Для пізнання соціальних процесів 1 страница

І

\9

Їв

Соціальні та соціологічні дослідження мають свою три­валу й цікаву історію. Перші спроби пізнання соціальних явищ були зумовлені потребами соціальної ' практики. В цьому закономірності виникнення природничого та со­ціального знання збігаються. Однак на час виникнення перших соціальних обслідувань вже існуюча система мате­матичного знання, безумовно, мала вплив: уперше кіль­кісні показники стали використовуватися в соціальному пізнанні. Ця тенденція випереджального розвитку мате­матики щодо суспільствознавства проявлятиме себе на всіх етапах розвитку останнього, а саме математичне знан­ня буде забезпечувати розширення пізнавальних можливо­стей знання соціального.

Перехід від родообщинних відносин до рабовласниць­ких і пов'язаний з цим процес формування політичної ор­ганізації суспільства, класової структури, поява товарно-грошових відносин, торгівлі, військові потреби, збирання податків, данини, утримання державного апарату і т. д.— все це викликало потребу в різноманітній і повній інфор­мації. Це — один із стимулів використання математичного знання в соціальній сфері.

Перші спроби спостереження та описування соціальних явищ і процесів були викликані суто прагматичним завдан­ням, пов'язаним з потребами обчислення матеріальних, ви­робничих ресурсів, наборами в армію, культовими потреба­ми і т. д., оскільки політична організація суспільства — рабовласницька держава — вимагала відносно повноцін­ної та різнобічної інформації про населення, його склад, заняття тощо, у зв'язку з чим відбуваються перші перепи­си населення і мають місце перші спроби кількісного ана­лізу соціальних явищ та процесів.

§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань

На ранніх стадіях розвитку культури практичні потре­би, як уже зазначалося, викликали до життя арифметику, математичне знання. Серед цих причин були й потреби соціального характеру: облік худоби, заміри кількості зерна, вина, олії, відстаней, часу тощо. Необхідність об­числення об'ємів і площ, архітектура і будівництво спону­кають розвиток геометрії, алгебри, тригонометрії.

У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знан­ня були відомі уже в 2000 р. до н. є. Про це свідчать вави­лонські математичні клинописні тексти та давньоєгипет­ські папіруси. Так, у папірусі Рінда, складеному близько

їв

2000 р. до н. є. єгипетським писцем Ахмесом, є задачі на визначення співвідношення між кількістю зерна й одер­жуваного з нього хліба чи пива.

В історичних документах є багато свідчень про викори­стання математичних знань та інших методів чи їх елемен­тів в емпіричних соціальних обслідуваннях.

Стародавні індійські трактати-дхармашастри, зокрема «Манавадхармашастра» («Закони Ману»), розповідають про організацію збору різноманітних даних, необхідних для політичної та економічної діяльності, за ініціативою одного з індійських царів (близько 1200 р. до н. є). Він намагався таким чином дізнатися про сили своїх ворогів, примусив: купців платити податки, попередньо підраху­вавши ціни, за якими купувались і продавались товари, відстань до країн, з яких вони привозились з урахуван-с/"^ ням витрат на доставку. При цьому за худобу, золото й \Л срібло бралися чітко визначені суми.

С\^ У Китаї в II ст. до н. є., як оповідається в «Історичних >^ записках» («Ші дзі»), один з міністрів розділив імперію \^К ^на Ю провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продук-СО тів, рівень розвитку землеробства, підрахувати населення для того, щоб раціонально розподілити налоги.

Як бачимо, це — надзвичайно цікаві спроби на основі аналізу соціальної інформації проводити розумну еконо­мічну політику оподаткування, організацію збору розвіду­вальної інформації тощо. Вже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи.

