Умови правильного дихання

· Вдихати повітря через ніс треба вільно, безшумно.

· Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, необхідного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від «позачергового» вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричинює уривчастість, поверховість дихання.

· Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю (тобто не допускати повного звільнення легенів від повітря) – це призведе до аритмії, фальцетів та ін.

· Витрачати повітря економно й рівномірно.

· Необхідно скористатися кожною природною зупинкою в мовленні для дозбирування запасу повітря у легені (дозбирування повітря під час природних зупинок здійснюється так званим нижнім диханням: рухається діафрагма, а верхня частина грудної клітки й ребра підняті й нерухомі).

· Поповнювати запас треба своєчасно й непомітно.

· Пам'ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже – сила звучання голосу.

· Вдихати і видихати потрібно безшумно, непомітно для слухача, адже якісний звук утворюється спокійним струменем повітря, що виходить під час рівномірного вдиху і видиху (тут не йдеться про афективне мовлення).

· Виголошуючи промову, дихайте рівномірно, вдихаючи перед тим як почати говорити, а також під час кожної паузи (після кожного речення). Повітря, що вдихнули, витрачайте рівномірно й економно.

· Вдихайте повітря ротом і носом водночас.

· Груди тримайте рівно, ледь-ледь випнувши їх уперед.

10.2. Голос і його властивості

Голос – це не просто носій мовлення чи його прикраса, він – найголовніший компонент говоріння. Тому усне мовлення – це як кіно, а писемне – всього на всього лише фотографія.

Голос – це сукупність різних щодо висоти, сили й тембру звуків, які видає людина за допомогою голосового апарату. Голос – це дієвий компонент звукового мовлення. Вдихаючи та видихаючи повітря в процесі говоріння, людина змушує голосові зв'язки змикатися й розмикатися. Унаслідок цього з'являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Голос є результатом складної фізіологічної та психічної діяльності людського організму. «Голос – друге обличчя», зазначає Жерар Бое.

Сам голос – слабкий. Щоб голос зазвучав, його необхідно посилити. Це здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, піднебінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними пазухами. Ротову порожнину й ніс називають верхніми резонаторами, а дихальне горло, бронхи, легені – нижніми, грудними резонаторами. Звучання голосу, його сила залежить від будови резонаторів, від того, у якому вони фізичному стані, а також від того, чи правильно спрямовуються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежать і тембр голосу, тобто його якість, яка відрізняє даного мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровідних тонів, т.зв. обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової й носової порожнини мовця.

Голосом можна зробити те, що інші засоби виразності забезпечити не здатні. Щоб голос відповідав ораторській практиці, його треба розвивати. Хрестоматійними стали «камінці Демосфена».

Рідко зустрічаються люди з «пошкодженим» голосом. Від природи кожен може добре володіти своїм голосом. Індійські йоги навіть вважають, що хрипкий, гнусавий чи неприємний голос неможливий у людини, що веде гідний спосіб життя.

Пияцтво та куріння – головні вороги голосу. Час його усталення – юнацькі роки. Чоловічий голос уже пройшов підлітковий «злам», але ще не звучить на повну силу: це станеться десь під 30 років.

Наш голосовий апарат – багатющий інструмент. Дихальні органи, мов міхи в органі, напомповують повітря. Воно змушує вібрувати зв'язки в дихальному горлі. Гортань, ротова та носова порожнини утворюють резонатори. Губи, язик, нижня щелепа й м'яке піднебіння артикулюють (творять) звуки.

Правильне сприйняття аудиторією промови залежить і від темпу її виголошення (тобто швидкості, з якою оратор вимовляє звуки, склади чи слова за одиницю часу). Оратора, який взяв неправильний темп, перестають слухати. Якщо промова виголошується занадто швидко, аудиторія не встигає за оратором, втрачає стрижень розмови, а незабаром й інтерес до неї. Але так само погано, якщо оратор говорить дуже повільно – аудиторія випереджає його в сприйнятті інформації й ефект той самий: інтерес до промови втрачається. Найбільш оптимальний для сприйняття такий темп: від 120 до 150 слів за хвилину. Необхідно зазначити, що найбільш важливі місця в промові потрібно виділяти повільнішим темпом, а другорядна інформація може подаватися й у більш швидкому темпі (наприклад, вставні речення, дієприслівникові звороти і т.п.). Для зручності при підготовці виступу промовець може робити для себе позначки щодо темпу проголошення окремих частин промови.

Знайте теситуру (діапазон) свого голосу. Дехто хоче говорити «не своїм голосом», наприклад, більш басистим, ніж є насправді. Виходить штучно, негарно. Висота голосу дана від природи, її треба використовувати такою, якою вона є. Діапазон голосу в людини звичайно становить 1,5 – 2 октави, але зазвичай людина говорить на 3 – 4-х нотах. Розширюйте діапазон свого голосу, але робити це потрібно поступово й повільно. Перехід від низького тону до високого і навпаки допомагає привернути увагу слухачів до певних місць промови.

