Соціологічні школи

Органічна школа в соціології, напрям в буржуазній соціології кінця 19 — почала 20 вв.(століття), ототожнююче суспільство з організмом і що намагалося пояснити соціальне життя біологічними закономірностями. Порівняння суспільства з організмом проводилося багатьма авторами (Платон, Т. Гоббс, О. Конт, Р. Спенсер).

На відміну від своїх попередників, представники О. ш. [П. Ф. Лілієнфельд (Росія), А. Шеффле (Німеччина), Р. Вормс, А. Еспінас (Франція)] стверджували, що «суспільство і є організм». Вони підшукували все нові аналогії, доводячи (у різних варіантах) тотожність суспільства і організму. Лілієнфельд приписував суспільству всі межі організму — єдність, доцільність, спеціалізацію органів. Роль кровообігу, наприклад, виконує торгівля, функції головного мозку — уряд. Шеффле розглядав економічне життя суспільства як обмін речовин в організмі. Вормс доходив до крайнощів, міркуючи про статеві відмінності суспільних організмів, про їх органи виділення і т.д. На початку 20 ст концепції О. ш. втратили популярність. В порівнянні із спробами розглядати суспільство як продукт довільної угоди між індивідами органічний підхід був відомим кроком вперед. Проте в цілому концепції О. ш. ненаукові. Їх порок в тому, що конкретно-історичне вивчення соціальних явищ замінювалося довільними аналогіями. Що вводяться поняття були розпливчатими, соціальні закономірності підмінялися біологічними, цілий ряд явищ суспільному життю (конфлікти, класова боротьба і т.д.) абсолютно ігнорувалися або оголошувалися «хворобами організму». Суспільний розвиток повинен, на думку прибічників О. ш., відбуватися шляхом еволюції. Заслання на організмічеськую природу суспільства часто служило апології капіталізму.

Марксисти використовують термін «соціальний організм». Проте в марксизмі ці аналогії не підміняють конкретного вивчення специфіки і об'єктивних законів суспільного життя.

Соціал-дарвіністська ш кола бере свої витоки з теорії Мальтуса про народонаселення, яка зводить соціальні взаємини людей до боротьби за виживання, "війни всіх проти всіх". Такі ж закони співвідносить до боротьби за власне існування видів у живій природі Ч. Дарвін, який доводить, що виживають ті види, які в конкретних умовах краще пристосувалися до середовища існування. Інші ж види витісняються і вимирають. Узагальнивши теорії Мальтуса та Дарвіна, представники соціал-дарвінізму роблять висновок, що такі закони еволюції спочатку виникли у природі, а так як згідно натуралістичному розумінню соціального, соціальні явища є продовженням природних, подібні закони боротьби "усіх проти усіх" переносяться і на суспільство.

Соціол.знання 17-19ст.

Від кінця XIX ст. набули подальшого розвитку теорії природного права, які ще з часів становлення буржуазної теорії права посіли провідну роль серед світових правових концепцій.

У розглядений нами час природно-правові теорії сформувалися в чотири системи або напрямки: неотомізм; феноменелогізм; екзистенціалізм; герменевтика.

Неотомізм уважається офіційною філософською доктриною католицизму, що відроджує й модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з близькими за змістом філософськими системами XIX—XX ст.

Найбільшого поширення неотомізм набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Іспанії, а також у США.

Його представники Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Ма-рітен та ін. стверджували, що першоджерелом усього буття, в тому числі держави й права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього — матеріальний.

Як і їхній видатний попередник Фома Аквінський, вони вважали, що держава і право є результатом Божого втручання, первинності духовних засад.

Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові настанови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі втілюються в її діях задля досягнення обраної мети. Взагалі, абсолютні й вічні принципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо, солідарність і под., є вічними принципами, що переходять до людини від Бога.

Тому позитивне право, що твориться державою й закріплюється в законах, має відповідати цим Божим принципам, а якщо воно їм не відповідає, то не може називатися правом у буквальному розумінні цього слова.

Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії "держави загального блага", авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу та ін.

