Демографічних і статистичних досліджень 1 страница

Ки

ди перебували в постійних пошуках їжі, не мали вільного часу для заняття наукою, мистецтвом. Поступово вони пе­реходять від напівтваринного існування до людського, що пов'язується Кондорсе з можливістю людини не лише до­бувати засоби до життя, а й зберігати певний час продукти харчування, робити їх запаси. На його думку, це була пер­ша характерна риса, котра почала відрізняти людину від тварини.

Друга епоха в розвитку суспільства пов'язана з виник­ненням пастуших народів, появою тваринництва і перехо­дом до землеробства. Спеціалізація діяльності внаслідок суспільного поділу праці зумовила формування нової соці­альної структури, виникнення приватної власності та її на­слідування. З'являється соціальна нерівність і можливість перетворювати військовополонених у рабів замість знищен­ня їх, як це було раніше.

Третя епоха пов'язана з виникненням писемності, яка дала змогу розвивати пізнавальні можливості суспільства, духовність.

Четверта епоха включає прогрес людського розуму в Греції до періоду диференціації наук за часів Олександра Македонського (розвиток математики, геометрії, астрономії,, філософії Сократа, медицини Гіппократа тощо).

П'яту епоху Кондорсе пов'язує з прогресом науки від їх-розділення до занепаду. Це час діяльності Арістотеля, Ар-хімеда, інтенсивного розвитку механіки, гідравліки, мис­тецтва грецьких майстрів, правознавства, історичної науки.. Наприкінці епохи виникає християнство.

Шоста епоха характеризується занепадом науки і про­світи аж до їх відродження в часи хрестових походів. Це час торжества теологічного марення, феодальної анархії, кріпацтва, час зародження магометанської віри.

Сьома епоха відзначена першими досягненнями наук у період їх відродження на Заході до винайдення книгодру­кування. Наукові досягнення — компас, порох, у сфері куль­тури — творчість Дайте, Боккаччо та ін.

Восьма епоха розпочинається винайденням книгодруку­вання і триває до часів подолання наукою та філософією старих авторитетів. У науковий вжиток вводяться націо­нальні мови. Йде боротьба проти «релігійного макіавелліан-ства», відбувається реформація. Змінюється старе уявлен­ня про сонячну систему завдяки Копернику та Галілею. Бе­кон вирішує проблеми методу пізнання. Математика від-: криває логарифми.

Дев'ята епоха започатковується Декартом і триває доі утворення Французької республіки. Найхарактернішою ази

накою цієї епохи є досягнення незалежності людського ро­зуму, що відкриває безмежні перспективи суспільного про­гресу.

Кондорсе ще не бачив усіх наслідків Великої Французь­кої революції 1789—1794 рр., бо в рік її завершення одер­жав смертний вирок і покінчив життя самогубством, прий­нявши отруту. Але в мороку якобінської в'язниці він вірив у нову епоху, яка прийде на зміну попереднім.

Десяту епоху (глава «Про майбутнє людського розу­
му») Кондорсе зображує як епоху перемоги і торжества цар­
ства розуму на землі. Вона принесе «знищення нерівності
поміж націями, прогрес рівності між різними класами то­
го ж народу, нарешті, справжнє вдосконалення людини»,
вдосконалення її «інтелектуальних, моральних і фізичних
здібностей». а..

Соціальні ідеали Кондорсе відображають зміст тих га­сел — свободи, рівності, братерства, з якими «третій стан» ішов на штурм Бастилії. У цій вірі в майбутнє торжество справедливості і розуму є щось і від гуманістів епохи Від­родження з їх культом всебічно розвиненої людини, і від утопістів з їх ілюзіями щодо рівності та справедливості від­носин між людьми, і навіть термінологічно щось нагадує проблеми гармонійного і всебічного розвитку особи при ко­мунізмі у вченні К- Маркса, яке з'явиться на півстоліття пізніше. Але, мабуть, такий уже інтелектуальний ідейний потенціал перехідних епох, що містять у собі одночасно елементи старого, нового і майбутнього. Але ідеали майбут­нього нерідко зіштовхуються з реальністю сьогодення. Епо­ха розуму для Кондорсе починалася з Французької рево­люції, за яку він боровся і яка знищила його самого.

