Патологічна фізіологія обміну речовин. Механізми пухлинного росту

Лекція №5

Обмін речовин – це комплекс фізіологічних і біохімічних процесів, що забезпечують життєдіяльність організму під впливом факторів зовнішнього середовища і визначаються спадковими факторами, регулюється діяльністю ендокринної та нервової систем. Обмін речовин або метаболізм - сукупність всіх хімічних змін і всіх видів перетворень речовин і енергії в організмах, що забезпечують розвиток, життєдіяльність і самовідтворення організмів, їх зв'язок з навколишнім середовищем і адаптацію до змін зовнішніх умов».

Сутність метаболізму полягає в перетворенні речовин і енергії. Основу метаболізму складають взаємопов'язані процеси анаболізму і катаболізму, спрямовані на безперервне оновлення живого матеріалу та забезпечення його необхідною енергією.

Анаболізм (від грец. anabole — підйом) або асиміляція –сукупність хімічних процесів у живому організмі, спрямованих на утворення та оновлення структурних частин клітин і тканин, полягає в синтезі складних молекул з простіших з накопиченням енергії. Найбільш важливий процес анаболізму, що має планетарне значення, - фотосинтез.

Катаболізм (від грец. Katabole - руйнування) або дисиміляція - сукупність ферментативних реакцій, що протікають у живому організмі, розщеплення складних органічних речовин (у т. ч. харчових).

У процесі катаболізму відбувається звільнення енергії, укладеної в хімічних зв'язках великих органічних молекул, і запасання її у формі багатих енергією фосфатних зв'язків аденозинтрифосфату (АТФ).

Катаболічні процеси - дихання, гліколіз, бродіння. Основні кінцеві продукти катаболізму - вода, вуглекислий газ, аміак, сечовина, молочна кислота.

Найважливішими функціями процесу обміну речовин є:

· Підтримання сталості внутрішнього середовища клітин і організму (гомеостаз) в безупинно мінливих умовах існування.

· Забезпечення розвитку, життєдіяльності та самовідтворення організмів, їх зв'язок з навколишнім середовищем і адаптація до змін зовнішніх умов.

Типові форми порушення ліпідного обміну

1. Розлади метаболізму ліпідів у тканинах (при дефекті або недостатності ліпаз, фосфоліпаз і ліпопротеїдліпази).

Клінічні прояви: ожиріння, виснаження, дисліпопротеїнемія, ліподистрофія, ліпідоз.

2. Порушення трансмембранного переносу (з кишечника в кров - при ентеритах і порушенні кровообігу в стінці тонкої кишки).

Порушення процесу травлення і всмоктування жирів спостерігається при:

· Нестачі панкреатичної ліпази (панкреатит, склероз і гострий некроз підшлункової залози).

· Дефіциті жовчних кислот (запалення жовчного міхура, обтурація жовчної протоки, захворювання печінки).

· Посиленій перистальтиці тонкої кишки і ураженнях її епітелію (ентерит, розлади нервової і гуморальної регуляції).

· Надлишку в їжі іонів кальцію і магнію, коли утворюються нерозчинні у воді солі жовчних кислот – мила.

· Авітамінозах А і В, нестачі холіну, порушенні процесів фосфорилювання (гальмується всмоктування жирів).

3. Порушення транспорту та переходу ліпідів в тканини:

• 1. Гіперліпемія (понад 3,5 - 8 г / л) буває:

• а) Аліментарна.

• б) Транспортна (при переміщенні жиру з депо в печінку).

в) Ретенційна - виникає внаслідок затримки жиру в крові, наприклад, у зв'язку зі зміною співвідношення білкових фракцій крові при постгеморагічній анемії, нефротичному синдромі.

2. Жирова інфільтрація - накопичення жирів поза адипоцитами. Жирова дистрофія - поєднання інфільтрації з порушенням структури цитоплазми адипоцитів.

3. Порушення обміну жиру в жировій тканині.

У адипоцитах функціонують три метаболічних шляхи: Гліколіз, пентозний цикл, цикл Кребса.

4. Порушення проміжного жирового обміну - посилення кетогенезу при неможливості використовувати як джерело енергії глюкозу (фізична робота, емоційне напруження, пізні терміни вагітності).

При накопиченні кетонових тіл в крові (0,1 мМ) виникає метаболічний ацидоз.

