Висвітліть роль українських письменників у розвитку освіти в Україні в ХІХ – на поч. ХХ стст

Кожний період в історії нашого народу, його культурної традиції мав свої характерні особливості, що деякою мірою відрізняли один період від іншого. Минуле ХІХ ст. не стало винятком: його специфічною рисою є те, що в розвитку освіти, науки, культури нашої країни брали участь прогресивно налаштовані представники суспільства, серед яких помітно виділялися постаті письменників, інтелігенція.

У першій половині ХІХ ст. педагогічна думка розвивалася під впливом творів і міркувань письменників І.Котляревського. Т.Шевченка. П.Куліша. М.Корфа, О.Духновича та ін.

Іван Петрович Котляревський (1769-1838) – талановитий письменник, педагог і громадський діяч, якого Т.Шевченко вважав своїм попередником. Народився у Полтаві, де закінчив семінарію. Він зробив перший крок до створення української національної літератури й педагогіки. У поглядах Котляревського на виховання втілені гуманні риси вітчизняної класичної педагогіки. Він вірив у велику силу виховання. Мету виховання вбачав у підготовці громадян, корисних батьківщині і народу, освічених патріотів. Котляревський був прихильником гармонійного розвитку і всебічного виховання підростаючого покоління. На своїй посаді піклувався про розумове й естетичне виховання, про розвиток у дітей смаку до літератури й мистецтва. Виступаючи з гуманістичних позицій, схвалював гуманні методи впливу на дитину, надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз’ясненню матеріалу, цінував особистий приклад та авторитет педагогів у справі виховання. Цікаві погляди Котляревського стосовно сімейного виховання. Він підкреслював обов’язки батьків перед дітьми, відповідальність за їх майбутнє. В "Енеїді" він гнівно засудив батьків, які недбало ставляться до виховання своїх дітей.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – видатний український письменник, поет, художник, громадський діяч. Народився в с. Моринці на Черкащині. Початкову освіту здобув у дяка, після викупу з кріпацтва навчався у Петербурзькій Академії мистецтв, потім повернувся на Україну. Був активним членом таємної політичної організації Кирило-Мефодіївське Братство, де очолив революційно-демократичну групу.

Педагогічні погляди Шевченка знайшли місце у його віршах, публіцистичних і художніх творах. повісті "Близнецы", "Капітанша", "Княжна" Виховний ідеал - людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, яка здатна застосовувати свої знання в житті, уміє цінувати мистецтво, любить працю. Шевченко мріяв про справжню народну школу, побудову якої пов’язував, передусім, з революційною перебудовою суспільства, уявляв як школу, де панує рідна мова. Ставив також питання про необхідність освіти для жінок нарівні з чоловіками. Виняткову роль у вихованні дітей відводив сім’ї. Шевченко гаряче вболівав за відкриття недільних шкіл, підтримував їх матеріально. Його велика заслуга полягає в написанні підручника українською мовою, призначеного для недільних шкіл ("Букваръ Южнорусский", 1861 р.). „Буквар южноруський” Т.Г. Шевченка побудований за всіма законами педагогічної науки. Основою текстів для читання стали твори усної народної творчості.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) – відомий український письменник, педагог, історик, фольклорист і громадський діяч. Народився на Сумщині, навчався у Новгород-Сіверській гімназії. Здобував вищу освіту у Київському університеті. Тривалий час вчителював у дворянських училищах у Києві, познайомився з Костомаровим, Шевченком і через них став членом Кирило-Мефодіївського Братства. У творі "Записки о Южной Руси" вперше вжив новий український правопис, який пізніше дістав назву "кулішівка" і став початком стабільного українського правопису. Куліш ставив питання про необхідність українського підручника для вивчення "першої науки письменства". Написав українську "Граматку", яку схвально оцінив Шевченко. Своїм змістом цей підручник спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, історії і культури. З метою розширення сфер вживання української літературної мови і залучення її до передової світової культури здійснив переклади українською мовою Біблії, творів Гомера, Гете, Гейне, Шекспіра, Байрона, Шіллера і ін.

