Сутність, види та галузева структура житлово-комунального господарства. 1 страница

Тема 10. Фінансова діяльність житлово-експлуатаційного комплексу

1. Сутність, види та галузева структура житлово-комунального господарства.

2. Фінансова діяльність підприємств комунального обслуговування.

3. Сутність та особливості організації фінансів житлово-експлуатаційних підприємств.

4. Методика розрахунку тарифу на транспортні послуги.

5. Необхідність реформування житлово-комунального господарства України.

6. Комунальні платежі та методи управління ними.

Основні терміни та поняття: житлово-комунальне господарство, житлово-експлуатаційне господарство, комунальне господарство, житловий фонд, тариф, середньозважений тариф, фінансове планування, оборотні кошти, фізичний знос, моральний знос, квартплана, комунальні платежі.

Житлово-комунальне господарство — соціальне зорієнтова­на ланка економіки країни, багатогалузевий господарський ком­плекс, функціональним призначенням якого є задоволення житлово-комунальних потреб населення, підприємств, установ та організацій, що забезпечує реалізацію відповідних прав і захист здоров'я громадян, сприяє соціально-економічному розвитку та зміцненню безпеки держави.

Говорячи про склад житлово-комунального господарства за галузевою ознакою у ньому можна виокремити дві потужні підгалузі:

1) житлове господарство;

2) комунальне обслуговування.

Житлове господарство — складова соціальної інфраструкту­ри адміністративно-територіальних формувань, покликана задо­вольняти потреби громадян у житлі.

До складу житлового господарства входять: житловий фонд, муніци­пальні дачні фонди, об'єкти інженерно-енергетичного устаткування для благоустрою житла та прилеглих до нього територій.

Управління житловим фондом і господарські функції з обслугову­вання житлових будинків, гуртожитків і прилеглих до них ділянок, здійснюють спеціалізовані підприємства та організації (житлово-екс­плуатаційні контори, житлово-експлуатаційні дільниці, товариства з експлуатації житла, ремонтно-будівельні управління, постачальниць­кі, транспортні та інші організації), які формують єдину систему жит­лового господарства. Функціональними завданнями роботи переліче­них підприємств і служб є: утримання в належному технічному стані та збереження об'єктів житлового фонду і прилеглих територій; підвищен­ня ступеня комфортності проживання у житлових приміщеннях шля­хом проведення загальних (комплексних) ремонтно-відновлювальних робіт та регулювання будинкових систем електро-, газо-, тепло-, водо­постачання і каналізації; отримання доходів від експлуатації житлово­го фонду, достатніх для компенсації витрат на проведення вказаної гос­подарської діяльності.

Головними індикаторами, які характеризують діяльність житлового господарства, є показники експлуатації житлового фонду, а саме: кіль­кість будинків та квартир у них, кількість мешканців, розміри житло­вої площі за окремими видами благоустрою, площа нежитлових примі­щень, зданих в оренду, доходи і витрати на експлуатацію об'єктів жит­лового фонду, терміни експлуатації житла, обсяг робіт з ремонту при­міщень та благоустрою прилеглих територій тощо.

Комунальне господарство — складова житлово-комунально­го комплексу, яка забезпечує надання необхідного обсягу санітар­но-технічних, санітарно-гігієнічних, енергетичних і транспорт­них послуг жителям населених пунктів, а також здійснює відпо­відне комунальне обслуговування суб'єктів господарювання.

Метою комунального господарства є досягнення нормативного рівня забезпечення населення відповідними видами послуг та поліпшення якості обслуговування споживачів.

