Політична субкультура – визначається як сукупність політичних орієнтацій і моделей поведінки, що суттєво відрізняються від домінуючих у суспільстві

3. Політична соціалізація – це процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей суспільства. В якому він живе. Набувши певної політичної культури, людина стає «homo politicus» – політичною людиною. Політична соціалізація як процес проходить дві фази – адаптацію (пристосування індивіда до соціально-політичних умов) та інтеріоризацію (засвоєння політичних цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи). Первинна соціалізація відбувається у сім`ї та дошкільних навчальних закладах і розпочинається з 3 – 4-річного віку. Дитина навчається розпізнавати атрибути держави (прапор, герб, гімн), її назву, національних героїв та лідерів. Вторинна соціалізація (шкільний вік) включає ознайомлення учня з історією країни, суспільним і державним ладом, напрямком розвитку суспільства, основними політичними силами тощо. В цей час юнаки і дівчата вступають у дитячі та юнацькі організації, отримують перший досвід політичної участі. З 18 років громадянин держави набуває усієї повноти політичних прав і обов’язків: голосує на виборах та референдумах, вступає у політичні партії, бере участь у масових політичних заходах. Тут важливу роль відіграє не лише політичне навчання і виховання зовнішніми суб’єктами й обставинами, а й політичне самовиховання та політична діяльність особи. Політична соціалізація продовжується в армії, вищих навчальних закладах, зокрема в процесі освоєння курсу політології та інших суспільних дисциплін.

Які мотиви процесу політичної соціалізації, чому людина хоче стати «людиною політичною»? згідно з «моделлю переконаності», особа має бажання відповідати вимогам суспільного ладу через почуття обов’язку перед народом і державою; за «моделлю інтересу» спонукою до сприйняття політичних цінностей і активної поведінки є усвідомлення особистих вигод і привілеїв; «модель підкорення» пов’язана х примусовою соціалізацією з боку держави, закладів освіти тощо. Узагальнюючим поняттям, яке характеризує політично сформовану особистість, є громадянськість, що включає почуття власної гідності, громадянську мужність, національну самосвідомість, почуття суспільного обов’язку, активність та сумління.

Значній частині населення країни притаманна політична пасивність і аполітичність. Останній феномен виникає внаслідок негативного чи індиферентного ставлення людей до політики, відчуження суспільних верств від політичного життя, зневіри в те, що простий громадянин може вплинути на перебіг політичних подій. Проявами політичної пасивності й аполітичності є пасивна непокора владним інститутами, абсентеїзм (ігнорування виборів, референдумів), політична індиферентність, політична самоізоляція, дисфункціональна поведінка тощо.

4. Аналізуючи політичну культуру того чи іншого суспільства, варто виявити її характерні риси. Так, політична культура США відзначається особливою прихильністю громадян до ідей представництва та плюралізму, орієнтацією не на партії, а на яскраві особистості, більшим довір`ям до урядів штатів, ніж федеральної влади, визнання в якості ідеалу «мінімальної» держави.

За твердженням російських дослідників, політична культура сучасної Росії характеризується підданським ставленням населення до центрів реальної влади, правовим нігілізмом, нерозвиненістю громадянських позицій, заідеологізованістю мислення, нетерпимим ставленням до нетрадиційних поглядів, низьким рівнем особистих претензій на політичну участь, мінливістю політичних принципів, схильністю до конформізму.

Традиційна українська політична культура зазнала істотних деформацій впродовж століть іноземного поневолення народу. Тому сьогодні вона має фрагментарний та суперечливий характер. Враховуючи перехідний стан сучасного українського суспільства, спробуємо дати їй загальну характеристику.

За характером політичного режиму, який панував в Україні впродовж 20 – 80-х рр. ХХ ст., і який сформував певні політичні якості окремих людей та народу загалом, ця політична культура має посткомуністичний, пострадянський і посттоталітарний характер, тобто в ній мають значну питому вагу елементи комуністичної ідеології, радянсько-більшовицькі стереотипи, сформовані в минулому політичні переконання й настрої. Проте ця політична культура вже не є ні офіційною, ні монопольною. Розкриття злочинів комуністичного тоталітаризму скомпрометувало її, зробило одіозною. Властиві цій культурі політичні орієнтації значною мірою функціонують за інерцією й часто приховуються її носіями.

За характером політичного статусу УРСР та української нації в СРСР нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Для неї значною мірою характерні зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості й кривди, атрофована здатність оцінити власні національні інтереси і цілі, відсутність навичок суверенного мислення та поведінки; схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили; вміння служити, а не самоврядувати на своїй, Богом даній землі.

