Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства

Найдавнішою формою відображення та пояснення сві­ту природи і людини була міфологія (від грец. тіШоз — старовинна легенда, оповідь та 1о§оз — слово, вчення, опо­відання).

Міф — складне явище й об'єкт нескінченних дискусій про його сутність, природу, функції, про що свідчить наяв­ність близько 500 спроб визначення міфа. І це не випадко­во, оскільки міф — явище поліфункціональне; в ньому уособлюються примітивний світогляд людини, спроби по­яснення природи і сутності різноманітних явищ дійсності, релігійні уявлення, певні ідеологічні функції, складне спле­тіння вигадки, віри, знання та ін., проте сутність міфа не зводиться до жодного з них.

Міф — фантастичне відображення людиною світу на стадіях родового та раннього класового суспільства, в яко­му явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень, де суб'єктивний образ (уява) ототожнюється з об'єктивним чи суб'єктивним предметом, явищем чи про­цесом.

У міфі всі явища природи та суспільства відтворюють­ся в персоніфікованій формі, художньо узагальнених на­очних образах. О. Ф. Лосєв виділяє кілька характерних ознак міфа: міф — чуттєва уява, але на відміну від зви­чайних чуттєвих уявлень міфологічна фантазія наповнена чудесами; міф — завжди узагальнене відтворення певного роду явищ; він — безпосередній предметний збіг загаль­ної ідеї та чуттєвого образу, де ідеальне тотожне матері­альному.

Міфологія зображувала дійсність у тій чуттєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. Не виді­ляючи себе із світу природи, людина сприймала її такою, як і систему власних родообщинних відносин, в яких вона ж:іла. Тому природа — земля, небо, рослинний та тварин­ний світ — у її уяві були аналогічними родовій общині і

мислились як живі, розумні, родинно споріднені між со­бою істоти. Звідси — анімалізація (одухотворення) та антропоморфізація — наділення людськими властивостями (олюднення) всіх предметів і явищ природи, а також над­природних істот (духів, богів).

Міф — форма синкретичного світосприйняття, в якій органічно поєднані матеріально-практичний і теоретичний досвід родового суспільства — практичне, художнє, мо­ральне, пізнавальне освоєння світу, який сам по собі був для людини фантастичним і загадковим. Міф переводив загадковість і таємничість буття на мову зрозумілого чут­тєво-образного сприйняття — персоніфікований, уособле­ний, узагальнений образ.

Наше раціоналістичне мислення не може повністю ус­відомити міфологічне світосприйняття, для якого міф був не стільки способом пояснення світу, скільки злиттям, ототожненням з ним: міфом була сама реальність, а ре­альність ототожнювалася з міфом, ідеальне — з матері­альним і навпаки. У ньому персоніфікувалось і матеріаль­не (природа — Пан), й ідеальне (мудрість — Афіна, до­ля— мойри, чи парки), соціальні та містичні процеси (дотепність, мандри, торгівля, супроводження душ помер­лих— Гермес).

Ми наводимо приклади з міфології давніх греків та римлян як найбільш відомих у культурі європейських на­родів. Але всі етноси мають свою міфологію. Пік її роз­квіту випадає на період розвитку родообщинних відносин. З цією епохою пов'язано утворення найвідоміших мі­фологій— Веди, Махабхарати (Індія), Іліади та Одіссеї (Греція), Авести (Іран), німецької, скандинавської, сло­в'янської та інших міфологій.

У міфах кожного народу, як правило, розглядаються питання походження Сонця, Місяця, зірок, Землі (космо­гонія), земної природи — гір, лісів, тварин, води і т. п.; особливе місце належить міфам про походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, похо­дження вогню, ремесел, мистецтв і т. д.) — (антропогонія). Тому не випадково, що в різних народів трапляються схо­жі міфологічні образи, наприклад подібність культу сло­в'янської богині Лади та її дочки Лелі до культу грецької Деметри та Кори-Персефони. В інших образах сучасні дослідники вбачають прямий чи опосередкований зв'язок пізніших міфів із давньою міфологією. Так, відоме загаль­нослов'янське божество Перун розглядається в контексті загальноіндоєвропейського походження як паралель індій­ського міфологічного образу Індри, від якого виводять

Зевса-громовержця, германського Тора, балтського Перку-наса та ін.

