Інфляція: основні причини, види та соціально-економічні наслідки

Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національно грошової одиниці: зростають ціни на продукти харчування, одяг, підвищується квартирна плата тощо. Зростання цін свідчать, що гроші знецінюються: за грошову одиницю можна купити дедалі меншу кількість товарів. Однак не всяке зростання цін є показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися внаслідок поліпшення якості продукції чи погіршення умов видобутку паливно-сировинних ресурсів. У цьому разі це буде неінфляційне зростання цін. В основі виникнення інфляції лежить дисбаланс сукупного попиту і сукупної пропозиції, що виражається у загальному (підвищення цін охоплює всі ринки і стосується економіки в цілому) безперервному (приріст цін відбувається постійно) рості цін. Під час інфляції гроші можуть знецінюватися по відношенню до: золота (відбувається підвищення ринкової ціни золота в паперових грошей), товарів (ростуть ціни товарів), іноземним грошовим одиницям (падіння курсу національної грошової одиниці по відношенню до іноземних гр.од.). Однак, під час інфляції ростуть не всі ціни. Приріст цін обумовлюється співвідношенням між попитом і пропозицією та різною еластичністю. Виділяють різні види інфляції. За характером (формою прояву) інфляційного процесу: відкрита інф. (нестримуваний, вільний і тривалий приріст цін) – хар-на для країн ринкової економіки (гроші все ще відіграють роль показника вигідного вкладання капіталу); прихована (пригнічена) – держава встановлює жорсткий контроль над цінами в умовах товарного дефіциту, при цьому допускається зниження якості продукції без зменшення цін на неї, знецінення грошей виражається в дефіцитах й чергах; інфляційний шок – різке підвищення цін. За сферою розповсюдження: локальна (в межах однієї країни); світова (група країн або глобальна економіка). За темпами приросту цін: повзуча (помірна) – поступове й незмінне підвищення цін (на 10 % в рік), вартість грошей зберігається; галопуюча – швидке підвищення цін (від 10-200% на рік), падіння виробництва, закриття підприємств, зниження рівня життя населення; гіперінфляція – катастрофічний приріст цін (500-1000% на рік), крах грошової системи, перехід до бартерного обміну. За ступенем збалансованості росту цін: збалансована – ціни різних товарних груп не змінюються відносно один одного; незбалансована – зміна цін різних товарів по відношенню один до одного, загроза розвитку промисловості. За степенем очікуваності приросту цін: очікувана; неочікувана. Для виміру темпів інфляції широко використовуються індекси, зокрема індекси цін. Найпоширеніші: індекс вартості життя (індекс цін споживчих товарів), використ.для визначення мін.зарплати; індекс оптових цін (індекс цін товарів виробничого призначення), відтворює динаміку цін на сировину, напівфабрикати, матеріали; дефлятор ВНП (ін.цін на кінцеві товари і послуги), найбільш повно відобр. зміни ціни у суспільстві. На практиці використовуються індекси цін, що відображають зміни загального (середнього) рівня цін, цін на окремі товари або групи товарів (напр., індекси цін промислової та сільськогосподарської продукції). Причини інфляції: загальноекономічні (економ.політика, фаза економ.циклу, наявність платіжної кризи); соціальні (реалізація соц.програм, джерела їх фінансування); фінансово-кредитні (заходи, направлені на стабілізацію грошового обігу). Виділяють щ 2 типи інфляції: інфляція попиту (за якої рівновага попиту і пропозиції порушується з боку попиту: забагато грошей, замало товарів; причини: збільшення попиту населення через збільшення заробітної плати, збільшення державних витрат); інфляція пропозиції (приріст витрат виробництва: збільшення витрат в умовах неповного використання виробничих ресурсів, причини: ріст зарплати, подорожчання сировини та енергоносіїв, монопольна або олігополістична практика ціноутворення, фінансова політика держави). Наслідки: позитивні (приріст доходу; держава не зважується на підвищення податків і організовує друк нових грошей, це призводить до зменшення реальних доходів населення, так поривається бюджетний дефіцит); нульові (нейтральні, втрати від росту цін покриваються збільшенням доходів); негативні (збиткові). 97. Необхідність, зміст і джерела кредиту.

