Джерела історичної географії

Методи і способи історичної географії.

1. Поняття, складові частини.

Історична географія – це спеціальна історична дисципліна, комплексна історико-географічна галузь знання, що вивчає просторові аспекти історич-ного процесу, а також історичний розвиток окремих країн, народів, регіонів.

Історична географія також – це галузь знань на межі історії та географії; географія якої-небудь території на певному етапі її розвитку. Вона вивчає зміни, що відбувалися в географічній оболонці Землі.

Оскільки історична географія – це комплексна наука, то свої визначення її предмету мають географи і етнологи.

Так, загально визнаним у географів є визначення історичної географії як науки, що вивчає останній (після появи людини) етап у розвитку природи.

Своє визначення з народознавчої точки зору дав історичній географії відомий російський вчений Л.Гумільов. “Історична географія, - писав він, - наука про післяльодовиковий ландшафт у динамічному стані, для якого етнос є індикатором”.

У підсумку назвемо синтетичне визначення історичної географії, наведене в Українській Радянській енциклопедії. Історична географія – це галузь географічних знань, що вивчає в плані просторово-хронологічних змін та взаємозв’язків природні та социально-економічні територіальні системи. Історична географія досліджує фізичну, економічну, політичну, етнічну географію минулого від появи людського суспільства до теперішнього часу, взаємозв’язок природи і суспільства, вплив на різних історичних етапах господарської діяльності на геогрефічне середовище, а географічних факторів на політику, виробництво та етногенез.

Предмет історичної географії неодноразово з’ясовувався під час наукових дискусій, у підсумку чого в 1932 році в Лондонській школі економіки було встановлено чотири складових частини предмету, а саме: історична географія політичних кордонів; вплив природи на хід історичного процесу; вплив подій на географічні явища; історія географічних відкриттів.

У вітчизняній історико-географічній науці склалася інша точка зору щодо предмету. Так, наприклад, історія географічних відкриттів відноситься до іншої галузі знань, а саме: історії географії. Складовими частинами предмету історичної географії є: історична фізична географія, історична географія населенния, історична етнічна географія, історична географія міст і сіл, історична топографія міст, історична політична географія.

В цілому в історичній географії виділяють шість головних напрямків.

1. Історична географія як допоміжна історична дисципліна, що вивчає місцезнаходження поселень, топографію міст, пам’ятники різних історичних подій, шляхи зв’язку та інші питання, що мають важливе, але допоміжне значення.

2. Історична географія як наука, що вивчає економічну географію минулих історичних перодів. В цьому напрямку вона включає в себе історичну географію населення та історичну демографію.

3. Історична політична географія як наука, що вивчає кордони держав, питання адміністративно-територіального устрою, народні рухи, війни, тощо.

4. Історична етнічна географія як наука, що вивчає історію народів у зв’язку з особливостями географічного середовища – це вчення про господарсько-культурні типи народів, історико-географічне районування та ін.

5. Історична географія як наука, що вивчає історію розвитку, освоювання та зміни географічного середовища та ландшафту.

6. Історична географія як об’єднана дисципліна, що вивчає особливості природи, населення, господарства минулих епох, а саме: Стародавній світ, середні віки, новий та новітній часи.

2. Становлення історичної географії як науки.

Накопичення історико-географічних знань розпочинається ще в греко-римську добу. В цей час в працях античних авторів спостерігалося поєднання історії з елементами географії. Вже давньогрецьку добу в історичній географії виділяються землезнавчий та країнознавчий напрямки. Так, в багатотомній “Історії” грецький вчений Геродот дав детальний опис розселення скіфських племен на території Північного Причорномор’я, інший грецький історик Полібій зробив реконструкцію переходу карфагенського полководця Ганнібала через Альпи, а визначний вчений Гіппократ дослідив і розробив “теорію клімату”. Елементи історичної географії зустрічалися в роботах Птолемея, Плінія Старшого, Тацита, Тіта Лівія та ін.