Людина завжди перебільшує принади далекого майбут­нього. І Кондорсе, і Маркс вірили в них, але на порозі XXI ст. люди ще більше вірять у їх нездійсненність. Про­зірливий і далекоглядний Кондорсе все ж ідеалізував нове буржуазне суспільство як царство розуму, забуваючи, як і всі мрійники, що в житті розумне й раціональне існують остільки, оскільки в наявності є їх протилежності.

Талант Кондорсе відкривається ще однією гранню — як математика, члена Академії Франції. Тут він у своїх пе­редбаченнях більш точний. Кондорсе переконаний, що ма­тематику, особливо теорію ймовірностей, можна успішно використовувати в науках про суспільство. Це використан­ня «...обіцяє прогрес тим істотніший, що воно одночасно є єдиним засобом надати їх результатам майже математич­ну точність і оцінити рівень їх достовірності та правдоподіб­ності». Соціальні явища можна досліджувати і без обчис-

лень, вважає Кондорсе, спираючись лише на спостережен­ня, проте «...без використання обчислювань часто неможли­во було б вибрати з якоюсь впевненістю між двома сполу­ченнями, утвореними для досягнення тієї ж мети, коли переваги, які вони надають, не вражають очевидною неспів-розмірністю. Врешті, без цієї допомоги ці науки залишили­ся б назавжди грубими та обмеженими, позбавленими до­сить витончених інструментів, щоб уловити ледве приміт­ні істини».

Заслуга Кондорсе полягає насамперед у послідовній і систематичній розробці теорії прогресу і в застосуванні принципу розвитку для аналізу історичного процесу, розу­мінні значення економічних і духовних факторів у житті суспільства. Безумовно, прогресивною є пропаганда ідей спільності культури і міжнародного миру, розвитку людини та ін. Творчість Кондорсе мала значний вплив на Сен-Сімо-на, французьких істориків періоду Реставрації.

Одним із найфундаментальніших досліджень філософії історії є праці відомого німецького просвітителя И. Г. Гер-дера.

Иоганн Готфрід Гердер (1744—1803) —вчений надзви­чайно широкого діапазону діяльності. Він займався меди­циною, філософією, теологією, лінгвістикою, мистецтвом, ес­тетикою, фольклором і скрізь сказав своє слово. Ця осо­бистість настільки багатогранна, як і суперечлива. Позиції його не завжди послідовні. Так, визначаючи Бога як твор­ця, він водночас зауважує, що Бог передав долю людства-до рук самих людей тощо. Свою концепцію всесвітньої іс­торії як закономірного, єдиного, взаємопов'язаного ціліс­ного процесу Гердер викладає у фундаментальній, правда, незавершеній праці «Ідеї до філософії історії людства» (1784—1791).

На початку своєї праці він обґрунтовує необхідність фі­лософії історії людства як особливої галузі знання, вихо­дячи з того, що все в світі має свою філософію і науку, то чому ж не бути «такій філософії і такій науці, які тракту­вали б... усю історію людства в цілому».

Гердер розглядає історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи. Земля—це частина кос­мічної системи, кузня органічного світу. Рослинний і тва­ринний світ — продукт еволюції природи, між ними існує тісний взаємозв'язок. Людина самопороджується природою, несе на собі елементи неорганічного, рослинного і тварин­ного світу і є вершиною, вінцем природи. Аналізуючи пове­дінку і діяльність мавп, Гердер вказує на численні при­клади подібності їх з людською поведінкою, висловлює ряд

цікавих думок про антропогенез, значення прямоходшня, розвиток мозку, виникнення свідомості тощо.

Органічна конституція людини ніби обумовлює її здат­ність до розуму, формування витончених почуттів, що по­роджують мову і мистецтво, здатність засвоювати дух гу­манності і релігії, бажати безсмертя.