Кредит - це економічні відносини між юридичними та фізичними особами і державами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процента. Рушійним мотивом кредитних відносин є отримання додаткового прибутку (доходу) кожним із суб’єктів кредитних відносин: кредитор отримує його у формі відсотку на кошти, надані у позику, а боржник - у вигляді прибутку на позичені кошти, використані у підприємницькій діяльності, чи на розширення свого власного споживання. Основними суб’єктами кредитної угоди виступають держава, банківські установи, підприємства і організації різних форм власності та громадяни. Найважливішими джерелами кредиту є: засоби, які нагромаджуються в амортизаційному фонді на підприємстві й призначені для відновлення основного капіталу; частина оборотного капіталу, яка звільняється за розбіжності продажу товарів, з одного боку, і купівлі сировини, матеріалів тощо — з іншого;частина тимчасово вільного оборотного капіталу, яка з'являється з часу отримання підприємством коштів від реалізації власної продукції та виплати заробітної плати; частина отриманого прибутку, яка спрямовується на розширення виробництва, тобто частина капіталізованої додаткової вартості; доходи і заощадження населення, які акумулюються на рахунках у банках. Для того щоб тимчасово вільні грошові засоби не переставали виконувати функцію капіталу, вони повинні рухатись, бо тільки рух забезпечує їхнє зростання. Наявність тимчасово вільних грошових засобів, з одного боку, та наявність суспільної потреби в їхньому використанні — з іншого, зумовлюють об'єктивну необхідність існування кредиту

98. Форми та види кредиту. Кредитна система України.

За суб'єктами кредитних відносин, об'єктом позик, сферою поширення та розміром позичкового відсотка розрізняють: комерційний кредит (надається одним підприємцем іншому у вигляді продажу товарів із відстрочкою платежу. Об'єктом комерційного кредиту є товарний капітал. Інструментом комерційного кредиту є вексель. Мета комерційного кредиту — прискорення реалізації товарів та втіленого в них прибутку.); банківський кредит (форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у тимчасове використання частину власного або залученого грошового капіталу на умовах повернення та платності у вигляді банківського відсотка. Мета – отримання прибутку з позик. Об’єкт – грошовий капітал. Кредитором є банк, а позичальником — домогосподарства, підприємницький і державний сектор); споживчий кредит (поєднання комерційного і банківського, надається банком приватним особам для придбання предметів особистого споживання довгострокового користування: холодильників, пральних машин, телерадіоапаратури, меблів, автомобілів тощо); іпотечний кредит — довгострокова позика під заставу нерухомого майна (землі, житла, виробничих будівель); лізинговий кредит (відносини між юридичними особами, що виникають з приводу оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди, в якій лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує обладнання і надає його в оренду); ломбардний кредит (короткостроковий кредит під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати), сучасною формою ломбардного кредиту є державний кредит (система економічних відносин між державою в особі її органів влади чи управління, з одного боку, та фізичними і юридичними особами — з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи гарант); міжнародний кредит — це рух міжнародного капіталу, наданого державою, банком, іншою юридичною чи фізичною особою однієї країни іншій країні, банкові, юридичній чи фізичній особі іншої країни на певний строк на умовах повернення та платності. Кредитна система України — це мережа кредитних установ на чолі з Національним банком України та інші організації (наприклад, кредитні спілки, ломбарди). Національний банк України є центральним банком, її емісійним центром, знаходиться у власності Української держави і підзвітний Верховній Раді України, провадить єдину державну грошову та кредитну політику, регулює діяльність банківської системи в цілому, організовує і здійснює міжбанківські розрахунки. Другий рівень банківської системи — комерційні банки, що створюються на акціонерних або пайових засадах. У складі парабанківської системи (небанківських кредитно-фінансових інститутів) виділяють: інвестиційні, страхові, фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, установи кредитної кооперації. Стаття 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» гарантує збереження банками таємниці стосовно операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів. Основними джерелами правових норм, що регулюють відносини, які виникають із діяльності установ кредитної системи, є Конституція, Укази Президента, Цивільний кодекс України, Закон України «Про банки і банківську діяльність», урядові постанови, статути кредитних установ, а також численні інструкції та нормативні листи Національного банку.

99. Банківська система: зміст, рівні, функції.

