Валютні зони

Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об'єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведен­ня узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин. Головні ознаки валютної зони такі:

• підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;

• зміна курсів валют — учасниць зони відносно інших валют лише в разі згоди на це країни-гегемона;

• збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн — членів валютної зони;

• вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону;

• вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;

• концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у бан­ках країни, що очолює валютну зону.

Об'єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем економіч­ного розвитку в спільне валютне угруповання було зумовлено вже існуючими тісними економічними зв'язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і держа­вою-гегемоном. Країни, що очолюють валютні зони, як правило, ви­користовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовніш­ня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взає­мовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни, яка її очолює, в інші країни зони, а золоті й валютні резер­ви, які сконцентровані в банках країни — лідера зони, також вико­ристовуються в інтересах останньої.

Після Другої світової війни утворилося шість основних валют­них зон:

• британського фунта стерлінгів;

• долара США;

• французького франка;

• португальського ескудо;

• іспанської песети;

• голландського гульдена.

Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова та зона франка.

Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Великій Британії валютного контролю без якихось особливих інститутів. Саме війна привела до необхідності більш чіткої і суворої внутрішньої органі­зації членів стерлінгової зони. Так, якщо до 1939 р. країнам — членам валютного стерлінгового блоку досить було спільно дотриму­ватися твердого обмінного курсу своїх валют відносно фунта стерлін­гів та зберігати свої офіційні валютні резерви в Лондоні, то з 1939 р. з необхідністю виникають вимоги до країн — членів зони щодо спільного дотримання режиму валютного контролю, установленого Великою Британією, а також мати спільний валютний і золотий фонд.

Питання організації стерлінгової валютної зони визначені у двох основних законодавчих актах: "Про регулювання фінансового захи­сту" (1939 р.) та "Про валютний контроль" (1947 p.). Країни — члени стерлінгової зони зобов'язувалися забезпечувати не тільки взаємний валютний контроль, а й аналогічні спільні заходи такого контролю щодо третіх країн, які не входили до зони. Між Сполуче­ним Королівством і країнами стерлінгової зони були підписані уго­ди, які передбачали об'єднання їхніх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати знач­ну частину цих резервів. Таке об'єднання ставило перед валютним центром зони ряд важливих питань забезпечення ліквідності (¹ Валютна ліквідність визначається співвідношенням між золотовалютними резервами країн та центральних банків і сумою їх зовнішніх платежів, які мають забезпечуватися цими резервами.) у відно­синах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр повинен був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіж­них зобов'язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн — членів зони з країнами, що не входять до неї, примушують центр до таких пору­шень рівноваги в міжнародних платежах, у яких він безпосередньо не зацікавлений, та часто ставлять його в скрутне становище.

До складу стерлінгової валютної зони входять головним чином країни — члени Британської Співдружності Націй та деякі інші держави, які мають досить тісні торговельні, економічні, валютно-фінансові та політичні відносини, що складалися історично протя­гом століть: Ірландська Республіка, Ісландія, Йорданія, Єгипет та ін.

Об'єднання в складі стерлінгової зони багатьох різноманітних за рівнем економічного розвитку держав пояснюється перш за все тим, що всі вони перебували з Великою Британією в тісних економічних відносинах, які склалися ще в період англійського колоніального панування. Певну роль відіграли також традиційні методи здійснення між цими країнами міжнародних розрахунків через Лондонський фінансовий центр.

Функціонування стерлінгової валютної зони забезпечує Великій Британії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість краін-учасниць є невичерпними джерелами різноманітної сировини, місткими ринками збуту англійських товарів, сферою вивозу капіта­лу. Тому Велика Британія, щоб зберегти зону, останнім часом не­рідко йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібера­лізації, надаючи їм фінансову допомогу, пільговий режим при реалі­зації товарів на англійському ринку, деякі переваги при здійсненні операцій на лондонському валютному ринку.