І нарешті, варто замислитися над тембром голосу. Є голоси «оксамитові», сильні й м'які, багаті на відтінки. Є голоси з «металевим» звуком, владні, рішучі. Є тонкі й ніжні, особливо в жінок. Тембр може чарувати більш, ніж будь-що інше. Він індивідуальний, неповторний, як візерунок шкіри на пальцях. Знайдіть свої темброві можливості й користуйтеся ними. Тембр можна міняти, переходячи від «оксамитових» нот до «металу в голосі» й т.п. – цьому потрібно вчитися. Але уникайте хрипоти й задишки, гнусавості й гаркавості (заковтування звуку).

Усе базується на диханні, яке має бути достатньо глибоким й одночасно інтенсивним. Опирайте дихання на діафрагму, як це роблять оперні співаки. Не хапайте повітря занадто часто, хоча мало є речень, які можна вимовити на єдиному, так би мовити, подиху, не набравши кілька разів повітря. Контролюйте ваше дихання, керуйте ним – це єдиний фізіологічний процес, що легко піддається контролю розуму. А через вільне дихання почне правильно функціонувати й усе інше. Головне ж – настрій душі, що дає звучність і силу голосу.

Дотримуйтесь паузи. Пауза – це теж засіб впливу на слухача. Недарма, наприклад, серед акторів (у яких виразне проголошення тексту відіграє дуже важливу роль) добрим актором уважається той, хто вміє «тримати паузу». Паузи можна поділити на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовуються, щоб набрати дихання. У цей момент ви відпочиваєте самі й даєте відпочити аудиторії. Але треба слідкувати за тим, щоб ці паузи збігалися з паузами логічними. Логічні паузи відбивають структуру тексту (в першу чергу розділові знаки). Психологічні паузи використовуються для того, аби звернути на щось увагу слухачів чи підготувати їх до якогось важливого моменту. Пауза використовується при переходах від однієї думки до іншої, як засіб, щоб підкреслити якусь думку (наприклад, коли ритор використовує такий прийом, як обрив і т.п.). Але уникайте невиправданих пауз, які псують промову, утруднюють її сприйняття. Щоб цього уникнути, фразу потрібно обдумувати перед її виголошенням, а не в процесі виголошення.

Є прийом: почати з паузи (ораторська пауза) – це зацікавлює. Але не мовчіть занадто довго, бо складається враження, що ви розгубилися.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями. Монотонне проголошення промови стомлює. Лише паламар читає речитативом, монотонно. Промовець виголошує не сакральний (священний) текст, а говорить «від себе», отож й інтонаційний малюнок тут розкутіший, багатший. Уникайте «нерішучої» інтонації: вона неприпустима. Взагалі ж учені підрахували, що слухачі не засвоюють 30 – 40 % промови, якщо її інтонація не відповідає змісту. Тому промовець у момент виступу повинен сконцентруватися тільки на тексті, виступу й тих думках та почуттях, які він хоче передати в промові.

Основні властивості голосу:

· Повнозвучність, тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучності.

· Милозвучність, тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх при­ звуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків.

· Мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватись і падати тощо.

· Злетність – здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голосом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків.

Основні гігієнічні вимоги до голосу:

ü Не можна напружувати голосові зв'язки чи змушувати їх працювати без відпочинку понад критичну для голосу часову межу – голосові зв'язки зношуються, виснажуються.

ü Кожну зміну голосових властивостей, зокрема зміни регістрів, темпу, сили звучання, треба здійснювати невимушено, без напруження (у такий спосіб збережемо працездатність органів голосотворення) і непомітно для слухачів, що дає змогу домогтися переконливості, органічності нашого сприйняття та сприйняття нас слухачем.

ü Треба дбати про скоординовану роботу органів дихання й резонаторних порожнин, що можливе за умови їх фізичного здоров'я, – від цієї скоординованості залежить краса й сила голосу.

ü Не варто домагатися видозмін від голосу, який перебуває в стані фізіологічної перебудови (зокрема, у школярів 10 – 14 років).

10.3. Дикція й орфоепія. Функції наголосу

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення – його визначальні якісні ознаки. Дикція – це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія – це норми вимови, які діють у даний час, літературні норми.

Систематичні вправи з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і по­зицій органів мовлення забезпечать ясність і чистоту вимови: допоможуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспішність чи спо­вільненість вимови, загикування, сюсюкання, гаркавість, гугнявість та ін. Знання ж сучасних орфоепічних норм буде еталоном дикції. Звичайно, і на дикцію, і на орфоепію впливають різні явища:

• особливості діалектного мовлення;

• мовленнєві помилки при практиці двомовного спілкування;

• варіантні явища літературної вимови (точніше, незнання цих варіантів);

• індивідуальні особливості (фізичні вади) органів мовлення;

• психічний стан мовця, ситуація.