Людство — біологічний вид, а закони його розвитку та­кі ж природні, як і закони природи. Тому основними еле­ментами соціального прогресу є зовнішні і внутрішні фак­тори. Зовнішні — сукупність природних явищ — зумовили зовнішній вигляд жителів півдня та півночі, специфіку їх навичок та звичаїв. Внутрішні фактори, пов'язані з на­лежністю людини до даного народу чи суспільства, є більш дієвими, оскільки суспільство має вирішальне значення у формуванні індивіда. Людина породжується суспільством, і їй лише здається, що вона творить іманентно, зі свого єст­ва, тоді як насправді розвиток її здібностей залежить від інших людей, від суспільства в цілому та його культури.

Культура — один з визначальних елементів людської історії, що детермінує прогрес. Вона включає в себе мову, ремесла, науку, мистецтво та інші матеріальні й духовні цінності. В культурі матеріалізується діяльність минулих епох; вона є джерелом і стимулом подальшого розвитку су­спільства.

Культура виступає центрооб'єднуючим фактором; вона забезпечує спільність людського існування. Суспільство як певна соціальна група, спільність існує через взаємозв'язки індивідів і груп людей між собою (сім'я, об'єднання вироб­ників тощо). Відносини між людьми забезпечуються керу­ванням, управлінням. Одним з головних знарядь цієї систе­ми є держава, проте, скептично ставлячись до неї, Гердер називає й інші регулюючі механізми (сім'я, релігія, наука і т. д.), що можна розглядати як підхід до розуміння ролі соціальних інститутів. Саме як «правління» він трактує і первісну сім'ю як першу форму існування суспільства.

Розвиток всесвітньої історії у зв'язку зі станом культу­ри Гердер простежує на прикладах "історії народів Дале­кого Сходу (Китай, Корея, Лаос, Японія та ін.), Близького Сходу (Вавилон, Асирія, Єгипет і т. д.), Греції, Риму, іс­торії народів західної, північної Європи, слов'ян та ін.

Багато цікавих і плідних роздумів містить його твір про роль природних, економічних, наукових факторів у розвитку суспільства.

. Аналізуючи історію середньовічної Європи, Гердер ак­центує увагу на значенні цехового ремесла для розвитку Європи. Він підкреслює, що завдяки цехам Європа, наймен-

ша і найбідніша частина світу, взяла верх над іншими, а цехи та гільдії «були школами, в яких виховувався дух ви­нахідництва».

У спільній сім'ї єдиного людства Гердер розглядає й історію слов'янських народів. Він підкреслює працьови­тість, гостинність слов'ян, високу виробничу культуру. Ми­ролюбність слов'ян стала однією з причин завоювання во­йовничими сусідами, в тому числі німцями, що «вчинили стосовно їх великий гріх».

До речі, й. Гердер дуже високо оцінював пісенну твор­чість українського народу.

Така оцінка слов'ян нетипова для німецької гелертерсь­кої традиції. Відома різко негативна оцінка Гегелем ролі слов'янських народів у всесвітній історії, яку продовжив Ф. Енгельс у статтях «Боротьба в Угорщині», «Демократич­ний панславізм» (1848), де він розглядав слов'ян як «об-ломки народів», «фанатичних носіїв контрреволюції», що такими залишаться «до моменту повного їх знищення чи повної втрати своїх національних особливостей».

Взаємодія і взаємовплив культур — закономірність іс­торії, і саме завдяки цим процесам жодне суспільство не зникає безслідно. Воно створює умови для виникнення і розвитку інших народів і інших культур, які спираються на матеріальні та духовні досягнення минулого. Цей принцип історизму дав змогу поєднати історію окремих народів в єдину всесвітню історію людства. У цьому— велика заслу­га Гердера.

Ідеї саморозвитку, спадкоємності культурної історії люд­ства, її безперервність у просторі і часі, об'єктивний, зако­номірний характер суспільного прогресу — це риси герде-рівської концепції історії.

