Особливості функціонування фінансової системи ЄС

Однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінан­сової системи Європейського Союзу є те, що на відміну від інших міжнародних економічних організацій ЄС має самостійний бюджет, який об'єднує переважну частину спільних фінансових фондів. Бю­джет ЄС — основна фінансова база інтеграційних заходів у межах Союзу, важливий інструмент наднаціонального регулювання еконо­міки країн-учасниць. Створення власної фінансової бази — безпре­цедентний випадок в історії створення інтеграційних угруповань.

Бюджет ЄС концентрує понад 95 % усіх об'єднаних фінансових ресурсів Союзу. До кошторису Комісії ЄС входять усі бюджетні фон­ди — Європейський фонд орієнтації й гарантування сільського гос­подарства, Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд, витрати на проведення науково-технічної і про­мислової політики ЄС та ін. Починаючи з 1971 р. до бюджету ЄС (разом із внесками країн-учасниць) почали надходити власні ресур­си у вигляді сільськогосподарських зборів на аграрну продукцію, що ввозиться з третіх країн; митних зборів на ввіз промислової про­дукції в регіон ззовні; податку на додану вартість (ПДВ). Частина ПДВ з 1979 р. надходить до євробюджету на правах власних ре­сурсів Союзу. Щорічно встановлюється частка ПДВ, яка підлягає відра­хуванню країнами — учасницями ЄС до його бюджету. Розмір по­датку, що перераховується кожною країною, не повинен перевищу­вати 1 % розрахованого податку, виходячи з передбаченої Європей­ським Союзом єдиної основи стягнення податку. Видаткова части­на бюджету містить кошториси витрат усіх керівних інститутів ЄС.

Щодо національних бюджетів країн — учасниць ЄС, то практич­но із самого початку діяльності Співтовариства, згодом Союзу, було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних бю­джетів, яке вимагало:

• наближення й уніфікації бюджетної документації, статисти­ки і процедури;

• вирівнювання частки бюджетних доходів у ВВП;

• гармонізації структур бюджету;

• координації бюджетної політики;

• гармонізації податків та податкової політики. Усвідомлюючи всю складність вирішення цього завдання, керів­ництво ЄС (як і у вирішенні інших непростих питань перспективно­го розвитку) підходило до його реалізації поступово.

На початку 60-х років Комісія ЄС розробила програму гармоні­зації національних бюджетів, яка передбачала вирішення чисто тех­нічних питань — розробку рекомендацій щодо уніфікації бюджет­ної статистики і зближення структур національних бюджетів, зіставлення й аналіз бюджетів, розробку методики гармонізації бюджет­ної політики.

У 80-х роках перед економікою ЄС постали завдання зниження рівня інфляції, досягнення стійких темпів економічного зростання, підвищення рівня зайнятості, стабілізації платіжних балансів. Відпо­відно до нових завдань Комісія ЄС визначила основні напрями у сфері бюджетної політики: скорочення дефіцитів держбюджетів; збільшення частки бюджетних коштів, які направляються на інвес­тування; перекваліфікація робочої сили і зниження виробничих витрат; посилення контролю за рівнем соціальних витрат.

У цілому процес гармонізації бюджетної політики в межах ЄС характеризується певними суперечностями.

З одного боку, господарські механізми країн-учасниць хоч і взає­мопов'язані, але залишаються автономними; країни, як і раніше, ма­ють різний рівень економічного розвитку, різну соціально-політичну ситуацію всередині держави, що є причиною незбігання інтересів у економічній і бюджетній політиці. Ці фактори інколи стають пере­шкодою на шляху до уніфікації бюджетного процесу.

З іншого боку, відбувається процес звуження автономії окремих країн у сфері бюджетного регулювання, адже кожна з них має нада­вати керівництву ЄС проекти своїх бюджетів і звіти про їх виконан­ня, інформувати органи Європейського Союзу про проведення тих чи інших бюджетних заходів. Це, зі свого боку, є переконливим до­казом успішного просування вперед процесу європейської інтеграції.

Враховуючи той факт, що переважним джерелом фінансових ресурсів держави є податки (близько 90 %), вже Римський договір 1957 р. поставив завдання поступової гармонізації всіх податків у бік їх уніфікації і стандартизації.

У цілому податкова гармонізація ЄС включає не тільки приве­дення систем оподаткування до "єдиного знаменника", тобто збли­ження податкової структури, механізму стягнення, величини основ­них податкових ставок, а й проведення країнами-учасницями узго­дженої податкової політики при вирішенні як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Гармонізована податкова полі­тика означає, що автономне використання податкових інструментів окремими країнами ЄС має перебувати під контролем керівництва Союзу, яке, виходячи із загальних інтересів усіх партнерів, визначає податкову політику кожного учасника ЄС.