Міфологія не розташовує події в часі, хоча в деяких з них існує міфологема про> першопочатковий час, період перших доленосних подій, час створення світу тощо.

Первісні часи в міфології мають велике значення; з ни­ми пов'язується все найкраще та найістотніше в житті лю­дини. Тому не випадково теперішнє і майбутнє орієнтовані до минулого, соціальна історія проектується на екран першопочаткових часів, часів «золотого» та «срібного» ві­ків, коли люди вели райський спосіб життя, не знали воєн, братовбивства і чвар (Гесіод «Роботи і дні»), жили довго й щасливо. В ці часи вони навчилися добувати вогонь, створювати знаряддя праці, будувати житло, використову­вати лікарські трави та ін.

У міфі теперішнє і майбутнє не є предметом особливо­го інтересу, оскільки вони фаталістично запрограмовані й жорстко детерміновані вже в далекому минулому, їхня до­ля визначена заздалегідь. Цікаво, що така орієнтація ідеа­лу на минуле тривалий час правила за зразок для різно­манітних соціологічних і філософських концепцій, у яких минуле було овіяне романтичним ореолом. Досить згадати ідилічні картини щасливого дитинства людства, коли пану­вала свобода та рівність між людьми, «природне право» і «природний стан», який ще у- XVIII ст. переоцінював видатний французький мислитель Жан Жак Руссо.

Моделлю діяльності, взаємодії міфологічних героїв є тип родообщинних відносин етносу — тзорця відповідної системи міфів, норм, моралі, взаємостосунків, уява про світ якого знаходила своє відображення в міфах. Проте земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії пере­творювалось у надсоціальне та надприродне, ставало чу­десним і загадковим. Людина та її діяльність тут знахо­дяться на останньому плані і лише в тій мірі, в якій висту­пає об'єктом, іграшкою діяльності міфологічних сил.

Пасивний, споглядальний характер діяльності родової общини, її залежність від природних та соціальних сил у міфології видаються за немічність і безпорадність самої людини.

У міфі історія твориться богами; лише з їхньої волі чи за приреченням невблаганної долі діють герої. Вони бо­рються, помирають або відправляються в далекі й небез­печні мандри, перемагають чудовиськ і долають інші небезпеки, засновують нові держави. Події в міфі відбу­ваються поза історичним простором і часом і мають сак­ральний, священний характер.

Міфологія була першою системою світогляду, яка по-своєму пояснювала світ, причинно-наслідкові зв'язки, роз­повідала про добро та зло, в доступній формі художнього наївного образу орієнтувала людину в її діях та помислах. Проте в цій формі уявлень про дійсність переважало не ра­ціональне, а фантастичне знання; людина займала скром­не місце статиста.

З розвитком суспільства, що знаходить своє відобра­ження насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається поступовий перехід від міфологіч­ного сприйняття дійсності до інших форм відображення. У різних народів це відбувається по-різному і на різних історичних стадіях їхнього розвитку. Виникають нові фор­ми світосприйняття, де фантастичні образи поступово за­мінюються людськими, на перший план виходить людина, яка не сприймає покірно визначену долю, бореться з фату­мом, приносить себе в жертву заради інших людей або ж перемагає ворогів.

Виникає нова форма соціального знання — епос.

Героїчний епос. Поняття епосу має два значення — як різновид художньо-літературної творчості (оповідання, ро­ман, поема тощо) і як героїчний епос.

Предметом нашого аналізу буде саме героїчний епос як особлива форма історичної пам'яті народу. В одних на­родів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ла­ду, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних відносин.