У чому ж сенс історичного розвитку? Прогрес людства відбувається в напрямку досягнення гуманності, під якою Гердер розуміє виховання людської шляхетності, духовнос­ті, фізичного здоров'я і панування над силами природи.

Гердер не був революціонером у політичному плані, але він був ворогом деспотизму, загарбницької політики, на­сильства, причиною яких вважав державу. Саме їй нале­жить ініціатива у війнах, експансіонізмі, завоюванні інших народів і територій. Насильство — атрибут держави, а то­му, на думку Гердера, вона має бути ліквідована. Монархія відрізняється від республіки лише мірою деспотизму, й ос­тання є лише меншим злом; тому з часом, коли народ змо­же розумно здійснювати самоуправління, йому не потрібні будуть ні правителі, ні уряд. Держава, «машина», «знаряд­дя» стануть зайвими і зникнуть, бо природа не визначала

«людському родові ніякого пана». Держава прагне природ­ний стан людини—мир, взаємодопомогу, безпеку існуван­ня — перетворити в протилежність. Порушуючи природний порядок, вона несе зло, і тому війни, неприродні конгломе­рати різних народів, зігнаних силою в одну державу, зу­мовлюють ворожнечу й насильство, тоді як природі люди­ни відповідає лише мир. Люди мають вчитися на досвіді власної історії; вони мають право на використання сили проти деспотизму й сваволі державників.

Гуманістична філософія історії.'Гердера випливає не стільки з аналізу фактів історії (за його часів багато чого ще було незнаним), скільки з аналізу уроків історії. Це й піднімало його твір над епохою і часом.

Иоганн Готфрід Гердер — великий гуманіст і мудрий мислитель, про що свідчать його «Ідеї до філософії історії людства». Цей твір — гімн миру, співробітництву і людсь­кому братерству.

Не маніакальна ідеологія людського розбрату, расової, етнічної чи класово-антагоністичної неповноцінності людей, а загальнолюдські принципи гуманізму, любові до людства й людини, виховання благородства, шляхетності, «розуму, свободи, високих помислів і поривань, сил і здоров'я, пану­вання над силами Землі» ■— ці заклики двохсотрічної дав­ності сьогодні більш зрозумілі і більш відповідають інтере­сам людини XX ст., ніж недавні гасла «обмеженого націо­нального суверенітету», «класової боротьби» і повної пере­моги комунізму у всесвітньому масштабі.

Серед інших теорій суспільного прогресу та концепцій філософії історії праця Гердера виділяється своїми загаль­нолюдськими історичними цінностями й орієнтаціями. Вона свідчить, що загальнолюдська значущість ідей визначаєть­ся не часом їх виникнення, а неминущою актуальністю і цін­ністю для наступних поколінь, бо в яких би умовах люди не жили, якими б відмінними між собою не були їхні спо­соби життя, нормальна людина завжди зорієнтована на по­шуки миру, щастя, добра і соціальної справедливості.

За своїм змістом, структурою та принципами праця Гер­дера наближається до соціологічних творів О. Конта, Г. Спе-нсера та.інших і займає «серединне» місце між філософією історії і соціологією, перші доробки якої містили в собі елементи філософсько-історичного аналізу.

«Соціологізм» філософії історії Гердера пов'язаний з тим, що вчений відштовхується від історико-культурного матеріалу. У цьому — перевага концепції Гердера над фі­лософією історії Гегеля. - Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) — класик

німецької філософії, творець системи діалектики на основі об'єктивного ідеалізму. Основні принципи філософії історії Гегель виклав у одноіменній праці «Філософія історії».

Він включив до своїх принципів філософії історії ідеї Гердера про поступальний характер розвитку всесвітньої історії, взаємозв'язок її етапів, їх спадкоємність тощо. Більш глибока в теоретичному плані концепція Гегеля фун-даментальніша і в розумінні історичної необхідності. Проте вона менш історична і соціологічна, оскільки Гердер ішов від історії та культури до ідеї прогресу, а Гегель втискував історико-культурний процес у спекулятивну схему тріадної логіки розвитку абсолютної ідеї. Строго логічна і правиль­на система філософії історії Гегеля не завжди узгоджу­ється з логікою всесвітньої історії, коли логіка буття штуч­но підганяється під абстрактну логічну схему.

