Міжнародні розрахункові операції

Тема 9. МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ ТА ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС

Контрольні запитання і завдання

1. Що таке валютне регулювання?

2. Дайте визначення валютної політики.

3. Назвіть характерні особливості облікової та девізної політики.

4. Які особливості валютного демпінгу?

5. Розкажіть про використання девальвації і ревальвації нині та за часів дії золотомонетного стандарту.

6. У чому полягають особливості застосування валютних об­межень?

7. Що таке валютний кліринг?

8. Коли застосовується валютна блокада?

9. Яка мета застосування захисних валютних застережень? 10. Визначте економічну спрямованість системи національно­го валютного регулювання.

10. Які економічні наслідки сучасної глобалізації господарського життя?

11. Визначте головні причини новітньої світової валютно-фінан­сової кризи. Які країни вона охопила?

12. Охарактеризуйте поведінку міжнародних валютно-фінансо­вих структур в умовах кризи.

13. Які головні вимоги ставлять МВФ і СБ перед країнами?

14. Які основні засади критики кредитної політики МВФ і СБ з боку провідних економістів світу?

15. Які, на вашу думку, вжито найефективніші заходи на шляху подолання наслідків світової валютно-фінансової кризи?

16. Які основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових структур у сучасних умовах?

План

1. Міжнародні розрахункові операції

2. Економічний зміст платіжного балансу

3. Структура платіжного балансу

4. Фактори, які впливають на стан платіжного балансу

Зовнішньоекономічні і неекономічні зв'язки між юридич­ними і фізичними особами різних країн призводять до ви­никнення грошових вимог і зобов'язань. У межах однієї краї­ни такі вимоги і зобов'язання здійснюються в національній валюті. Якщо йдеться про зв'язки між юридичними і фізич­ними особами різних країн, виникає питання про валюту, в якій має бути здійснений платіж. Такою валютою може бути або грошова одиниця однієї з сторін, що включена в торгову, кредитну чи іншу дію, або валюта третьої сторони.

У процесі зовнішньоекономічної діяльності виникають платежі за грошовими вимогами та зобов'язаннями. Міжна­родні розрахунки — це система організації і регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин. Міжна­родні розрахунки здійснюються переважно у безготівковій формі. Основними посередниками в міжнародних розрахун­ках виступають банки, між якими виникають кореспон­дентські відносини. На основі міжбанківських кореспондент­ських відносин відбувається рух валюти між різними краї­нами.

Суб'єктами міжнародних розрахункових операції є екс­портери, імпортери і банки.

В основу міжнародних розрахунків покладено рух товар­но-розпорядчих документів і операційне оформлення пла­тежів.

Головними чинниками, що виражають стан міжнародних розрахунків, є:

1) умови зовнішньоторговельних контрактів;

2) валютне законодавство;

3) особливості банківської прак­тики;

4) міжнародні правила і "звичаї" тощо.

Вирішальне значення в практиці міжнародних розрахункових операцій мають валютно-фінансові умови зовнішньоекономічних до­говорів (контрактів).

Зовнішньоекономічний договір (контракт) — це мате­ріально оформлена угода суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.

До валютно-фінансових умов, які мають бути передбачені в договорі (контракті), належать:

1. Ціна та загальна вартість договору (контракту). У цьому розділі контракту визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних згідно з договором робіт (наданих послуг), а також валюта платежів;

2. Умови платежів. Цей розділ контракту визначає спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків і гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов'язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (кон­тракту) зазначають: умови банківського переказу до (аван­совий платіж) та (або) після відвантаження товару чи умови документарного акредитиву, або інкасо (з гарантією); умови гарантії, якщо вона є, або коли вона потрібна (вид гарантії — "на вимогу" та "умовна?; умови та термін дії гарантії, мож­ливість зміни умов контракту без зміни гарантій).

Правильність визначення валютно-фінансових умов при укладанні зовнішньоекономічного контракту — запорука ефективності здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Погодження умов платежу, як правило, є результатом гос­трих дискусій контрагентів, а також залежить від плато­спроможності покупця, його стану на ринку та відносин між продавцем і покупцем.