Ожиріння

Нормальний вміст жирової тканини від загальної маси тіла становить для чоловіків - 15-20 %, для жінок -20-30 %. За даними ВООЗ надлишкову масу тіла мають приблизно 60 % населення Європи.

Класифікація ожиріння

1. За локалізацією:

• А) загальне (рівномірне);

• Б) місцеве (локальна ліпогіпертрофія)

Жіночий тип - накопичення жиру в області стегон і сідниць. Чоловічий тип - накопичення жиру в області живота

2. За переважним збільшенням числа або розмірів адипоцитів:

• А) гіперпластичне (збільшення числа адипоцитів);

• Б) гіпертрофічне (збільшення маси і розмірів адипоцитів);

• В) гіперпластичне - гіпертрофічне (змішане);

3. За механізмом виникнення:

• А) первинне (гіпоталамічне);

• Б) вторинне (симптоматичне) - внаслідок порушень в організмі, які обумовлюють зниження енерговитрат, активацію ліпогенезу.

П а т о г е н ез ожиріння

1. Нейрогенний варіант:

• а) Центорогенний (корковий) механізм. Причина - різні розлади психіки.

• б) Гіпоталамічний (підкірковий) механізм. Причина - пошкодження нейронів ядер гіпоталамуса.

2. Ендокринний варіант:

• а) Лептіновий механізм знаходиться в основі первинного ожиріння.

• б) Гіпотиреоїдні механізми.

• в) Наднирковий.

• г) Інсуліновий.

• д) Інші механізми.

Ліпідози-

Форми порушення ліпідного обміну, що характеризуються розладами метаболізму різних ліпідів у клітинах (паренхіматозні ліпідози), жировій клітковині (ожиріння, виснаження) або на стінках судин (атеросклероз).

А т е р о з к л е р о з

Атеросклероз – це прогресуючі зміни у внутрішній оболонці артерій еластичного і м'язово-еластичного типу, які характеризуються надлишковим накопиченням ліпопротеїдів (ЛП) та інших компонентів крові. Це веде до реактивного утворення фіброзної тканини. У результаті цього звужується просвіт артерій, порушується кровопостачання органів, розвиваються ускладнення у вигляді кальцинозу і аневризм стінок судин, тромбозу, емболії.

Стадії атерогенезу

1. Жирова смужка - дрібні плями діаметром 1-2 мм в судинах, що є відкладенням ліпідів.

2. Фіброзна бляшка - розташовується у внутрішній оболонці артерій. Зростає ексцентрично, з часом зменшуючи просвіт судин.

3. Комплексні порушення - зменшення товщини капсули фіброзної бляшки і порушення її цілісності (поява тріщин, розривів).

Етапи атерогенезу:

1. Початок атерогенезу - пошкодження ендотелію і адгезія мононуклеарів і тромбоцитів, накопичення модифікованих ліпідів.

2. Прогресування атерогенезу - міграція у вогнище ушкодження великої кількості моноцитів і тромбоцитів, активація синтезу біологічно активних речовин. Це викликає початкове пошкодження артерій і дисфункцію ендотелію, формування ліпідної смужки.

3. Перехідний етап - ліпосклеротичний, характеризується надходженням ЛП в інтиму, що призводить до їх значного нагромадження а інтерстиції.

4. Формування атероми і фіброатероми за рахунок міграції в інтиму артерій моноцитів. Відбувається зменшення просвіту судини.

5. Розвиток ускладнень. Накопичення кальцію в атеромах і фіброатеромах. Клінічні ускладнення - інфаркт органів, ішемія, аневризма, кровотеча.

Ліпідограма

Сьогодні визначають концентрацію наступних ліпопротеїнів крові:

• Загальний холестерин.

• Ліпопротеїни високої щільності (ЛПВЩ або α-холестерин).

• Ліпопротеїни низької щільності (ЛПНЩ бета холестерин).

• Тригліцериди (ТГ).

Рис. 1 Класифікація ліпопротеїдів

Сукупність цих показників (холестерин, ЛПНЩ, ЛПВЩ, ТГ) називається ліпідограмою. Більш важливим діагностичним критерієм ризику розвитку атеросклерозу є підвищення фракції ЛПНЩ, яка називається атерогенною, тобто сприяє розвитку атеросклерозу. ЛПВЩ - навпаки, є антиатерогенною фракцією, оскільки знижує ризик розвитку атеросклерозу.