Гегель розглядає історію як «прогрес духу в усвідом­ленні свободи», де свобода є і свободою духу, мислення й інтелектуальною свободою особистості. Але особистість теж не реалізовує себе, хоча їй здається, що вона творить за власною волею, насправді за цим стоїть абсолют. Всесвітня історія — поле і простір духу, який розвивається законо­мірно і не знає випадковостей. Випадковості — для світу людей.

Гегель конструює штучну схему всесвітньо-історичного процесу, під яку підганяє складну й багатоманітну реальну історію. Він розглядає історію як вищу сферу в порівнянні з природою, де абсолютний розум (дух) самопізнає себе. Всесвітня історія — арена духу, що розвивається законо­мірно, з необхідністю реалізуючись в історії. Люди вважа­ють, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправ­ді абсолютний дух детермінує всі історичні випадковості, підпорядковуючи їх своїм цілям. Тому історія є об'єктиві­зацією духа, що саморозвивається й уособлюється в істо­ричних подіях, людях, епохах.

Таким чином, рушійною силою історії, її суб'єктом є не діяльність людини (людина — лише засіб), а процес само­розвитку духа. І як така еманація розвиток історії — посту­пальний процес. Поступальність і розвиток передвизначені саморозвитком духа, що уособлюється в історії різних епох і народів. Кожному «історичному народові» притаманний свій «народний дух» (термін Гегеля). Таким чином, Гегель поєднує абсолют з «народним духом», а історичні особи ■— «герої» є лише «субстанціональним елементом», який вира­жає волю світового духу.

Історію людства Гегель розділяє, згідно зі своєю «тріа­дою», на три головні епохи: східну, античну, германську.

Зміна історичних епох — об'єктивний, закономірний, посту­пальний процес розвитку історії як історії самопізнаючого себе духа на шляху його «прогресу в усвідомленні сво­боди».

Деспотизм епохи східного світу характеризує стан лю­дини, коли вона не усвідомлює сутності свободи; тому в цей період люди — раби.

Античний світ стародавньої Греції та Риму з його де­мократичними й аристократичними формами політичного устрою характеризується самоусвідомленням частиною гро­мадян значення свободи як власної сутності, тоді як решті людей притаманна самосвідомість, яка надає «перевагу жит­тю перед свободою, вступає у відносини рабства». Таким чином, Гегель розуміє рабство не як соціально-економічний і політико-правовий феномен, а як суб'єктивний вибір. Але це суперечить здоровому глузду. Схема душить історичні факти.

Найвищою, епохою в розвитку людства є епоха досяг­нення духом самопізнання. Цей етап всесвітньої історії, на думку Гегеля, уособлюється в історії германських народів, серед яких найпершими осягли усвідомлення свободи німці. І тому Прусська монархія є вінцем розвитку самопізнавшо-го себе духу і найвищим досягненням історичного прогресу. Навіть В. І. Ленін з його повагою до гегелівської зручної діалектики зазначав з приводу її періодизації й аналізу трьох епох всесвітньої історії, що це «фразерство пустісі­ньке».

Виходячи з логіки ідей, Гегель спотворював логіку ре­чей. Але цей принцип разом з перелицьованою і переосмис­леною гегелівською діалектикою позитивно сприйняв марк­сизм, особливо часто використовуючи їх в історичних дослідженнях, які нагадують гегелівський аналіз історії. Коли ж факти суперечать принципам, то, як дотепно заува­жував «корифей науки» товариш Сталін, тим гірше для фактів.