В часи раннього середньовіччя відбувається суттєве послаблення як науки в цілому, так і історико-георафічних знань. Основними джерелами тих часів стають хроніки (літописи), які насичені географічними фактами, інколи досить міфологічного змісту. Так, в знаменитому літописі “Повість минулих літ” було зроблено змістовний опис розселення східнослов’янських племен. Іншим видом літератури була паломницька, автори якої змальовували все, що заслуговувало на увагу, на шляху слідування до святих місць: Палестини, Константинополя, Риму та ін. Також в окремих творах європейських авторів, як наприклад, Павла Диякона “Історія лангобардів”, де Баррі про Ірландію та Уельс окрім сучасності подавалися елементи історико-географічних описів.

Деякий розвиток історико-географічної думки спостерігається з ХІІІ ст., що виявилося в появі комерційної географії, творах на географічну тематику, елементах опису в біографіях визначних діячів того часу таких, як Данте, Петрарка та ін. Так, в 1333 р. італійський вчений Пеголотті склав “Керівництво по веденню торгівлі”, в якому окремим чином зазанчалася історична географія різних місць.

Сплеском розвитку історико-географічних знань можна вважати XVI ст., коли після відкриття Х.Колумбом Америки, починає з’являтися велика кількість праць. Слід відзначити роботи де Ангієрра, Ов’єдо та Акости про Вест-Індські острови, Барруша про морський шлях до Індії вздовж Африки та ін. У підсумку в цей час виділяються три групи досліджень, а саме: опис мандрів; опис окремих країн та картографія. Цікавою є робота Гвіччардіні “Короткий довідник географічних знань”, описи Мармюлем Африки, де Гозе – Іспанії. В 1507 р. німецьким дослідником Вальдзеємюллером вперше було вжито термін “Америка”.

Вважається, що засновником історичної географії як науки був на початку XVII ст. профеосор Лейденського університету (Голандія) Клювер, хоча деякі історики віддають першість іспанцю Ортелію (друга половина XVI ст.), який був першим у світі автором історичного атласа. В періодизації історичної географії як науки сучасні дослідники виділяють три періоди, пов’язані з окремими вченими. Так, перший період – це від Клювера до Целларіуса, другий – від Целларіуса до д’Анвіля і третій – від д’Анвіля до Гаттерера та Маннерта.

Окрему зацікавленість викликають спроби дослідників дати визначення історичній географії. Так, відомий російський історик XVIII ст. В.Татіщев визначав її наступним чином. “Географія гісторична, – вказував він, – або політична описує положення, ім’я, кордони, народи, переселення, будівлі або селища, правління, силу, довольство та недоліки, і вона поділяється на давню, середню та нову, або сучасну”. Німецький історик Кречмер визначав історичну географію як вивчення протягом історії людства взаємовідносин між земною поверхнею і культурним світом людей, в дослідженнях, з одного боку, залежності культури народів від природи території, яку вони займають, а, з другого боку, політичного та економічного панування цих народів над своєю територією і деякого подолання ними завдяки культурі впливу природи.

3. Методи і засоби історичної географії.

Історична географія як комплексна наука використовує як загальноісто-ричні так і власні методи. До загальних – відносяться історичний, який дозволяє вивчати явище у русі та розвитку та логічний, що базується на відтворенні та порівнянні.

В історичній географії використовуються такі оригінальні засоби, як-то: історико-фізико-географічний, історичний та топонімічний і ландшафтно-лексикологічний. Зміст першого з них полягає у тому вивченні найбільш динамічних компонентів ландшафту (ліси, водоймища та ін.) з метою виявлення “слідів” (результатів минулого впливу).

Головними принципами історичного способу є: необхідність користуватися при дослідженні однотипними джерелами (не можна вивчати історичну географію Франції за актовими матеріалами та воєнно-топографічними джерелами, Англії – за описами мандрівників), врахувувати уявлення про світ, які існували в той чи інший період (наприклад, що Земля пласка і лежить на трьох китах), необхідно достеменно знати рівень сприйняття навколишнього світу людьми минулих епох (їх сприйняття землетрусу, виверження вулкану, сонячного затемнення та ін.). Врешті решт історичний спосіб вимагає обов’язкового комплексного використання джерел інформації для найбільш повного та об’єктивного аналізу того чи іншого питання.