У різних народів епос має свої форми та авторство, хо­ча переважно він є продуктом народної творчості. Існують великі за обсягом оповіді — книжні епопеї «Іліада» та «Одіссея» Гомера (XII—VII ст. до н. є., Греція), «Махаб-харата» В'яса (друга половина II тисячоліття до н. є., Ін­дія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. «Сасунці Давид» («Да­вид Сасунський»), киргизький «Манас» (близько 0,5 млн віршованих рядків), калмицький «Джангар», тюркський «Алпамиш» та ін. У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, у слов'янських народів — історичних пісень та оповідей: югославських юнацьких пісень, російських би­лин, українських історичних пісень та дум тощо.

Характерною для героїчного епосу є така деталь: чим пізніше він виникає, тим менше міфологічних елементів містить у собі і тим більше картин історичного побуту, відображення реальних історичних явищ несе слухачеві.

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення.

Вони уособлюються в образі історично реального або ви­гаданого героя-богатиря, наділеного незвичайною силою, розумом, хитрістю, здатного долати всі перешкоди, що ви­никають на його шляху.

В центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдо­історичний персонаж. Уособлюючи в собі добро та спра­ведливість, він бореться проти зла і неправди, які симво­лізує його супротивник, міфічний чи історично реальний. Боротьба найчастіше ведеться на фоні історичних подій та осіб. Так, у «Пісні про Байду» («В Цареграді на риноч­ку»), на думку багатьох дослідників, мова йде про заснов­ника Запорозької Січі на Хортиці та Томаківці черкаського старосту князя Дмитра Вишневецького, який у середині XVI ст. двічі ходив на Крим. Пізніше попав у полон, був виданий турецькому султанові, який за нищення турецьких володінь велів почепити козака на гак, де той прожив ще три дні, знущаючись над султаном та його вірою. Згідно з легендою, турки вирвали у Д. Вишневецького серце і з'їли його по шматочку, щоб пройнятися лицарською силою та зневагою до смерті. За іншими даними, Байді обіцяли жит­тя, якщо він відмовиться від християнської віри і прийме магометанство, на що той не погодився і пішов на муче­ницьку смерть. Існує версія, за якою прототипом Байди був Самійло Корецький, котрого стратили турки 1622 р. Та незалежно від того, хто саме став прототипом ко­зака Байди, в цій історичній пісні є всі характерні ознаки епічної оповіді про народного героя — мужнього, хвацько­го, байдужого до багатства, влади, не здатного на зраду своєї віри та народу. І тому на пропозицію «царя турець­кого»:

Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Возьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! козак відповідає:

Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівнбчка поганая!

Він приймає муки. Байда в цьому творі героїчного епосу виступає узагальненим образом українського козацтва — кращих синів України. Як особистість, він є носієм загаль­нонародної ідеології тих часів, принципів добра та спра­ведливості українського народу.

Епос істотно відрізняється від міфа, оскільки в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епо-

п

су — територія свого етносу та ворогів. Герой-богатир уособлює в собі ідеали й цінності свого народу, живе за його нормами, його дії підкорені загальному (роду, пле­мені, народу).

У героїчному епосі, особливо ранньому, надзвичайно виразно проявляється тенденція самоусвідомлення свого існування і виклик долі чи волі богів. Це характерно для того епосу, в якому значне місце займають міфологічні об­рази: вони ще домінують, але людина протидіє їм, бореть­ся з ними. Це — вже не смиренний індивід, що покірно плететься за долею, а бунтар, що піднімається з колін.

У цьому плані надзвичайний інтерес викликає один з найдавніших епосів людства, який виникає в кінці III ти­сячоліття до н. є. серед шуме"рів Дворіччя,— «Епос про Гільгамеша». Гільгамеш — напівлегендарний правитель міста Урука в Шумері за 2800 р. до н. є., що дружить з Енкіду — дикою людиною, котру на прохання богів ство­рює дошумерська богиня-мати Аруру:

«
Омила руки Аруру.
Відщипнула глини, кинула на землю,
Виліпила Енкіду, створила героя.
...Шерстю вкрите все його тіло,
Мов у жінки, волосся в нього.
...Ні людей, ні світу не відав...
Разом з газелями їсть він трави,
' Разом із стадом шука водопою,

Разом із звіром серце водою тішить.