Згадка про перший перепис.населення у стародавніх євреїв пов'язана з ім'ям легендарного вождя кочових із­раїльських племен Мойсея (XIII ст. до н. є.), котрий, як розповідає «Біблія», підрахував «все суспільство синів Ізраїлевих по родах їх, по сімействах їх, по числу імен, всіх чоловічої статі поголовно від двадцяти рокіз і вище... і було всіх, що ввійшли в зчислення 603550» («Числа», гл. 1, п. 2, 3, 46). Через деякий час знову за наказом Бога перелік населення було проведено повторно («Числа», гл. XXVI, п. 2, 4, 51). Метою переписів було обчислення «придатних для війни у Ізраїля». Цей матеріал не можна вважати цілком достовірним, можливо, в ньому відображе­ні пізніші переписи для вирішення потреб економічного та військового характеру.

Зате сучасна наука підтверджує факт проведення пере­пису населення царем Давидом близько 973 р. до н. є., про який теж згадується в «Біблії» у другій книзі «Царств». Перепис тривав понад дев'ять місяців; результати по­казали, що «ізраїльтян було 800 000 мужів сильних, здатних

воювати, а іудеян 500 000» (Друга книга царств, гл. 24, п. 1,2, 8, 10).

Політико-економічне значення перепису населення оче­видне. Давид створив міцну централізовану державу, об'­єднавши під своєю владою Ізраїль та Іудею, зміцнив єди­ний релігійний культ, сформував постійне військо, розгалу­жену систему державно-бюрократичного апарату із суддя­ми, чиновниками, збирачами податків і данини, писцями та ін. Потреби держави зумовлювали розвиток емпіричних соціальних досліджень. Керували переписом населення воє­начальники, а результати фіксувалися в списках. Біблія розповідає, що за проведення цього перепису Бог наслав на ізраїльтян морову язву, яка забрала життя 70 000 чо­ловік.

Цей факт, можливо, є наслідком реакції населення на проведення переписів як справи богопротивної. В Римській імперії, за часів Петра І в Росії подібні переписи також викликали протести, слухи про пришестя нечистої сили І т. п., провокували бунти, масові ухилення від реєстрації, втечі з місць проживання тощо.

У різних країнах з появою державності здійснюється реєстрація населення, особливо платоспроможного та здатного носити зброю. В одних країнах це мало поодино­кий характер, в інших — вибірковий, але в ряді держав переписи проводилися регулярно, охоплювали різні вікові, майнові, етнічні групи населення. Так, у виданому в Китаї Атласі населення, складеному на основі перепису 1980 р., наводяться для порівняння демографічні дані переписів епохи західної ханської династії (206 р. до н. є.— 8 р. н. є.).

Ще до появи Афінської держави в Греції існувала до­сить досконала на ті часи система статистичного розра­хунку прибутків громадян, що підтверджує реформа Солона 594 р. до н. є. На основі майнового цензу, тобто прибутків, виражених у кількості зерна, оливкової олії, вина і т. п., Солон розділяє громадян на чотири розряди: перший — пентакосіомедімни (п'ятисотмірники), які мали прибуток у 500 медімнів * сухих та рідких продуктів, дру­гий — «вершники» (прибуток — 300 медімнів або здатних утримувати коня), третій — зевгіти (200 медімнів або на­явність двох домашніх тварин), решта населення належала до групи під назвою «фетами». їм не дозволялось обіймати громадські посади, хоч і надавалося право вибирати поса­дових осіб і брати участь у суді.

Медімн — міра ємкості, місткості в 51, 84 л (вміщувала 40 кг

зерна).

У 509 р. до н. є. представник афінської рабовласниць­кої демократії Клісфен здійснює радикальну реформу, внаслідок якої остаточно руйнується стара система орга­нізації суспільства за кровноспорідненими зв'язками і на зміну їй приходить територіальна спільність людей. Ре­форма знищила старий родовий розподіл, розколола родо­ву знать, позбавивши її колишнього впливу на общину. Клісфен розбив територію на ЗО округів — тріттій. Три тріт-тії утворювали філу, а територіальні філи розподілялися на деми. В демах систематично складалися списки грома­дян, вівся облік майна. Внесення громадянина до списку контролювалося членами дема — демотами і членами ви­щої організації — «Радою п'ятисот». Демоти несли особис­ту відповідальність за достовірність списків і в разі помил­ки чи обману притягувалися до суду.

