Розкрийте особливості розвитку освіти й шкільництва в Україні в ХХ ст

Українська історія 1917-1919 рр. характеризується великими і частими змінами в суспільно-політичному житті, пережила кілька змін влади, які позначилися і на розвитку освіти.

Перший період (від лютневої революції до проголошення першим Універсалом Центральної Ради автономії України 10 червня 1917 р.) – час влади російського Тимчасового уряду. У цей період на чолі освітнього руху в Україні стали громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало Товариство Шкільної освіти.. Під їх тиском Тимчасовий російський уряд змушений був дати дозвіл на впровадження у школах української мови, але російська мова ставала другою мовою і виступала як обов’язковий предмет вивчення.

Другий період (від 10 червня 1917 р. до розпущення Центральної Ради 30 квітня 1918 р.,) – час правління Центральної Ради. Тоді ж було утворено Генеральний Секретаріат Освіти на чолі з І.Стешенком у тісному співробітництві з Всеукраїнською Учительською Спілкою негайно приступили до українізації школи, яка зводилась до багатьох напрямків: навчання українською мовою, запровадження українознавчих предметів, підготовка навчальних підручників та посібників українською мовою, відкриття нових українських шкіл та реорганізація російських в українські школи, підготовка вчителів-українців тощо. Було проголошено курс на забезпечення можливості одержати безплатну освіту у загальноосвітніх школах усім дітям. Запроваджувався принцип децентралізації управління освітою: право відкривати школи надавалося органам місцевого самоврядування.

Третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р.) – Гетьманат на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Дещо змінювалися засади освітнього життя країни. Замість принципу децентралізації запроваджувався принцип централізованого управління освітою. Це певним чином затримувало темпи українізації освіти. Було зліквідовано Головну Шкільну Раду. Під кінець існування Гетьманату 27 листопада 1918 р. указом гетьмана було створено Українську Академію Наук, яка нараховувала 12 академіків. Першим її президентом вибрано Володимира Вернадського.

Четвертий період (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) – час влади Директорії відновленої УНР. Директорія, ставши на позицію, що тільки національна освіта може витворити активну націю, поставила освіту у своїй політиці на перше місце. Міністром народної освіти у цей період став професор І.Огієнко. Директорія прийняла постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища учителів, про децентралізацію управління освітою. Директорія видала закон про державну українську мову в УНР.

Освіта у перші роки становлення радянської влади в Україні (1917-1920 рр.) Спочатку українські більшовики не мали чіткої освітньої політики, спрямувавши свої зусилля, передусім, на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою, втягнення у революцію і привернення на свою сторону широких мас учительства тощо. Нову українську систему освіти більшовики намагалися будувати за російським зразком. Беручи за основу "Положення про єдину трудову школу", що діяло в Радянській Росії, вони прийняли у травні 1919 р. "Положення про єдину трудову школу УРСР". "Положення" передбачало: запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з 8-ми років, загальноосвітній і політехнічний характер навчання, заборону релігійного виховання, введення в основу роботи школи продуктивної праці дітей.

У липні 1920 р. Наркомос УРСР видав "Декларацію про соціальне виховання дітей". У ній визначалися основні принципи політики Радянської України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління. "Декларація" вказувала на необхідність виховання дітей в дусі комунізму, трудового виховання, поєднання навчання і виховання у єдиному процесі. Окремі питання у документі трактувалися з позицій теорії "відмирання школи", замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни, основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалася роль сім’ї у вихованні дітей. У березні 1920 р. було затверджено українську радянську систему освіти, яка діяла з різними доповненнями десять наступних років. В основу даної системи було покладено соціальне виховання, а робота всіх освітніх і виховних закладів будувалася за трудовим принципом (на базі продуктивної праці для виявлення професійних нахилів дітей) і за своїми завданнями та змістом утворювала єдину систему професійної освіти. Українська система освіти (1920-ті рр.) складалася дещо відмінно від тієї, що діяла в Росії, хоч і будувалися вони за одним трудовим принципом. Школа мала бути єдиною, трудовою, виховною і національною. Але в умовах радянської влади національною вона могла бути лише за формою, а зміст її був інтернаціональний. Усе шкільництво підпорядковувалося більшовицькій партії і її центральним органам, без волі яких нічого не можна було робити.

