Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система золотодевізного стандарту

ЕКЮ (ECU — European Currency Unit) — регіональна міжнародна розрахунко­ва одиниця, яка була введена в 1979 р. у межах Європейської валютної системи і пізніше стала розрахунковою одиницею Валютного союзу країн ЄС (сьогодні це евро).

СДР (SDR — Special Drawing Right) — міжнародні платіжні засоби, які викорис­товуються Міжнародним валютним фондом для безготівкових міжнародних роз­рахунків шляхом записів на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ.

Різні форми світогосподарських зв'язків — торгівля товарами та послугами, виробниче та науково-технічне співробітництво, міграція робочої сили та розвиток світового туризму, рух позичкового капіталу та інвестицій формують міжнародний попит і відповідні пропо­зиції відносно тієї чи іншої національної валюти.

Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-гро­шових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.

Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та новітньої техно­логії, спільного підприємництва. Основною цільовою функцією цих відносин, зрештою, є забезпечення необхідних умов для процесу відтво­рення у межах світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну, але разом із тим тісно по­в'язаний з процесом відтворення у сфері матеріального виробницт­ва. Причому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розви­ток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу технології і т. ін. та відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжна­родним оборотом останніх. З іншого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише па­сивно відбиває хід виробничих процесів, а й активно на неї впливає.

Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізня­ють національну та світову валютні системи. Остання розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між со­бою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.

Функціональні особливості валютних відносин втілюються в істо­рично-конкретних валютних системах, які є формою правової та інституційної організації валютних відносин.

Валютні відносини тісно пов'язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у спе­цифічному вигляді повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внут­рішнього грошового обігу країн. Разом із тим валютні відносини не виключають національного характеру грошового механізму окре­мих країн. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та розвитку економічних зв'язків відбувається інтеграція систем на­ціональних грошових відносин та світових валютних відносин, і функціональні відмінності між ними практично нівелюються.

Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм

міжнародного права. Національна валютна система є складовою гро­шової системи країни, хоч і відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки. її особливості визначаються ступенем роз­витку і станом економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країни.

Національна валютна система — це форма організації еконо­мічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжна­родні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кош­ти держави. Основні елементи національної валютної системи ви­значаються національним законодавством.

її структурними елементами є: національна валюта — грошова одиниця держави; валютний паритет як основа валютного курсу; режим курсу національної валюти; організація валютного ринку; національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відноси­ни країни; умови обміну національної валюти на золото та інші валюти — конвертованість валюти.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. її функціонування регулюєть­ся національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтингу та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквід­ності, золото-валютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути.

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у межах світового господарства.

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжна­родні валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар виступає носієм міжнародних валют­но-грошових відносин і приймається кожною країною як еквіва­лент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних розрахун­ках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). У 70-х роках з'являються спеціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ.

Сукупність всіх платіжних інструментів, які можуть бути вико­ристані в міжнародних розрахунках, називають міжнародною лік­відністю. Це золото, вільнооборотні валютні запаси держав та міжна­родні гроші.

Другим елементом світової валютної системи є валютний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Валютні курси можуть бути фіксо­ваними (твердими) і плаваючими (гнучкими). В основі фіксованого валютного курсу лежить монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях), плаваючі валютні курси не зв'я­зані з монетними паритетами, а визначаються шляхом зіставлення паритетів купівельної сили валют, тобто оцінки в національних гро­шах вартості однакового "кошика" товарів.

Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового то­вару, де золото продавалось на основі офіційної ціни, що була закріп­лена міжнародним договором. Офіційна ціна золота за одну тройську унцію (31,1035 г) становила в 1837—1934 pp. — 20, 67 дол. США, 1934—1968 pp. — 35 дол., у 1968 р. вона була підвищена до 38 дол. Остання офіційна ціна золота становила 42,22 дол. Цей ринок про­існував до серпня 1971 p., коли офіційна ціна на золото була ліквідо­вана. Нині ціна на золото складається під впливом попиту і пропо­зиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.