З прадавніх часів в Афінах вівся оригінальний облік новонароджених та померлих. Батьки дитини приносили до храму жриці Афіни міру хліба, а родичі померлого — міру ячменю.

Пізніше було заведено списки новонароджених. В окре­мі, особливі, списки вносилися молоді люди, які досягли 18-річного віку і здатні воювати, а з 20 років людина за­носилася до списків повноправних громадян.

Багатий матеріал про соціальні обстеження дає історія Стародавнього Риму. Є історичні відомості, що населення Риму обчислювалося ще при легендарному Ромулі. В той час воно складалося з трьох племен — латинян, сабінян, етрусків, або так званих триб, кожна з яких налічувала в різні часи від 100 до 300 родів. Це були родові триби.

В VI ст. до н. є. давньоримський цар Сервій Туллій (правив у 578—534/533 рр. до н. є.) проводить грандіозну реформу, яка сприяла переходу до державності. Він замі­нює родозі триби на територіальні, а населення царства поділяє не за кровноспорідненими, а за майновими ознака­ми залежно від майнового цензу, який виражався в тодіш­ній грошовій одиниці — ассі *.

Сервій Туллій був першим, хто ввів у практику цензи. Поняття «ценз» (лат. сепзео — роблю опис, перепис) у Стародавньому Римі означало перепис громадян та їхньо­го майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податного статусу в суспільстві, а точніше — в державі, яка вже народжувалася.

* Асе — римська мідна монета вагою 327,45 г, знаходилася в обігу у вигляді брусків-злитків. Проіснувала до 217 р. н. є.

Сервій Туллій здійснює так звану центуріальну рефор­му, згідно з якою кожний соціальний клас, що визначався на основі майнового цензу, мусив виставляти визначену кількість військових загонів — центурій (сотень) і таку ж кількість голосів одержував у народних місцевих зборах — центуріатних коміціях. Ценз визначив п'ять класів, про­летарі! складали окрему, самостійну групу.

Із 193 центурій перший клас (майновий ценз не менше 100 тис. ассів) виставляв 98 центурій і стільки ж мав голо­сів у коміціях, другий клас (ценз 75 тис. ассів) — відповід­но 22 і 22, третій (ценз 50 тис. ассів) — 20 і 22, четвертий (ценз 25 тис. ассів) — 22 центурії піхотинців, п'ятий клас (ценз—12,2—11 тис. ассів) —ЗО центурій легкоозброєних піхотинців, мав ЗО голосів. Найбідніші верстви населення, що не мали майна, були виділені в окрему групу — проле-таріїв (лат. ргоіез — нащадки, потомство), вони вистав­ляли одну центурію, нестройову, мали лише один голос у народних зборах.

При Сервії Туллії велися списки новонароджених, не­повнолітніх та померлих. З його іменем легенда пов'язує свято «ра^апаїїез», на яке збиралися всі жителі і кожен приносив із собою залежно від статі, віку (повнолітній, неповнолітній) монету відповідної вартості. За цими моне­тами визначалося, скільки дорослого населення (чолові­ків, жінок) чи неповнолітніх є на цей час у державі. Це була періодична інформація, свого роду доповнення до цензів, оскільки вони спочатку поширювалися лише на до­росле чоловіче населення.

З часів Сервія Туллія цензи проводяться раз у п'ять років, контроль за ними здійснювали царі, а з появою Рим­ської республіки — консули. З 443 р. до н. є. вводиться посада цензора, в обов'язки якого входило не лише здійс­нення цензів, а й нагляд за мораллю, поведінкою, за скла­данням списків сенаторів і населення, розподілом за цен-туріями і трибами тощо.

На основі цих матеріалів визначалася податкова полі­тика, структура, кількісний і якісний склад армії тощо. В республіканському Римі цензи поширювалися лише на вільних громадян — від патриціїв до плебеїв, пролетаріїв, а пізніше, в період імперії, в переписи включали рабів і цензи запровадили в усіх підкорених Римом країнах.