Радянська влада приділяла серйозну увагу проблемам розвитку освіти. Її керівництво добре розуміло, що освіта відіграє надзвичайно важливу роль у розбудові держави. У травні 1921 р. уряд Радянської України видав декрет про ліквідацію неписьменності. Протягом перших тридцяти років радянської влади основним державним документом про народну освіту в Україні служив "Кодекс законів про народну освіту в УРСР" (1922 р.). "Кодекс" визначав наступну систему шкільної освіти, яка існувала до 1930 р.: Професійна школа (15-17 р.) Дитячий будинок (4-17 р.) Трудова семирічна школа (8-15 р.): I концерн 4 роки; II концерн 3 роки Дитячий садок (4-8 р.) У зв’язку з великою кількістю безпритульних дітей і поширеною дитячою злочинністю у "Кодексі" вказувалося на необхідність відкриття виховних закладів для малолітніх правопорушників: дитячих будинків, трудових колоній і комун, дитячих прийомників і розподільників. Вказувалося і на необхідність створення закладів соціального виховання: дослідно-педологічних станцій, лікарсько-педологічних кабінетів і ін. В основу роботи всіх освітніх і виховних установ були покладені трудовий процес та гармонійне виховання дітей шкільного віку. Вказувалося на велике значення дошкільного виховання, професійної освіти, пролетаризації вищої школи, поширення політичної освіти серед усього народу тощо. Основними принципами системи народної освіти визначалися: – єдність мети і завдань на всіх ланках; – обов’язковість, безплатність і спільність для обох статей навчання в трудових і професійних школах до 17-річного віку; – перевага у прийомі до всіх установ для дітей робітників і селян; – відокремлення школи від церкви, заборона релігійного навчання і виховання дітей.

На початку 30-х років було видано ряд партійних постанов, які вносили в існуючу систему народної освіти України відчутні зміни, спрямовані на її уніфікацію, причому на російський зразок.

З 1939 р. до основних територій України була приєднана Західна Україна і там радянська влада почала інтенсивно запроваджувати свої порядки. У західноукраїнських школах вводились радянські навчальні плани, місце польської мови займала російська.

Великих збитків українській школі нанесли німецькі окупанти. За період окупації фашисти знищили на території України 8 тис. шкіл і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень. Метою їхньої шкільної політики на загарбаних територіях було онімечення населення та виховання покірності німецькому рейху. Щодо розвитку радянського шкільництва в Україні за роки війни, то тут можна умовно виділити два періоди: перший (1941-1942 рр.) спрямований на збереження школи і перебудову її роботи у відповідності до умов воєнного часу; другий (1943-1944 рр.) передбачав зміцнення школи на звільнених територіях і підвищення якості її роботи.

Після війни розгорнулася активна робота з відновлення роботи школи на всіх територіях України. 1949 року відбувся перехід до загальної обов’язкової семирічної освіти. З 1956 р. створюється новий тип школи – школа-інтернат, куди приймалися діти одиноких матерів, інвалідів, сироти. 24 грудня 1958 р. було видано закон "Про зміцнення зв’язку школи з життям та про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР". Цей закон визначав: – перехід до обов’язкової 8-річної освіти для дітей віком від 7 до 15-16 років; – організацію виробничого навчання і виробничої практики з метою поєднання навчання з продуктивною працею дітей (вся молодь віком 15-16 років повинна була включатися у посильну суспільно-корисну працю); – структуру основних типів шкіл: а) школи робітничої і селянської молоді (вечірні і заочні середні загальноосвітні школи), де працююча молодь, яка має 8 класів, отримує середню освіту і підвищує професійну кваліфікацію протягом 3-х років; б) середні загальноосвітні трудові політехнічні школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для отримання повної середньої освіти та професійної підготовки в одній із галузей народного господарства); в) технікуми й інші середні спеціальні учбові заклади, де на базі 8-річної освіти отримується загальна середня і середня спеціальна освіта.. З 1964 р. школа ставала 10-річною.

Постанова "Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та подальший розвиток загальноосвітньої школи"(1972 р.), а також "Основи законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту" (1974 р) ставили перед школою завдання давати молоді глибокі і міцні знання основ наук і проголошували перехід країни до обов’язкової загальної середньої освіти.