Держава повинна стати засобом реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає соціальне забезпечення, соціальне страхування, допомогу у випадках безробіття, хвороби, охорону здоров'я, гарантувати права і свободи людини і загальне благо.

Засновником феноменологічного напрямку у філософи й теорії права був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859—1938).

Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об'єктів, а центральним поняттям — "інтенційність", тобто спрямованість свідомості на об'єкт. Але під свідомістю феноменологія розуміє "чисту", трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища.

редставники цієї школи права (Г. Вельцель, А. Райнах та_ін.) сутність права вбачали в "ейдосах" (від грец. stikx; — вигляд), "чистих сутностях", апріорних нормативних ідеях. Ці "ейдрси" існують самі по собі та мають значення лише в "інтенції", тобто в спрямованості на них свідомості.

"Ейдоси" розглядаються прибічниками цієї теорії як приписи, норми природного права, що існують до виникнення позитивного права.

"Ейдоси", нормативні ідеї переходять у позитивне право, втілюються в свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто, позитивне право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в суспільстві "ейдосів", що випливають із "природи речей".

Третім напрямком природно-правової теорії права є екзистенціалізм, що його сповідували Е. Фехнер, В. Майгофер та ін.

Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція (від лат. existentia — існування) — внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському "я", внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю.

Екзистенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє.

Прибічники цієї філософії досліджували право, протиставляючи емпіричне буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття є штучним явищем. Свою життєву силу воно отримує від екзистенції, в процесі життєдіяльності людини в різних "граничних ситуаціях".

Внаслідок цього позитивне право у своїй основі визначається екзистенцією людини, його незалежною волею і розглядається авторами цієї теорії як екзистенціальне природне право. Але природне право не має постійного змісту, воно є безконечним ланцюгом окремих індивідуальних правових ситуацій, що не можуть передбачатися та охоплюватися сталою нормою. Норму права прибічники цієї теорії називають штучним явищем, витвором свідомості, невідповідним екзистенції.

А. Кауфман, В. Гассемер та інші автори герме-невтичної (від грец. єрцтіуєитіаеті — мистецтво тлумачення) теорії природного права стверджували, що сутність права полягає у справедливості, яка передбачає формальну рівність людей, обмеження свавілля, суспільну безпеку. Для досягнення цього створюються позитивні правові норми відповідно до свого часу й місця.

Головним у герменевтичній теорії є розуміння права, що розглядається як процес, під час якого на основі "...живої історичної мови відбувається становлення конкретного історичного права". Поза процесом розуміння не може бути об'єктивної правильності права.

Конкретне історичне право, за цим ученням, є ланцюгом подій, актів поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Тобто, право не є приписами для виконання судовими та адміністративними органами; навпаки, своїми діями вони створюють правові форми.

За всіх відмінностей, концепція суспільного договору стала ядром політичних теорій Джона Локка (1632-1704 рр.) - відомого філософа, економіста та політичного діяча Англії. Відмінною рисою ідей Джона Локка є урахування політичного досвіду Англії і тих компромісів між буржуазією і монархією, що привели до встановлення конституційного парламентаризму. Створюючи систему політичної філософії, Джон Локк ґрунтовно розвиває ідею про перехід від природного до громадянського становища, до форм державного управління. Доводить право народу на революцію і разом з тим визначає межі права відповідно до інтересів імущих соціальних спільностей верств. Мета держави, на думку Локка, - збереження свободи і власності, надбаних трудом. Тим-то, державна влада не може бути довільною, а поділяється на законодавчу, виконавчу і союзну, федеративну. Погоджуючись з думкою Арістотеля про людину як істоту суспільну, Джон Локк справедливо стверджує, що людське суспільство не є суспільством політичним без таких визначальних умов: територіальна спільність, спільне право і наявність влади, здатної вирішувати суперечки і карати злочинців. Виникнення політичного суспільства є результат угоди, що обмежує свободу окремої людини, індивіда. Звідси збуджуючою причиною, що схвалює і побажання людей встановити політичну владу, і готовність їй підкорятися, виступає прагнення зберегти власність та ін. Природно, соціальною основою держави стає приватна власність, що одержала розвиток з появою грошей як товару. Джон Локк вважає важливим моментом і відокремлення держави від влади, що ототожнювалось багатьма мислителями. Звідси, Джон