Розширення кредитних відносин привело до необхідності форму­вання власне валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських взаємозв'язків провідних країн розвинутої ринко­вої економіки та міжнародних і регіональних валютно-фінансових установ. У своїх функціях продавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які здійснюють розрахунки із закордонними контрагентами, з іншого, банки та інші валютно-фінансові установи у своїй сукупності утворюють міжнародний валютний ринок. Поряд із ним функціонує євровалютний ринок, який виник на основі транснаціоналізації спеціальних рахунків приватних банків провідних країн світу.

Четвертий елемент світової валютної системи — це міжнародні валютно-фінансові організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який разом зі своїми філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агент­ством з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) — утворює групу Світового банку, банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіональні банки розвитку та ін.

Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Світовими називаються гроші, які обслуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій у певній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є вже операцією валютною.

Еволюція функціональних форм світових грошей повторює з певним відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до кредитних грошей. Підтвердженням цього є той факт, що в умовах, коли золото виконувало всі функції грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні, з тою лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, скидали, за висловом К. Маркса, "національні мундири" і приймались до опла­ти на вагу. Іншим прикладом дії вказаної закономірності є базу­вання світової валютної системи у XX ст. на одній або декількох валютах провідних країн світу.

Головне завдання світової валютної системи полягає в ефектив­ному опосередкуванні платежів за експорт й імпорт товарів, капіта­лу, послуг та інших видів'міждержавної господарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжна­родного поділу праці, забезпеченні безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу або ж цей процес блокується, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) з одних країн до інших.

Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушій­них сил, які можуть або сприяти розширенню міжнародних економіч­них відносин, або навпаки — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою зале­жить від характеру світової валютної системи і дієвості функціону­вання її інститутів.

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою системи золотого стандарту. Юридично вона була оформлена на Міжнародній конференції в Парижі 1867 р.

Для системи золотого стандарту, або золотого монометалізму, ха­рактерне те, що за неї роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в обігу функціонують золоті монети або грошові знаки, розмінні на золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії ще наприкінці XVIII ст., але значного поширення у світі вона набула в останній чверті XIX ст.: у Німеччині в 1871 — 1873 pp., Франції в 1878 p., Японії — 1897 р.

У Росії ця система остаточно сформувалася після грошової ре­форми 1895—1897 pp., яка дістала назву реформи графа Вітте, того-

полягала в тому, що паперові гроші (асигнації) прирівнювалися до певної кількості золота (1 рубль дорівнював 0,17424 золотника), а нові банкноти, які вводилися в обіг, могли вільно обмінюватися на зафіксовану в ни* кількість золота в банках Росії кожним росій­ським підданим чи іноземним громадянином. Банкнотам відпові­дали металічні рублі — золоті десятки і п'ятірки, а відповідні їм паперові гроші доповнювались карбуванням дрібної срібної і мідної монети. Вітте та його міністерство надзвичайно пильно стежили за тим, щоб не було допущено надмірного випуску в обіг паперових грошей на шкоду карбуванню золотих монет. Всілякі відхилення від цього правила жорстоко переслідувались. Тому з 1887 до 1914 р. ніхто, навіть цар, не наважувався змінити це жорстке положення статуту Державного банку Росії.

У результаті цих заходів на початок Першої світової війни в Росії перебувало в обігу паперових грошей на суму 1630 млн руб., а золота в підвалах Держбанку та закордонних банків — на суму 1743 млн руб., тобто зберігалось активне сальдо платіжного балансу.

До 1914 р. російський рубль входив у п'ятірку найміцніших валют світу (на той час, наприклад, 1 рубль дорівнював 0,47 німецької мар­ки). Цікаво, що на початку XX ст. інших варіантів зміцнення грошо­вої системи держави, кардинально відмінних від реформи СЮ. Вітте, практично не було, про що яскраво свідчить досвід реформування грошової системи СРСР. Адже фактично таку ж реформу, включно до карбування золотих, срібних і мідних монет, здійснив у 1922— 1924 pp. тодішній наркомфін СРСР Г.Я. Сокольников, ввівши в обіг так званий золотий червінець (золоту десятку). Саме золотий вміст рубля дав змогу за короткий період (практично за два роки) по­вністю ліквідувати інфляцію, підвести надійну фінансову основу під нову економічну політику, а країні після розрухи громадянської війни вийти на світові ринки.