1984 року було накреслено і прийнято основні напрямки шкільної реформи, де передбачалося: підвищення якості освіти і виховання; поліпшення постановки трудового виховання і професійної орієнтації учнів; зміцнення навчальної дисципліни і розвиток учнівського самоуправління; підняття громадського престижу і авторитету учителя, покращення його теоретичної і практичної підготовки тощо. Для реалізації поставлених завдань було видано ряд партійних постанов. Зокрема, на основі розробленого плану партійними постановами у країні було проголошено перехід на навчання дітей з 6-річного віку та на 11-річний термін шкільного навчання; змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова 1-4 класи, неповна середня 1-9 класи, середня школа 1-11 класи), зменшувалась наповнюваність 1-9 класів до 30 чоловік, 10-11 класів до 25 чоловік.

29. СХАРАКТЕРИЗУЙТЕ ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ І ПЕДАГОГІЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 року в селищі Омельник (неподалік від Кременчука). Помер він 2 ве­ресня 1970 року – на самому початку нового навчального року. Остання його робота – річний план школи на новий навчальний рік; останні його учні - шестирічкн, з якими він проводив заняття у створеній ним “Школі радості”; остання його стаття надрукована в газеті “Правда” за один день до смерті.

Батько Сухомлинського був селянин, пахар, плотник. Діти його, всі четверо молодих Сухомлинських - три брата і сестра - стали вчителями, всі викладали рідну українську мову і літературу. Стар­ший брат, Іван Олександрович, почав учителювати першим, був заві­дуючим райвно. Нарком освіти О.С.Бубнов надіслав йому в дарунок за бездоганну роботу бібліотечку, але ще раніше в будинку Сухомлинсь-ких стояла скриня з книгами, що лишилися в спадщину від діда по матері.

Влітку 1933 року мати проводжала молодшого сина Василя в Кременчук. На дорогу вона спекла кілька картопляних коржів та дала дві склянки смаженої сої. Восени 1933 р. зібрали хліб нового вро­жаю; пізніше Сухомлинський писав: “Не забуду того дня, коди мати передала мені першу хлібину, випечену з нового зерна. При­віз передачу дід Матвій, візничий сільського споживчого товари­ства, який щотижня приїздив до міста за сіллю та керосином.Хлі­бина була в полотняній торбі - м’яка, духмяна, із хрумкою ско­риною...”. Потім дід Матвій привозив 1б-річному студенту по хлібині кожного тижня; що стосується інститутських талонів на обід, то вони дуже часто обмінювалися на квитки до театру: “Про­дав обід - дивишся Островського”.

Спочатку Василь Олександрович подався до медичного технікуму, але незабаром пішов звідти, поступив на робітфак, достроково закін­чивши його, і був прийнятий до педагогічного інституту.

На денному відділенні Сухомлинськнй навчався всього два роки: з 1934 по 1935 рр. У 17 років він став учителем початкової школи неподалік від рідного села. Перевівся в Полтавський педагогічний заочником, що закінчив у 1939 р. Так уже трапилось, що до списку випускників Полтавського педагогічного, в якому вже значилося Ім’я А. С. Макаренка, внесено і прізвище Василя Олександровича.

Потім роки війни... Розповідати про те, що пережив і переніс Василь Олександрович у роки війни, майже неможливо - він надто мало писав про цей період свого життя. Слід відзначити, що він взагалі не писав про свої труднощі й про те, як їх подолати.Скла­дається враження, ніби все давалося Сухомлинському легко і просто, виходило само по собі. Проте необхідно зрозуміти, що перед нами складний характер, майже незвичайний. Він тому ніколи не згадував про свої труднощі, що сам звик їх додати, до того ж згадка про них нагадувала йому скаргу, педагог ніколи не робив спроби притягти до себе увагу як до людини, дуже багато працював. Коли ж Сухомлинський відчув себе тяжко хворим, то висловив прохання не говорити в учительській про хвороби. Вчителі розповідають, що інколи бувало ї так: Василь Олександрович веде розмову в своєму кабінеті, аналізує урок, і раптом зблідне, схопиться за серце і вийде з кабінету, потім за кілька хвилин повертається. І ніхто в школі не знав, що він смертельно хворий.