Відповідно до функціонального призначення у складі комунального господарства можна виокремити такі підгалузі та групи суб'єктів гос­подарювання:

— санітарно-технічні підприємства (водопровідно-каналізаційне господарство, санітарна очистка і прибирання);

— міський пасажирський транспорт (трамвай, тролейбус, автобус, комунальний таксопарк, метрополітен);

— підприємства комунально-побутового обслуговування (лазні, пра­льні, перукарні, будинки побуту, готельне господарство);

— підприємства комунальної енергетики (електростанції й електро­мережі, газове господарство, опалювальні котельні з мережами тепло­постачання);

— зовнішній благоустрій (дорожнє і мостове господарство, вуличне освітлення, озеленення, прибирання кладовищ, парків і скверів, очи­щення водоймищ і архітектури малих форм — фонтанів, пам'ятників);

— підсобні промислові та ремонтні підприємства, які обслуговують потреби комунального господарства.

Для оперативного прийняття управлінських рішень про коригуван­ня діяльності та розвитку комунального господарства органами місце­вого самоврядування здійснюється моніторинг функціонування суб'єк­тів господарювання комунальної сфери за допомогою системи індика­торів, до яких, зокрема, можна віднести показники обсягу і структури наданих послуг у натуральному й вартісному вираженні; індикатори ви­користання ресурсів у процесі обслуговування; собівартість і рентабель­ність послуг; індикатори якості; показники оцінки фінансового стану. Крім того, ці показники доповнює сукупність спеціальних індикаторів, які враховують техніко-економічні особливості окремих підгалузей комунального господарства.

Окрім поділу за галузевим принципом, сукупність різноманітних підприємств, установ і організацій житлово-комунального господарства можна поділити на дві великі групи:

1) ті, що виробляють матеріальну продукцію;

2) ті, що надають послуги.

До першої групи належать:

— заводи, виробничі цехи і майстерні, які випускають продукцію, що має речове вираження;

— електростанції та електромережі, організації газового господарства і газові мережі, підприємства водопостачання з водопроводами та тепло­постачання з тепломережами, які виробляють специфічну продукцію.

Друга група включає такі види суб'єктів господарювання, які нада­ють житлово-комунальні послуги (процеси виробництва і споживання послуг невіддільні й відбуваються одночасно):

— житлово-експлуатаційні організації, що створюють сприятливі умо­ви для комфортного проживання в житлових будинках і гуртожитках;

— міський пасажирський транспорт, який задовольняє потреби на­селення у швидкому і зручному пересуванні територією населеного пункту;

— лазні, пральні, хімчистки і будинки побуту, які задовольняють по­бутові потреби громадян;

— готельне господарство, яке створює належні житлово-побутові умо­ви для осіб, що тимчасово проживають на території населеного пункту;

— підприємства санітарної очистки, які забезпечують вивезення і знешкодження побутових відходів і сміття з житлових будинків та те­риторій у межах населеного пункту.

При цьому житлово-комунальні послуги можуть бути трьох видів: особисті, виробничі та громадського призначення (локальні суспільні послуги). Перші надаються лише населенню, мають споживчий харак­тер і оплачуються за рахунок особистих доходів домогосподарств (на­приклад, послуги пасажирського транспорту, житлового господарства, лазень тощо). Другі — можуть надаватися як населенню (прання білиз­ни громадян, видалення нечистот і вивезення сміття з їхніх будинків і т. ін.), так і суб'єктам господарювання (перевезення вантажів, газо-, водо-, теплопостачання тощо), які оплачують їх за рахунок своїх грошових коштів. Третіми є суспільне корисні житлово-комунальні послуги, при­значені для створення сприятливих умов проживання громадян та нор­мальної діяльності підприємств, установ, організацій у населеному пунк­ті (утримання зелених насаджень, прибирання, миття та освітлення ву­лиць і доріг, благоустрій територій та ін.). Для них характерними є ши­рокий контингент споживачів і відсутність оплати з їх боку за отримані послуги.

Одним із пріоритетних важелів, за допомогою якого органи місцево­го самоврядування впливають на фінансове забезпечення комунальних підприємств, є регулювання тарифів на житлово-комунальні послу­ги, що може здійснюватися за допомогою таких методів:

— нормативного затвердження фіксованих тарифів;

— встановлення граничних меж рентабельності, дотримання яких є обов'язковим при формуванні цін (тарифів);

— оповіщення громадськості про підвищення тарифів та укладення до­говорів між місцевою владою і житлово-комунальними підприєм­ствами.