Золотомонетний стандарт як класична форма золотого мо­нометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання зо­лотом всіх функцій грошей. Протягом майже всього XIX ст. і на початку XX ст. золото відігравало головну роль у міжнародній гро­шово-валютній системі. Ера класичного золотого стандарту розпо­чалася в 1821 p., коли після завершення наполеонівських війн Вели­ка Британія зробила фунт стерлінгів конвертованою в золото валю­тою. Невдовзі й США зробили те саме з американським доларом. Найбільшого поширення система золотого стандарту набула в період 1880—1914 pp., тобто до початку Першої світової війни.

Існувало три форми золотого стандарту: золотомонетна, золотозливкова та золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.

При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно

продавати і купувати, перевозячи його з однієї країни в іншу. Ціна на валютний метал встановлювалася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та транспортування дорогоцінного металу. Не обмежува­лися державою й операції з платіжними документами, цінними па­перами та засобами кредиту (векселями, чеками та ін.), а також вивіз капіталу та переведення прибутків з-за кордону. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції, необмеже­ного ринку і відповідного цим умовам механізму ціноутворення.

Режим золотомонетного стандарту був насамперед режимом стабільних валютних курсів. Ця стабільність — результат дотримання державами, що запровадили цю систему, встановлених конкретних "правил гри". Так, країни, з яких спостерігався відплив золота, внаслідок дефіцитності їх платіжного балансу, знижували внутрішні ціни, а країни, до яких спрямовувалися потоки золота, підвищували їх. Тільки дотримуючись таких "правил гри" можна було успішно подолати порушену рівновагу платіжних балансів, спричинену при­пливом і відпливом золота.

Від самого початку свого існування система золотомонетного стан­дарту забезпечувала надзвичайну валютну стабільність. Досить за­значити, що тільки австрійський талер та американський долар були єдиними провідними валютами Європи і Північної Америки, деваль­вованими протягом століття перед Першою світовою війною, фунт стерлінгів і французький франк зберегли незмінним золотий вміст із 1815 по 1914 р.

Централізована система золотомонетного стандарту перебувала в повній гармонії як із переважно централізованими системами про­мислового виробництва, так і системою світової торгівлі, швидкому розвитку якої вона активно сприяла. Так, якщо обсяг світової торгівлі у 1850 р. прийняти за 100 %, то у 1880 р. він становив 370, а в 1913 р. — 1000 %. Таке колосальне зростання обсягів зовнішньої торгівлі принесло зиск перш за все чотирьом провідним країнам світу: Великій Британії, Сполученим Штатам Америки, Німеччині та Франції, на яких у сукупності припадало близько 50 % загально­го обсягу світової торгівлі.

Щодо позицій у світовій валютній системі, то на той час серед провідних країн світу виділялася Велика Британія, частка національ­ної валюти якої в міжнародних розрахунках становила у 1913 р. 80 %. Саме тому золотий стандарт до 1914 р. було прийнято назива­ти стерлінговим стандартом.

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки пере­ваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, ця система встановлювала

та на світовому ринку, від видобутку і виробництва золота. Відкрит­тя нових родовищ золота та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, що охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

Але найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стандарту було те, що за цих умов практично повністю виключалася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояс­нюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії й інфляційне знецінення національних гро­шей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулювання, викорис­тання у конкретних напрямках економічної політики.

Останній недолік особливо відчувався під час воєн: існування золотого стандарту перешкоджало впровадженню дуже поширених методів фінансування воєнних дій шляхом випуску паперових гро­шей та монетизації державного боргу через продаж нових випусків цінних паперів центральному емісійному банку тієї чи іншої краї­ни. Країна, що намагалася фінансувати військові витрати шляхом емісії грошей і водночас дотримуватись їх конвертованості в золото, відразу ставала свідком масового відпливу своїх золотих запасів за кордон. Саме з цієї причини Сполучені Штати Америки відмови­лись від практики золотого стандарту під час громадянської війни, а європейські країни — під час Першої світової війни.