...На фронті Василь Олександрович був тяжко поранений. Улам­ки снаряду лишилися в його грудях назавжди. Коли ж вийшов з Увінського госпіталю (в Удмуртії), подав прохання про направлення на фронт, але комісія не визнала його навіть обмежено годним. Після цього він отримав призначення на посаду директора середньої школи в Уві. Коли рідні місця було звільнено від німецької навали,повер­нувся на батьківщину і став завідуючим райвно. Недивлячись на це, вже в 1947 р. Сухомлинський подав прохання про повернення до школи. Прохання задовольнили, і Василь Олександрович зайняв одну з най­вищих педагогічних посад - посаду директора школи. У ті часи Павлишська середня школа була рядовим навчально-виховним закладом, до того ж іще й зруйнованим війною. Знаменитою її зробив Сухомлинський.

Павлишська школа... Незграбний будинок, що споруджений ще за­довго до революції за рахунок земства; вузенькі коридори, підлога із розсунутими дошками, невеличкі класи. Чисто зовнішньо - не па­лац. І все ж таки справжній палац, якщо під цим словом розуміти щось чарівно щасливе, а не просто помпезне. Палац, тому що тут є все для дитячої радості: для радості праці, для радості вчення, для радості зустрічі з казкою, - сидіти за кермом машини, убирати свою ділянку хліба, пробувати виноград, милуватися чистотою і красою садиби... “У нас влітку жодного бур’янчика коло школи не росте, все шовковисте”,- говорять діти.

Павлишська середня школа - це і Палац піонерів, і станція юних техніків, і станція юних натуралістів, і дитяча спортивна школа, і музична школа, і дитяча бібліотека, і дитячий театр - всі дитячі установи, зібрані разом за невеличким парканом.

Виховувати на уроках і тільки на уроках неможливо. Так вва­жав Сухомлинський. Вихователь повинен зустрічатися з учнями і позашколою. Де? Похід і шкільний вечір - це звичайні нечасті кон­такти вчителя і учня. В Павлиші - це і похід, і вечір, і сумісна праця педагогів і дітей. Урок - не самоціль: він повинен давати знання, розвиток та інтерес до чогось особливого. Учень теж по­винен виявити до чогось інтерес, щоб запалав вогник духовної ді­яльності, щоб зміцніло почуття власної гідності. Тоді дитина бу­де краще навчатися і, не дивлячись на відсутність заборон і пока­рань, не стане списувати. Треба дати дитині почуття гордості, гід­ності, збудити в неї совість, чуйність до слова вчителя, а для цього треба повести її в кімнату казок, в музичну кімнату, в біб­ліотеку, в майстерню, на дослідну ділянку...

І головне, треба надати дитині чудових вихователів. Часто питають: “Де знайшов Сухомлинський таких учителів, як у Павлишській середній?” Він побачив їх у звичайних учителях, виростив та виховав їх. Всі досягнення Павлишської школи стали результатом су­місних зусиль найкращих її вчителів, і більшість книг Василя Олек­сандровича присвячена висвітленню їх досвіду. Про себе, як про вчителя і вихователя, про свій власний досвід він почав писати при­близно після 30 років педагогічної діяльності. Саме тоді побачили, світ 30 книг і понад 500 статей.

Іноді здається, що сили його невичерпні, а запас часу - вдвоє або втроє більший, ніж у звичайної людини. Про яку б сторону шкільної справи не заходила б мова, завжди бачимо повну віддачу сил, немовби ця частина роботи – єдина, начебто ніяких інших турбот у Сухомлинського й не було.

Коли він ішов на уроки до вчителів, то відвідував 10-15 уро­ків відразу, після чого аналізував кожний урок і систему роботи, вчителя в цілому. Він складав для молодого педагога завдання, да­вав йому особисті відкриті уроки, готуючись до них так, наче ро­бив це для сорока відвідувачів, і робив так не рік, не два, а на протязі шести-восьми років!