Статистичні матеріали мали настільки велике практич­не значення для держави, що при імператорі Августі Ок-тавіані (63 р. до н. є. — 14 р. н. є.) було складено офіцій­ний збірник «Вгеуіагішп ітрегіі» з- різноманітним статис­тичним матеріалом для потреб державної діяльності.

За часів правління Августа було проведено три цензи. Коло їх завдань розширилося. Цензи давали відомості про зростання кількості римських громадян за рахунок тих, хто одержав це громадянство в підкорених Римом землях. З 8 по 14 р. н. є. число римських громадян зросло на 11 %. У 4 р. н. є. після смерті царя Іудеї Ірода в країні спалах­нуло повстання під час проведення перепису, метою якого було встановлення подушного та поземельного податку, який мав сплачуватись у римську казну.

Крім соціальних емпіричних обслідувань, таких цікавих з гносеологічної точки зору, в історії Стародавнього світу ми натрапляємо ще на одне явище, майже не досліджене в нашій літературі. Мова йде про проблеми, які сьогодні входять у предметну сферу соціології, соціальної психо­логії, політології, управління та інших наук. У свій час ці проблеми не були спеціальним об'єктом емпіричного до­слідження, а якщо й згадувались, то лише в контекстам загальних концепцій. Так, наприклад, принципи держав­ного будівництва й управління ми подибуємо у бага­тьох філософів, ораторів, політичних та інших видатних діячів античності.

Антична історія містить безліч матеріалів про меха­нізми державного управління, зокрема вміле використан­ня принципів управління натовпом, масою, в тому числі методів маніпулювання, про знання соціальної психології га її врахування в державній діяльності, військовій справі тощо, де широко використовувалися традиції, соціальні цінності, престиж, авторитет, самолюбство для забезпечен­ня функціонування соціальних інститутів з їх нормативами, санкціями, регулятивною діяльністю.

Август Октавіан, глибокий і обережний політик, прекрас­но усвідомлюючи роль плебсу в політичному житті Риму, завжди слідував традиціям і, за словами історика Сві-тонія, «...перевершив усіх своїх попередників» забезпечен­ням «хліба та видовиськ» для вільних низів, без підтрим­ки яких обійтися в політичній діяльності було неможливо.

Август також проводив політику, спрямовану на зро­стання чисельності своїх політичних прихильників, вису­ваючи на державні пости представників різноманітних со­ціальних верств Риму і підкорених йому народів, де помір­кована політика з опорою на місцеві авторитетні кола населення сприяла підтримці Римського панування.

У Римській державі з її універсальною системою пра­ва та принципом «Хай згине світ, але торжествує закон» (бо світ не загине, коли є законність) юристи констатува-«и наявність пресингу з боку осіб, зацікавлених у незаг

конному, несправедливому, але вигідному для підсудного вироку, коли «...чесність ображає людей у ту хвилину, ко­ли вона їм на шкоду» і де складаються такі ситуації, коли дуже «...важко... нестерпно боляче відмовити таємним про­ханням друзів підсудних і протистояти їх відвертим напад­кам». Це зауваження римського письменника, політика, видатного судового оратора Плінія Молодшого (61 — бли­зько 114 р. н. є.) актуальне і для новітніх часів, коли си­ловий тиск, «телефонне право», відкрите нехтування та зневажання закону було нормою тоталітарних режимів XX ст.

Пліній Молодший критикує політичні ігриська різних кіл щодо принципів голосування в народних зборах — ко­міціях, сенаті при розгляді судових справ. Ось як описує він сучасну йому систему виборів: «Ми, звичайно, при від­критому голосуванні перевершили розгнузданість народ­них сходок. Не дотримувався порядок виступів, не було шанобливого мовчання, не сиділи з гідністю на своїх міс­цях. З усіх боків^'безладні крики, всі вискакували зі свої­ми кандидатами, посередині цілий натовп, багато окремих груп — метушня непристойна. Так, відреклись ми від зви­чаїв батьків наших, коли велич і честь оберігалася загаль­ним порядком і стриманим спокоєм. Живі ще старики, від них я чув про такий порядок при виборах: вигукувалось ім'я кандидата і наступало цілковите мовчання. Він сам говорив за себе, розгортав усе,своє життя... Сенат слухав його із суворістю цензорів. Тому люди достойні здобували верх частіше, ніж люди сильні.