Філософія історії Гегеля на відміну від розглянутих вище концепцій не містить соціологічного аналізу історичних су­спільних явищ. Штучно створена конструкція, вона позбав­лена того привабливого гуманістичного і морального по­тенціалу концепції Гердера, який привертав до себе увагу сучасників і послідовників. І цілком можна погодитися з ленінською оцінкою філософії історії Гегеля як застарілої й «антиквіруваної», що дає дуже і дуже мало і містить «ар-хіпошлу ідеалістичну нісенітницю». На фоні Гердера, для якого кожен народ був явищем унікальним і розглядався як найвища цінність історії, Гегель виступає в своїх іето-

ричних поглядах самовпевненим феодальним бюргером і реакціонером, суддею народів, яким навішує з своєї абсо­лютної печери ярлики історично безперспективних (сло­в'яни), аморальних (китайці), розбещених (індуси) і т. д.

Філософія історії Гегеля стоїть осторонь теорій суспіль­ного прогресу Віко, Кондорсе, Гердера, які предметом до­слідження брали суспільство і людину, а не абсолют і в своїх узагальненнях виходили з аналізу соціокультурних факторів. У Гегеля — навпаки. І тому при всіх недоліках вони стоять ближче до історії, ніж Гегель, а їх концепції більше відповідають реальним суспільно-історичним тенден­ціям, ніж логіка розвитку самопізнаючого абсолюту.

Філософія історії чітко поставила проблему закономір­ності й об'єктивності історичного процесу, робила спроби поєднати фактологічний емпіричний матеріал з його тео­ретичним узагальненням. Та ці спроби ще не спиралися на тверді методологічні підвалини з чітким розумінням діалек­тики емпіричного і теоретичного, та й сам історико-культур-ний фактологічний матеріал був досить обмеженим і недо­статнім для відкриття дійсних закономірностей історичного розвитку. Закономірність історії залишалась ідеєю, а не доведеним фактом. Це зумовило кризу в розвитку даного напряму соціального пізнання, і на початку XIX ст. філо­софія історії втрачає своє домінуюче становище в розвитку соціального знання.

Паралельно з філософією історії відбувається становлен­ня нових галузей і напрямів у розвитку суспільної науки.

5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпіричних,

XVII — початку XIX ст. (Р. Мальтус)

Філософія історії відобразила в собі певні суперечності тогочасної соціальної гносеології, яка, орієнтуючись на при­родничі науки, усвідомлювала необхідність спостереження і точного методу аналізу. Але, поєднавши історико-культуро­логічний матеріал із традиційно філософськими методами його аналізу, не досягла пізнавального ефекту. Причиною було тяжіння до філософії з її спекулятивними методами.

Розвиток капіталізму, товарно-грошових відносин, потре­би розширеного виробництва, торгівлі, інтереси держави зумовлювали попит на знання економічного і політичного характеру: про прибутки, робочу силу, народжуваність, смертність населення, джерела багатства і могутності дер­жави тощо.

Потреби в різноманітній соціальній інформації приму­шували шукати шляхи і засоби її забезпечення, що стиму­лювало появу нових галузей соціального знання. І знову, як і в минулому, розвиток математичного знання створив можливості для появи нових напрямів у суспільствознав­стві.

У 1654 р. французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623—1662) висловив думку про можливість виг­рашу в азартній грі і зробив певні розрахунки. Це наштовх­нуло деяких математиків на математичні пошуки розрахун­ків вірогідного прогнозу певної події.

Швейцарський математик Якоб Бернуллі (1654—1705) в своїй праці «Мистецтво припущень» підійшов до відкриття так званого закону великих чисел і описав один з випадків його прояву. Це відкриття мало велике значення, в тому числі і для соціальної науки.

Що ж таке закон великих чисел? У «Большой Советской Знциклопедии» (М., 1970. Т. 3. С. 540) зазначається, що цей закон в економічній науці і соціально-економічній статис­тиці характеризує прояв закономірностей масових соціаль­но-економічних процесів. У якісно однорідних сукупностях, що складаються з випадкових одиничних явищ, закономір­ності можуть виявлятися лише на достатньо великому числі одиниць чи випадків. Такі закономірності можна виразити кількісно в формі середніх чисел, причому вони виража­тимуть ці узагальнені характеристики тим точніше, чим більша кількість одиниць того чи іншого явища ними охоп­люється. Відхилення окремих одиниць у той чи інший бік від характеристики загальної закономірності всього яви­ща, які викликаються випадковими причинами, при досить великій кількості одиниць практично майже взаємопогашу-ються.