Олександр Васильович Духнович (1803-1865) – найбільш видатний представник культурно-освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших професійних вчених-педагогів у Західній Україні. Народився в с. Тополя на Пряшівщині у сім’ї священика. В Ужгороді закінчив гімназію, а потім духовну семінарію. Спочатку працював домашнім учителем, потім нотаріусом в єпископській канцелярії. Протягом 1844-1865 рр. був священиком і каноніком Пряшівської єпархії, одночасно викладав російську мову у Пряшівській гімназії. Духнович зіграв важливу роль у відкритті більше 70 початкових народних шкіл на Закарпатті. Заснував товариство "Литературное заведение Пряшевское", яке підготувало до видання 12 букварів, багато шкільних підручників, альманахів, календарів. Духнович є автором першого на Закарпатті народного букваря – "Книжица читальная для начинающих" (1847), склав перші на Закарпатті шкільні підручники з географії та історії "Краткий землепис для молодых русинов", з російської мови "Сокращенная грамматика письменного русского языка". Він написав перший у Західній Україні систематизований підручник з педагогіки "Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских" (1857). У системі педагогічних поглядів Духновича чільне місце займає ідея народності виховання. Він, як і Коменський, проповідував принцип природовідповідності у вихованні. Виходячи з цього принципу, Духнович вимагав врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Вказував на необхідність рівномірного розвитку всіх сил дитини. Серцевиною виховання Духнович вважав формування високоморальної особистості. Важливими засобами морального виховання він називав вправи та настанови. Духнович розробив систему трудового виховання і навчання, він висунув ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. географію, ботаніку, зоологію, сучасні іноземні мови, землеробство, садівництво, бджільництво. У "Педагогії..." Духнович велику увагу приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце у навчанні ставив наочність, обґрунтовував принцип активності, обстоював принципи свідомості, доступності та ґрунтовності засвоєння знань. Велике значення у вихованні дітей належить сімейному вихованню.

Помітний слід в історії педагогічної думки лишив Юрій Федькович (1834-1888) – український письменник і педагогічний діяч, послідовник ідей Т.Шевченка (на Буковині). Твори "Про школу і шкільні підручники", "Букварь для селянських дітей на Буковині".

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910) – письменник і педагог. Під його редакцією вийшов чотирьохтомний "Словник української мови". Написав ряд публіцистично-педагогічних творів, серед яких "Яка тепер народна школа на Україні", "На безпросвітному шляху. Про українську школу", "Перед широким світом" і ін. У цих та інших творах критикував тогочасний стан народної освіти, виступав за створення народних шкіл з українською мовою викладання. Ряд цікавих педагогічних нарисів належить Б.Д. Грінченку (1863-1910 рр.) – „Перед широким світом”, „Якої нам треба школи?”, „Народні вчителі і вкраїнська школа”. Їх поява значною мірою була пов’язана з розширенням досвіду вчительської діяльності Грінченка у селищах Введенське, Трійчате, Олексіївка. У 1906 р. він був відзначений найвищою нагородою – премією ім. Костомарова – за 4-томний словник української мови ще в рукописному варіанті. Б.Д.Грінченку належить ряд підручників для початкової школи „Українська граматика”, „Рідне слово”, написаних українською мовою. Так, „Українська граматика„ складалася з 3-х розділів: букварної частини, „Читання після азбуки” та зразків каліграфічного письма. Навчання грамоти за цим підручником починалося з відомостей про звуки, що становлять основу всякої мови. Сам буквар Грінченко будував за фонетичним принципом, рекомендуючи після опрацювання звукової системи приступати до читання і письма. Значне місце в підручнику відводилося завданням граматичного характеру.

Михайлович Коцюбинський (1864-1913) – український письменник, педагог. У творах і ряді статей висвітлив тяжке становище народної освіти, дав гостру критику догматичним методам навчання і паличній дисципліні, змалював безправність народних учителів. Остання проблема піднімається у циклі статей "Шкільна справа".

