Політичний процес – це діяльність суб’єктів політичних відносин, що відбиває стадії зміни політичної системи

У сучасному політичному житті будь-якого суспільства можна виділити низку політичних процесів, а саме:

- внутрішньополітичні процеси (характеризуються взаєминами між елементами політичної системи, пов’язані з реалізацією політичної влади);

- зовнішньополітичні процеси (характеризуються відносинами між державами, пов’язані з досягненням політичних компромісів);

- стабільні політичні процеси (характеризуються стійкими моделями поведінки та механізмами прийняття політичних рішень);

- нестабільні політичні системи (виникають, як правило, в умовах кризи, як прояв зміни політичних обставин);

- еволюційні політичні процеси (характеризуються поступовими змінами певних видів взаємодії суб’єктів політики, елементів політичної системи);

- революційні політичні процеси (для них характерна різка зміна характеру відносин, що призводить до політичних конфліктів і криз);

- конфронтаційні політичні процеси (обумовлені боротьбою між учасниками політичного процесу);

- консенсуальні політичні процеси (обумовлені співробітництвом між учасниками політичного процесу);

- тривала політичні процеси (вимірюються певними історичними періодами);

- короткочасні політичні процеси (відбуваються в умовах реального часу);

- глобальні політичні процеси (відбуваються у світовому співробітництві, а також на рівні національної держави);

- регіональні та локальні політичні процеси (відбуваються на рівні певного регіону);

- відкриті політичні процеси (характеризуються відкритим характером, зовнішніми проявами);

- приховані (латентні) політичні процеси (відбуваються без видимих зовнішніх проявів).

Отже, політичний процес визначається характером політичних змін, під якими можуть розумітися перехід політичної системи з одного стану в інший; перетворення, що відбуваються в політичній структурі суспільства, політичній культурі й політичній поведінці; трансформація політичних інститутів; ускладнення форм політичної взаємодії та ін.

Залежно від якісних і кількісних характеристик змін виділяють дві основні форми перебігу політичних процесів: режим функціонування та режим розвитку.

Режим функціонування політичного процесу характеризується простим відтворенням сформованої моделі відносин, використанням усталених механізмів реалізації політичної влади. Пріоритет традицій над інноваціями охороняє політичну систему від якісних змін, надаючи всій системі достатню стабільність і стійкість. Режим функціонування має яскраво виражений циклічний характер, що проявляється в послідовній зміні певних фаз здійснення основних політичних дій, реалізації політичною системою встановлених функцій.

Цикли політичного процесу, як правило, визначаються проведеними з певною періодичністю виборами до органів державної влади, які, стаючи «підтримкою» політичної системи, легітимізують дії політичної влади. У тоталітарних державах, де повністю відсутня політична конкуренція, такий режим досягає свого крайнього прояву – так званого політичного застою, котрий проявляється в практично повній «консервації» політичного життя, що, у свою чергу, істотно гальмує економічний, соціальний і культурний розвиток суспільства. Класичним прикладом політичного застою є радянська політична система періоду правління Л. Брежнєва 70-х рр. ХХ ст. У цей час політичне життя в СРСР відрізнялося найбільшим консерватизмом, розширенням бюрократичного й партійного апарату, практично повною відсутністю реформ, посиленням репресій інакомислячих, розвитком військово-промислового комплексу, що знекровлював економіку країни. Саме ці фактори на початку 80-х рр. призвели до різкого спаду темпів економічного росту й уповільненню науково-технічного прогресу, ввівши країну в системну кризу.

Політичний процес, що характеризується високою інтенсивністю тих чи інших політичних змін, у політичні науці називають політичним розвитком. Цей термін був введений у науковий обіг в 50-х рр. ХХ ст. американським соціологом Т. Парсонсом для відображення динаміки політичного життя. Політичний розвиток представляє собою таку зміну (або набуття) якостей і характеристик політичної системи, що дозволяє їй адаптуватися до нових умов соціально-політичного життя. Режим розвитку політичного процесу супроводжується істотною зміною структури і характеру політичних відносин, механізмів функціонування елементів політичної системи, а також характеру її взаємодії із зовнішнім середовищем.

Намагання вчених виявити джерела, характер і спрямованість політичних змін у суспільствах, що змінюють моделі економічного та політичного розвитку, призвело до формування теорії політичної модернізації.

Під політичною модернізацією розуміють процес, пов'язаний із формуванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин. Основний внесок у розвиток теорії політичної модернізації зробили такі вчені, як Г. Алмонд, Д. Пауелл, Л. Пай, С. Хантінгтон та ін.

На відміну від поняття «політичний розвиток», термін «політична модернізація» вживається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного (доіндустріального, аграрного) до індустріального суспільства. У більшості розвинених сучасних країн політична модернізація відбулася в період з кінця ХVІІ до початку ХХ ст., протягом якого виникали нові політичні інститути, з’являлися різноманітні форми політичної участі громадян у політичному житті, формувався новий тип політичної культури.

Виділяють два основних типи модернізації:

- первинну (оригінальну) або органічну модернізацію;

- вторинну (віддзеркалену) або неорганічну модернізацію.

Первинна модернізація реалізовувалася в США, а також країнах Західної Європи шляхом еволюційного розвитку всіх сфер громадського життя, що призвело до формування громадянського суспільства та виникнення нового типу політичної системи. Так, наприклад, у Великобританії процес модернізації політичної системи, по суті, бере свій початок ще в середині ХVІІ ст., коли були істотно розширені повноваження парламенту та уряду, і, тим самим, закладені основи політичної системи нового типу. В середині ХVІІІ ст. в Англії формуються перші прообрази політичних партій – торі та віги, а політичні реформи призводять до остаточної ліквідації абсолютизму й встановлення конституційної монархії. Інституціональні зміни англійської політичної системи закінчуються лише в середині ХІХ ст. з утворенням перших політичних партій – ліберальної та консервативної, а остаточне становлення громадянського суспільства пов’язується з прийняттям закону про місцеве самоврядування в кінці ХІХ ст.

Вторинна модернізація (Росія, Бразилія, Туреччина та ін.) здійснювалася шляхом запозичення досвіду розвинених країн, що вже пройшли цей етап. Даний тип модернізації, заснований не на внутрішньому розвитку, а на впливі зовнішніх факторів, відрізнявся набагато більшою інтенсивністю, але, при цьому, й істотною нерівномірністю змін, що відбувалися в суспільстві.

Спочатку в політичній практиці (та й у політичній науці також) політична модернізація сприймалася винятково як вестернізація, тобто безумовна орієнтація на мари канський або західноєвропейський спосіб життя, західні моделі політичної поведінки, духовні та політичні цінності. Однак спроби прямого запозичення західних політичних стандартів, заміна цінностей традиційного суспільства цінностями західної цивілізації на практиці далеко не завжди виявлялися ефективними, що призвело до переосмислення теорії політичної модернізації в 70 – 90 роки ХХ ст., з урахуванням своєрідності історичних і національних умов реформування традиційних політичних систем.

Внаслідок модернізації самої теорії модернізації виникли концепції «часткової модернізації» (що припускає можливість включення традиційних інститутів і цінностей до нових політичних структур), «кризової модернізації» (регресивної), і навіть «тупикової модернізації».

Тенденція до здійснення культурної та політичної модернізації впливає на суспільство, стимулюючи громадянську участь, легітимацію політичної влади, прагнення до поліпшення життєвих умов та ін. разом з тим модернізація завжди відбивається на стабільності суспільства, його культурній та політичній системах, підриваючи традиційні основи легітимності та політичного порядку, змінюючи звичні життєві уклади, цінності і норми поведінки.

На початку ХХІ ст. наслідком процесу політичної та соціокультурної модернізації стало придбання сучасними державами Західної Європи і Північної Америки рис постіндустріального суспільства, в умовах якого всезростаюче значення набувають пост матеріальні цінності: соціальна рівність, захист навколишнього середовища, культурний плюралізм і самовираження. Г. Алмонд і Дж. Пауелл у своїх дослідженнях відзначали, що пост матеріальні цінності стали джерелом виникнення нових соціальних груп (таких, як екологічні та феміністські рухи, різні асоціації із захисту суспільних інтересів). Нові цінності пере форматували політичний порядок для індустріальних демократій: все більше громадян висувають вимоги до політичної влади, пов’язані із захистом навколишнього середовища, розширенням свобод, гарантіями соціального захисту.

В останні десятиліття ХХ ст. в межах теорії політичної модернізації активно вивчається проблема демократизації – переходу від різних форм недемократичного політичного режиму до демократії. Багато в чому інтерес до даної проблематики обґрунтований тими політичними процесами, що відбувалися в країнах Східної Європи в 90-х рр. ХХ ст.

Дата добавления: 2015-05-24