Проілюструємо цей закон на прикладі, який наводить французький соціолог Фредерік Бон: з точки зору статис­тики людське суспільство можна порівняти з лантухом ква­солі, в якому порівну насипано білих і чорних квасолин. Якщо відсипати ІООквасолин, то згідно з теорією ймовір­ностей, вони розподіляться 45: 55. Практика теж покаже такий розподіл білих і чорних квасолин. Отже, дійсне спів­відношення їх кількості в лантусі визначено з допустимою помилкою в 10 %. Якщо відсипати 10 000 бобів, то межа по­милки скоротиться до 1 %, а якщо 100 000,— то процент по­милки становитиме лише 0,1. Тобто, чим більша кількість одиниць цілісної сукупності відбирається, тим вища віро­гідність точного описання характеристик сукупності на ос­нові вивчення лише частини її одиниць.

В соціології, демографії, статистиці та інших науках цей закон використовується дуже часто, наприклад, при вивченні суспільної думки. У свій час Кондорсе у праці «Спроба застосування математичного методу для одержан­ня вірогідного результату рішень, які приймаються більшіс­тю голосів» висловив думку про можливість прогнозуван­ня результатів виборів і передбачення певних соціальних процесів.

Е. Ноель наводить цікавий приклад з книги відомої пи­сьменниці мадам де Сталь (1766—1817), яка була знайома з припущеннями Кондорсе про можливість прогнозування соціальних явищ і в своїй праці «Про літературу» писала про можливість зіставлення таблиць, що засновуються на статистичних висновках і містять відповіді на всі питання політичного характеру. Розвиток статистики і теорії ймо­вірностей, на її думку, дає можливість визначати і перед­бачати поведінку людей. Буквально повторюючи зміст за­кону великих чисел, підкреслювала, що чим більша дослід­жувана маса людей, тим точніший розрахунок.

Це надзвичайно цікаві і повчальні факти, що свідчать про те, як науковий потенціал однієї науки плідно впливає на розвиток інших, стимулює нові наукові пошуки і як од­ночасно з різних сторін наукове пізнання приходить до тієї самої ідеї. Про це мова йтиме нижче.

Істотним кроком уперед у розвитку пізнання суспільст­ва та його закономірностей був поступ в економічних знан­нях. У XVII ст. з'являється нова наука, названа класичною політичною економією.

Економічна наука в середні віки розвивалася в лоні так званої камералістики, що являла собою суміш різноманіт­них елементів знання — економічних, агрономічних, геогра­фічних, гірничої справи, сільського господарства, лісівниц­тва і навіть мистецтва ведення домашнього господарства. Але головним завданням камералістики було навчання уп­равлінню великими феодальними маєтками.

З камералістики поступово виникає політична економія, попередником якої став меркантилізм. Меркантилізм — це економічна політика, пов'язана з концепціями накопичення грошового балансу країни та концентрації грошової маси державою, що, на думку теоретиків меркантилізму, забез­печує багатство й економічну та політичну могутність. Інші теоретики пізніше проголошували принцип забезпечення ак­тивного торгового балансу країни за рахунок того, щоб ку­пити в одній країні дешевше, а продати в іншій дорожче.

Одним з перших представників класичної політичної еко­номії, хто показав, що не грошова політика, а виробництво

€ основою економічної і політичної могутності держави, був англійський учений Уільям Петті (1623—1687), якого К- Маркс назвав «батьком політичної економії і в певній мірі винахідником статистики». У праці «Політична ариф­метика» (1683) він вбачає джерело багатства не в грошо­вому обігу, а в виробництві. Аналізуючи суспільний поділ праці, У. Петті розглядає цей процес як продуктивну силу, оскільки через спеціалізацію досягається вища ефективність у виробництві споживних вартостей — товарів.

Дата добавления: 2015-05-24