Усе це виродилося з причин партійних пристрастей».

Надзвичайно цікава його характеристика психології ін­дивіда та натовпу. Говорячи про психологічний стан орато­ра,. Пліній Молодший пише, що перед виступом слід мати на увазі, «...якщо сцена ширша, то й коло глядачів різно­манітніше, але ми з повагою ставимося й до простих лю­дей у брудних засмальцьованих тогах. Хіба ти не втрачаєш твердості і не занепадаєш духом, коли вважаєш, що твій початок не зустрічає схвалення? Гадаю, що це відбуваєть­ся тому, що натовп від самої багаточисельності своєї набу­ває якогось великого колективного здорового глузду, і ті, у кого поосібно розсудку мало, опинившись усі разом, мають його в достатку».

Цікаво, що Пліній розглядає натовп дещо в іншому плані, ніж сучасна наука: тоді в юрбі люди розумнішали. Для Плінія натовп має потенціальні можливості облаго-родження, тоді як для сучасних характеристик натовпу переважають більш ниці властивості.

Що це? Порівняльний парадокс чи специфіка поведін­ки маси у різних суспільних системах — традиційних і но-вочасних?

Ці кілька прикладів показують, наскільки широкі мож­ливості для дослідницької роботи соціологів, психологів та інших спеціалістів криє в собі антична історія. Адже кож­на наука має свою передісторію. І тому поряд з протосоціо-логією має бути протопсихологія, протодемографія, соці­альна протостатистика, протополітологія та ін.

Тут проблема полягає не просто у включенні різнома­нітних гносеологічних явищ і процесів в історію відповід­них сучасних наук, не в необхідності відобразити Історичне в логічному (останнє в певній мірі реалізоване), а навпа­ки, спробувати осмислити специфіку пізнавального про­цесу в межах певної епохи без внесення більш пізніх і до­сконалих пізнавальних засобів.

Таке осмислення дасть змогу зрозуміти всю трагічність наслідків для подальшого розвитку наукового пізнання, яке було перерване на цілі століття і відродилося без ге­нетичного зв'язку з минулим. Це стосується насамперед соціології, а також демографії, психології та ін.

Це ж можна сказати і про античну культуру в цілому. Адже її аналіз відбувається через сучасні критерії, тоді як «входження» в духовний світ минулого дуже важливе для розуміння сутності, духу античної цивілізації, яка за своїм змістом була- більш гуманною, ближчою до людини та природи, ніж промислова, науково-технічна чи техно­тронна епохи. Це не заклик назад, до Золотого віку, а ор­ганічна потреба та необхідність доповнити цінності сучас­ного світу тими елементами, які він у силу своєї специфіки створити не може.

Антична історія Греції та Риму дає багатий матеріал і для соціологічної науки.

Для соціології процеси становлення і розвитку суспіль­ства та соціального знання — надзвичайно важливий об'­єкт аналізу з точки зору утворення нових форм соціальних спільностей, зокрема класів, різноманітних соціальних ін­ститутів, організацій, установ, збагачення системи.соціаль­них відносин та взаємодій, виникнення нових цінностей;, ціннісних орієнтацій, ідеалів, потреб, інтересів, критеріїв суспільного та особистісного престижу і т. д. Ці процеси мають і інший важливий аспект, пов'язаний з формуван­ням і розвитком емпіричних досліджень соціальних явищ і процесів. Власне, цей гносеологічний, пізнавальний ас­пект важливий саме для соціології, оскільки тут лежать її глибинні витоки, пов'язані із спостереженнями, обсліду-

ваннями, класифікацією, узагальненням емпіричних фак­тів, основою яких були різноманітні соціальні явища та "процеси, що включаються в поняття протосоціології. І не так вже важливо, що цей плідний досвід соціальних до­сліджень було пізніше втрачено, не використано в соціаль­ній та політичній практиці, проігноровано або забуто.