1. Фінансова діяльність підприємств комунального обслуговування.

Капітал будь-якого суб'єкта господарювання поділяється на два види — основний і оборотний. Однак порівняно з іншими галузями народногосподарського комплексу в комунальному господарстві є від­мінності у складі та структурі, розрахунку нормативів і показників ви­користання, порядку і джерелах фінансування основних фондів і обо­ротних активів, зумовлені специфікою технологічних процесів і фінан­сово-господарської діяльності.

Особливістю складу основних фондів комунального господарства є те, що поряд із виробничими фондами (інженерно-технічними спору­дами і мережами загальноміського призначення: водопровідними стан­ціями, каналізаційними очисними спорудами, кільцевими та магіст­ральними водопроводами, теплоцентралями; обладнанням заводів з пе­реробки побутових відходів і сміття та ін.) до нього входять фонди зов­нішнього благоустрою населених пунктів (дороги, мости і тротуари, пі­шохідні переходи та естакади, набережні; електричні опори для вулич­ного освітлення; багаторічні насадження; об'єкти архітектури малих форм — пам'ятники, фонтани тощо).

У процесі фінансового планування та аналізу на підприємствах комунального господарства використовується типовий набір показників, що характеризують ефективність використання основних фондів (фон­довіддача, фондомісткість, рентабельність основних засобів і сума при­бутку на одну гривню основних засобів). Однак, оскільки продукція більшості підприємств комунальної сфери є однорідною, то показник фондовіддачі обчислюється не тільки у вартісному, а й у натуральному вираженні (наприклад, визначається об'єм поданої через водопровід во­ди, об'єм відведених стічних рідин на одну гривню основних виробни­чих фондів).

Водночас склад і структура оборотних коштів підприємств комунального обслуговування у межах названих груп мають істотні відмінності порівняно з іншими галузями економіки, які пояснюються своєрідністю виробничо-господарської діяль­ності і процесу продажу продукції (послуг) таких підприємств.

Особливістю виробничо-господарської діяльності більшості підпри­ємств комунальної сфери є те, що вона має експлуатаційний характер, а вироблена ними продукція набуває вигляду послуг. Як наслідок, сиро­вина і основні матеріали при наданні послуг такими підприємствами не використовуються, тобто немає потреби у створенні відповідних вироб­ничих запасів.

Як відомо, за методами планування, організації та регулювання обо­ротні кошти поділяються на нормовані та ненормовані. З урахуванням описаних вище особливостей типовий перелік нормованих оборотних активів для більшості комунальних підприємств матиме такий вигляд:

— допоміжні матеріали;

— запасні частини для ремонту;

— паливо і пальне, паливомастильні матеріали;

— тара;

— господарський інвентар та інші малоцінні та швидкозношувані пред­мети;

— витрати майбутніх періодів;

— абоненти (непрострочена заборгованість споживачів послуг).

До ненормованих оборотних коштів належатимуть:

— грошові кошти на рахунках у банках і в касі підприємства;

— кошти в незакінчених розрахунках (за винятком абонентської заборгованості).

За джерелами утворення оборотні кошти комунальних підприємств традиційно можна поділити на три групи: 1) власні — створюються за рахунок бюджетних асигнувань та отриманого прибутку; 2) прирівняні до власних — фінансуються за рахунок стійких пасивів і 3) позичені — формуються з коштів, залучених на фінансовому ринку.

Під виробничою собівартістю робіт (послуг) розуміють су­купність виражених у грошовій формі поточних витрат підпри­ємства на їх виробництво.