Так, якщо за прогнозами долар виглядає слабким, амери­канські імпортери намагатимуться купувати іноземну валю­ту для виконання подальших угод, не очікуючи досягнення дати платежу. Експортери, які володіють іноземною валю­тою, навпаки, будуть прагнути не конвертувати її в долари. Коли долар сильний, імпортери відкладають придбання іно­земної валюти, а експортери прагнутимуть одержати її яко­мога швидше. Якраз за цих обставин виникає підґрунтя для різноманітних спекулятивних угод.

Зіставивши обсяги ринку іноземної валюти з обсягами міжнародної торгівлі і реальним переміщенням боргів, можна зробити висновок, що обсяги ринку іноземної валюти при­близно в десять разів більші, ніж цього потребують реальні умови торгівлі або іноземних інвестицій. Іншими словами, на кожну реальну торговельну або інвестиційну угоду при­падає п'ятдесят дев'ять спекулятивних.

Нині немає єдиного, закріпленого багатосторонньою уго­дою універсального механізму валютних розрахунків між країнами. Тільки в рамках окремих економічних і фінансо­вих угруповань країн можуть існувати певною мірою єдині механізми розрахунків. У сучасній системі світогосподарських зв'язків розрахунки по торговельних та неторговель­них операціях регулюються основними принципами, закріпленими в Женевській конвенції про чеки та векселі, а також зведеннями постанов Міжнародної торгової палати (Париж).

У міжнародних валютних відносинах використовуються національні і міжнародні валюти. Роль тих чи інших валют визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. При­чому якщо перші десятиліття після Другої світової війни головними валютами були американський долар США та англійський фунт стерлінгів, зараз їх позиції значно потіснили німецька марка, японська єна та французький франк. Крім них для розрахунків використовуються і валюти інших країн, а також міжнародні платіжні засоби та колективні розра­хункові одиниці — спеціальні права запозичення (СДР), що випускаються Міжнародним валютним фондом, та ЄВРО — регіональна валютна одиниця, яку використовують учасники Європейського Союзу.

І все-таки більша частина міжнародних валютних опе­рацій припадає на долари США. Наприклад, ціни на енерго­носії, передусім на нафту та газ, на світових ринках встанов­люються майже виключно в доларах США, а розрахунки з поставок можуть бути зроблені і в національних валютах країн-імпортерів з числа західних країн. Світові ціни на зер­нові також встановлюються переважно в доларах США, оскіль­ки на їх частку припадає понад 50% світового експорту зер­на. На готову продукцію ціни встановлюються переважно у валюті експортера.

Більшість міжнародних платежів означають зміну влас­ника банківських депозитів. Проте ці зміни відбуваються тепер між громадянами різних країн і здійснюються за до­помогою міжнародних банківських переказів або векселів.

Міжнародний банківський переказ — це розпоряджен­ня, що пересилається (як правило, електронною поштою) бан­ком однієї країни банкові іншої країни. За його допомогою дається вказівка дебетувати депозитний рахунок першого з них і кредитувати рахунок певної особи чи установи. Банки можуть також здійснювати міжнародні платежі за допомо­гою банківських перевідних векселів. І лише незначна част­ка міжнародних платежів здійснюється за допомогою банк­нот (в основному туристами).

Міжнародні платежі пов'язані з більшим ризиком, ніж внутрішні, з ряду причин.

По-перше, вартість місцевої валюти при майбутньому пла­тежі в іноземній валюті залежить від обмінного курсу між двома валютами. Такий ризик при обміні іноземної валюти є найвищим у випадку, коли курси обміну піддаються впливо­ві ринкових сил, що характерно сьогодні для більшості валют.

По-друге, при міжнародних платежах є ризик відсутності конвертованості: неможливість власника валюти даної країни конвертувати її у валюту іншої країни внаслідок обмежен­ня, накладеного урядом.