Більш суттєве інше: це пізнання соціального та його набутки в минулому як гносеологічний досвід саме історія соціології включає в свою систему знання як невід'ємний складовий елемент власної структури, як спеціальну під­систему знання — протосоціологію.

Аналіз перших кроків емпіричних соціальних обсліду­вань в історії Стародавнього світу, особливо античній Гре­ції та Римі, вказує на певну залежність їх розвитку від ма­тематичного знання того часу. Ця закономірність між рів­нем математичного знання та можливістю його викорис­тання в процесі пізнання соціальних явищ, як побачимо далі, характерна і для новітнього історичного часу, по­чинаючи десь з XVI—XVII ст. і аж до наших днів, коли більш динамічне математичне знання створює нові пізна­вальні можливості для розвитку соціальних досліджень.

Вже перші переписи населення базувалися на викорис­танні простих елементів математики на рівні арифметики. Водночас розвиток математичного знання, який привів до постановки проблеми аналізу «чистої» кількості (наприк­лад, спроба Піфагора та його учнів досліджувати число як безпредметний, абстрактний вираз кількості), з одного бо­ку, містив у собі певний раціональний елемент, а з іншо­го — містифікував число і, врешті-решт, відбився на прин­ципах підходу до вивчення дійсності. Відлуння цих прин­ципів відчувається в «лінії Демокріта» і Платона в розу­мінні числа, кількості.

Піфагор та його послідовники розглядали число як го­ловний принцип буття, оскільки, згідно з їхнім розумін­ням, якісний зміст речей зумовлюється відношенням і вла­стивостями чисел: небо, людина — це числа, що містять ідею порядку. Число — перший зразок творення світу; воно є органом судження творця світу — Бога.

Вчення піфагорейців істотно вплинуло на Платона, який побачив джерело своїх «ідей» в «ідеальних числах піфагорейців», про що він сам пише в своїх працях «Фі-леб», «Тімей» та ін. З цього приводу В. Ф. Асмус зауважує: «Спорідненість» «ідей» Платона та «чисел» піфагорейців очевидна. «Ідеї» та «числа» — безтілесні прообрази плас­тичних тілесних типів речей, а також прообрази законо­мірності, згідно з. якою все відбувається у світі».

Містифіковане число Піфагора набувало у Левкіппа та Демокріта більш раціоналізованого значення, незалежно від волі богів та людей, як вираз порядку («стикання»), форми («устрій»), положення («поворот») тіл у просторі. «Демокріт неоднаково говорить про всі [чуттєво сприйма­ні якості], а визначає одні [з них] величинами [атомів], другі — формами, треті — порядком і положенням [ато­мів]. Важке і легке Демокріт розрізнює за величиною».

Таким чином, демокрітівське розуміння природи числа, попри всі недоліки, спускало його з небес на землю, і чис­ло набувало статусу «громадянства» — явища земного. Саме в цій ролі число «працювало» в переписах і цензах античного суспільства Греції та Риму.

Історія античності свідчить, що з появою перших рабо­власницьких суспільств, жорстким поділом праці на фі­зичну та розумову і перетворенням останньої в специфічну сферу діяльності змінюється і характер пізнання: від суто прагматичного, направленого на задоволення практичних потреб, пізнання набуває власної логіки розвитку, вироб­ляє внутрішні потреби, які вже можна назвати пізнаваль­ними. Власне, на цьому етапі виникає наукове самопізнан­ня, формується гносеологія, а вірніше — її окремі еле­менти.

Пізнавальні потреби разом із соціальними зумовлюють появу перших спроб описування і фіксації за допомогою письма подій минулого й сучасного, їх осмислення, оцінки та аналізу.

Поступово все більшого значення набувають питання достовірності документів та історичних фактів, про які во­ни розповідають; виникають і розвиваються окремі прин­ципи систематизації та описування історичних подій і фак­тів; з'являються перші спроби побудови історичної опові­ді про минуле на основі раціонального переосмислення наявного матеріалу (міфів, епосу, легенд, подій, хронік тощо).