Пізнавальне значення «Епосу про Гільгамеша» величез­не. Ми натрапили на оповідь про створення людини, яка дуже нагадує перші вірші Буття Старого Заповіту Біблії. В цьому епосі розгортається широка панорама життя лю­дей того часу: побут, вірування, спосіб життя і т. д. Але найбільш вражаючі сторінки твору пов'язані з постанов­кою вічних філософських проблем — життя та смерті. Приголомшує глибина усвідомлення людиною, яка тіль­ки-но ступила на поріг культури і цивілізації, питань сво­єї тимчасовості на землі, розуміння конечності свого буття.

Гільгамеш та Енкіду вбивають страшного Хумбабу, у якого «уста його — полум'я, смерть — його подих», «ураган його голос, море хвилить, хита суходоли», «уста розверз-не — здригається небо, гори тремтять, хитаються скелі і все живе утікає в провалля». Цар богів Елліль доручив Хумбабі, щоб «кедровий ліс оберігав він, страхи людські йому довірив». У цьому сюжеті «Епосу про Гільгамеша» відчувається переможний поступ людини, що звільняється

від страху перед стихійною силою природи і намагається подолати зло космічного хаосу.

Незабаром Енкіду захворів, «стала важча недуга Ен­кіду»:

Що за сон огорнув тебе нині?
Став ти темний, і мене не чуєш!
А той голови підвести не може.
Торкнув він серце — воно не б'ється.
...Гільгамеш за Енкіду, своїм другом,
. Гірко плаче, біжить в пустелю:

«Чи я не так само помру, як Енкіду?»

Невтішне горе Гільгамеша, та жахлива думка пронизує мозок героя:

Енкіду, друг мій, якого так любив я,...Людська доля його спіткала!...Черви до носа його проникли! Смерті я жахнувся, життя не знайду я!...Енкіду, друг мій, став земним прахом! Так, як він,— чи не ляжу я в землю, Щоб уже не встати ніколи?

Устами мудрої чашниці, якій Гільгамеш розповідає про смерть Енкіду, висловлюється глибока мудрість усіх часів і народів, хіба що тут не вистачає згадки про працю:

Боги, коли творили людину,— Смерть вони судили людині... Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу, Вдень і вночі — завжди будь веселий. Учту справляй щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй ти! Хай будуть чисті твої одіння, Волосся чисте, омивайся водою, Дивись, як дитя твою руку тримає, Своїми обіймами тіш подругу — Нема іншого діла в людини!

У цьому вражаючому за змістом і формою епічному гворі чітко простежуються контури філософської Та худож­ньої культури давніх іудеїв, греків, римлян.

Таким чином, героїчний епос був значним кроком упе­ред у розвитку самопізнання людиною своєї особливої природи і долі. Епос містить багатий матеріал для пізнан­ня умов життя, побуту, культури своїх етносів, оперує іс­торичними фактами і відносно чітко визначений у просторі і часі. Суспільні відносини в ньому описуються такими, якими вони були насправді на час створення епосу, а не віддзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини, яке служило прототипом міфологічних героїв.

Героїчний епос був поетизованою філософією, мораллю, політикою, нормами повсякденної життєдіяльності етносів, елементом їхньої духовної культури, на якій виховувалися численні покоління, оскільки він відображав найголовніше, найістотніше в ідеалах і цінностях кожного народу. А сам епічний герой виступає як образ узагальненого, персоніфі­кованого етносу: герой-богатир захищає народ, рідну зем­лю, віру предків, живе за законами і нормами свого роду і в своїх вчинках керується ними.