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція – запорука успіху. Потрібно чітко й правильно вимовляти кожен звук, боротися з шепелявістю, гаркавістю, недбалою вимовою. Дехто вимовляє замість потрібного звуку зовсім інший – наприклад, «в» замість «л». Промовте всі літери алфавіту як звуки (а ще краще – запишіть на магнітофон і прослухайте). Якщо ваша дикція не дуже чітка, на допомогу можуть прийти різні скоромовки, які дають змогу виробити досконалу вимову для будь-яких звуків.

Чи достатньо гучний ваш голос? Якщо він глухий і тихий, потрібно ширше спиратися на дихання, дати струменю повітря з легенів звучати сильно, вільно й чисто. Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів у якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від аудиторії, у якій виступає оратор. Потрібно пам'ятати, що чим більше приміщення, тим повільніше розповсюджуються звукові хвилі: для того, щоб вони не змішувалися й не заглушали одна одну, оратор повинен дати їм час для поширення. Тому у великих аудиторіях оратор повинен говорити повільніше, ніж у маленьких. Гучність голосу можна певною мірою прогнозувати: оратор може позначити певні місця в тексті відповідними символами.

В українській мові наголос (тобто виділення певними фонетичними засобами одного зі складів у межах слова або словосполучення) може бути словесним, логічним, або смисловим, емфатичним (емоційно-розрізнювальним).

Для досягнення виразності мовлення, як і для виразного читання, треба не забувати, що в фонетичному аспекті наголос є: музичним, динамічним (силовим, видиховим), монотонним чи політонічним, висхідним, нисхідним чи висхідно-нисхідним – нисхідно-висхідним, двовершинним, дво­полюсним, рівним; у морфологічному аспекті – рухомим чи нерухомим (різномісним, вільним, традиційним), подвійним (дублетним), видільним, головним чи другорядним (побічним, допоміжним), ритмічним, закри­тим – відкритим та ін. За місцем розташування відносно різних одиниць мови наголос буває складовим, словесним, фразовим, мовленнєвого так­ту, об'єднуючим.

Основні функції наголосу:

• об'єднувальна – формує фонетичну єдність слова; навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; у слові наголос може бути кореневим, префіксальним, суфіксальним, флективним;

• розчленовувальна – розмежовує слова в мовленнєвому потоці (це особливо важливо для мов з фіксованим наголосом); цю роль виконує й логічний наголос, і смислорозрізнювальний фразовий (як би – якби; теж – те ж; зате – за те; суспільно корисний, різко окреслений, абсолютно сухий);

• словорозрізнювальна – розрізняє слова одного звукокомплексу, але різного значення (омографи): мука – мука, замок – замок, клени – клени.

Словесний наголос у різних мовах має свої особливості. Насамперед це стосується його місця в слові: у деяких мовах він має закріпленість за певним складом, у деяких є вільним і може припадати на будь-який склад. Закріплюватися наголос може за першим складом (чеська, словацька, угорська, естонська, фінська, латиська, дравідійська, монгольська, чеченська мови), за другим (лезгинська), за передостаннім (польська, марійська, малайська), за останнім (французька, вірменська, удмуртська, нанайська, тюркські). У таких мовах, як німецька й англійська, наголос має тенденцію до закріплення на першому складі, а в іспанській та італійській – на передостанньому, винятки із цієї системи трапляються порівняно рідко. Закріпленість наголосу за певним складом може розвиватися в мові під дією її контактів із іншими мовами, де таке закріплення є традиційним. Так трапилося з латиською мовою, у якій під впливом мов фінно-угорської мовної сім'ї уста­лилося наголошування першого складу в слові.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика. – Л.: Світ, 2001. – 240 с.

2.Ажам М. Искусство говорить публично. – СПб., 1910.

3. Айслер-Мертц К. Язык жестов / Пер. с нем. К. Давыдовой. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001.

4. Александров Д. Н. Риторика: Учебное пособие для вузов. – М., 1999.

5. Андреев В. И. Деловая риторика: Практический курс делового общения и ораторского мастерства. – М., 1995.

6. Анисимова Т. В., Гимпельсон Е. Г. Современная деловая риторика. – Воронеж, 2002.

7.Аннушкин В. И. Зачем нужна риторика // Русская речь. – 1988 – №5.

8.Апресян Г. 3. Ораторское искусство. – М., 1978.

9. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

10. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003.

11. Баева О. А. Ораторское искусство и деловое общение. – Минск, 2001.

12. Берков В. Ф., Яскевич Я. С. Культура диалога. – Минск, 2002.

13.Васильєв А. Н. Основи культури речи. – М., 1990.