За характером соціально-політичних процесів, що розгортаються в Україні, її новим статусом як суверенної самостійної держави політична культура сучасного українського суспільства стає національною і незалежницькою. Її підґрунтям є реабілітовані й легалізовані цінності суверенних епох української історії, ідеали національно-визвольної боротьби та сучасні потреби українського народу. Посткомуністичне суспільство та його державні органи ще не наважуються повною мірою визнати їхній офіційний статус, але вони знаходять дедалі більшу підтримку в народі, відроджуються й поширюються в національній свідомості та діяльності політичних сил.

За ставленням до демократії і держави як соціальної інституції політична культура сучасних українців залишається значною мірою авторитарною, етатистською та патерналістською. Проте за умов верненого існування відроджуються традиційні риси української культури, зокрема такі, як народоправство, толерантність, ставлення до держави в дусі лібералізму (не людина для держави, а держава для людини). Одночасно спостерігаємо прояви его- і громадоцентризму, які також притаманні українській ментальності. На це повинні звернути увагу політичні лідери, щоб вчасно нейтралізувати анархістські настрої й поведінку, сконсолідувати суспільство на засадах плюралістичної демократії та консенсусу політичних сил.

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних цінностей – з одного боку, та консервативно-ліберальних – з іншого, на інтернаціоналістів-космополітів та патріотів-незалежників (націоналістів). При цьому на Сході й Півдні України домінують перші, а на Заході та у Центрі – другі. Проте загальна тенденція суспільного розвитку характеризується лібералізацією суспільних відносин та поступовою українізацією політичних інституцій та всіх регіонів держави.

За цивілізаційно-культурними ознаками сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, хоча помітну роль у політичному житі відіграють риси ментальності та культури, характерні для східних народів. У російсько-самодержавний та радянський періоди історії України поширилися властиві для азійських народів ставлення до держави (етатизм і патерналізм), її глави (установка на харизматичних лідерів), політичних прав і свобод особистості (підданство, общинність), політичного режиму (авторитаризм), ролі церкви в політичному житті суспільства (підпорядкованість церкви державі). Характерною є розколотість українського народу на українсько- та російськомовні частини й відповідно зорієнтованість на українську та російську культури.

За системними якостями й зрілістю політичній культурі українського народу властиві амбівалентність (поєднання різних за змістом й спрямованістю елементів), нецілісність (відсутні окремі компоненти культури, а ті, що є, мають несформований характер), неорганічність (багато запозичених політико-культурних елементів не відповідають ментальності, національному характеру, традиціям, усій системі культури української нації).

Висновки:

1. Політична культура – це зумовлена історичним досвідом система відносно стійких цінностей, настанов та переконань, що визначають поведінку суб’єктів політики.

2. До функцій політичної культури відносять: інтегративну; комунікативну; функцію орієнтації; функцію ідентифікації; функцію соціалізації; функцію адаптації.

3. В структурі політичної культури можна виділити нормативний елемент (політичний досвід), ціннісний елемент (політичну свідомість) та поведінковий елемент (моделі політичної поведінки).

4. Політичний досвід фіксується в політичних традиціях, ідеологіях, символах, стереотипах і міфах, а також у формі існуючої політичної системи – її інститутах, нормах, системі зв’язків і моделях поведінки.

5. Політичний стереотип – це спрощене, схематичне уявлення про політичний об’єкт. Політичний міф – стійкий некритичний, емоційно забарвлений образ, уявлення про політичні події, явища і процеси. Політичний символ – знак, що виконує комунікативну функцію між суб’єктами політичних відносин.

6. Політична свідомість – це система політичних почуттів, знань, цінностей і переконань людей, на основі яких формуються стійкі орієнтації й настанови людей стосовно політичної системи та їх місця в даній системі, закріплюються певні моделі політичної поведінки. У структурі політичної свідомості можна виділити статичні елементи (політичні цінності, політичні переконання, політичні орієнтації) та динамічні елементи (суспільна думка, масові настрої та ін.).

7. Політична поведінка – це взаємодія соціальних суб’єктів (індивідів, соціальних груп) і політичної системи. До основних форм політичної поведінки відносять політичну участь та політичну неучасть (абсентеїзм).

8. Політична участь – це вплив індивідів і соціальних груп на політичну систему, її елементи, процес прийняття політичних рішень. Найпоширенішою формою політичної участі є електоральна участь.

9. Політичний протест – це виявлення негативного ставлення до політичної системи в цілому або до її окремих елементів. Норм, цінностей у відкритій, демонстративній формі. До форм політичного протесту відносять: мітинги; страйки; демонстрації; бойкоти; тероризм; політичний хеппенінг та ін.