Локк підкреслює важливість двох угод: суспільний договір, що створює державу, і урядовий договір, що встановлює владу. Революція скидає владу, але не знищує державу, а порушення владою урядового договору дає людям право на революцію, що, проте, не ліквідує державу. Тут є економічне тлумачення виникнення і розвитку держави, а також політичне обґрунтування поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та її змінність. Народ виступає сувереном - повним носієм влади.

видатний французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689 -1755), детально дослідивши праці Т. Гоббса і Д. Локка, відкидає теорію суспільного договору. Так, він погоджується, що від природи люди мають однакові права, на основі яких у них формуються однакові цілі і завдання. Проте, для досягнення їх, ще в епоху родового ладу, люди прагнуть не до роз'єднання, а навпаки, до об'єднання. Так, Монтеск'є вважає що людство розвивалось за так званими природними законами розвитку, які логічно змінювали один одного. Першим законом природного розвитку людства є мир, а не війна, як доводив Гоббс. Другий закон, що виникає на ґрунті першого — спільне добування їжі. Це ще більше зближує людей, настає третій природний закон - потреба у спілкуванні. З переходом від почуттєвого сприйняття людьми одне одного до набуття знань, потреба у зближенні стоїть ще гостріше. Так виникає суспільство, у якому створюється держава - такий четвертий природний закон розвитку людини. Тож зрозуміло, що закони, які виникають у державі, мають природне походження і повинні відбивати і принципи природних прав людини, і їхніх прав як соціальних істот.

Таку концепцію Монтеск'є висвітлює у своїй найвідомішій праці "Продух законів". Поява законів, на думку вченого, знаменує перехід до суспільного життя. Погляди філософа, як і решти представників наукової думки тієї доби, формувались під впливом натуралізму, у Монтеск'є він виступає як географічна детермінація соціальних процесів. Дух його законів полягає у тому, що вони повинні бути відповідними клімату країни, якості ґрунтів у ній, її положенню, розмірам, способу життя її народів. Таким чином, Монтеск'є чи не вперше в історії суспільствознавства провадить системність наукової концепції, доводить об'єктивну закономірність, а не випадковість соціальних процесів. Його географічна концепція соціального ґрунтувалась певною мірою і на поглядах попередника Монтеск'є — іншого французького вченого Жана Бодена (1530 - 1596), який уперше висловив думку, що на соціальні процеси у тих чи інших народів чи держав впливає насамперед їх географічне розташування та клімат, що є типовим для цієї території.

Розвиває свою географічну концепцію Монтеск'є і у інших працях, таких як "Дослідження про причини величі та падіння римлян", "Перські листи". Так, учений гадає, що причиною могутності Риму був патріотизм його мешканців. Унаслідок експансії римлян, завоювання ними великих територій, що вело до збільшення площі їхньої держави, до неї ввійшли зовсім чужі народи. Громадянський патріотизм порушився, і це стало причиною падіння Риму. Тобто, як вважає Монтеск'є, у малих державах є можливості правління з допомогою законів, тоді як великі потребують деспотичного правління і є менш стійкими. Такі висновки є доволі логічними і свідчать про те, що Монтеск'є будував свою наукову систему, аналізуючи причинно-наслідкові зв'язки, що на той час було доволі прогресивно.

Таким чином, опираючись на традиції натуралізму, учений став автором географічної концепції формування соціальних явищ та процесів, на ґрунті якої виникла географічна школа соціології, основоположником якої справедливо вважають Монтеск'є.