Тригліцериди є транспортною формою жирів, тому їх високий вміст в крові також призводить до ризику розвитку атеросклерозу. Всі ці показники в сукупності або окремо використовуються для діагностики атеросклерозу, ІХС, також для визначення групи ризику по розвитку даних захворювань. Також використовують в якості контролю за лікуванням.

Рис. 2 Ліпідограма – лабораторне заключення (в нормі)

Типові порушення вуглеводного обміну:

1.Гіпоглікемія.

2.Гіперглікемія

3.Глікогенози.

4.Гексоземія.

5.Аглікогенози.

Гіпоглікемія

Зниження рівня глюкози плазми крові (ГПК) нижче норми (менше 3,58 ммоль / л).

Причини:

1. патологія печінки;

2. розлад травлення в кишечнику;

3. тривале фізичне навантаження;

4. патологія нирок;

5. вуглеводне голодування;

6. ендокринопатії (гіперінсулінізм, недостатність глюкокортикоїдів, тироксину, СТГ, катехоламінів, глюкагону).

Наслідки гіпоглікемії:

1. Гіпоглікемічна реакція - характеризується гострим тимчасовим зниженням глюкози крові.

2. Гіпоглікемічний синдром - характеризується стійким зниженням глюкози крові. Може бути адренергічним (при надмірній секреції катехоламінів) і нейрогенним (внаслідок порушення функцій ЦНС).

3. Гіпоглікемічна кома - характеризується падінням глюкози крові і супроводжується втратою свідомості, відсутністю рефлексів і значними розладами життєдіяльності.

Гіперглікемія

Стан, що характеризуються збільшенням глюкози крові вище норми (6,05 ммоль / л натще).

Причини:

1. Ендокринопатії.

2. Неврологічні.

3. Психогенні розлади.

4. Переїдання.

5. Патологія печінки.

1. Ендокринопатії обумовлені:

А) надлишком гіперглікемізуючих факторів (глюкокортикоїди, йодовмісні гормони щитовидної залози, СТГ, катехоламіни і глюкагон);

Б) дефіцитом інсуліну (або його ефектів).

2. Неврологічні і психогенні розлади характеризуються активацією симпатико-адреналової, гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової і тиреоїдної систем.

3. Переїдання в тому числі тривале надлишкове споживання солодощів і легкозасвоєних вуглеводів з їжею.

4. Патологія печінки - гепатоцити не здатні трансформувати глюкозу в глікоген.

Клінічні прояви:

Гіперглікемічний синдром, глюкозурія, поліурія, полідипсія (підвищене споживання рідини), гіпогідратація організму, артеріальна гіпотензія в результаті гіповолемії.

Цукровий діабет - це хронічне прогресуюче автоімунне захворювання, яке обумовлене абсолютною або відносною недостатністю інсуліну. Він проявляєтся порушенням вcix видів обміну речовин.

Перший тип цукрового діабету характеризується втратою бета-клітин, які виробляють інсулін, так званих острівців Лангерганса, що призводить до дефіциту інсуліну. Головна причина втрати бета-клітин — автоімунне ураження Т-лімфоцитами.

Цукровий діабет тип 2 — це хронічне захворювання, зумовлене відносною недостатністю інсуліну внаслідок поєднаного впливу різних ендогенних (генетичних) та екзогенних чинників, що призводять до порушення всіх видів обміну речовин, насамперед вуглеводного, ураження судин, нервів, різних органів і тканин. Специфічним обов'язковим проявом захворювання є порушення вуглеводного обміну з прогресуючим підвищенням рівня глюкози в крові і глюкозурією.

Таблиця №1 Різниця між цукровим діабетом 1-го типу та 2-го типу

ІЗЦД (1 тип)

ІНЦД (2 тип)

Вік на початку хв

Частіше 25-30 р.

Понад 35-40 р.

Початок

Швидкий

Поступовий

Маса тіла

Схуднення

Ожир. У 60-80%

Асоціація з HLA

DR3,DR4,B8,B15

Нема

Антитіла до остр.

Є

Нема

Інсулін

Знижений

Нормальний

Кетоз

Є

Не характерний

Потреба в інсуліні

Є

Нема

Цукрозниж. преп

Не ефективні

Ефективні

Найважливіші симптоми ЦД:

1. Гіперглікемія.