Міфологія та епос — позанаукові форми відображення дійсності. Як інформативний феномен, необхідний для ви­рішення суто практичних проблем повсякденного життя, вони не можуть задовольняти запитів практики нової си­стеми організації суспільного життя — держави, що прихо­дить на зміну первісній родовій общині. Вони ще співісну­ють з новими формами знання, проте їх первісна доміную­ча роль поступово відтісняється на задній план.

Соціально-історичний прогрес породжує нові форми пізнання дійсності та її відтворення в свідомості індивіда і маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становлення перших математичних і природничих наук. Міфологія та епос замінюються точні­шим описуванням минулих подій — історичними хроніка­ми та історією.

Виникають елементи наукового знання. Це стає можли­вим у зв'язку з розвитком суспільного поділу праці, по­глибленням її спеціалізації, вдосконаленням знарядь тру­дової діяльності. Особливо велике значення для виникнен­ня науки мало відокремлення розумової праці від фізич­ної, коли з'являється категорія людей, що професійно займається духовною діяльністю. Це перетворює її у від­носно самостійну сферу суспільної життєдіяльності, сприяє диференціації та спеціалізації форм діяльності, породжує специфічні закономірності й особливу логіку розвитку людського духу.

§ 2. Історичні передумови виникнення науки

Зростаючий обсяг взаємодії суспільства з природою, об'єктивні потреби розвитку виробництва та споживання обумовили процес становлення знання, частина якого вже в давні часи відокремилась у самостійні галузі. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через прак­тичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землероб­ства, зрошення, будівництва складних споруд, через зро-

стання ролі міст, суднобудування та судноплавства, вій­ськової справи тощо.

Виробництво*в межах розвитку і можливостей тодіш­нього часу давало відповідний матеріал для природничо-наукових досліджень і ставило конкретні завдання й вимо­ги перед математикою, механікою, астрономією, що сприя­ло становленню і розвитку їх як форм теоретичного, системного, достовірного наукового знання.

Проте процес пізнання соціальних явищ у той час за­лишався на досить примітивному рівні, про що вже йшла мова раніше. Це, звичайно, не значить, що розвиток соці­альної науки пов'язаний з історією нового часу. Своїм корінням цей процес заглиблюється в далеке минуле. Од­наче індивідуальна неповторність соціальних явищ, склад­ність суспільних процесів, нерозвиненість суспільних відно­син, протиборство класових інтересів та багато іншого впродовж віків не давало змоги побачити дійсні фактори та детермінанти соціального, розкрити його джерела, ру­шійні сили та загальні тенденції прогресу.

Та незважаючи на це складне переплетення умов і при­чин, історія пізнання й відтворення соціальних явищ на всіх стадіях суспільного розвитку викликає значний інте­рес, оскільки багато недоліків, помилок минулого повторю­ються ще й сьогодні.

Витоки пізнання суспільних явищ, так само як і піз­нання суспільства у ролі специфічного гносеологічного об'­єкта, сягають в сиву давнину. Спроби творення соціальних теорій мали місце в творчості Демокріта, Платона, Арісто-теля та ін. Є немало матеріалів, що свідчать.про спроби пояснити сутність тих чи інших фактів, подій, явищ, про­цесів соціального порядку. Сьогодні вони здаються наїв­ними, але за критеріями свого часу їх значення було ради­кальним.

Значний інтерес становить проблема виникнення та розвитку емпіричних соціальних досліджень, форм і мето­дів збору фактичного матеріалу, способів його впорядку­вання, систематизації, узагальнення, описування і т. д.

Аналіз емпіричного пізнання соціальних явищ важли­вий ще й з точки зору наукової етики: соціологія XIX— XX ст. забула, претендуючи на використання ряду методик емпіричного дослідження з точки зору пріоритету, що опи­тування, спостереження, анкетування як засоби збору со­ціальної інформації використовувалися задовго до появи її як науки. І хай це були примітивні спроби, але з них починалась історія емпіричних соціологічних дослід­жень.

Дата добавления: 2015-05-24