Для забезпечення можливості зіставляти у часі та між собою планові та звітні дані витрати підприємств комунального обслуговування гру­пуються (класифікуються) за низкою ознак:

1. За місцем виникнення витрати на виробництво робіт (послуг) гру­пуються за окремими структурними підрозділами комунальних підпри­ємств і організацій.

2. За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями витрат. Такі класифікації є основними при здійснен­ні фінансового планування і калькулювання собівартості на підприєм­ствах комунальної сфери, тому нижче вони будуть розглянуті детальніше.

3. За способами віднесення на виробничу собівартість виокремлю­ють прямі, які можуть бути безпосередньо включені до виробничої собі­вартості окремих видів робіт (послуг), та непрямі (або накладні) витра­ти — безпосередньо не пов'язані з виконанням комунальних робіт (по­слуг). До перших належать: матеріали; заробітна плата виробничого персоналу; вартість електроенергії, пального, палива на технологічні потреби; амортизація основних виробничих фондів тощо. До непрямих витрат належать загальновиробничі витрати, які включають витрати з управління та обслуговування виробничого процесу, а саме: зарплата ад­міністративно-управлінського персоналу, витрати на утримання основ­них фондів загальногосподарського призначення, на охорону праці й техніку безпеки та ін.

4. За ступенем впливу обсягів виконаних комунальних робіт (нада­них послуг) на рівень витрат, витрати поділяються на змінні (сировина, матеріали, паливно-мастильні матеріали, електроенергія, запасні частини і комплектуючі тощо) і постійні (пов'язані з обслуговуванням і управлінням вироб­ничих підрозділів, а також забезпеченням загальногосподарських по­треб).

5. За складом витрати поділяються на одноелементні, тобто еконо­мічно однорідні (наприклад, амортизація основних виробничих засо­бів), та комплексні, які складаються з кількох елементів (наприклад, адміністративні витрати, витрати на збут).

6. За звітними періодами витрати поділяються на поточні, витра­ти минулих та майбутніх періодів.

7. За доцільністю розрізняють продуктивні, непродуктивні та над­звичайні витрати. Непродуктивними витратами вважаються такі, що виникли в результаті неналежної організації виробничого і управлінсь­кого процесів, відхилень від установлених технологічних норм, псуван­ня матеріальних цінностей. Витрати від надзвичайних подій (стихійних лих, техногенних катастроф та аварій) включають як витрати за наслід­ками цих подій, так і витрати на запобігання та ліквідацію негативних наслідків (відшкодування, сплата стороннім організаціям, зарплата працівників, зайнятих на відновлювальних роботах, вартість викорис­таних сировини та матеріалів тощо).

Залежно від того, який економічний елемент витрат домінує на тих чи інших комунальних підприємствах, комунальне господарство мож­на умовно поділити на трудомісткі (переважають затрати на оплату праці та відрахування на соціальні заходи), фондомісткі (зі значною часткою амортизаційних відрахувань) та матеріаломісткі підгалузі. Так, найбільш фондомісткими є водопровід, каналізаційне господарство та міський електротранспорт, а трудомісткими — лазні та пральні. По­дібний поділ дає змогу більш виважено підійти та зробити правильний акцент при пошуку резервів зниження операційної собівартості кому­нальних послуг.

Виручка від реалізації в комунальному господарстві — основний вид доходів і джерело відшкодування експлуатаційних витрат, її величина напряму залежить від двох чинників: обсягу поставленої споживачам продукції (наданих послуг) у натуральному вираженні та розміру та­рифів (цін) на неї.

Тариф на житлово-комунальні послуги — це офіційно вста­новлена органами державної виконавчої влади та місцевого само­врядування ставка плати за утримання житлових будинків і при­леглих територій або надання комунальної послуги населенню і суб'єктам господарювання, що забезпечує мінімально необхідний рівень відшкодування експлуатаційних витрат та фінансування програм розвитку об'єктів житлово-комунальної сфери при до­триманні нормативних вимог щодо якості вказаних послуг.