2. Глюкозурія.

3. Поліурія.

4. Спрага.

5. Схуднення.

Метаболічний синдром (МС) - це комплекс взаємопов’язаних порушень вуглеводного і жирового обмінів, а також регуляції артеріального тиску і функції ендотелію.

Основні критерії МС

Порушення білкового обміну

Білки є основною і найбільш важливою структурною частиною живих організмів. Саме розуміння життя і його головні критерії (прояви, форми) – ріст, рух, розмноження, обмін речовин – тісно пов’язані з білковими структурами організму.

Білки плазми крові – це динамічна система, яка перебуває в рівновазі з білками тканин. Їх кількісний та якісний склад відображає стан білкового обміну в цілому організмі. У плазмі крові міститься більше 300 різних білків.

Функції білків крові:

· підтримують колоїдно-осмотичний (онкотичний) тиск крові;

· беруть участь у функціонуванні згортальної та антизгортальної систем крові;

· беруть участь у підтримці сталості рН (буферні властивості);

· визначають в’язкість крові;

· беруть участь в транспорті різних сполук (гормонів, ліпідів, жирних кислот, пігментів, мінеральних речовин, жиророзчинних вітамінів);

· є носіями природного та набутого імунітету;

· можуть бути використані як пластичний матеріал для синтезу білків тканин.

Основна маса білків плазми крові синтезується в печінці - це альбуміни (10-16 г/добу), α-глобуліни, частина β-глобулінів, фібриноген, компоненти системи згортання крові (II, V, VII, IX, X, XI фактори).

У клітинах імунної системи синтезується більша частина β- та γ-глобулінів.

Загальна кількість білків плазми

Загальна кількість білків плазми становить 65-80 г/л. Можливі добові коливання в межах 10-20 г/л. У новонароджених кількість загального білка в крові 50-60 г/л. До 3 років це значення досягає нормального рівня. Важливе значення також має визначення альбумін-глобулінового коефіцієнта (А/Г коефіцієнт, або білковий коефіцієнт). У нормі співвідношення кількості альбумінів до кількості глобулінів становить: А/Г= 1,2 – 2,0.

Зменшення цього значення можливе як за рахунок збільшення концентрації альбумінів, так і в разі підвищення кількості глобулінів крові.

Альбуміни

Частка альбумінів – 40-50 г/л (52-65% загального білка).

Функції альбумінів:

· беруть участь у підтримці онкотичного тиску крові, таким чином, беруть участь у регуляції водного обміну між кров’ю та позаклітинним простором. При зниженні концентрації альбумінів менше ніж 30 г/л, онкотичний тиск зменшується та виникають набряки;

· беруть участь у транспорті вуглеводів, ліпідів, гормонів, пігментів, мінеральних речовин. мають буферні властивості, які зумовлені наявністю вільних аміно- та карбоксильних груп у структурі білка;

· можуть виконувати резервну та пластичну функції. Встановлено, що при аліментарній недостатності білка альбуміни можуть бути використані тканинами як пластичний матеріал для побудови власних білків.

Глобуліни

Це гетерогенна суміш білкових молекул, в якій виділяють α-, β- та γ- глобуліни. Кожна з цих фракцій містить специфічні білки, які виконують певні біохімічні функції. Нормальне значення концентрації глобулінів у сироватці крові 20-30 г/л.

α-Глобуліни

За допомогою електрофорезу на папері виділяють дві фракції α1- ((4,5±0,2) г/л) та α2- глобуліни ((5,6±0,2) г/л). До α1-глобулінів належать α1-антитрипсин, α1-кислий гліко-протеїн, альфа-фетопротеїн та інші. До α2-глобулінів належать гаптоглобін, α2-макроглобулін, церулоплазмін, С-реактивний білок.

β-Глобуліни

До складу цієї фракції входять трансферин, гемопексин, β2-мікроглобулін, ліпопротеїди низької щільності, компоненти системи комплементу (С3).

γ-Глобуліни

Ця фракція містить основну масу антитіл (імуноглобулінів), що забезпечують гуморальну захисну реакцію організму. Відомо 5 класів імуноглобулінів (Ig): IgG, IgM, IgA, IgD, IgE. Імуноглобуліни різних класів відрізняються за біологічними властивостями, а саме: за здатністю до зв’язування з антигеном.