Такі поступки, як правило, мають місце після чергової деваль­вації фунта стерлінгів, тобто під час чергової загрози престижу го­ловної валюти стерлінгової зони. Так, після девальвації фунта стерлінгів у 1967 p., Велика Британія була змушена допустити ство­рення і нагромадження самостійних золотовалютних резервів у ряді країн — учасниць зони, значно збільшити надання економічної до­помоги та пільгових кредитів цим країнам. Останні домоглися та­кож доларового застереження за належними їм стерлінговими аву­арами, яке гарантує ці авуари від майбутнього ймовірного знецінен­ня на випадок нової девальвації фунта стерлінгів.

Як зазначалося, стерлінгова валютна зона юридично не має цент­ралізованого керівного органу і формально вся її діяльність здій­снюється автономними валютними органами кожного учасника, однак рекомендації англійського казначейства відіграють важливу роль у координації валютної політики зони в цілому. Крім того, координа­ція валютної політики окремих країн здійснюється через гнучкі організаційні механізми зони: періодичні конференції прем'єр-міністрів і міністрів фінансів країн — членів Британської Співдруж­ності Націй. Важливу роль у цьому відіграє спеціально створений статистичний комітет стерлінгової зони.

Стерлінгова валютна зона є найбільшим серед подібних регіо­нальних валютних угруповань країн світу.

Другим регіональним валютним угрупованням є доларова ва­лютна зона, яка утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. До її складу входять головним чином країни Північної, Центральної і Південної Америки. Доларо­ва зона — це регіональне валютне угруповання країн, грошові систе­ми і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар СІЛА. Як і стерлінгова валютна зона, вона не має офіційної юридичної основи у вигляді спеціальних міждержавних угод. її економічною основою виступає американський капітал. Саме СІЛА є основним спожива­чем значної частини сировинних ресурсів країн — учасниць зони і головним постачальником готових виробів у ці країни.

Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується в основно­му на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн — учасниць зони, також належить СІЛА, що забезпечує цій країні значний, і не тільки чисто економічний, вплив на всі країни, що є членами цього регіонального валютного угруповання.

Третім регіональним валютним угрупованням є валютна зона французького франка, яка виникла на базі колишніх французьких колоніальних володінь у 1945 р. На відміну від інших подібних регіональних угруповань, між країнами — членами зони було досяг­нуто угоди про заснування її як добровільного об'єднання країн-учасниць. Було створено Валютний комітет для координації валют­ної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було замінено секретаріатом, який є дослідним підрозділом Французького банку. Крім того, для розгляду питань, які становлять спільний інтерес, та з метою зближення позицій країн зони, систематично — два рази на рік, зустрічаються міністри фінансів відповідних країн. Угодою передбачені періодичні двосторонні та багатосторонні консультації.

Специфічною рисою валютної зони французького франка є існу­вання трьох підгруп держав, що входять до неї.

До першої підгрупи входять французькі департаменти метрополії, чотири французькі заморські департаменти і заморські території. Всі ці регіони перебувають під валютним суверенітетом Французь­кої Республіки.

Другу підгрупу утворюють африканські держави і Мадагаскар.

До третьої підгрупи входять Марокко, Алжир і Туніс.

У валютній зоні франка, як і в інших регіональних валютних угрупованнях, взаємні відносини валютного співробітництва невід­дільні від інших форм зовнішньоекономічних зв'язків. Так, африкан­ські країни і Мадагаскар (друга підгрупа) одержують державну до­помогу з боку Франції: субсидії, позики або гарантії фінансуван­ня, капітальні вкладення через Фонд допомоги і співробітництва та Центральну касу економічного співробітництва, різноманітні торго­вельні й фінансові переваги. Стосовно країн, які входять до третьої підгрупи (Марокко, Алжир, Туніс), то вони одержують від Франції фінансову допомогу на привілейованих умовах, користуються пре­ференційним¹ (¹ Преференційний режим — особливий пільговий економічний режим, що на­дається одними державами іншим без поширення на треті країни.) режимом у торговельних відносинах; з Тунісом і Марокко, наприклад, підписані спеціальні протоколи про співробіт­ництво, що регулюють їх валютно-фінансові й торговельні відноси­ни з Францією.

Серед інших валютних зон зона французького франка виявилась найбільш стабільною та життєздатною й успішно функціонує донині.

Дата добавления: 2015-05-24