10. Абсентеїзм – це ухилення від участі в політичному житті, втрата інтересу до політичного життя. Абсентеїстський тип поведінки існує в будь якому суспільстві, але його зростання свідчить про кризу легітимності політичної системи.

11. До основних типів політичної культури відносять: підданську, патріархальну, активістську; демократичну, авторитарну і тоталітарну; відкриту і закриту; консенсусну (інтегровану) і конфліктну (фрагментарну). Виходячи з цивілізаційного принципу, виділяють індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну і православну культури, а за домінуючою культурою – англо-американську, континентально-європейську, до індустріальну, тоталітарну культури.

12. Політична субкультура – це сукупність політичних орієнтацій та моделей поведінки, що значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

13. Політична соціалізація – це процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей суспільства. В якому він живе. Політична соціалізація як процес проходить дві фази – адаптацію (пристосування індивіда до соціально-політичних умов) та інтеріоризацію (засвоєння політичних цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи).

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи:

1. Охарактеризуйте основні структурні елементи політичної культури.

2. Які основні функції політичної культури?

3. Яку роль у функціонуванні політичної культури виконують політичні цінності, ідеали, міфи, стереотипи, символи?

4. Розкрийте сутність політичної соціалізації, її фази.

5. У чому специфіка патріархальної, підданської та активістської політичної культури?

6. Які фактори впливають на формування національної політичної культури?

7. Назвіть основні риси політичної культури українського народу.

Дайте відповіді на тестові завдання:

1. Ким з нижченазваних учених було введено в науковий обіг поняття політична культура?

А) Платоном

Б) Т. Гоббсом

В) І. Гердером

Г) М. Вебером

2. Структура політичної культури містить у собі:

А) політичні символи

Б) політичну соціалізацію

В) політичний досвід

Г) політичні міфи

3. До структури політичної культури не входить:

А) політичний досвід

Б) політична свідомість

В) політична символіка

Г) політична поведінка

4. Етнічні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність – це:

А) політичний досвід

Б) політичні цінності

В) політичні переконання

Г) політична поведінка

5. Який тип політичної культури переважає в державах, де панують авторитарні режими?

А) патріархальний

Б) підданський

В) активістський

6. Який тип політичної культури переважає в державах, де панують демократичні режими?

А) патріархальний

Б) підданський

В) активістський

7. Яка із зазначених характеристик відповідає патріархальній політичній культурі?

А) шанобливе ставлення до старших (патріархів)

Б) орієнтація на місцеві цінності – громаду, рід, плем’я й т.п.

В) у політиці беруть участь тільки особи старшого віку (патріархи)

Г) пряма передача політичного досвіду від старшого покоління молодому

8. Яка істинна характеристика підданської політичної культури?

А) орієнтація на активне включення індивіда п політичне життя

Б) прагнення вливати на політичну систему

В) пасивне відношення громадян до політичної системи

Г) орієнтація на політичні авторитети

9. Виберіть із наведених характеристик ту, котра відповідає активістській політичній культурі:

А) орієнтація на активну діяльність держави

Б) орієнтація на активне включення індивіда в політичне життя, прагнення вплинути на політичну систему з метою реалізації особистих і групових інтересів

В) орієнтація на ігнорування участі у політичному житті

Г) орієнтація на активне протистояння з політичною системою й протидія владі

Література:

1. Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді / В. М. Бебик, М. Ф. Головатий, В. А. Рехкало. – К., 1996.

2. Бурдяк В. І. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів / В. І. Бурдяк. – Чернівці, 2004.

3. Бурдяк В., Ротар Н. Політична культура, ідеологія, психологія / В. Бурдяк, Н. Ротар. – Чернівці, 2000.

4. Гаджиев К. С. Политические идеологии: концептуальный анализ / К. С. Гаджиев // Вопросы философии. – 1998. – № 12.

5. Дахин В. Политическая культура и власть / В. Дахин // Свободная мысль. – 1996. – № 1.

6. Дмитренко М. Особливості сучасної української політичної культури: проблеми визначення / М. Дмитренко // Політичний менеджмент. – 2005. – № 5.

7. Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби: навч. посібник / Ф. М. Кирилюк. – К., 2003.

8. Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: Історична ретроспектива і сучасні реалі / Л. П. Нагорна. – К., 1998.

9. Півнева Л. Політична і популярна культура як предмет політичного аналізу / Л. Півнева // Політичний менеджмент. – 2006. – № 6.

10. Підмазко Є. Концептуальні основи політичної культури як наукової теорії / Є. Підмазко // Політичний менеджмент. – 2007. – № 7.

11. Хильки М. Політична культура населення України: аналіз розвитку громадянських якостей / М. Хильки // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1.

Дата добавления: 2015-05-24