Розвиваючи і поглиблюючи ідеї гуманістичної педагогіки К.Ушинського, Ж.-Ж. Руссо, Я.Корчака, психологів І. Піаже, Л. Виготського, Василь Олександрович блискуче зінтегрував психологічні й педагогі­чні знання про взаємозв’язок навчання і розвитку особистості, зро­бивши вагомий внесок у найскладнішу галузь дидактики - теорію та практику розвивального навчання. Його педагогічна творчість роз­криває методику проектування розвитку особистості дитини на трива­лу перспективу, підкреслює самостійність дитячого життя, показує цілісну педагогічну систему розвивального навчання, в якій гармо­нійно представлені різні напрями, але системоутворюючу роль віді­грає розумове виховання: “Повноцінне навчання, тобто навчання, що розвиває розумові сили і здібності, було б неможливим, якби не спеціальна спрямованість, скерованість навчання - розвивати розум, виховувати розумну людину навіть за умови відносної незалежності розумового розвитку, творчих сил розуму від обсягу знань”. У висвіт­ленні цієї проблеми Сухомлинським виразно виявляються ознаки осо­бистісно орієнтованої системи навчання. Зокрема, педагогом неодна-разово підкреслювалось, що розвиток інтелекту дитини пов’язаний з її внутрішньою духовністю, світоглядом, життєвими цінностями: “Розу­мове виховання - це не тільки система поглядів на світ, але й суб’ективний стан особистості, який виявляється в її почуттях, волі, діяльності. Розумова вихованість полягає в тому, що погляд люди­ни на світ виявляється не лише в умінні пояснювати, але й у пра­гненні щось довести, ствердити, відстояти власною творчою працею”.

Основними ідеями дидактичної системи розвитку дитини В.О.Су-хомлинського є:

1. Забезпечення органічного взаємозв’язку навчання і розвит­ку дітей.

Сухомлинський вважав, що розвиток і виховання тоді гармонізу­ють особистість, коди їх об’еднує спільна мета - духовне, всебічне вдосконалення особистості, щоб дитина під впливом виховання та на­вчання прагнула б і могла реалізувати своє бажання ставати кращою. В пошуках шляхів і засобів взаємозв’язку навчання й розвитку пав-лишський педагог заперечував існуючий на той час у педагогічній те­орії дидактоцентризм, за яким панівною тривалий час лишалася “шко­ла навчання”, “школа знань, умінь і навичок”. Ще наприкінці 60-х рр. він стверджував ідеї школи, що має працювати для самореалізації особистості, яка є самоцінністю в будь-якому віці. Тому її індивідуальність треба плекати, а прагнення до саморозвитку під­тримувати всілякими засобами. Головне ж - забезпечувати системний підхід щодо олюднення школи, стимулювання вольової й творчої сфе­ри духовного життя як учителів, так і учнів.

2. Утвердження гуманістичних культуротворчих функцій освіти, що повинна стати засобом звеличення особистості.

Особистість має бути глибше і ширше обраної професії, її ос­новне призначення - творити нове. Тому вчителі повинні бути пе­редусім носіями культури, а не передавачами знань. Сухомлинський писав, що школа стає вогнищем культури тільки тоді, коли в ній панують чотири культури - Батьківщини, людини, матері та рідного слова.

Особливо актуальними на теперішній час є думки Сухомлинського про такий компонент змісту навчання, як формування ціннісних орі­єнтацій, набуття соціального досвіду.

3. Цілеспрямований розвиток позитивної мотивації учіння.

Особливої актуальності для розвитку позитивної мотивації набувають рекомендації Сухомлинського щодо гуманізації навчального діа­логу, збереження емоційного і фізичного благополуччя дітей, розкриття можливостей “лікувальної педагогіки”: “Навчання - не механічне перекладування знань із голови вчителя у голову дитини, а складні моральні стосунки, в яких провідною, визначальною рисою є вихован­ня почуття честі, гідності й на цій основі бажання бути гарним”.

4. Розкриття шляхів оволодіння школярами повноцінною навчальною діяльністю.

Своєчасно і міцно сформоване вміння вчитися, за Сухомлинським,

є “інструмент, що породжує гідність мислителя-трудівника”.

5. Широке залучення національної культури, особливо мистецтва.

Видатний педагог підкреслював, що мистецтво - це джерело дитячої творчості, універсальна мова людського спілкування, засіб ство­рення естетично-розвивального мікросередовища.

6. Стимулюваня учнівського самопізнання, самовиховання і самонавчання.

Педагогіка співробітництва, яка багатьом учителям видавалася відкриттям сучасності, насправді випливає з класичної гуманної пе­дагогіки. В.О.Сухомлинський, не вживаючи цього визначення, в теоре­тичних працях і практичній діяльності розвивав і захищав ці ідеї. Зокрема, йому належить розробка методів і прийомів, що сприяють самоствердженню особистості в різних видах діяльності, її самореалізації в співробітництві з дорослими і ровесниками.