За допомогою найпростішого методу електрофорезу на папері в сироватці крові здорової людини виявляють 5 фракцій:

1. альбуміни (35-45 г/л, 54-58%);

2. глобуліни:

· α1 (3-6 г/л, 6-7%),

· α2 (4-9 г/л, 8-9%),

· β (6-11 г/л, 13-14%),

· γ (7-15 г/л, 11-12%).

При використанні агарозного гелю спостерігають 8 фракцій, при електрофорезі в поліакриламідному гелі – до 17 білкових фракцій.

Ще більшу кількість можна отримати за допомогою імуноелектрофорезу, який є найбільш інформативним для виявлення мінімальних концентрацій аномальних імуноглобулінів (парапротеїнів), наприклад, при мієломі або хворобі Вальденстрема.

Типові порушення вмісту білків в плазмі крові

· Гіперпротеїнемія.

· Гіпопротеїнемія.

· Парапротеїнемія.

Зміна вмісту загального білка в сироватці крові відбувається при:

· зменшенні процесів синтезу білка;

· порушенні водного балансу;

· посиленому розпаді і втраті білка організмом.

Для оцінки вмісту загального білка в сироватці (плазмі) крові користуються поняттями: нормопротеїнемія (нормальний вміст загального білка), гіпопротеїнемія (знижена концентрація загального білка) та гіперпротеїнемія (його підвищений вміст).

Гіпопротеїнемія виникає переважно за рахунок зменшення кількості альбумінів і спостерігається при:

· білковому голодуванні (низький вміст білка в харчовому раціоні, порушення діяльності травного каналу, звуження стравоходу тощо);

· аліментарному розладі, спричиненому стравами з борошна (у дитячому віці);

· значних втратах білка організмом (гострі та хронічні кровотечі, опіки, гастроентеропатії, крововиливи, значні ексудати, випоти в серозні порожнини, набряки, органічні захворювання нирок);

· зниженні синтезу білка (тяжка білкова недостатність, хронічні захворювання печінки, агамма-глобулінемії, синдром порушеного всмоктування, ракова кахексія, тривалі запальні процеси, тяжкі тиреотоксикози).

Зменшення вмісту білка в сироватці крові може також статися внаслідок затримки води при:

· серцевій декомпенсації;

· захворюваннях, які супроводжуються набряками або значними втратами білка із сечею.

Крім того, гіпопротеїнемія спостерігається при перитоніті, перніціозній анемії, дерматиті.

Гіперпротеїнемії

Гіперпротеїнемія спостерігається при:

· плазмоцитомі;

· хронічних запальних процесах (ревматоїдний артрит, дифузні хвороби сполучної тканини — колагенози, бронхоектази, цироз печінки);

· станах і хворобах, які супроводжуються дегідратацією (пронос, блювання, цукровий діабет).

При тяжких травмах збільшення вмісту загального білка в плазмі крові може відбуватися за рахунок втрати частини внутрішньосудинної рідини. При гострих інфекційних захворюваннях до гіперпротеїнемії призводить посилений синтез білків гострої фази, при хронічних — збільшення синтезу імуноглобулінів.

При деяких патологічних станах можуть спостерігатися гіперпротеїнемії, зумовлені різким збільшенням концентрації γ-глобулінів (інфекційне або токсичне подразнення ретикулоендотеліальної системи).

Парапротеїнемії

Гіперпротеїнемія спостерігається також при мієломній хворобі. У сироватці крові таких хворих з'являються патологічні білки, яких немає в нормі, що прийнято називати парапротеїнемією.

У багатьох випадках мієломної хвороби патологічні білки плазми долають нирковий бар'єр і з'являються в сечі. Такі білки в сечі називають «білковими тілами Бенс-Джонса». Явище парапротеїнемії можна спостерігати і при макроглобулінемії Вальденстрема. Помірна гіперпротеїнемія іноді зустрічається в стадії одужання від гепатитів, при значних опіках, перегріванні.

Гіперазотемія

Збільшення залишкового азоту в крові, розвивається при порушенні утворення сечовини в печінці або при порушенні видільної функції нирок.

Подагра

Порушення обміну пуринових основ.

Фактори ризику: надлишкове надходження пурину в організм, надмірне надходження молібдену, літній вік, чоловіча стать.