По-третє, є ризик невиконання зобов'язання, або несплати. У цьому випадку боржник не має змоги заплатити кредито­рові. Хоча такий ризик може мати місце і при внутрішніх платежах (на відміну від валютного обміну і ризику некон­вертованості), він більш ймовірний при міжнародних плате­жах, оскільки порушення судового позову проти боржника, який порушив зобов'язання, в іншій країні потребує більше коштів і часу, а успіх менш ймовірний, ніж у випадку з місце­вим боржником.

Основними методами платежів у міжнародній торгівлі є такі: передоплата, підтверджений безвідзивний акредитив, переказний вексель (комерційна тратта), виписаний на по­купця, відкритий банківський рахунок, консигнація. Силь­ний продавець може наполягати на передоплаті або безвідзивному акредитиві; сильний покупець може настояти на відкри­тому рахунку або консигнації. Сплата за допомогою переказного векселя у більшості випадків може задовольнити інтереси як експортера, так і імпортера.

Передоплата — метод міжнародного платежу, який су­проводжується досить відчутним тиском на покупця. Про­давець може вимагати передоплату за умов, коли приходить до висновку, що кредитоспроможність покупця дуже мала, або коли ризик неконвертованості дуже великий. Проте навіть за таких умов продавець може не вимагати передоплати, якщо є загроза втрати ринку на користь конкурентів.

На жаль, сьогодні у зовнішньоекономічній практиці Украї­ни для вітчизняних підприємств, які ще не створили для себе на світовому ринку іміджу надійного партнера, встанов­люються невигідні умови розрахунків за експортно-імпорт­ними операціями: в експортних угодах передбачається після­плата, а при імпорті — передоплата.

Підтверджений безвідзивний акредитив. У випадку, коли експортер не отримує передоплати і не хоче покладати­ся лише на обіцянки імпортера заплатити, він може вимага­ти підтвердженого безвідзивного акредитива. Акредитив — це документ, виданий банком імпортера, який зобов'язує цей банк акцептувати векселі, виставлені йому експортером (бенефіціарієм) відповідно до певних умов. Ці умови включають величину кредиту, термін сплати векселя, загальний опис то­вару, додаткові потрібні документи і кінцевий термін сплати.

Отже, платіж, здійснений за допомогою підтвердженого безвідзивного акредитива, має величезні переваги для екс­портера, оскільки він означає «плату на час відправлення з практично відсутнім ризиком неплатежу за умови дотри­мання експортером умов акредитива. Проте цей метод дуже незручний для імпортера, оскільки йому потрібно внести в банк значний аванс для оформлення акредитива. Через це імпортери намагаються купувати у тих експортерів, які про­понують більш м'які умови сплати. Отже, для того щоб ви­стояти в конкурентній боротьбі, досвідчені експортери вима­гають акредитив лише в тому випадку, коли є високий ризик невиконання зобов'язань або неконвертованості.

Переказний вексель (комерційна трата) — це безумов­ний письмовий наказ, адресований однією стороною (трасан­том) іншій (трасату), що зобов'язує останнього заплатити певну суму грошей третій стороні (ремітентові) у визначений час у майбутньому. Цей метод платежу більш ризикований, ніж передоплата чи акредитив, оскільки виконання платежу пов­ністю залежить від імпортера (покупця). Імпортер може відмо­витись від товару навіть за наявності векселя на пред'явни­ка, і експортер буде змушений шукати іншоґо покупця на свій товар, зазнавши при цьому збитків.

Відкритий банківський рахунок — метод платежу, за якого продавець просто відправляє рахунок-фактуру покуп­цеві, який має заплатити у визначений час після її отримання. Хоча цей метод платежу найбільш поширений при внутрішніх розрахунках, у міжнародному бізнесі він звичай­но обмежується розрахунками між експортером та його влас­ними філіями або відділеннями в інших країнах, а також внутрішньофірмовими операціями багатонаціональних кор­порацій. Він пропонує дуже незначний захист від невико­нання зобов'язань покупцем чи неконвертованості валюти. У разі невиконання зобов'язань у експортера не залишаєть­ся ніякого документального підтвердження.