Враховуючи низьку платоспроможність населення в умовах трансформаційних перетворень економічної системи України, величина та­рифу на житлово-комунальні послуги для населення, як правило, ста­новить певну частку від економічно обґрунтованого (повного) тарифу, яка залежить від прийнятого місцевими органами влади і самовряду­вання рівня компенсації фактичної вартості таких послуг за рахунок коштів громадян.

Розмір тарифу на житлово-комунальні послуги визначається за формулою:

де Сод — планова собівартість одиниці послуги згідно з належним чином скоригованими нормативами;

Под — плановий прибуток підприємства на одиницю послуги, потріб­ний для його функціонування та розвитку, віднесений до одиниці по­слуги.

Величина прибутку, відповідно і рівень рентабельності, ма­ють визначатися сумою коштів, необхідних для забезпечення розвитку об'єктів житлово-комунального господарства, тобто розраховуватися са­мими підприємствами при обґрунтуванні тарифів та їхньому узгодженні з місцевими органами державної виконавчої влади та самоврядування.

З метою реалізації інноваційно-інвестиційних проектів, передбачених планом (програмою) розвитку, на підприємстві житлово-комунальної сфери формується фонд розвитку, що включає до свого складу аморти­зацію, і фонд накопичення, сформований із прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства. Отже, необхідну величину прибутку, що враховується при формуванні тарифу, можна розрахувати у так:

де Пн — частина прибутку, що спрямовується у фонд накопичення;

ФР — фонд розвитку підприємства житлово-комунального господар­ства, необхідний для реалізації плану (програми) розвитку;

А — амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фон­дів та їх ремонт.

Ще одна складова, що враховується при визначенні величини при­бутку і рівня рентабельності, — фонд споживання підприємства, який формується з прибутку, що залишається в його розпорядженні. Потре­ба в ресурсах, що спрямовуються до фонду споживання (Пс), має бути визначена з розрахунку можливих виплат відповідно до чинного зако­нодавства.

Додаванням обсягів фондів накопичення і споживання визначається загальна величина планового прибутку, що залишається в розпоря­дженні підприємства (Пф):

Плановий обсяг рентабельності (Р), що закладається у тариф на кожний конкретний вид послуг, визначається як відношення сукупно­го планового прибутку (П) до собівартості загального обсягу запланова­них послуг (С), тобто

Тарифи поділяються на такі групи:

— тарифи міського транспорту — як правило, у межах одного насе­леного пункту єдині;

— тарифи санітарно-технічних підприємств (водопровід, каналізація, санітарна очистка) — диференційовані за споживачами;

— тарифи енергетичних підприємств — диференційовані за спожи­вачами і цільовим призначенням;

— тарифи за проживання у готелях, відвідування лазень, надання пра­льних та інших послуг населенню — диференційовані залежно від яко­сті послуг.

Для планування обсягу виручки підприємства комунального обслу­говування користуються методом прямого розрахунку: тарифна ставка множиться на запланований обсяг реалізованої продукції (послуг) у на­туральному вираженні. У випадку надання комунальних послуг за та­рифами, диференційованими за переліченими вище критеріями, розра­хунок планової суми виручки може проводитися двома способами:

— шляхом визначення і додавання обсягів отриманих доходів (ви­ручки) стосовно окремих категорій споживачів, за цільовим викори­станням або рівнем якості обслуговування;

— на основі середньої (середньозваженої) тарифної ставки, яка скла­лася у попередньому періоді, скоригованої на передбачувані у планово­му періоді зміни щодо розподілу обсягу продукції (послуг) за категорія­ми споживачів, цільовим призначенням та якістю. При застосуванні другого методу середній (середньозважений) тариф визначається ді­ленням загальної суми доходу (виручки) від реалізації продукції (робіт, послуг) комунального підприємства на її обсяг у натуральному вира­женні або за допомогою формули

де Тср — середній (середньозважений) тариф на продукцію (послуги);

n — число категорій споживачів (напрямів цільового призначення або рівнів якості) продукції (послуг);

Tі — тариф для і-ї категорії споживачів (напряму цільового призна­чення або рівня якості) продукції (послуг);

Уі — частка і-ї категорії споживачів (напряму цільового призначен­ня або рівня якості) у загальному обсязі реалізованої продукції (послуг).