Порушення водно-сольового обміну

Вода складає приблизно 60 % від маси тіла (коливання від 45 % до 80%) інтрацелюлярна рідина (всередині клітин) 35-45 % від маси тіла екстрацелюлярна(позаклітинна рідина) 15-25 % від маси тіла -поділяється на: внутрішньосудинну (5 %), міжклітинну (12-15 %), трансцелюлярну (1-3 %)

За добу в організм людини надходить: з питтям 1,2 л води, з їжею - 1 л, близько 300 мл води утворюється при окислюванні харчових речовин. Стільки ж води (в нормі) виділяється: нирками (1-1,5 л) через випаровування шкірою (0,5-1 л) легенями (близько 400 мл) з калом (50-200 мл).

Порушення водно-електролітного балансу:

· зневоднення (дегідратація);

· затримка води в організмі (гіпергідратація).

Дегідратація і гіпергідратація:

· ізоосмолярна;

· гіпоосмолярна;

· гіперосмолярна.

Ізоосмолярна дегідратація розвивається при еквівалентній втраті води та електролітів: поліурія, кишковий токсикоз, гостра крововтрата, блювота, понос.

Гіпоосмолярна дегідратація характеризується зменшенням осмотичного тиску позаклітинної рідини і спостерігається у випадку переважної втрати солей: при втраті секретів шлунка і кишок (понос, блювота), підвищеному потовиділенні, якщо втрата води відновлюється питтям без солі.

Гіперосмолярна дегідратація розвивається при втраті води, внаслідок чого збільшується осмотичний тиск позаклітинної рідини: гіпервентиляція, профузне потовиділення, втрата слини, при поносі, блювоті, поліурії, коли поповнення втраченої води недостатнє.

Нецукровий діабет

При нецукровому діабеті спостерігається зменшення продукції вазопресину. Причина: пухлини, запальний процес, саркоїдоз чи травма, що пошкоджують нейрогіпофіз, ніжку гіпофіза чи ядра гіпоталамуса. Спостерігається первинна полідипсія психогенного походження, що супроводжується вторинною поліурією. В основі нефрогенного нецукрового діабету лежить зниження чутливості нирок до вазопресину. При цьому відмічається зниження продукції в епітелії канальців цАМФ і зниження проникності дистальної частини канальця нефрона для води.

Механізми пухлинного росту

Етіологія пухлин

Теорія Конгейма

В 1882 році Cohnheum сформулював свою теорію, яка зводиться до дизембріогенезу, тобто вродженому зміщенню ембріональних зародків тих чи інших тканин.

Існує велика кількість прикладів дизонтогенетичного походження доброякісних пухлин. На основі вад розвитку (внутрішньоутробного чи постнатального) виникає переважна більшість доброякісних пухлин (ангіоми, ліпоми, фіброми, аденоми).

Теорія подразнення

Цю теорію запропонував Р. Вірхов. У виникнені раку провідну роль він надавав хронічним біологічним, фізіологічним та хімічним подразненням. Спочатку виникало хронічне запалення і далі з’являлась пухлина.

Інфекційно-паразитарна теорія

Має тільки теоретичний характер. Народження інфекційно-паразитарної теорії було пов’язано з виявленням в протоплазмі ракових клітин кокоподібних новоутворень, мікроорганізмів типу коків, бацил, спірил. Клітинна будова та загальна структура рака не має нічого спільного з інфекційними та вірусними захворюваннями.

Вчення про канцерогени

Канцерогени –фактори, які своїми діями на організм викликають злоякісну пухлину.

За походженням: екзогенні та ендогенні фактори; за структурою бувають: - хімічними, - фізичними та біологічними.

Група хімічних канцерогенів є найбільш чисельною. В ній нараховується більше 2000 хімічних речовин.

Канцерогені фактори – екзо- та ендогенні фактори, під впливом яких виникає злоякісна трансформація клітин.

За хімічною структурою бувають: органічні та неорганічні речовини.

До органічних канцерогенів відносяться: поліциклічні та ароматичні вуглеводи.

Фізичні канцерогени:

● ультрафіолетова радіація;

● іонізуюче випромінення;

● механічна травма;

● фізичне тепло.

Іонізуюче випромінення: електромагнітне (фотонне) та корпускулярне. Випромінення електромагнітне: рентгенівське та гамма-випромінення. Корпускулярне випромінення - це елементарні часточки: електрони, протони, нейтрони, альфа – часточки.