Аналіз теоретичної спадщини видатного педагога дає підстави стверджувати, що він глибоко дослідив професію вчителя, її особливості. Василь Олександрович обґрунтував концепцію формування гуманістичної спрямованості особистості вчителя і сформулював умови його ефективної діяльності, основними з яких є професійно-педагогічна спрямованість, теоретична підготовленість, загальна культура, усвідомлення значущості самоосвіти, а також систематичність, логіч­на послідовність, науковість у її здійсненні. Винятково важливу роль у професійному становленні вчителя мають відігравати, на мого думку, політичні та моральні якості, любов до дітей, терплячість і наполегливість, вимогливість і педагогічних такт.

Свої думки про те, яким повинен бути вчитель і в чому полягає складність цієї професії, В.О.Сухомлинський висловив у багатьох сво­їх творах: “Павлиська середня школа”, “Серце віддаю дітям”, “Як виховати справжню людину”, “Сто порад учителю”, “Розмова з молодим ди­ректором школи”. В 1966 р. він розпочав роботу над книгою про педагогічну культуру вчителя, яку вирішив присвятити вірному другу, помічнику і дружині - Ганні Іванівні, з якою пліч-о-пліч багато ро­ків виховував шкільну юнь. До цього часу книга ще не надрукована і зберігається в особистому архіві педагога. Частина рукопису опублікована чл.-корр. АПН України О.В.Сухомлинською в журналі “Радянська школа” (1988р.).

Василь Олександрович постійно наголошував, що педагогічна творчість неможлива без оволодіння надбаннями загальнолюдської культури: науковими знаннями, моральними багатствами, естетичними цінностями. Він зазначав, що “педагогічна культура - це жива, творча педагогіка повсякденної праці - та педагогіка, в якій теоретичні закономірності процесу впливу на духовний світ вихованця ніби зливаються з особис­тістю вчителя. Педагогічна культура - це, образно кажучи, техніка і технологія взаємодії майстра і об’єкта його праці. І оскільки об’є­ктом нашої праці є найніжніше, найбезцінніше, що існує в природі, - людина, оскільки кожен дотик майстра до об’єкта праці дає свої на­слідки не сьогодні, а в майбутньому, і ці наслідки впливають на всю життєву долю людини - стає ясно, наскільки багатогранним, різ­номанітним мусить бути в майстра нашої педагогічної праці набір інструментів, необхідних для творіння, щоб майстер знав і душею, серцем відчував, який інструмент треба застосувати в даному разі.

Ось усе це - багатогранність, різноманітність, відточеність, зразковий стан інструментів нашої творчості, вміння володіти ними так само тонко, як прекрасний музикант володіє скрипкою, - все це і е педагогічною культурою.

Основу педагогічної культури вчителя становлять, на його дум­ку, глибоке знання вчителем свого предмета, багатство методів вивчення дитини вчителем, педагогічна етика, педагогічна творчість, науково-дослідна робота, єдність науки, майстерності й мистецтва.

Щоб досягти педагогічної майстерності, вчителеві, вихователю потрібно багато працювати над собою. Як велика вимога до кожного вчителя звучать слова Сухомлинського: “знати набагато більше, ніж треба передати учням”, адже коли кругозір педагога ширший від шкіль­ної програми, “лише тоді він справжній майстер, художник, поет пе­дагогічного процесу” (“Розмова з молодим директором школи”).

Думка про те, що вчитель повинен постійно читати і поповнювати свої знання, бути закоханим у книгу, свій предмет, червоною стріч­кою проходить через усі праці Сухомлинського. “Лист дочці” - це своєрідний гімн праці вчителя, в якому педагог розкриває сутність педагогічної майстерності, показує, в чому полягає романтика такої професії, не дивлячись на її труднощі й складності. “Майстер педаго­гічної справи настільки добре знає азбуку своєї науки, - підкреслю­вав Сухомлинський, - що на уроці в ході вивчення матеріалу в центрі його уваги на сам зміст того, що вивчається, а учні, їхня розумова праця, їхнє мислення, труднощі їхньої розумової праці. Знати дити­ну й дитинство - одна з найважливіших сфер педагогічної культури вчителя”. Він був певний того, що не можна виховати дитину, не знаючи її вікових та індивідуальних особливостей, що залежно від цьо­го змінюються і методи виховання, адже “без твердого психологічно­го ґрунту немає педагогічної культури”.