Консигнація — метод, який означає, що покупець не зобо­в'язаний сплачувати за товар доти, поки його не продадуть. Він настільки невигідний для продавця, що рідко застосо­вується в міжнародній торгівлі. Продаж товару з викорис­танням консигнації в основному має місце при його відправ­ленні закордонним відділенням експортера.

Для здійснення валютних операцій суб'єкти господарської діяльності повинні мати банківський рахунок в іноземній валюті. Для України порядок відкриття рахунка в іноземній валюті зафіксований у загальній інструкції НБУ про поря­док відкриття рахунків в установах банків. Рахунки в іно­земній валюті юридичним та фізичним особам, резидентам і нерезидентам відкриваються в уповноважених банках, які отримали ліценцію НБУ на право здійснення операцій з іно­земною валютою. Право на відкриття рахунків в іноземній валюті мають юридичні особи, в статуті яких окремим роз­ділом передбачена зовнішньоекономічна діяльність згідно з чинним законодавством. Право на відкриття рахунків в іно­земній валюті мають і приватні підприємці без створення юридичної особи за умови надання копії реєстраційної карт­ки, в якій передбачена зовнішньоекономічна діяльність.

Банківський розрахунковий рахунок в іноземній валюті призначений для розрахунків у безготівковій та готівковій валюті при здійсненні поточних торговельних і неторговель­них операцій.

Розрахунки підприємств — резидентів України з інозем­ними партнерами мають здійснюватися через систему корес­пондентських рахунків комерційних банків, відкритих у за­рубіжних банках. В окремих випадках, коли цього потребує специфіка виробництва і реалізації продукції, НБУ надає суб'єктам господарської діяльності індивідуальні ліцензії на відкриття резидентами рахунків в іноземному банку.

Необхідність відкриття рахунка підприємства за кордоном зумовлюється, наприклад, виконанням за кордоном будівель­них робіт, наданням послуг іноземним партнерам, утриман­ням представництв тощо. У таких випадках, щоб уникнути зустрічних переказів грошей, підприємствам України відкри­ваються рахунки в іноземних банках. На такі рахунки зара­ховуються кошти від виконаних робіт, наданих послуг та інші кошти, отримані від іноземних партнерів. З цих рахунків здійснюються необхідні витрати.

Як правило, підприємству відкривається рахунок в іно­земному банку при неможливості здійснення розрахунків через установи комерційних банків у разі відсутності їх ко­респондентських рахунків у банках відповідної країни або з інших поважних причин.

На здійснення валютних операцій НБУ видає господар­ським суб'єктам індивідуальні та генеральні ліцензії. Гене­ральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії ви­даються резидентам і нерезидентам на здійснення разових валютних операцій на період, необхідний для здійснення та­ких операцій.

Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін ва­лютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачене умовами індивідуальної ліцензії.

Резиденти і нерезиденти подають НБУ у встановлені тер­міни звітність про їхні валютні операції.

НБУ може встановлювати валютний норматив — обсяг середньомісячних валютних надходжень, який обмежує мож­ливість отримання суб'єктами господарської діяльності ліцен­зій на здійснення торгівлі та надання послуг з оплатою в іноземній валюті. НБУ періодично проводить перереєстра­цію валютних ліцензій.

2. Економічний зміст платіжного балансу

Економічні, політичні, військові, культурні та інші відносини між країнами породжують різноманітні грошові платежі та надходження.

Зовнішньоекономічна діяльність кожної країни приводить до ви­никнення двох зустрічних потоків іноземної валюти: вхідного (на­приклад виручка від експорту продукції) та вихідного (наприклад оплата імпорту). Інтегральним показником цих потоків можуть слугу­вати баланси міжнародних розрахунків як співвідношення грошових вимог і зобов'язань, надходжень і платежів однієї країни щодо інших.

Існує кілька видів балансів міжнародних розрахунків: розрахунко­вий баланс, баланс міжнародної заборгованості й платіжний баланс.

Розрахунковий баланс використовується для виявлення країн — нетто-кредиторів і нетто-боржників. Він характеризує співвідношення всіх заборгованостей певної країни з боку іноземних партнерів на певну дату і зобов'язань щодо них цієї країни незалежно від строків надходження платежів.