Перша світова війна в найбільшій мірі й остаточно дестабілізувала систему золотомонетного стандарту. Адже для фінансування війни європейські країни мусили вдатися до значних розмірів кредитів у своїх центральних банків і призупинити обмін на золото своїх валют, встановивши примусовий курс. Наприклад, Франція, яка збільшила свою грошову масу під час війни в 3 рази, загалом мала витрати на цю війну в сумі 215 млрд золотих франків. Розподіл золота у світі докорінним чином змінився на користь США, які вступили у війну значно пізніше.

Після війни співвідношення між грошовою масою і золотими запаса­ми країн, які брали в ній участь, докорінним чином змінилося на ко­ристь грошової маси, що спричинило в них значні інфляційні процеси.

Прагнення до валютної стабільності примусило більшість країн світу відновити золотий стандарт, від якого вони відмовилися в роки Першої світової війни. За період з 1924 по 1928 р. європейські краї­ни відновлюють золотий стандарт, але вже в модифікованому ви­гляді золотозливкового стандарту.

Система золотозливкового стандарту — перехідна форма золотого стандарту. Вона сформувалась в ряді високо розвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до "Великої депресії" 1929—1933 pp. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти про­відних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золо­тий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш ніж 12,4 кг кожний. Таким чином, обмін національних грошових знаків на золото був обмежений пев­ними, досить великими, сумами (у Франції, наприклад, один золотий зливок коштував 215 тис. франків).

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних краї­нах було впроваджено систему золотодевізного стандарту, що базу­валася на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іно­земній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали на­зивати девізами.

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлен­ня якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Гену­езькій міжнародній економічній конференції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичують для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти еко­номічно найсильніших держав, що є еквівалентом золота. Про цю систему фінансовий світ знав і раніше. Вона виникла і функціонува­ла досить давно. Вперше її використано в угоді про регулювання валютних операцій між Лондоном і Единбургом, підписаній ще у другій половині XVII ст. У 1894 р. у Росії, яка намагалась одержати значні зовнішні позики, утворилися за кордоном великі валютні резерви, і російський уряд заявив про готовність продавати і купува­ти цінні папери на закордонних біржах за фіксованим курсом. Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Цен­тральні банки багатьох країн одержали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах (¹ Авуари — ліквідна частка активів, до якої належать кошти банку, цінні папе­ри, що легко реалізуються. Найчастіше цей термін вживають стосовно коштів банку в іноземній валюті, які знаходяться на його рахунках у закордонних банках.), обмінних на золото. Країни, що приєдналися до золотодевізного стандарту, збе­рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.

Історичний досвід показує, що для успішного функціонування золотодевізного стандарту потрібні такі умови:

• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;

• країни, які виступають у ролі валютних центрів, мають постійно підтримувати значний рівень економічної активності й високий по­пит на імпорт з тим, щоб дати змогу країнам — членам системи вільно купувати необхідні їм резервні засоби;

• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із ко­роткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають у ролі валютних центрів.

Загалом період між двома світовими війнами характеризувався нестабільністю валют і періодичними валютними кризами, які завда­вали значних збитків економічному зростанню і розвитку міжнарод­них економічних відносин. Відносна валютна стабілізація настала в період 1922—1928 pp., але невдовзі була підірвана світовою кризою 1929—1933 pp., яка охопила і світову валютну систему. Головними особливостями валютної кризи були: циклічний характер, оскільки валютна криза була наслідком глибокої економічної і грошово-кре­дитної кризи; структурний характер, адже основні принципи світо­вої валютної системи, що ґрунтувалися на золотому стандарті, зазна­ли поразки; значна довготривалість та виключна глибина і гострота.

Саме в цей час відбувається загальна трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподарських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформація відбулася на основі теоретичних ре­комендацій, розроблених відомим англійським економістом, фінан­систом та державним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше ставилися цілком конкретні вимоги. Система має:

• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послугами до­статніми платіжно-розрахунковими і кредитними засобами, що ко­ристуються довірою учасників валютно-кредитних відносин;

• володіти певним запасом стійкості для якнайтривалішого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди прохо­дять болісно і призводять до дезорганізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;

• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціонування світового господарства і пристосуватися до них;

• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валют­но-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учасників світо­господарських зв'язків.

Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі бага­тьох країн світу розпочали активний пошук виходу зі складної після-кризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.

Дата добавления: 2015-05-24