Степан Васильович Васильченко (Панасенко) (1879-1932) – український письменник, журналіст, педагог. Працюючи у сільських школах, Васильченко турбувався про всебічний розвиток дітей, формування у них самостійного мислення. У навчанні практикував усні оповідання, написання творів, ділових паперів, позакласне читання книг. Відстоюючи ідею навчання дітей рідною мовою, практикував це у своїй діяльності. Проводив просвітницьку роботу серед селян. У школі організував вечірні класи для дорослих, драматичні гуртки, проводив бесіди про ведення селянського господарства. До його педагогічних праць належать "Народна школа і рідна мова на Україні", "Записки учителя", "Записки з життя сільських вчителів" і ін.

Іван Якович Франко (1856-1916) – видатний письменник і педагог-науковець (Зх Україна). Франко залишив величезну спадщину, у т. ч. більше ста наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки. Писав українською, російською, польською і німецькою мовами. У статтях "Наші народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та ін. піддав гострій критиці недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду у галузі освіти. Боровся за створення шкіл, пов’язаних з життям, з інтересами народу. Метою виховання визначив формування всебічно розвинутої особистості, яка готова до роботи розумової і фізичної. Він висунув свій ідеал виховання – людини-"каменяра", будівника нового суспільства. Оповідання "Грицева шкільна наука", "Малий Мирон", "Борис Граб", п’єса "Учитель".

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871-1913) – видатна українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей. На формування поглядів Лесі Українки впливав її дядько М.П.Драгоманов. У своїх творах вона порушувала багато важливих педагогічних проблем. У статті "Голос однієї російської ув’язненої" піддала критиці систему освіти царської Росії. Вона критикувала і середні школи, де процвітали муштра і зубріння. Уклала збірники "Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новоград-Волинського повітів", "Народні мелодії". Леся Українка сама була в ролі вчительки. Так, Леся Українка (1871-1913 рр.) вступила як поетеса, публіцист і критик. На формування її літературних і демократичних поглядів великий вплив мав дядько по матері М.П.Драгоманов, а також зв’язки з соціально-демократичними організаціями Києва і Львова.Глибокий інтерес до питання освіти і науки виникнув у Лесі Українки ще в роки дитинства і юності. У цей час вона вже досконало володіла грецькою, латинською, німецькою, французькою, англійською, італійською, польською, болгарською мовами, намагалася вивчити арабську і грузинську. На початку 90-х рр. вона пише підручник під назвою „Стародавня історія східних народів”, за яким збиралася навчати свою сестру Ольгу. У цьому підручнику історія трактувалась як засіб для усвідомлення процесу розвитку людського суспільства, за допомогою якого поетеса намагалася показати справжню сутність стародавніх людських цивілізацій, тяжке становище поневолених народів. Усі положення Л.Українки виклала просто і доступно, уникаючи безапеляційного тону, намагаючись наштовхнути дитину на самостійні роздуми над історичними факторами. З цією метою вона висловлювала сумніви щодо достовірності тих або інших джерел, закликаючи до їх зіставлення, встановлення причин і закономірностей історичних подій. У ряді статей – „Голос однієї російської ув’язненої”, „Школа” – Л.Українка піддавала різкій критиці систему народної освіти, що на ті часи нагадувала необмежену розмірами Бастилію для тих, хто любить волю, батьківщину і народ.

Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936) – відомий український педагог, методист, громадський діяч, послідовник Ушинського. Довго працював народним учителем у сільських школах, викладав у Київській гімназії, 12 років працював директором народних училищ Київської губернії. Він був головою правління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, засновником єдиного у Росії Товариства народних дитячих садків. Читав лекції на учительських курсах у ряді міст України. У науково-педагогічній діяльності Лубенця значне місце посідали питання дошкільного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Написав і видав близько 30-ти підручників, методичних посібників і книг з різних питань навчання і виховання. (Педагогічні бесіди", "Про наочне викладання", "Зернинка" (остання для читання в молодших класах в 4-х частинах). "Граматика" (український буквар), "Читанка", "Загальнокорисний задачник). Будучи прихильником рідної мови у школах, він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність початкового навчання дітей рідною мовою. Підтримував недільні школи та організацію таємних шкіл з навчанням рідною мовою дорослих, організовував вечірні класи для працюючої молоді, писав підручники для навчання дорослих.

Дата добавления: 2015-05-24