Банки — це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських, операцій, передбачених законодавством України. Банківська система виконує такі функції: акумулювання тимчасово вільних грошових засобів; надання вільних грошових засобів у тимчасове користування; створення кредитних грошей; кредитне регулювання; грошова емісія; емісія (випуск у обіг) цінних паперів. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків різних видів і форм власності. Головне завдання центрального банку — управління емісійною, розрахунковою та кредитною діяльністю, забезпечення стабільності грошового обігу, проведення державної політики в області кредиту, валютних відносин. Функції центрального банку: монопольна емісія грошей та організація їх обігу; акумулювання та зберігання касових резервів кредитних організацій; кредитування комерційних банків і контроль над їх діяльністю. Комерційні банки є основою кредитної системи, це кредитні установи, що здійснюють на договірних засадах кредитно-розрахункове та інше банківське обслуговування юридичних та фізичних осіб на основі здійснення банківських операцій та надання послуг. Найбільшого поширення набула така організаційно-правова форма банків, як акціонерна. За способом формування статутного капіталу розрізняють комерційні банки без участі держави, з участю держави, з участю іноземного капіталу тощо. Залежно від обсягу операцій, які виконують комерційні банки, їх поділяють на: універсальні (здійснюють усі операції) та спеціалізовані (виконують менший обсяг операцій, обслуговують певну галузь чи сферу економічної діяльності або групу клієнтів). Комерційні банки виконують такі функції; приймають грошові засоби; приваблюють та надають кредити; проводять розрахунки за дорученням клієнтів та їх касове обслуговування; здійснюють брокерські, дилерські та інші операції на ринку цінних паперів. Комерційні банки виконують такі операції: пасивні (прийом депозитів), активні (надання кредитів), посередницькі (надання додаткових послуг).

100. Принципи кредиту. Позиковий капітал: зміст, види

Принципи кредиту: обов'язковість повернення кредиту; платність (кредитор отримує дохід у вигляді позикового відсотку, котрий є витратою для позичальника); строковість (позика має бути повернена позичальником кредиторові у строк, визначений кредитною угодою).

Позичковий капітал — це грошовий капітал, який надається його власниками або розпорядниками як позика з метою отримання доходу в формі позичкового відсотка. Рух позичкового капіталу називають кредитом. За гроші, які підприємства беруть у позику, вони купують фактори виробництва (верстати, сировину, робочу силу) і виготовляють готову продукцію. Оскільки частину продукції одержано завдяки використанню позичених грошей, підприємство (підприємець) повинне не лише повернути борг, а й заплатити за користування грошовим капіталом. Позичковий %являє собою своєрідну ціну вартості, що позичається в тимчасове користування. Вартість, що позичається, має риси товару, а % являє собою плату за її споживчу вартість. Відсоток є обов'язковим атрибутом кредиту. Ціна, що сплачується за користування грошима, називається нормою(ставкою) позичкового відсотка. Розрізняють номінальну й реальну норму позичкового відсотка (r). Номінальною є та ставка відсотка, за якою видається позика. Реальною є відсоткова ставка, що враховує темп інфляції. Якщо номінальна відсоткова ставка є завжди додатньою (крім безкоштовної позики, коли відсоткова ставка дорівнює нулю), то реальна відсоткова ставка може бути від’ємною. Це відбувається тоді, коли темп інфляції перевищує номінальну відсоткову ставку. Ставки відсотка диференціюються залежно від кількох факторів: рівень ризику (більший ризик = вища відсоткова ставка); обсяг позики (більший розмір наданого кредиту = більша відсоткова ставка); термін позики (довший термін = вища відсоткова ставка); стадія кон’юнктури (на фазі рецесії відсоткові ставки нижчі, а на фазі підйому економіки — вищі); рівень конкурентності ринку позик (вищий рівень конкурентності = нижчі відсоткові ставки); рівень облікової ставки відсотка центрального банку (вищий рівень облікової ставки = вища відсоткова ставка).

101. Фінанси: зміст, структура, функції. Фінансова система України.