1. Сутність та особливості організації фінансів житлово-експлуатаційних підприємств.

Основні фонди житлового господарства — це будівлі, споруди як жит­лового, так і нежитлового призначення (житлові будинки, будівлі коте­лень, господарські споруди та ін.), і відповідне устаткування (обладнан­ня для регулювання й обслуговування внутрішньобудинкових мереж і пристроїв, прибиральні машини тощо). При цьому житлові будинки становлять більше ніж 90 % усіх основних фондів галузі, тобто основою житлового господарства є житловий фонд.

Житловий фонд — сукупність усіх видів і категорій житла — житлових будинків, квартир (частин житлових будинків чи квар­тир), інших приміщень, призначених і придатних для постійного проживання у них, а також для використання у встановленому порядку як службових житлових приміщень та гуртожитків.

Житловий фонд України — цінне національне надбання, створене у результаті поєднання та використання колосальних фінансових, матері­альних ресурсів і праці багатьох поколінь людей, яке становить майже 25 % вартості основних засобів країни.

Відповідно до Закону України "Про власність" житловий фонд мож­на поділити на складові за формою власності та за функціональним призначенням.

Відповідно до ст. 14 проекту Житлового кодексу органи місцевого самоврядування повинні здійснювати такі основні повнова­ження у житловій сфері:

1) сприяти розвитку житлового будівництва за рахунок усіх джерел фінансування, забезпечувати комплексний розвиток житлово-кому­нального господарства і розвиток ринку житлово-комунальних послуг і житла;

2) здійснювати управління комунальним житловим фондом і житло­вим фондом соціального призначення, організовувати їх належне об­слуговування і ремонт, упорядкування та утримання прибудинкових те­риторій;

3) визначати суб'єкта, який надає житлові та комунальні послуги, уживати заходи щодо забезпечення збереження житлового фонду неза­лежно від форми власності;

4) встановлювати величину плати за житло, а також норми спожи­вання та якості житлово-комунальних послуг, здійснювати контроль за їх додержанням;

5) приймати рішення про переведення житлових приміщень у нежитлові, і навпаки, проведення реконструкції житла, його капітального ре­монту та знесення непридатних для проживання житлових будинків;

6) вести облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, приймати рішення про надання їм житла з комунального житлового фонду та житлового фонду соціального призначення;

7) сприяти створенню об'єднань співвласників багатоквартирних жит­лових будинків, об'єднань власників житла;

8) організовувати продаж квартир, що перебувають у комунальній власності, у тому числі в будинках, збудованих та реконструйованих за рахунок коштів місцевого бюджету;

9) створювати за рахунок коштів місцевих бюджетів, інших джерел фінансування фонд житла соціального призначення та здійснювати контроль за використанням соціального житла за призначенням;

10) здійснювати облік наявного житлового фонду всіх видів і катего­рій;

11) сприяти створенню умов для забезпечення конкуренції підприємств та організацій, що надають послуги з утримання будинків та прибудин­кових територій тощо.

У процесі експлуатації житлові будинки, їх конструктивні компо­ненти та інженерно-технічне устаткування зазнають великого впливу природно-кліматичних умов (різкі коливання температури, вивітрюван­ня, атмосферні опади, осідання ґрунту, розмивання ґрунтовими водами тощо) та діяльності самої людини.

Під фізичним зносом будівлі, її конструктивних елементів та інже­нерного обладнання розуміють поступову втрату ними своїх початко­вих експлуатаційних кондицій і якостей: зниження міцності, стійкості, тепло- і звукоізольованості, погіршення водо- і повітропроникності, зро­стання ступеня корозійного ураження і т. ін.