Причому слід особливо зазначити, що на відміну від інших міжна­родних економічних і фінансових структур в Європейському Союзі кардинально змінилися підходи до вироблення механізму реалізації спільних інтересів ЄС. Досить сказати, що в разі необхідності визна­чення спільної валютної політики у Раді Європейського центрально­го банку при голосуванні діє принцип "одна голова — один голос". Це тим більше викликає здивування, якщо врахувати, що до органу, який приймає рішення Ради ЄЦБ входить менша кількість членів, ніж чи­сло країн, які беруть участь у Валютному союзі країн ЄС. Мова йде про те, що члени Ради не представляють певну кількість голосів відпо­відно до економічного і фінансового потенціалу країни, а виступають дійсно як абсолютно незалежні представники інтересів усього Євро­пейського Союзу, в даному випадку — у валютно-фінансовій сфері.

Поряд із гармонізацією бюджетної та податкової політики в Євро­пейському Союзі триває активний процес уніфікації діяльності бан­ківської сфери, створення єдиного ринку банківських послуг, форму­вання якого в основному завершилося до початку 1993 р. Цей ри­нок передбачає такі принципи діяльності європейських банків:

• для здійснення банківської діяльності на території будь-якої країни — учасниці ЄС достатньо одержати ліцензію в одній із цих країн (як правило, мається на увазі країна походження банку);

• основною моделлю організації європейських банків є універ­сальний банк, який здійснює фінансові операції всіх видів, включаю­чи операції з цінними паперами;

• регулювання банківської діяльності й нагляд за нею здійснює країна походження банку.

Перша банківська директива (1977 р.) та друга банківська ди­ректива, яка набрала чинності з початку 1993 p., містять узгоджені правила захисту інтересів вкладників, інвесторів і споживачів фінан­сових послуг; регулюють проблеми платоспроможності банків, вста­новлюють співвідношення власних і запозичених активів, ступінь покриття ризику банківських операцій; принципи захисту банків­ської таємниці; правила фінансової звітності; рекомендації щодо прозорості закордонних фінансових оборудок з метою попереджен­ня відмивання "брудних грошей". Багато принципових положень першої і другої банківських директив базуються на рекомендаціях Банку міжнародних розрахунків (БМР) у Базелі — найавторитетні­шої міжнародної банківської установи світу, свого роду "головного банку центральних банків". Саме це значно полегшило процес узго­дження цих важливих положень та їх прийняття країнами — чле­нами ЄС.

Запровадження єдиної системи ліцензування банків означає сво­боду доступу на національні ринки фінансових послуг іноземних банків, що значно загострює конкуренцію між національними та іно­земними банками. Наслідком цього є зниження національних ста­вок за банківськими операціями до середньоєвропейського рівня і скорочення прибутків. Посилення конкуренції примушує банки по­стійно вдосконалювати технологію роботи, створювати нові високо-технологічні продукти і послуги, запроваджувати передове облад­нання, здійснювати перепідготовку кадрів.

У червні 1994 р. міністри фінансів країн — членів ЄС домови­лись щодо основних положень нової Директиви про посилення кон­тролю за діяльністю банків та інших фінансових інститутів. Дирек­тива спрямована на посилення прозорості діяльності фінансових груп. У ній ставиться вимога реєстрації фінансової компанії в тій же країні, де знаходиться її штаб-квартира. Директива розширила умови об­міну інформацією і зобов'язала аудиторів сповіщати в контролюючі органи про будь-які порушення, виявлені ними в діяльності ком­панії. Спільно з Комісією по споживацькій політиці ЄС розроблено закони, якими регулюються відносини банків і споживачів.

Щодо регулювання ринку цінних паперів, то ще в 1985 р. було прийнято пакет директив, які стосувалися регулювання транспорт­них операцій, здійснюваних взаємними і спільними інвестиційни­ми фондами; взаємного визнання терміну цінних паперів, допуще­них на фондові біржі; фондових операцій; питань інформування широкої публіки про передбачувані випуски цінних паперів.

Однак закони, принципово важливі для розвитку інвестиційних послуг, набрали чинності в 1993 р. Згідно з ними, як і в банківській сфері, встановлювалися принципи одної ліцензії, на основі якої можна надавати інвестиційні послуги на території будь-якої країни — учасни­ці ЄС, контролю діяльності фінансових інститутів країною походження (за винятком діяльності, пов'язаної із захистом прав споживачів).

З 1994 р. діє домовленість про використання компаніями націо­нальної документації при реєстрації переліку цінних паперів на фондових біржах інших країн.

З 1996 р. для фінансових інститутів вступив у дію принцип відпо­відності власних капіталів ризикам здійснюваних операцій.

Отже, заходи, що реалізуються у фінансовій сфері керівними орга­нами ЄС, ведуть до відміни обмежень і бар'єрів на шляху переміщен­ня капіталів і фінансових послуг, перегляду цілої низки національ­них стандартів діяльності фінансових інститутів і введення єдиних правил контролю за їхньою діяльністю, встановлення основних прин­ципів гармонізації контрольних стандартів та інших правил. Крім того, вживаються заходи щодо полегшення організації операцій з мобілізації капіталів на фондових біржах і ринках капіталу, введені й діють єдині правила, які регулюють питання емісії і обігу цінних паперів, у тому числі боргових.