В.О.Сухомлинський постійно наголошував, що педагог, який усім серцем любить дитину, частіше посміхається, живе справжнім педаго­гічним життям і тим самим знаходить своє професійне щастя. Вчитель може полонити всім: і посмішкою, і вимогливістю, і стриманістю, і скромністю, і чуйністю, і відвертістю, і любов’ю до життя. Йому по­винно бути притаманне все краще, що подобається в людині.

Усією своєю педагогічною діяльністю В.О.Сухомлинський проде­монстрував, що майстерність учителя у поєднанні з любов’ю до дітей, всебічною освіченістю, загальною і педагогічною культурою - запору­ка успіху навчально-виховного процесу.

Основну мету організації процесу виховання Василь Олександро­вич бачив у тому, щоб “школа навчила людину жити в світі прекрасно­го, щоб вона не могла жити без краси, щоб краса світу творила красу в ній самій”, і водночас “домогтися того, щоб вчення було часткою духовного життя, яке б сприяло розвитку дитини, збагаченню її розуму”.

Реалізація поставленої мети передбачала вирішення ряду завдань, серед яких найбільш значущими, на думку видатного педагога, були:

- вивчення внутрішнього світу дітей, особливо їхнього мислен­ня;

- виховання чуйності, співчуття до горя і страждань інших лю­дей;

- введення дитини в складний світ людських відносин;

- надання учням визначеного кола міцних знань і вмінь;

- прищеплення дітям навичок напруженої, творчої розумової праці;

- усунення бездіяльності учнів;

- розуміння того, що через створення матеріальних і духовних благ висловлюється в нашому суспільстві ставлення людини до людини, суспільне обличчя громадянина;

- налагодження зв’язку дитини з явищами оточуючого світу.

Педагогічна система В.О.Сухомлинського будується на таких принципах:

1. Найвищою цінністю, що визначає все значення і спрямованість виховання, багатогранність виховного впливу педагога і зв’язок цьо­го впливу із самовихованням, є людина.

2. Вплив особистості вихователя на колектив і особистість ви­хованця залежить головним чином від гармонійної єдності моральної культури, духовного багатства, багатогранності інтересів виховате­ля.

3. Виховний вплив особистості вихователя не є чимось спеціаль­но створеним, організованим для того, щоб виховувати. Вихователь впливає на вихованця остільки, оскільки їх об’еднує спільність ду­ховних інтересів, спільність багатогранної діяльності.

4. Ефективність впливу особистості вихователя залежить від того, наскільки глибоко він розуміє дитинство як особливий період розвитку людської особистості з притаманними тільки дитинству особ­ливостями мислення, емоційного життя, світосприймання, взаємовідно­синами в колективі.

5. Вихованець є найближчим помічником педагога у здійсненні складного багатогранного процесу виховання. Внутрішні духовні сили вихованця - його бажання, прагнення, ідеали - це нічим не замінне могутнє джерело виховання. Наймудрішим є той вихователь, якому до­велося досягти того, що його вихованець сам виховує себе.

До головних знахідок Павлиської школи можна віднести:

1) уроки думки (сумісне переживання краси природи, сумісне прагнення зрозуміти її таємниці пробуджують думку. Сухомлинський називає це “емоційним пробудженням розуму”. Без такої підготовки, без того, щоб діти не замислювались над явищами природи, починати вчити дітей у класі неможна);

2) творчість (праця думки, пробудження її неможливе, якщо відсутня дитяча творчість);

3) виконання домашнього завдання (час, необхідний для вико­нання домашніх завдань, обернено пропорційний вільному часу учня);

4) інтелектуальний фон (інтерес до навчання, загальний роз­виток учня неможливий, якщо в класі відсутній багатий інтелектуаль­ний фон - постійний обмін знаннями, загальне прагнення до знань, ці­каві й змістовні розмови між дітьми);

5) оцінки (завжди повинні приносити радість, відбивати успіх. Вони не можуть бути покаранням, засобом примусу, погрозою);

6) захоплення (у Павлиській школі домагаються того, щоб у кожної дитини був улюблений предмет, в якому вона розбирається краще від інших. Це і створює інтелектуальних фон, розвиток інтересу учнів до знань, підтримує таланти);

7) проблемне навчання (цими двома словами позначають зазви­чай систему різноманітних прийомів пробудження думки. Новий навчаль­ний матеріал в багатьох випадках задається як проблема, яку діти за допомогою вчителя повинні розв’язати).

Дата добавления: 2015-05-24