Фінанси – система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД). Формування, розподіл і використання в процесі суспільного виробництва грошових фондів, необхідних для забезпечення функціонування економіки та її розвитку, утворюють фінансову систему суспільства. В умовах розвитку ринкової економіки термін фінанси став використовуватись в значенні «грошові доходи», «грошові платежі», «грошовий обіг». Фінанси відіграють важливу роль в економічному і соціальному розвитку. Вони забезпечують залучення суб'єктами діяльності економічних ресурсів, розподіл ВВП і національного багатства, обіг економічних ресурсів, використання економічних важелів управління та контролю. За допомогою фінансів здійснюється організація ефективного використання залучених економічних ресурсів, створення резервів, використання майбутніх доходів з метою забезпечення поточної діяльності та ін. Фінансові ресурси – це сукупність фондів, які приймають участь в забезпеченні діяльності суб'єктів і здійснюють обіг в грошовій формі. Функції фінансів: мобілізація ресурсів; розподіл залучених ресурсів; організація раціонального використання залучених ресурсів; здійснення контролю за формуванням і використанням залучених ресурсів. Не зважаючи на те, що існування фінансів безпосередньо пов'язане з існуванням грошей, причиною, що зумовила виникнення та існування їх, є не гроші, а потреби суб'єктів економіки (домогосподарств, підприємницького сектору та держави) у ресурсах, які б забезпечували їхню життєдіяльність. Структура фінансів: державні (загальнодерж., муніципальні, регіональні, пов’язані з некомерційною діяльністю державних установ); приватні (фінанси приватних підприємців, домогосподарств, комерційних організацій); громадських об’єднань (різних спілок, партій, громадських об’єднань, благодійних фондів). Фінанси виникли як реакція на реальні потреби суб'єктів суспільного життя. Завдяки акумуляції грошових ресурсів, тобто зібранню та накопиченню їх у спільному фонді, і розподілу їх незалежно від внеску суб'єктів, що формували цей фонд, здійснюється стабілізаційний вплив на економічний стан членів сім'ї, економічний і соціальний клімат підприємства, відбувається економічне та соціальне вирівнювання в суспільстві. Фінанси виконують для держави (в першу чергу) і для господарюючих суб'єктів (бізнесу і населення) роль каналу зворотного зв'язку, дозволяючи їм отримувати оперативну інформацію про хід усього процесу кругообігу грошових засобів і своєчасно вносити відповідні корективи. Ланками фінансової системи є: грошові фонди підприємств, організацій, фірм, заощадження населення, бюджети різних рівнів, фонди соціального, майнового й особистого страхування, валютні резерви держави, інші спеціальні грошові фонди. Контроль за виконанням доходної частини бюджету забезпечують фінансові, податкові, митні та інші органи, які організовують роботу з отримання податків, відстежують своєчасний і правильний порядок їх сплати. Контроль за цими процесами йде через Міністерство фінансів України і Державне казначейство, Державну податкову адміністрацію, Державний митний комітет. Отже, фінанси виражають систему відносин, пов'язану з формуванням, розподілом і використанням фондів грошових засобів. Самі грошові фонди створюються і використовуються не автоматично, а під впливом складних розподільчих відносин, чим і зумовлюється об'єктивна необхідність фінансового контролю. Заходи держави з мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу і використанню на основі фінансового законодавства країни називаються фінансовою політикою. Напрямки фінансової політики залежать від економічного стану країни. Кризовий стан економіки визначає фінансову політику, що має напрямок, з одного боку, на стимулювання виробництва (наприклад, у вигляді окремих податкових пільг виробникам), на мобілізацію фінансових ресурсів з метою їх ефективного вкладення в окремі галузі економіки, а з іншого - на утримання усіх соціальних програм, скорочення витрат на оборону, утримання державного апарату тощо. При переході економіки в інший стан відповідно змінюються напрямки фінансової політики. Фінансова політика складається з двох взаємопов'язаних напрямків діяльності держави: в сфері регулювання бюджету (бюджетна політика) і в сфері оподаткування і регулювання структури державних витрат з метою виливу на економіку (фіскальна політика). Фінансова система України як предмет дослідження фінансового права складається з таких основних ланок: державний бюджет та місцеві фінанси, фінанси державних підприємств, установ та організацій, спеціальні цільові фонди та кредит. Державний бюджет - це найбільший централізований фонд коштів, що перебуває у розпорядженні уряду, який здійснює державну політику. За його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного доходу, що підлягає розподілу. Саме у цій ланці фінансової системи зосереджуються найбільші доходи та найважливіші у політичному та економічному відношенні загальнодержавні видатки. У державному бюджеті органічно пов'язані основні фінансові інститути - податки, позики й видатки. Бюджетний кодекс України визначає бюджет як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади АРК та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Структуру місцевих фінансів визначають державний устрій та відповідний адміністративнотериторіальний поділ держави. В Україні це бюджети областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл. Самостійну фінансову ланку утворюють фінанси державних підприємств, функціонування яких пов'язано з розвитком державного сектора в національній економіці. Особливу фінансову ланку становлять спеціальні фонди, що мають певне цільове призначення та визначену законодавством самостійність (пенсійний фонд, соціальні програми). Ще однією ланкою фінансової системи є кредит - державний (і муніципальний) та банківський.

Дата добавления: 2015-05-24