§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення

(логографи, Геродот, Фукідід, Полівій, Таціт)

В історії європейської культури міфологічне та епічне відображення минулого вперше витісняється розповідною історією у стародавніх греків та римлян. Цей процес від­бувається в період VII—VI ст. до н. є., коли поступово за­роджується якісно нова форма описування дійсності —

історіографія, яка розвивається паралельно з філософією. її поява збігається з виникненням класової структури і політичної організації суспільства.

Історіографія та філософія змінюють попередні уявлен­ня людини про природу, суспільство, відтісняючи поступо­во міфологію та епос на задній план.

З виникненням історичної науки формується історична свідомість греків та римлян, а історична пам'ять цих наро­дів матеріалізується в письмових джерелах і документах. Писана історія перетворюється в могутній фактор соціаль­ного виховання на прикладах героїчних подвигів предків, стає важливим компонентом ідеологічної і політичної бо­ротьби.

Історична наука вносить у порівнянні з міфом та епо­сом нові елементи відтворення подій та явищ: їх хроноло­гічну послідовність, описування подій у просторі та часі, спроби розкриття їхніх причин, фіксацію одиничного й особливого без аналізу загального, оскільки останнє мис-лилось як подібність, аналог одиничного та ін.

Розвиток історії йде паралельно з іншими пізнаваль­ними процесами, оскільки ні міфологія, ні епос, хроноло­гічно звернені до минулого, не могли розв'язати нові проблеми, що поставали з появою нової політичної органі­зації суспільства — її соціальною структурою, системою нових суспільних та міждержавних відносин, новим світо­сприйняттям соціальних реалій. Суспільні потреби класо­вого суспільства породжують нові форми їх відображення, обгрунтування та захисту, зумовлюють появу більш доско­налих засобів аналізу соціальних проблем та методів їх розв'язання.

Далі здійснюється спеціалізація розумової діяльності, що теж відбивається на розвитку пізнання. Виникають но­ві форми суспільної свідомості — політична, правова, фі­лософська та ін.

Філософія замінила споглядальне конкретнб-чуттєве, художньо-образне сприйняття дійсності в міфології та епосі раціональним, теоретичним пізнанням. З її появою буденний, емпіричний рівень відображення дійсності «до­будовується» глибшим, фундаментальнішим — теоретич­ним. Відбувся перехід від чуттєвого знання до теоретич­ного, від одиничного відображення до загального. Про це докладніше піде мова при аналізі соціально-філософських проблем суспільства. Тут лише зауважимо, що усвідом­лення тодішньою філософією цих проблем різко негатив­но відбилося на розвиткові історії як науки.

Сьогодні ніхто не заперечує, що корінням генеалогічно-

го древа науки XX ст. є антична філософія (першофілосо-фія) — «мати наук». Це — тривіальна істина. Проте при більш ретельному аналізі виявляється, що вона не безпе­речна. Справа в тому, що майже паралельно з розвитком античної філософії VII—V ст. до н. є. (Фалес, Анаксі-мандр, Анаксімен, Геракліт) відбувається становлення іс­торичної науки, пов'язаної з іменами перших представників давньогрецької історичної думки, названих логографами. З їх творчістю пов'язане виникнення першої історичної про­зи в Греції.

Розрізняють два покоління логографів: старше (VI — перша половина V ст. до н. є.), до якого належать Кадм з Мілету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Самоса, Харон з Лампсаку та ін., і молодше (друга по­ловина V ст. до н. є.) — Ксанф-лідієць, Гелланік з Лесбо­су, Ферекід та ін.

З діяльністю логографів антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побу­тового чи історичного характеру до їх писемного запису. Мілетянин Кадм вперше замість віршів передавав свої розповіді прозою, фіксуючи їх письмово. У творчості лого­графів відображені і генеалогії древніх родів, і географіч­ні знання. На основі переосмислення легенд і міфів вони намагалися відтворити історію грецьких полісів, «варвар­ських» (чужих) країн і т. д., про що свідчать фрагменти з творів Гекатея, Ксанфа, Харона, Гелланіка та ін. Але, на жаль, до нас не дійшло жодної завершеної, повної праці логографів.

Дата добавления: 2015-05-24