З одного боку, розрахунковий баланс дає можливість визначити масштаби зовнішньоекономічної діяльності, особливо у сфері міжна­родного кредиту. Однак, з іншого боку, він недостатньо повно віддзер­калює стан справ, оскільки і серед іноземних боргів, і серед зобов'я­зань країни можуть бути як прострочені позиції, так і платежі, строк погашення яких ще не настав.

Крім того, тут не враховується таке широковживане у світогосподарських відносинах поняття, як надійність іноземного боржни­ка. Наведемо приклад із недавньої історії. СРСР перед його розпа­дом вважався нетто-кредитором (борги йому перевищували зобов'я­зання перед іншими країнами), але не мав реальної можливості по­гасити свої зобов'язання шляхом повернення боргів, оскільки, у свою чергу, країни, що розвиваються (головні боржники Союзу) не в змозі були розрахуватися з ним.

Баланс міжнародної заборгованості (його ще називають ба­лансом міжнародних інвестицій) не враховує поточної заборгова­ності (наприклад заборгованості України за одержану в цьому році російську нафту), а показує лише співвідношення між закордонними активами і золотовалютними резервами країни з одного боку і зобо­в'язаннями перед іноземними вкладниками з другого.

Платіжний баланс є найбільш поширеним балансом міжнарод­них розрахунків, який показує співвідношення платежів за кордон і надходжень з-за кордону за певний період часу (рік, квартал, місяць).

При побудові платіжного балансу враховується той факт, що всі зовнішньоекономічні операції можна поділити на кредитні (які при­носять іноземну валюту) і дебетні (пов'язані з її витратами). Тому в балансі перші йдуть зі знаком "+", а другі — зі знаком "-". Так, експорт товарів і запозичення, одержані країною, — це кредитні опе­рації, а імпорт і кредитування інших країн — дебетні.

Багатогранний комплекс міжнародних відносин країни відобра­жається в балансовому рахунку її міжнародних операцій, які за тра­дицією носять назву платіжного балансу.

Платіжний баланс — це балансовий рахунок міжнародних опе­рацій як вартісне вираження всього комплексу світогосподарських зв'язків країни у формі співвідношення надходжень і платежів.

Іншими словами, це кількісне і якісне вартісне відображення масштабів, структури і характеру зовнішньоекономічних операцій країни, її участі у світовому господарстві.

Останнім часом у доповнення до платіжного балансу, який відоб­ражає відомості про рух потоків цінностей між країнами, складають і баланс міжнародних активів і пасивів країни, що відображає її міжна­родний фінансовий стан.

За економічним змістом розрізняють платіжний баланс на пев­ну дату і за певний період.

Платіжний баланс на певну дату існує у вигляді співвідношен­ня платежів і надходжень, які з дня на день постійно змінюються.

Платіжний баланс за певний період (місяць, квартал, рік) скла­дається на основі статистичних показників про здійснені за цей пе­ріод зовнішньоекономічні дії і дає змогу аналізувати зміни в міжна­родних економічних зв'язках країни, масштабах і характері її участі у світовому господарстві.

З бухгалтерської точки зору платіжний баланс завжди перебуває в рівновазі. Але за підсумками його основних розділів може мати місце або активне сальдо, якщо надходження перевищують платежі, або пасивне, коли платежі перевищують надходження.

Тому платіжний баланс — це не тільки рахунок міжнародних операцій країни, дві сторони якого урівноважують одна одну, а й певний стан цих операцій, що включає якісні й структурні характе­ристики основних його елементів.

Система розрахунків платіжного балансу унікальна в тому плані, що вона хоч і не показує безпосередньо, які процеси розвиваються добре, а які погано, або які явища їх викликають, зате показує, що відбувається насправді, відображаючи реальні фінансові потоки між певною країною і зовнішнім світом, чим допомагає зробити власні відповідні висновки.