Ендогенні (внутрішні) канцерогени

· Органічні з’єднання близькі до канцерогенів: вітамін “Д”, жовчні кислоти, статеві гормони, індол, холестерин.

· Стероїдні з’єднання та гормони: типу естрадіола, прогестерона, тестостерона.

Ендогенні канцерогени - дія їх обумовлена порушенням генетичної, гормональної, обмінної діяльностей. Триптофан та тирозин - можуть викликати рак сигмоподібної кишки, легенів, печінки, матки, яєчників, лейкози. Більшість канцерогенів мають ендогенне походження.

Канцерогенні віруси, вірусна теорія пухлинного росту

Онкогенна активність виявлена більше ніж у 150 вірусів РНК та ДНК. Автором вірусної теорії є Л. А. Зільбер (1946 г.). Він довів, що необхідною умовою малігнізації клітини під дією онковірусів є фізична інтеграція генетичних часточок віруса та клітини. Вірус не становиться онкогенним поки він не включений в клітинний геном. Після входження в клітинний геном вірусогенетична інформація транскрибується. Експресія вірусних геномів перетворює нормальну клітину в злоякісну.

Теорія канцерогенезу. Зільбер Лев Олександрович (1894-1966р.)

Злоякісні пухлини та спадковість

Спадкові фактори відіграють значну роль у розвитку раку, значення спадковості ще не розкрито.

Спадковість стосується обмеженної кількості форм:

● нейробластома сітківки ока;

● вроджений сімейний поліпоз кишки починає розвиватись до 20 року життя, а через 10-20 років малігнізується;

● пігментна ксеродерма.

Діти людей, захворівших на рак, теж мають ризик захворювання в 4 рази більший, ніж в контрольній групі. Рак серед подружжя зустрічається однаково часто, як і серед інших людей, серед братів та сестер рак зустрічається в 2 рази частіше. Найбільш доведеними є спостереження спадковості у хворих на рак молочної залози, шлунка, внутрішніх органів.

Генетична теорія

Рак є наслідком генетичної хвороби клітини, пов’язаної з мутацією в ДНК.

1. Успадковується ген, який викликає певну форму злоякісних пухлин (ретинобластома, пухлина Вільмса).

2. Успадковується ген, підвищує ризик розвитку раку певної локалізації (рак молочної залози, пігментна ксеродерма).

3. Полігенне успадкування – пухлина може виникнути при поєднанні у хворого декількох успадкованих факторів, пов’язаних з порушенням імунітету.

Поліетіологічна теорія

Причин виникнення злоякісних пухлин є багато, тому теорія є найбільш вірною і найбільш популярною. Її запропонував видатний онколог М. М. Петров.

Канцерогенез

Ініціація - первинне ушкодження клітини. Полягає у виникненні мутації під впливом різних хімічних та фізичних факторів в одному з генів, що регулює клітинне розмноження. Клітина стає «ініційованою», тобто потенційно здатною до необмеженого поділу, але вимагає для прояву цієї здатності ряду додаткових умов.

Промоція. В цій фазі закріплюються зміни в клітині набуті в фазі ініціації, вона проходить ще кілька поділів і набуває властивостей іммортальності-безсмертя. Головним в промоції, мабуть, є ефект стимуляції клітинного ділення, завдяки чому виникає критична маса ініційованих клітин. Це в свою чергу сприяє, по-перше, вивільненню ініційованих клітин з-під тканинного контролю і, по-друге, мутаційному процесу.

Прогресія є заключною фазою канцерогенеза та утворення злоякісної пухлини. Прогресія завершує гетерогенність популяції пухлинних клітин та їх генетичну нестабільність. Відбуваються додаткові мутації, клітини гублять здатність до диференціювання та виконання нормальної функції, губиться органотипова та гістотипова будова. Підвищується нестабільність пухлинних клітин та наростають хромосомні аномалії, все це супроводжується зниженням диференціровки клітин. З подальшим наростанням анаплазії пухлина стає недиференційованою, тому визначити ії гістогенез часто стає неможливим.

Основні причини виникнення злоякісних пухлин:

· Паління тютюну - 30%.

· Особливості харчування - 35%.

· Інфекція - 10%.

· Професійні фактори - 4-5%.

· Іонизуюче випромінення - 4-5%.