14. Введенская Л. А., Павлова Л. Г. Культура и искусство речи. – М., 1984.

15. Волков А. А. Курс русской риторики. – М., 2001.

16. Волков А. А. Основы риторики. – М., 2003.

17. Герман М. А. Основи риторики. – К., 1988.

18. Гиндин С. И. Риторика и проблеми структуры текста / Общая риторика. – М., 1986.

19. Гофман В. Слово оратора. – Л., 1930.

20. Граудина Л. К., Кочеткова Г. И. Русская риторика. – М., 2001.

21. Гурвич С. С, Погорелко В. Ф., Герман М. А. и др. Основы общей риторики. – К., 1988.

22. Зарецкая Е. Н. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации. – М., 1998.

23. Зеленецкий К. П. Исследования о риторике. – М.: Знание, 1991.

24. Зирка В. В., Кожушко С.П. Новый лексикон рекламных заимствований. – Д.: Изд-во ДУЭП, 2009.

25. Ивин А. А. Риторика: искусство убеждать. – М., 2003.

26. Ильин Е. Н. Искусство общения. – М., 1992.

27. Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. – М., 1989.

28. Кащенко С. Г. Искусство общения. – Симферополь, 2008.

29. Клюев Е. В. Риторика: Учебное пособие для вузов. – М., 2001.

30. Коваленко С. М. Сучасна риторика: Навчально-практичний посібник. – Тернопіль: Мандрівець, 2007.

31. Коваль А. Ділове спілкування. – К., 1992.

32. Колотілова Н. А. Риторика. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007.

33. Кравець Л. В. Риторика від джерел до сучасності // Українська мова та література. – 2000. – № 5. – С. 42-46.

34. Кравець Л. В. Риторика як класична основа системи освіти європейських народів // Рідні джерела. – 2000. – № 4.

35. Куньч З. Етапи розвитку української риторики // Сучасна педагогічна риторика: теорія, практика, міжпредметні зв’язки: Зб. наук. праць за матер. наук. семінару / За ред. Т. А. Космеди. – Львів: ПАІС, 2007. – С. 72-89.

36. Куньч З. Риторичний словник. – К.: Рідна мова, 1997.

37. Лифшиц Т. Н. Реклама в прагмалингвистическом аспекте. – Татанрог, 1999.

38. Мальханова И. А. Деловое общение. – М., 2002.

39. Махний Н. Фейсбилдинг, или кое-что о строительстве лица: Учебное пособие. – Чернигов: Редакционно-издательский комитет по делам печати и информации, 1995. – 200 с.

40. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2003. – 311с.

41. Менеджмент у державному управлінні: Навчальний посібник / Пєтков В. П., Соломенчук О. О., Пєтков С. В. / За заг. ред. д-ра юр. наук Пєткова В. П. – Запоріжжя: Юридичний ін-т МВС України, 2001.

42. Микитюк М. В. Факультативний курс з української мови. Риторика. – Х.: Вид. група «Основа»: ПП «Тріада+», 2007.

43. Михайличенко А. А. Риторика. – М., 1993.

44. Михальская А. К. Педагогическая риторика: история и теория. – М., 1998.

45. Мицич П. Как производить деловые беседы. – М.: Экономика, 1983.

46. Молдован В. В. Судова риторика. – К., 1998.

47. Неориторика: генезис, проблемы, перспективы. – М., 1987.

48. Овчиннікова А. П. П'ять кроків до гарної мови. – Одеса, 1997.

49. Онуфрієнко Г. С. Риторика. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

50. Пиз А. Язык телодвижений. Как читать мысли других по их жестамю – Новгород: «Ай Кью», 1992.

51. Проблеми культури мови і стилістики в журналістській практиці: Навчально-методичний посібник / Укладачі Бабич Н. Д., Жук О. О. – Чернівці: Рута, 2007.

52. Риторика загальна та судова / За ред. Абрамович С. Д. та ін. – К., 2002.

53. Риторика и стиль. – М., 1985.

54. Русская риторика. Хрестоматия / Авт.-сост. Л. К. Граудина. – М., 1996.

55. Сагач Г. М. Ділова риторика: мистецтво риторичної комунікації. – К., 2003.

56. Сагач Г. М. Золотослів. – К., 1993.

57. Сагач Г. М. Похвальне красномовство. – К., 1996.

58. Сагач Г. М. Риторика. – К., 2000.

59. Соловьёв Э. Современный этикет и деловой протокол. – М. Интел Тех, 1993.

60. Сопер П. Л. Основи искусства речи. – Ростов-на-Дону, 2002.

61. Спанатий Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008.

62. Стернин И. А. Практическая риторика. – М., 2003.

63. Сучасна педагогічна риторика: теорія, практика, міжпредметні зв’язки: Зб. наук. праць за матер. наук. семінару / За ред. Т. А. Космеди. – