісі і має підкорятися за­конам, що спрямовані на досягнення загального блага.

У творчості Демокріта вперше поставлена проблема еволюційного розвитку світу, частиною якого є світ люди­ни. Це — вже філософська теорія суспільства, в якій су­спільство та людина (мікрокосм) мисляться як елементи космічного цілого. Проте ця теорія в цілому досить довіль­на й абстрактна; вона не спирається на достовірні факти соціального життя, а будується на. гіпотетичних, вірогід­них припущеннях. Тут емпіризм історичного дослідження суспільства підмінено абстрактно-теоретичним, дедуктив­ним аналізом, що обмежувало пізнавальні можливості і робило однобічним історичний і філософський аналізи. В дослідженні соціальної проблематики з цього часу чітко визначилися дві лінії — емпірична та абстрактно-теоретич-•на. Для першої було характерно «заземлене» описування, в якому набір фактів не піднімався до рівня теоретичного узагальнення, для другої характерною рисою був спекуля­тивний, абстрактно-теоретичний аналіз, що не спирався на дослідження фактичного матеріалу.

Теорія пізнання ще не піднялася до розуміння діалек­тичної єдності емпіричного та теоретичного в науковому дослідженні, що й зумовило тривалість існування цих на­прямів у науці та гносеології як співіснуючих, але не взає­мопов'язаних.

Підносно завершену систему політичного устрою су­спільства висунув видатний давньогрецький філософ Пла-тон.

Платон (427 — 347 до н. є.)—знаменитий філософ ан­тичності, представник ідеалістичного напряму, з творчістю якого пов'язана розробка проблем логосу, методу в філосо­фії, психології, політики, педагогіки, виховання і навчання, натурфілософії і т. д. По суті, він є першим професійним представником філософії на відміну від «мудреців» — фі-лософів-любомудрів.

Творча спадщина Платона дуже велика. Ми ж розгля­немо лише соціально-політичні проблеми, відображені в творах «Політик», «Держава», «Закони». У своєму філо­софському вченні Платон охоплює всі сфери буття, почи­наючи з натурфілософії, деміурга-творця сущого, в тому числі й природного буття, яке є лише відбитком, тінню надприродного.

У космологічному вченні Платон розглядає світ чуттє­вих речей та явищ як відображення істинно сущого сві­ту — ідей. Розум-деміург створює душу космосу, яка зу­мовлює всі інші речі та явища, в тому числі й земні. Справжнє буття — це «надприродне» буття, а природне — лише форма інобуття. Тотожне собі буття є «ідея».

Ідеї — реальна причина й зразки існуючих речей. Ви­ща ідея — ідея блага. Людські душі безсмертні; вони приходять із світу «ідей», і чим довше їх перебування в то­му світі, тим вищі потенційні.задатки'людини, в тіло якої вселяється душа.

Індивідуальна душа — це образ, віддзеркалення універ­сальної «світової душі». Вона «триєдина», включає в себе такі елементи, як розумність (ідеально-розумові здібності, якості), афекти, побуджувальні пристрасті (інстинктивно-афективні якості) і жагу, прагнення (доцільно-вольові яко­сті). Всі ці компоненти притаманні кожній душі, але їх співвідношення, питома вага в кожної людини різні. Пере­мога розуму над пристрастями досягається через вихо­вання.

Оскільки більшість людей не спроможні приборкати свої пристрасті, бажання та прагнення і завдяки цьому не здатні досягти досконалості, наблизитись до ідеалу, то звідси випливає необхідність у державі та законах. Дер­жава має забезпечити притаманні людям природжені по­треби, і тому в досконалій державі люди мають бути розділені на певні групи (стани) у відповідності з особли­востями їх душі. Проте існуючі форми правління та дер­жавного устрою теж недосконалі, хоч серед них є «пра­вильні» і «спотворені» форми.

Правильними формами держави Платон вважає монар­хію та аристократію, якщо вони законні і їх діяльність направлена на досягнення блага та злагоди. Негативними формами політичного устрою для Платоиа є тімократія (панування честолюбців, що прагнуть до збагачення, зай­маються здирництвом та корупцією, це — влада користо­любців), олігархія (панування купки багатіїв-марнотрат-ників, злодіїв, майстрів темних справ, здатних на злочини, людей, що не займаються своєю справою), демократія — влада більшості, яка може бути законною чи незаконною (коли демос захоплює її шляхом насильства), тиранія — влада одного над усіма, яка приходить на зміну виродже­ної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популяціонізм» тиранів, коли спочат­ку тиран до всіх усміхається, обнімає, звільняє від боргів, роздає землю, а трохи пізніше знищує непокірних і тих, хто виступає проти чи осуджує його вчинки.

Розглядаючи всі існуючі форми держави, в тому числі «правильні», Платон вважає їх недосконалими і проти­ставляє свою модель політичного устрою, так звану «іде­альну державу», яка, на його думку, здатна реалізувати головний принцип життя — справедливість та благо.

У праці «Держава», основні елементи якої викладені вище, Платон не проводить різниці між державою та су­спільством. Як і інші мислителі того часу, він розглядав людину як істоту політичну, а соціальність ототожнював із державністю. Саме тому для Платона характерною ри­сою є розгляд етики в поєднанні з проблемами політики, а етика та політика органічно пов'язуються з ученням про суще (дійсне) — надприродне буття та існуюче (природ­не) буття, між космосом, що осягається розумом, та кос­мосом видимим, між еталоном і його зразком, між універ­сальною «світовою душею» та індивідуальною.

Залежно від домінанти в цілісній «триєдиній» індивіду­альній душі (розумна—афективна—прагнуча) Платон виділяє в етиці три відповідні чесноти — мудрість, муж­ність, самовладання (поміркованість, здатність контролю­вати свої пристрасті, прояснений стан афектів), а їх інте­грованим виразом є доброчесність, яка врівноважує їх. Врівноваження людських здібностей є головним принци­пом етики.

Держава виникає з необхідності забезпечення приро­джених потреб людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організовує виховання та розви­ток душі й тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засо­бами.

Проте жодна з існуючих форм державного правління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян і т. д. Навпаки, в суспільстві панують багатство і злидні, марнотратство і бідність, тиранія і беззаконня, достойні зневажаються, а негідні правлять. Індивідуальні чесноти вступають у суперечність із суспільною справедли­вістю чи уявленнями про неї. Приклад таких суперечно­стей — загибель Сократа, оскільки його небажання посту­питися моральними нормами, власними переконаннями й необхідністю виконання несправедливого закону зумовило вибір — випити цикуту й піти з життя.

Ці чинники обумовили розробку Платоном своєї моде­лі соціального устрою, здатного, на його думку, позбавити суспільство від суперечностей між індивідом і державою, між особистою доброчесністю та суспільною справедли­вістю.

Ця дуже цікава ідея про співвідношення особистого та суспільного інтересу, пошуками вирішення якої будуть займатися мислителі впродовж багатьох століть, і на сьо­годні ще залишається відкритою.

У побудові своєї ідеальної форми державного устрою Платон виходить з учення про душу й етику. Ідеальна дер-

жава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю. А це можливо в тому разі, коли соціаль­на структура перебуває у відповідності з типами душі. Трьом типам душі, згідно з платонівською концепцією, відповідає в суспільстві розподіл. на великі групи людей, що займаються тими видами діяльності, котрі задовольня­ють певну душевну домінанту.

Платон виділяє три верстви (класи) такого суспільства, в залежності від того, який з трьох елементів душі перева­жає: для душ, у яких домінуючим елементом є розум, роз­судливість, хто здатний споглядати істину, керувати на основі справедливості і доброчесності, Платон відводить найвищий щабель у соціальній ієрархії. На чолі держави мають стояти філософи-правителі: царі повинні філософ­ствувати, а філософи — царювати. Клас філософів-прави-телів нечисленний, бо лише незначна кількість людей здат­на на споглядання істини і мудре керівництво державою.

Другим класом платонівської держави мають бути вої­ни, для душ яких притаманна афективність, мужність, запал.

Тип прагнучої душі, для якої характерні поміркова­ність, самовладання, здатність до контролю власних при­страстей, становить третій клас платонівської держави. Його представниками є ремісники, землероби, тваринники, будівельники, торговці, -перекупщики, тобто той соціальний стан, який займається виробництвом необхідних матері­альних благ та їх розподілом (обміном). їх доброчинність полягає в забезпеченні життєвих потреб держави і в по­слуху та покорі філософам-правителям і воїнам. На відмі­ну від філософів та воїнів суспільне й індивідуальне вихо­вання на цей клас не поширювалось. Кожна з цих груп мусила строго виконувати закріплені за нею функції і не втручатися в справи іншої. Це були вільні люди. " Платон вважав, що в його державі немає місця для приватної власності, держава мала втручатися в регулю­вання шлюбних відносин, оскільки діти беруться на" вихо­вання державою і, як і жінки, є спільними для членів су­спільства.

Платонівська філософія являє собою надзвичайно складну систему знання, різні сфери якого логічно пов'я­зані між собою в єдине ціле. Але той факт, що вихідним принципом його теоретичної побудови є позаісторична аб­страктна ідея як першооснова, першопочаток усього зем­ного й історичного, свідчить про те, що тут марно шукати ті раціональні елементи у пізнанні соціальних явищ, які ми бачимо в історіографів та філософів, котрі відштовху-

ються від соціальних реалій, від конкретних процесів і явищ людського життя.

Аналіз соціальних процесів підводив до постановки пи­тання про істинність, достовірність первинних, вихідних даних та їх критичного аналізу хоч би з точки зору здоро­вого глузду. Тут проблема істинності соціального знання так чи інакше співвідносилася з можливістю його практич­ної перевірки. Логічна істинність тут контролювалася чи перевірялася практично.

Цього не можна сказати про абстрактно-теоретичні со­ціально-філософські теорії Стародавнього світу, особливо ті, що брали за начало абстрактні логічні посилки. Адже в ті часи вже було відомо, що логічна несуперечливість умовиводу не означає його істинності. Обмеженість науко­вого знання давала змогу покладати за першооснову будь-яку гіпотезу, всяку фантастичну вигадку і логічно розвива­ти її через систему умовиводів, коли з певних положень (засновків) одержують нові (висновки). Але це вже про­блема гносеологічної оцінки висновків з точки зору їх правильності ^та істинності, бо правильність висновку — це його відповідність правилам виводу, тоді як істинність характеризує відповідність висновків чи висловлювань ре­альній дійсності.

З точки зору правильності філософська та соціально-філософська концепція Платона майже бездоганна, тоді як з точки зору відповідності її висновків соціальній реаль­ності, тобто через критерій істинності, вона не витримує критики, бо її вихідні принципи (засновки) базуються на постулатах і аксіомах, які не є простими й очевидними, беззаперечними.

Соціологічна, а точніше, протосоціологічна система су­спільства у Платона заслуговує на увагу з точки зору її побудови як системи теоретичного.знання (вихідні прин­ципи, логічно послідовна аргументація і т. п.), але з точки зору надійності емпіричної бази, фактологічного обгрунту­вання історичним матеріалом своїх вихідних постулатів і висновків вона спекулятивна, умоглядна і не несе того еле­мента істини, який є відтворенням реальної логіки істо­ричного розвитку суспільства^

Геніальний учень Платна Арістотель пішов далі за свого великого вчителя. Існують відомості про те, що моло­дий учень Академії не завжди поділяв погляди вчителя, що ніби породило відчуження між ними. Можливо, це перебільшення, бо Арістотель перебував у школі Платона аж до його смерті 347 р. до н. є. Проте його система дуже мало скидається на платонівське вчення.

Арістотель Стагіріт (384—322 р. до н. є.) — найвидатні-ший давньогрецький енциклопедичний учений, творчий до­робок якого включає проблеми космології, фізики, зооло­гії, теорії пізнання, буття, політичної економії, педагогіки, етики, естетики, риторики. Він — основоположник логіки, психології та інших наук. Всебічно освічена людина з ви­датними інтелектуальними здібностями, талановитий педа­гог, він був вихователем юного Олександра Македонсько­го, засновником знаменитої школи перипатетиків — Лікею (ліцею). Арістотель залишив величезну творчу спадщину і мав численних послідовників свого вчення. Основні його праці — «Метафізика», «Категорії», «Аналітика», «Нїко-махова етика», «Велика етика», «Політика», «Про душу» та ін.

Не вдаючись у деталі його філософської системи, кос­мологічного вчення, оскільки предметом нашого аналізу є соціальні процеси та проблеми соціального пізнання, роз­глянемо його загальнофілософську концепцію.

Арістотель критикує платонівські ідеї, оскільки вони немовби подвоюють світ (ідея — копія речей) і не відрізня­ються за змістом: Замість цього філософ розглядає річ як єдність форми та змісту. Чуттєво сприйняті речі, навколиш­ній світ пізнаються людиною, і розум не містить нічого та­кого, чого б не було раніше дано органами відчуття. Тому наукове знання — це відтворення буття, знання про нього. Знання відтворює загальне в речах, розкриває першопри­чини їх та складові елементи.

Арістотель розробляє логіку як науку про форми мис­лення, без яких неможливий сам процес пізнання. При цьому він роЗглядає логіку не як самостійну науку, а як неодмінний засіб (ог^апоп) кожної наукової дисципліни. Арістотель розрізняє пізнання діалектичне, що дає ймовір­не знання, й «аподейктичне», що дає істинне, достовірне знання. Аналізуючи методи достовірного пізнання, він роз­криває сутність дедуктивного методу в досягненні істин­ного знання і розробляє теорію силогізму — дедуктивного умовиводу, в якому з двох засновків одержують третє судження — висновок.

Це вже була справжня наука, що озброювала пізнання надійними засобами досягнення істинного знання, в тому числі й соціального.

Визнаючи вічність існування світу у вічному русі, Аріс­тотель приходить до висновку про існування вічної причи­ни світу і вічного рушія світу. Це — Бог, який є споглядаю­чим розумом, найвищою дійсністю.

Кожен предмет матеріального світу являє собою єд­ність'матерії та форми, котрій приписується активне нача­ло. Людина є вищою істотою матеріального світу, яку ут­ворює матерія в органічному поєднанні з «формою» — ду­шею. Душа містить у собі рослинні, тваринні та розумові елементи. Розум як частина душі, на відміну від інших її складових елементів, потрапляє ззовні і не гине при смерті тіла. Розумна частина душі здатна споглядати незмінні принципи буття та принципи, що здатні до зміни, оскільки сама розумна частина душі теж складається з двох час­тин.

Така складна диференціація душевного устрою людини потрібна Арістотелю для аналізу життєдіяльності суспіль­ства на рівні індивіда й держави та їх взаємовідносин.

Сенс життя людини — досягнення вищого блага через діяльність. Не самі по собі якості і характеристики люди­ни роблять її кращою; це досягається через розумну діяль­ність, у процесі якої вони розкриваються. На олімпійських іграх перемагає не той, хто найсильніший, а той, хто пере­міг у змаганнях, зумів цього досягти.

Умовою досягнення блага є доброчесцість, яка полягає в умінні визначитись у виборі доброго вчинку, потенційну можливість реалізувати через, свою діяльність поставлену ціль. Ці проблеми розглядаються в його етичному вченні у безпосередньому зв'язку з проблемами філософії (праці «Етика Нікомаха», «Етика Евдема», «Велика етика»).

Етика, на думку Арістотеля, забезпечує правильні нор­ми поведінки з метою досягнення щастя та доброчесності. Філософ виділяє два види доброчесності (арете): «етичні арете», що походять від звичок, характеру і є «серединою між двома пороками» (наприклад, мужність є серединою між боягузтвом і відчайдушністю), і «діаноетичні арете» — інтелектуальні доброчесності, які полягають в діяльності розуму, теоретичного інтелекту у відшукуванні істини за­ради самого пізнавального процесу чи для практичної ді­яльності й поведінки людини. Чим вищий рівень досяга­ється в доброчесності, тим більше щастя від успіху.

Діяльність у поєднанні з доброчесністю є блаженством і становить мету людського життя. Але блаженство як іде­ал споглядання істини можливе лише для божества. Ос­кільки ж у людині є момент божественного, то вона теж мусить прагнути до блаженства, але оскільки вона — не божество, а земне творіння, то потребує земних благ, та­ких як фізичне здоров'я, їжа, житло, розваги, всього того, що потрібно для життя й спілкування, що становить смисл щастя та доброчесності (арете) на землі.

Досягнення «арете» забезпечується не лише через інди­відуальну діяльність, а й через політичний устрій суспіль­ства — державу-поліс.

Держава-поліс виникає природно, як і всі живі орга­нізми. Лише в державі людина стає повноцінною, бо вона «за природою своєю є істота політична», «істота соціаль­на». Той, хто живе поза державою, є або недорозвиненою в моральному плані істотою, або надлюдиною.

Свій трактат «Політика». Арістотель розпочинає з ви­значення держави як свого роду спілкування заради яко­гось блага. Він пише: «...всі спілкування прагнуть (зіок-Ьасігопіаі) до того чи іншого блага, причому більше від інших і до вищого з усіх благ простує те спілкування, яке найістотніше з усіх і охоплює собою всю решту спілку­вань. Таке спілкування і називається державою чи спілку­ванням політичним».

Розглядаючи питання про походження держави, Аріс­тотель підкреслює необхідність використання методу роз­членування складного (предмета аналізу. — Авт.) на його прості елементи. Цей метод дає Арістотелю можливість показати, що історично першими формами, котрі забезпе­чують спілкування, були сім'я, поселення, що складалося з кількох сімей,— колонії, в яких дехто називає членів то­го самого поселення «молочними братами», «синами», «внуками». Тут, мабуть, мається на увазі родова сільська община, з якої виникає держава-поліс.

Вона має перевагу й домінує над індивідом, сім'єю та родом, оскільки покликана забезпечити своє власне «аре­те» й «арете» всім громадянам.

Держава — «продукт природного виникнення»; вона «існує за природою і за природою передує кожній люди­ні», тобто є первинною «у порівнянні із сім'єю і кожним з нас». Усім своїм громадянам держава забезпечує спра­ведливість, оскільки «...право, яке служить мірилом спра­ведливості, є регулюючою нормою політичного спілку­вання».

Держава піклується про всіх членів, але не всі є гро­мадянами. Арістотель пише про дітей, які не досягли пов­ноліття і не внесені до відомих уже громадянських спис­ків, та про людей похилого віку, звільнених від виконання громадянських обов'язків як про «громадян лише у від­носному смислі», оскільки «поняття громадянина може бу­ти визначене через участь у суді та владі». При цьому, зауважує філософ, це поняття в різних системах держав­ного устрою може доповнюватись.

Прихильник «середини», Арістотель залишається вір-

ним собі і в розумінні держави; тут він виявляє себе як поміркований політик. Державний устрій може бути пра­вильним, справедливим, або — навпаки, оскільки держава є спілкуванням вільних людей.

. Для Арістотеля державний устрій і «форми (порядок) державного правління» тотожні, хоч це не зовсім так, ос­кільки перший характеризує принципи побудови держави, а другий — форми і засоби здійснення суб'єктами влади. Та це деталі.

Правильні форми державного правління — монархія (царська влада), аристократія (влада небагатьох), полі-тія (правління більшості). Це — нормальні форми, що за­безпечують загальне благо і користь.

Неправильні, ненормальні — тиранія (монархічна вла­да заради вигоди одного правителя), олігархія (влада, що піклується про вигоди заможних громадян), демократія (вигода неімущих). Ці форми засновані на засадах пану­вання і не спрямовані на загальне благо.

На питання, який вид державного устрою найліпший,
Арістотель посилається на свою «Етику» і відповідає, що
те життя блаженне, в якому немає перешкод для добро­
чесності, яка є серединою, отже, найкращим життям може
бути саме середнє (помірковане) життя. Оскільки в кож­
ній державі є дуже багаті і дуже бідні, і такі, що стоять
між ними, то, визнаючи, що поміркованість і середина —
найліпше, слід визнати, що й середній достаток з усіх благ
кращий над усе, а держава, що складається із середніх
людей, матиме найкращий державний лад, що забезпечить
справедливість. >

Арістотель виступає апологетом середніх верств рабо­власницького суспільства.

Він не виступає проти рабства, а намагається теоретич­но обгрунтувати його природність посиланням «на фактич­ні дані». Логіка така: панування і підкорення необхідні й корисні, і живі істоти від народження різняться між собою тим, що одним призначено підкоряться, іншим — волода­рювати. Це властиво і тваринам, і людям. Тому, хто «за природою належить не самому собі, а іншому і при цьому все-таки людина, той за своєю природою раб», бо він є власністю іншої людини. Раб як власність — це знаряддя активне й окремо існуюче, проте рабство і раба Арістотель трактує не так примітивно, як йому це приписувалося в ідеологічних працях ЗО—50-х років. Прикладом такої па­тетики є звинувачення в тому, що політичні «і соціологічні погляди Арістотеля проникнуті думкою про необхідність

зміцнення рабовласницької держави» ', Адже інших дер­жавних форм тоді просто не існувало, а якщо уявити собі, що Арістотель знав би і державу диктатури пролетаріату, то навряд чи він відніс би її до групи нормальних форм, попри всі свої глибокі рабовласницькі переконання.

Для Арістотеля держава була в ідеалі системою, здат­ною забезпечити'благо для найчисленнішої групи середніх верств суспільства, до якого раби не належали як грома­дяни. Проте не слід і перекручувати Арістотеля в тому смислі, що раби однозначно зводились ним до становища словесного знаряддя, або до тварини.

Арістотель визначає раба як «придбання», як елемент власності, без якої неможливе фізичне існування людини. Саме в економічному плані він трактує раба як знаряддя. Власність — це насамперед засоби існування, знаряддя. Подібно до того, як у майстра немає дружби і правосуддя щодо його знарядь праці, якими він користується, як не­можлива дружба його з конем чи биком, так і неможлива вона з рабом як власне рабом, бо раб — живе знаряддя, а знаряддя — неживий раб. Одначе дружба з рабом як лю­диною можлива в тій мірі, в якій раб є людиною.

Так що гнівне обурення деяких філософів з приводу зведення Арістотелем раба до «розмовляючого знаряддя» (хоча той писав про «живе знаряддя») не цілком справед­ливе, бо вони на цьому й зупинялися, тоді як у Арістотеля чітко проводиться розділення в розумінні раба як «живо­го знаряддя» і раба як людини. Арістотель як філософ і логік розглядає раба в різних системах: у системі вироб­ництва матеріальних благ — це знаряддя, а в системі між-людських відносин — людина. Держава й право, безпереч­но, на боці рабовласника — вільного громадянина, влада якого над рабом є тиранією. А це вже політичний і право­вий аспекти. Так що звинувачувати Арістотеля в однобіч­ності було б несправедливо. Захист Арістотелем рабства випливає не з потреби його створення, а з інтерпретації факту його існування.

Система Арістотеля містить дуже багато елементів со­ціологічного знання, частину з яких розглянуто. Вони на­лежать до предметної сфери протосоціології. Ми ж розгля­немо ті протосоціологічні елементи, які сьогодні включені безпосередньо в предмет соціології.

Арістотель започатковує елементи наукового знання про соціальне управління, визначає деякі його завдання. Звичайно, це не сучасна система наукового знання про

¹ История философии: В 6 т. М., 1957. Т. 1. С. 126.

структуру та функції з регулювання та цілеспрямованого розвитку соціальної системи, проте це вже теоретично по­ставлене питання про необхідність створення системи знань, на основі якої можна здійснювати управління соці­альними процесами.

Попередники Арістотеля теж інколи зауважували про необхідність управління державою, суспільством, але розу­мівся під цим сам процес управлінської діяльності, а не теоретична система знань для її забезпечення.

Розглядаючи державу як синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага, Стагіріт порушує питан­ня про необхідність науки, що забезпечувала б реалізацію такої мети. Вище благо може реалізувати наука, що займа­ється управлінням («Нікомахова етика»). Такою наукою є наука про державу — політика.

Політика як "наука визначає, які ще науки потрібні для держави і які матеріали з них мають вивчати громадяни. Знання і засоби цих наук мають спрямовуватися на освіту людей, без чого неможливо досягнення вищого блага і доб­рочинності. Різним аспектам управління державою при­свячено багато розділів у працях «Нікомахова етика» та «Політика».

Арістотель вперше піднімає і частково досліджує про­блему способу життя. Він зазначає, що спосіб життя в значній мірі залежить від пізнання, від того, що людина розуміє під щастям чи благом.

Арістотель виділяє три способи життя: 1) брутальний, грубий, коли люди під благом і щастям розуміють лише розваги та втіхи і ведуть відповідний спосіб життя; 2) дер­жавний спосіб життя, під яким люди достойні та діяльні розуміють пошану, яка майже і є метою цього способу життя; 3) споглядальний спосіб життя. Останній не комен­тується Арістотелем, але оскільки споглядання як глибоко інтелектуальна спекулятивна, теоретична діяльність цінне саме по собі, то можна припустити, що це і є найдосконалі­ший спосіб життя.

Досить глибоко розглянув Арістотель і таку суто соціо­логічну проблему, як дозвілля та вільний час. Дозвілля — початок усього й умова розвитку доброчинності та політич­ної діяльності людини, яка по суті своїй — істота політич­на. Дозвілля як поняття зспоіа в давньогрецькій мові над­звичайно багатозначне. В «Древнегреческом словаре» (М., 1958) наводиться багато його значень: це — дозвілля, вільний час, відпочинок, бездіяльність, заняття на дозвіл­лі, розумова праця, учбові заняття, вправи, лекції, школа та ін.

Цей термін охоплює в його давньогрецькому розумінні й основні значення сучасного соціологічного терміна до­звілля (вільного часу). В соціології воно спочатку ототож­нювалося з позаробочим часом, а нині (виключаючи неод­мінні часові витрати того часу, що йде на сон, їжу, інші фізично і фізіологічно необхідні потреби) пов'язується з тим вільним часом, що безпосередньо витрачається на ре­креативні процеси та духовний і фізичний розвиток люди­ни (фізичні заняття, активний відпочинок, хобі,.соціальна та політична діяльність, навчання, культуротворення та культурне споживання, заняття з дітьми, спілкування іт.п.).

Арістотель розглядає дозвілля як невід'ємну складову частину життя людини у зв'язку з використанням благ, відчуттям задоволення, щастя, блаженства того, що ко­ристується дозвіллям. Дозвілля — це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями,— філо­софським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, що викликають почуття приємності й задоволення, мисте­цтвом, музикою, бесідами та спілкуванням тощо.

Дозвілля потребує багато предметів широкого вжитку, і тому раби не мають його («Политика», VII, 1334а 20— 24). Але й у дозвіллі потрібна поміркованість. Воно вима­гає розумного користування, а невміння цього ганебне для людини.

Багатство сприяє наявності дозвілля, а останнє пов'яза­не зі зростанням благополуччя. Правителі мусять піклу­ватися про те, щоб посадові особи мали дозвілля і вміло користувалися ним.

Кількість і якість дозвілля залежать від форм держав­ного устрою. Щастя царів — у дозвіллі; тирани ж зацікав­лені у відсутності його. Арістотель пов'язує відсутність до­звілля з бідністю («Политика», V, ПЗбЬ, 20, 25). В цілому цю проблему він розглядає стосовно політиків, воїнів і Ду­же мало й обережно говорить про дозвілля нижчих трудо­вих верств населення — землеробів, ремісників та ін., бо їх заняття не створюють можливостей для благородних і високих форм діяльності, а отже, і дозвілля не може дати їм блаженства.

Надзвичайно цікаві думки Арістотеля, що несуть у со­бі начерки й абриси аксіології, — теорії цінностей. Що­правда, він не ставить питання про цінності як наукову проблему, хоча досить вільно оперує цим поняттям в його аксіологічному значенні.

У «Нікомаховій етиці» Арістотель характеризує люд­ське життя як вищу цінність. Він закликає державних дія-

чів «підноситися до безсмертя... і робити все заради життя,, що відповідає найвищому в самому собі; справді, якщо за обсягом — це мала частина, то по силі і цінності вона все далеко перевершує».

Ціннісний підхід учений використовує в порівняльних оцінках значення багатства і доброчинності в політичній системі.

Аналізуючи аристократичну форму державного устрою, за якої влада, «царська гідність і стратегія» можуть бути куплені за гроші, Арістотель підкреслює, що подібні зако­ни призводять до того, що «багатство цінується вище від доброчинності», а держава стає користолюбною, бо те, що вважається цінним у владодержців, неминуче стає таким же і в уяві решти громадян. А там, де доброчесність «не-цінується над усе, там не може бути міцного аристокра­тичного устрою». Тут чітко простежується оціночний під­хід у ставленні до принципів відбору людей на державні посади, а доброчинність посідає найвище місце на шкалі цінностей. Цінність державних діячів визначається у від­повідності з їх інтелектуальними та фізичними можливо­стями.

Найоптимальніший державний устрій за умови управ­ління буде там,' де «природа наділила фізичною силою молодих, а розсудливістю старших», а тому «корисно і справедливо провести відповідним чином і розподіл обо­в'язків між ними. Такий розподіл відповідатиме їх цінно­сті». Тут оцінка виступає як мірило принципів відбору дер­жавних діячів і як оцінка якості їх особистих характе­ристик.

Той факт, що Арістотель наблизився до розуміння цін­ності на практичному і теоретичному рівні, опосередкова­но підтверджується його політекономічними дослідження­ми, де він за міру оцінки приймає гроші.

Розглядаючи товарний обмін на прикладі праці архітек­тора і чоботаря, Арістотель показує, як потреба в обміні продуктами праці приводить до виникнення посередника — грошей, які виступають мірою оцінки різних продуктів ді­яльності виробників. Завдяки грошам можна порівнювати різні товари і здійснювати взаємообмін продуктами діяль­ності між землеробами, ремісниками, митцями і т. д., бо вони «взаємно знищувалися б, якби робітник не виробляв чого-небудь, що має кількісну та якісну цінність, і якби приймальник роботи не приймав її як визнану кількісно і якісно цінність».

Хоча між текстами перекладів даного уривка в різних виданнях є певні термінологічні розбіжності, та суть обох

залишається одна — наявність узгодженого критерію оцін­ки кількості та якості продукту між виробником і спожи­вачем завдяки наявності міри оцінки — грошей. Таким чином, продукт виробництва виступає як певна цінність для задоволення потреби.

У цьому аспекті проблема оцінки має аксеологічний ас­пект, який не слід ототожнювати з ціною як грошовим ви­разом вартості продукту.-

У своїй знаменитій «Метафізиці» Арістотель вводить систему класифікації наук на теоретичні (філософія, мате­матика, фізика), практичні (етика, політика), творчі (при­кладні науки, мистецтво та ін.). Доводячи, що знання походять з відчуттів, але не тотожні їм (оскільки знання несе елемент загального про буття), Арістотель показує, що предметом чуттєвого сприйняття є одиничне й випадко­ве. Тому навіть дані простого досвіду, що походить від чут­тєвого, є лише фактом, одиничним, і воно без узагальнен­ня не може вважатися науковим. Саме з цієї причини ні досвід емпіричних обслідувань, ні історичні науки не роз­глядались Арістотелем і не узагальнювались. Більше того, в своїй «Поетиці», говорячи про поезію та історію, він за­уважує, що поезія більш філософічна, ніж історія, бо «по­езія більше говорить про загальне, а історія — про одиничне», а одиничне — це те, що, наприклад, зробив чи перетерпів Алквіад.