· Зловживання алкоголем - 2-3%.

· Ультрафіолетове випромінення - 2-3%.

· Забруднення атмосферного повітря - 1-2%.

· Репродуктивні фактори - 4-5%.

· Низька фізична активність - 4-5%.

Причиною 75% злоякісних пухлин являються фактори, дію яких можно попередити.

Катаплазія (анаплазія - зниження диференціювання тканини) -поява слабо диференційованих або недиференційованих,схожих на ембріональні клітин (префікс «ката» означає рух вниз, зниження рівня диференціювання). Пухлина може втрачати частково або повністю тканиноспецифічні ознаки. цей процес протікає хаотично і нерідко призводить до утворення атипових клітин, що не мають аналогів в нормальних тканинах.

Метаплазія (від латинського metaplasis - перетворення) – стійка зміна морфофізіологічних властивостей клітин (тканини), супроводжується перетворенням їх у клітини (тканина) іншого типу (наприклад, клітини сполучної тканини починають утворювати кістку в невідповідному місці).

Дисплазія (від латинського dys - порушення, розлад і plasis - форма, утворення) - порушення в пухлинному вогнищі характерної для даної тканини структури, її атипія (за своєю будовою, розміщенням і взаєморозташуванням клітинних елементів пухлина різко відрізняється від вихідної нормальної тканини).

Інвазивний і деструктивний ріст, метастазування. Ракові пухлини ростуть, інфільтруючи (проростаючи) навколишні тканини і викликаючи їх деструкцію. Вони часто дають метастази (вторинні вогнища в віддалених тканинах і органах). Метастазування – наибільш важлива та небезпечна ознака пухлинної прогресії. Метастазуваня –утвореня вториних пухлинних вогнищ завдяки набуванню пухлинними клітинами здатності до інвазії в навколишні тканини, проникненю в кровоносні та лімфатичні судини, виживаню та розмноженю в невластивому мікрооточені. Лімфогенні метастази – метастази пухлини в регіонарних лимфатичних вузлах. Гематогенні метастази – вторинні пухлинні вогнища в інших органах, внаслідок гематогенного розповсюдження пухлинних клітин (емболів). Імплантаційні метастази виникають внаслідок розповсюдження пухлинних клітин по поверхням(по-протягу).

Передракові захворювання – захворювання, на фоні яких можливо виникнення злоякісної пухлини. Факультативний передрак – захворювання з низькою частотою можливої малігнізації (фіброаденома молочної залози, гамартома легенів, хронічний гастрит та інші). Облігатний передрак – захворювання з всокою частотою малігнізації (поліпоз шлунково-кишкового тракту, кальозна виразка шлунка, анацидний гастрит та інші).

Онкологічна настороженність – qui bene dignoscitur, bene curatur.

· Знання передракових захворювань.

· Знаня симптомів ранніх стадій злоякісних пухлин.

· Ретельне обстеження кожного хворого лікарем будь-якої спеціальності для виявленя можливого захворювання злоякісною пухлиною.

· В діагностично важких випадках необхідно виходити із можливості атипового або ускладненого перебігу онкозахворювань.

· Швидке направленя хворого з підозрою на рак в онкологічний заклад, знання принципів наданя онкодопоги.

Ранній рак (доклінічний) – початкова пухлина, що розвивається в межах слизової оболонки і, як правило, не здатна до метастазування. Радикальне хірургічне лікування багатьох пухлин в стадії «раннього раку» призво-дить до повного одуження. До цього часу не існує специфічних маркерів або методів лабораторної діагностики раннього раку. Діагноз «ранній рак» може бути визначений тільки на основі морфологічного дослідження.

Використана література:

1. Адо, А.Д. Патологическая физиология / А.Д. Адо, В.В. Новицкий. – Томск, 1994. – С. 101-134.

2. Зайко, Н.Н. Патологическая физиология / Н.Н. Зайко [и др.]; под ред. Н.Н. Зайко. – Москва, 2006. – С. 81-90, 97-135, 564-567.

3. Литвицкий, П.Ф. Патофизиология / П.Ф. Литвицкий. – Москва, 2002. – Т.2. – С. 41-44, 527-539, 557-585.

4. Максимович, Н. Е. Лекции по патофизиологии в схемах в двух частях. – Гродно, 2007. – Часть I. – С.75-99.

Дата добавления: 2015-05-24