По-перше, за допомогою записів результатів обміну між країна­ми легше зробити висновок про стабільність системи плаваючих валютних курсів, оскільки платіжний баланс допомагає виявити аку­мулювання валют у руках тих людей, які більше зацікавлені в цьо­му (резиденти) і тих, які намагаються позбутися цих валют (нерези­денти).

По-друге, платіжний баланс незамінний і в умовах фіксованих валютних курсів, оскільки допомагає визначити розміри нагрома­дження даної валюти в руках іноземців і дає змогу вирішити питан­ня про доцільність підтримування фіксованого курсу валюти, якщо їй загрожує криза.

По-третє, рахунки платіжного балансу надають інформацію про накопичення заборгованості, виплату процентів і платежів з основ­ної суми боргу і можливості країни заробити валюту для майбутніх платежів. Ця інформація необхідна для того, щоб зрозуміти, наскільки країні-боржнику стало важче (або дорожче) погасити борги інозем­ним кредиторам.

Кількісне визначення стану міжнародних платіжних відносин є давньою історією і пройшло за цей час значний шлях розвитку.

Перші спроби обліку масштабів і оцінювання наслідків міжнарод­них економічних операцій робилися в Англії ще наприкінці XIV ст. і були пов'язані з економічними поглядами раннього меркантиліз­му, коли золото ототожнювалося з найбільшим національним ба­гатством і на цій основі вважалося за необхідне не допускати його відпливу з країни.

Саме поняття "платіжний баланс" вперше ввів в економічну тео­рію Джеймс Стюарт у 1767 p., але складання платіжного балансу, класифікація операцій, що входять до нього, до початку XX ст. в кожній країні були різними.

Практично всі видатні представники світової економічної дум­ки, включаючи класиків буржуазної політичної економії — А. Сміта і Д. Рікардо, тією чи іншою мірою віддали належне у своїх працях проблемі рівноваги платіжного балансу.

Однак у практичному плані найбільш повного розвитку методи складання платіжного балансу набули у США і Великій Британії на початку XX ст. Так, перша офіційна публікація платіжного балансу США була підготовлена Міністерством торгівлі у 1923 р. за показ­никами 1922 р. У 1923 р. Міністерство торгівлі США опублікувало платіжний баланс, дані якого вперше були згруповані в трьох роз­ділах: поточні операції, рух капіталів, операції із золотом і сріблом. Ця форма без суттєвих змін зберігалася до початку Другої світової війни.

У 1943 р. американський економіст X. Лері склав платіжний баланс США за 1919—1934 pp., форма якого послужила основою для складання платіжного балансу США після Другої світової війни.

Формування світового господарства з часом не тільки ставило більш жорсткі вимоги до методик складання платіжних балансів окремих країн, а й вимагало зіставлення показників міжнародних розрахунків між країнами. Тому принципи складання платіжних балансів окремих країн закономірно все більше уніфікувалися.

Досягненню певної однотипності даних міжнародних розрахунків сприяла й діяльність Ліги Націй і МВФ, створеного на основі рішень міжнародної конференції в Бреттон-Вудсі.

Так, ще в 1924 р. публікація Лігою Націй даних про платіжні баланси 13 країн за 1922 р. поклала початок міжнародному порівнян­ню цих показників. У 1927 р. Ліга Націй запропонувала схему і низку рекомендацій, в яких за зразок приймалися головним чином платіжні баланси США і Англії. У результаті уточнень, внесених експертами Ліги Націй, була створена уніфікована схема платіжно­го балансу, яка в 1947 р. була опублікована як документ ООН і стала базою для подальших розробок форми і принципів складання платіж­ного балансу Міжнародним валютним фондом.

Сьогодні МВФ продовжує розробку методики уніфікації схеми платіжного балансу, результати якої знаходять відображення в періо­дичних випусках "Керівництва з платіжного балансу".

Запропонована МВФ схема в загальних рисах повторює прийняту систему побудови статей платіжних балансів провідних країн світу, але з деякими уніфікаціями, які роблять цю схему універсальною і дають змогу порівнювати й аналізувати платіжні баланси не тільки розвинутих країн, а и країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн.

Дата добавления: 2015-05-24