І це тим більш дивує, що Арістотель, орієнтуючи науку на вивчення дійсності, сам займався соціальними дослі­дженнями, збирав необхідний фактичний матеріал. Відомо, що він зібрав величезну кількість даних про конституцій­ний лад 158 грецьких держав-полісів, частину яких вико­ристав у праці «Афінська політія».

В короткому розділі неможливо охопити всі сторони багатогранної наукової діяльності Арістотеля, неперевер-шеного генія античної Греції, який залишив глибокий слід в історії духовної культури і творча спадщина якого ви­кликала й викликає глибокий інтерес і збуджує творчу думку й сьогодні. Філософські, соціально-філософські, со­ціологічні, моральні, етичні, естетичні, політичні, економіч­ні та інші дослідження великого мислителя не втрачають своєї актуальності впродовж тисячоліть. І, мабуть, тому майстер наукової фантастики, польський письменник Ста­ніслав Лем, підкреслюючи надлюдський інтелектуальний потенціал великого мислителя античності, в одному із сво­їх творів зобразив його як пришельця з космічних просто­рів Всесвіту під іменем А. Рістотель. У цьому світлому гуморі дана глибока філософська оцінка можливостей

людського генія — Арістотеля, не директивного, а загаль­новизнаного, генія за своєю суттю.

Підсумовуючи аналітичний огляд розвитку соціального ■ знання та пізнання в Стародавньому світі, ми бачимо, який великий якісний стрибок воно зробило в своїй еволюції від наївних міфологізованих уявлень про дійсність до теоре­тичних систем, на яких будувалися соціально-філософські. та природничо-наукові знання. Антична культура та наука створили могутній потенціал для подальшого розвитку піз­нання природи і суспільства. Вона заклала основи євро­пейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки — право, політика, мистецтво, філософія і т. д. Цін­ні надбання у сферах практики та пізнання Стародавнього світу відкривали нові горизонти для розвитку виробництва, науки, культури для майбутніх поколінь. Проте історія розсудила інакше.

Перехід від античності до середньовіччя сповнений та­кими парадоксами в логіці всесвітньої історії, які й до цьо­го часу не вирішені наукою, бо різні філософські, культу­рологічні, історичні, соціально-філософські, соціологічні та інші розробки й теоретичні системи, хоч і містять у собі певні раціональні елементи, але жодна з них і досі не мо­же претендувати на повноту відтворення й пояснення цьо­го феномена.

Запитання для самоконтролю

1. Проведіть порівняльний аналіз міфа й епосу і розкрийте спільне та відмінне між ними у відображенні та нізнанні соціальних явищ.

2. Які причини зумовили виникнення і розвиток науки в Стародав­ньому світі і чому науки про природу виникають набагато раніше, ніж науки про людину та суспільство?

3. Назвіть головні причини виникнення емпіричних соціальних об­слідувань, їх найбільш типові об'єкти та напрямки в рабовласницьких державах.

4. Що якісно нового внесла в розвиток соціального пізнання ан­тична історіографія?

5. Який вплив мав розвиток математичного знання на поглиблення та розширення інформації про суспільство?

6. Розкрийте специфіку відображення суспільства та людини в ан­тичній філософії і покажіть, що нового внесла вона в розвиток соці­ального знання та пізнання.

7. Чому розвиток філософського та історичного знання йшов не­залежно один від одного і які негативні наслідки мав цей процес на розвиток соціального пізнання в цілому?

8. Розкрийте особливості соціологічних поглядів Демокріта на сус­пільство, людину, державу тощо.

9. На основі аналізу державницької концепції Платона покажіть, на яких методологічних та емпіричних засадах базується його вчення про «ідеальну державу».

10. Назвіть і коротко охарактеризуйте основні напрями в розроб­ці Арістотелем проблем людини, суспільства, держави.

11. У чому полягає наукове новаторство Арістотеля при розгляді проблем,у^пР^авлі^ння> способу життя, вільного часу, дозвілля, цінно­стей?

ГЛАВА 2

Дата добавления: 2015-05-24