Видатний французький мислитель і громадський діяч Жан Жак Рycco (1712 - 1778) розробив радикальну наукову концепцію, побудовану на основні теорії суспільного договору. Він, як і Гоббс, вважає що природні права породили ворожнечу між людьми, проте не відразу по появі свідомості у людей, а з моменту виникнення приватної власності. Вона стала на думку Руссо мірилом несправедливості, породила соціальну нерівність в суспільстві. Держава ж виникла завдяки волі багатих, а закони, що у ній діяли захищали власність заможних верств населення. Втім, сам Руссо не відкидає приватної власності, а лише вважає, що об'єкти власності повинні бути поділені між людьми більш рівномірно.

Руссо є прихильником теорії суспільного договору, але він не принижує свободу особи, як це робили утопісти, бо це б означало порушення природного права людини на свободу. Навпаки, народ і лише народ є сувереном державної влади. Сутність суспільного договору Руссо вбачає в тому що кожен віддає свою особу під верховне керівництво загальної волі, і кожен є невід'ємною частиною цілого. Така точка зору компрометувала абсолютистську систему влади у Франції часів Руссо, мислитель засуджував її, дорікаючи монархові, що той несправедливо позбавив народ суверенітету. Зрозуміло, що такі погляди стали маніфестом майбутньої буржуазної революції у Франції.

В Україні16-18

Між княжою та козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви та Польщі. Політична думка цього періоду представлена, насамперед, працями Юрія Котермак-Дрогобича (1450-1492 pp.) та Станіслава Оріховського (Роксоляна) (1513-1566 pp.)

У праці Ю. Дрогобича ''Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету" висловлено думки:

1) про зміцнення сильної королівської влади;

2) про зверхність світської влади над церковною.

Одним із перших визначних гуманістів польського та українського Відродження був С. Оріховський, який увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї природного права та т. зв. "піраміди влади", де на вершині перебуває духовна влада, а забезпечувати її повинні священнослужителі та король.

С. Оріховський:

виклав своє розуміння суті держави, форми управління нею, ба­чення проблем політичної влади;ü

зробив важливий крок до визволення політичної науки від теології;ü

розробивши низку порад королеві щодо управління державою, він акцентував увагу на тому, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права.ü

Однак, погляди С. Оріховського пройшли складну трансформацію. Якщо у молоді роки він виступав проти ідеї божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви у державні справи, то незадовго до смерті у праці “Польські діалоги політичні” він висловлювався за зверхність папської влади над королівською.

У цей період розвитку українська політична думка була, насамперед, представлена полемічною літературою (М. Смотрицький, X. Філалет, І. Вишенський, 3. Копистенський та ін.). Її появі сприяли ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, і викликали появу тенденцій до церковної унії. Крім полемічної, розвивалася культурно-освітня, наукова література (С. та Л. Зизанії, Ю. Рогатинець. К.-Т. Ставровецький), яка була критичною та раціоналістичною за змістом.

У полемічній літературі виділялися два напрямки:

1) був орієнтований на унію православної та католицької церков (П. Скарга);

2) виступав з антиуніатськими ідеями й за реформу православної церкви (X. Філалет).

Головною тезою книги "Про єдність церкви Божої", автором якої є Петро Скарга, була критика православної церкви через пихатість константинопольських патріархів, тиранію візантійських імператорів, шлюби духовенства, за втручання світської влади в церковні справи тощо. На його думку, все це впливає на рівень християнської науки, розхитує моральні основи східного духовенства.

Виступаючи за унію церков, П. Скарга вважав, що для цього необхідно:

1) визнання влади папи православною церквою;

2) єдність віри;

3) послух перед папою.

Х. Філалет на противагу П.Скарзі:

відстоював ідею демократизації церкви;ü

захищав право світських людей на участь в духовних справах;ü

виступав за виборність духовних владик та релігійну терпимість;ü

вважав незаконним втручання Папи Римського в світські справи.ü

А видатний український полеміст І. Вишенський (1550-1620 рр.):

виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти;ü

висував концепцію колективної соборності правління християнською церквою, заснованою на ідеї рівності всіх людей перед Богом;ü

заперечував як абсолютизм духовної влади (Папи Римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).ü

Дата добавления: 2015-05-24