Для розрахунку фізичного зносу будівель (споруд) використовуються два методи: екс­пертний і за укрупненою оцінкою технічного стану об'єкта.

Суть експертного методу полягає в тому, що величина зносу жит­лового будинку в цілому визначається як сума значень зносу окремих його конструкцій і систем інженерного обладнання на основі оцінок інженера-експерта. Можливі два варіанти застосування описаного мето­ду. Згідно з першим для обчислення загальної величини фізичного зно­су експерт визначає коефіцієнт зносу за кожним компонентом об'єкта, перемножує їх на встановлену повну вартість відновлення (заміщення) відповідного елемента і підсумовує отримані значення, тобто використовується формула

де Ф3об — нагромаджений фізичний знос об'єкта житлового фонду у грошовому вираженні, грн.;

n — кількість конструктивних елементів, з яких складається об'єкт;

Кі — коефіцієнт зносу і-го конструктивного елемента;

Ві — повна вартість відновлення і-го конструктивного елемента об'єк­та житлового фонду.

Менш трудомістким, але й досить приблизним є метод визначення фізичного зносу за укрупненою оцінкою технічного стану житлового бу­динку, який передбачає використання з цією метою оціночних шкал, розроблених науково-дослідними установами на основі емпіричних да­них (табл. 9.1). Невисока точність оцінювання таким способом зумовле­на тим, що вона базується на суб'єктивних враженнях експерта щодо технічного стану об'єкта житлового фонду після його візуального обслі­дування за допомогою найпростіших пристосувань (рівня, метра, підві­су, молотка, металевої лінійки тощо).

Аналогічно до будь-яких інших основних засобів, житлові будинки за­знають і морального зносу, який має особливості прояву в житловій сфері. Так, перший вид морального зносу основних фондів, суть якого зводиться до зниження їх первісної (або відновлюваної) вартості внаслі­док створення у результаті науково-технічного прогресу досконаліших і ефективніших за продуктивністю засобів праці, в сучасному житлово­му господарстві практично не проявляється. Моральний знос другого порядку виявляється у невідповідності рані­ше споруджених житлових будинків за своїми об'ємно-планувальними, санітарно-гігієнічними, економічними й естетичними показниками та загальним рівнем благоустрою сучасним експлуатаційним вимогам і зростаючим потребам споживачів.

Спосіб визначення рівня морального зносу об'єктів житлового фонду аналогічний описаному вище методу визначення фізичного зносу за укруп­неними показниками оцінки технічного стану. Тобто оцінка морально­го зносу житлових будинків є досить суб'єктивною і приблизною та базу­ється також на розроблених відповідних оцінних шкалах.

Обсяг житлового фонду, який планується ввести у плановому періоді (ЖФпл), обчислюється за формулою

де Пжпкп — потреба у житловій площі на кінець планового періоду за всіма джерелами фінансування;

Нжпп — наявна житлова площа на початок планового періоду;

Вж — втрати загальної площі в житлових будинках внаслідок старін­ня, зносу і реконструкції житлових будівель.

Повний фізичний знос житлової будівлі передбачає повне відновлен­ня її конструктивних компонентів шляхом капітального будівництва нового житла.

Для компенсації часткового фізичного зносу проводиться капіталь­ний і поточний ремонт. Водночас без нового будівництва моральний знос може бути усунений лише частково в результаті здійснення ре­конструкції житлової забудови або ремонтних робіт капітального ха­рактеру.

Планування видатків місцевих бюджетів на утримання житлового господарства має певні особливості. Воно розпочинається з визначення грошових надходжень і доходів цих підприємств, що, як правило, є меншими за видатки. У житловому господарстві визначаються доходи за всіма джерелами надходжень:

— квартирна плата;

— орендна плата за нежитлові приміщення;

Дата добавления: 2015-05-24