Дуже важливе значення має використання топонімічного та ландшафтно-лексикологічного засобу. Його зміст полягає у вивченні топонімів та загальних географічних термінів, що дозволяє відновлювати особливості минулого та характер зміни природи людиною (наприклад, назва села Лісне той час, як поблизу ніде не має лісу).

Таким чином, при використанні засобів історичної географії необхідно їх комплексне застосування. Так, наприклад, щоб переконатися в правильності висновків про розселення того чи іншого етноса, треба вивчати характерні “сліди”, дані етнографії, антропології, археології, топоніміки та ін.

Важливими методами історичної географії, які притамані саме цій науці є методи історико-географічного зрізу та діахронічний.

Історико-географічний зріз – це аналіз об’єкта за певними перодами. Зрізи бувають компонентні та інтегральні. Компонентний зріз застосовується під час аналізу окремих історичних сюжетів – політичної географії, демографії, економічної географії, фізичної географії. Ці питання необхідно вивчати за певними проміжками часу. Так, наприклад, аналізуючи адміністративно-територіальний поділ, необхідно виділяти окремі періоди його розвитку, щоб скласти повну картину. Інтегральний зріз використовується під час всебічного аналізу природи, населення, економіки, політичного розвитку в зазначений час. Головна відмінність двох видів зрізу полягає у їх цільовому призначенні.

При виконанні історико-географічного зрізу необхідно дотримуватися певних принципів, а саме: синхронність аналізу всього джерельного матеріалу, віявлення провідних взаємозв’язків між природою, населенням і економікою, притаманних даному історичному періоду; територіальна цілісність районів, в яких виконується зріз та встановленні чітких часових меж.

Діахронічний метод являє собою поєднання історико-географічних зрізів і визначення загальних тенденцій розвитку географічного об’єкту за історичний час. Він використовується при вивченні перш за все історичної географії окремої країни. В діахронічному методі дуже важливим є використання терміну “релікт” (залишкові прояви минулого у наш час). При його виконанні теж необхідно дотримуватися певних принципів. Так, по-перше, важливо забезпечити порівнюваність результатів, по-друге, правильно виявляти провідні взаємозв’язки (ландшафт – населення – природокористування); по-третє, необхідно вивчати наступність еволюції, в-четверте, встановлювати основні етапи розвитку об’єктів, а також вивчати географічні цикли освоєння та територіальну цілісність об’єкту.

4. Джерела історичної географії.

Історична географія грунтується на різноманітних джерелах.

1.Актові матеріали – до них відносяться різного виду грамоти, а саме: купівлі-продажу, обміну, дарувальні, духовні – в них містяться досить точні описи земельних ділянок, будівель та ін.

2. Літописи (хроніки) – в них містяться дані про розселення певних народів, описи місцевостей, де відбувались знаменні події, записи про природні та кліматичні умови та ін.

3. Писцові книги – в цьому виді джерел присутні відомості про кількість населення в певній місцевості, про співвідношення народжуваності та смертності тощо.

4. Військово-топографічні описи – це один з найточніших видів джерел, що містить дуже грунтовні матеріали щодо регіонів військових дій з детальним описом рельєфу, ландшафту.

5. Матеріали мандрівників – цей вид джерел уміщує в собі описи місцевостей, які були відвідані. Працюючи з даним видом джерел необхідно обов’яз-ково враховувати рівень знань та уявлень відповідного часу. Особливу цікавість являє собою паломницька література, в якій описувалися регіони, на шляху до „святих місць”.

6. Географічні словники та описи – в них присутня детальна всебічна характеристика об’єктів, а також загальний опис термінології, притаманої географії в цілому.

7. Матеріальні джерела – вони мають велике значення особливо для вивчення економічної географії, оскільки дають уяву про рівень розвитку економіки, асортимент товарів, напрямки торгівлі, спеціалізацію окремих районів.

8. Етнографічні джерела – мають велике значення для вивчення етнічної географії, а саме історію народів у зв’язку з особливостями географічного середовища.

9. Лінгвістичні джерела – в них віддзеркалюються взаємовпливи різних народів.

10. Дані топоніміки.

11. Дані антропології.

12. Особливим джерелом історичної географії є історико-географічна карта.

Дата добавления: 2015-05-24