За останні 10 років ринок цінних паперів ЄС суттєво розширився за рахунок впровадження великої кількості нових видів фінансових зобов'язань. Завдяки цьому, з одного боку, у промислових компаній з'явились нові можливості одержання кредитів із банківських дже­рел. З іншого — це зумовлює розширення спектра й більшу до­ступність для клієнтів різного роду фінансових послуг та значне зни­ження їхніх затрат.

У цілому, за деякими прогнозами, посилення конкуренції на єди­ному фінансовому ринку ЄС та запровадження нових видів фінансо­вих послуг дасть змогу клієнтам зекономити понад 22 млрд ЕКЮ.

Успішному функціонуванню фінансової системи ЄС активно сприяє діяльність Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) та ство­рених у його рамках фондів: Європейського інвестиційного фонду (ЄІФ), Тимчасового Единбурзького фонду кредитування (ЄФК) та Премії ЄІБ, а також Європейського фонду розвитку (ЄФР).

Європейський інвестиційний банк (European Investment Bank) — головний інвестиційний інститут Європейського Союзу був створений у 1958 р. відповідно до Римського договору, підписаного в 1957 р. Статут ЄІБ є частиною Договору про Європейський Союз, а Банк — фінансово автономною і юридично самостійною організацією в рамках Союзу. Головні завдання банку визначаються на основі рішень Євро­пейської ради. Із 15 членів ЄС до складу ЄІБ не входить лише Франція.

Європейський інвестиційний банк має відділення в Римі (Італія), Афінах (Греція), Лісабоні (Португалія), Лондоні (Велика Британія), Мадриді (Іспанія) і представництво в Брюсселі.

Фінансові ресурси Банку складаються з оплаченої частини статут­ного капіталу, накопичених резервів, а також запозичених коштів. За межами Європейського Союзу він здійснює фінансові операції як за рахунок власних коштів, так і (за умови одержання відповідних повноважень) за рахунок бюджетних коштів ЄС або окремих країн — учасниць Союзу.

Головним завданням ЄІБ є сприяння вирівнюванню економічно­го розвитку країн ЄС шляхом фінансування проектів у менш розви­нутих країнах, а також підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв'язку, охорони навколишнього се­редовища, енергетики. Окрім країн — членів ЄС, банк надає кредити країнам, які підписали з Європейським Союзом угоди — учасни­кам Ломейської конвенції, країнам, що підписали угоди про співро­бітництво, а також перебувають в асоціації з ЄС (наприклад, краї­нам — членам Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ)) і т. ін. Із країн, які не входять до складу ЄС, найбільш чисельною є група із 66 країн, що розвиваються, з Африки, Карибського басейну і Тихого океану (АКТ), які свого часу в місті Ломе (Тоголезька Рес­публіка) підписали відповідні конвенції, що передбачають досить широку кооперацію між цими країнами і ЄС, у тому числі надання учасникам Ломейської конвенції фінансової допомоги і кредитів.

У рамках Європейського інвестиційного банку діє Європейський інвестиційний фонд, утворений у 1994 р. Цей фонд надає довгостро­кові гарантії для фінансування транс'європейських транспортних та комунікаційних і енергетичних сіток, а також для розвитку ма­лих і середніх підприємств.

Тимчасовий Единбурзький фонд кредитування був заснова­ний згідно з рішеннями Європейської ради в місті Единбург (Велика Британія) у 1992 р. з метою прискорення фінансування проектів розвитку капітальної інфраструктури для сприяння економічному зростанню.

Премія Європейського інвестиційного банку (12 тис. євро) при­суджується раз на два роки за докторську дисертацію на тему інве­стицій і фінансування.

Європейський фонд розвитку (European Development Fund) здій­снює фінансування стабілізаційних фондів і венчурного капіталу¹(¹ Венчурний капітал — якісно новий засіб фінансування (інвестування) ризи­кованого підприємства, яке працює над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту. Такі підприємства не повертають вкладені у них інвестором кошти і не виплачують відсотки з них. Інвестор отримує право на всі запатентовані й незапа-тентовані "ноу-хау", інновації і засновницький прибуток від ризикованих підприємств у разі їхнього успіху. Це також капітал, вкладений в акціонерну компанію з вели­ким ризиком банкрутства.), надає спеціальну допомогу у випадку стихійних природних лих, фінан­сує допомогу біженцям, а також структурні перетворення в країнах, які здійснюють економічні реформи. Фінансує Стабекс (Stabex) — спеціальний фонд стабілізації експортної виручки при реалізації країнами — учасницями Ломейської конвенції сільськогосподар­ської сировини; Сисмін (Sysmin) — фонд підтримки гірничодобув­ної промисловості країн Ломейської конвенції, продукція якої над­ходить на ринки ЄС.

Дата добавления: 2015-05-24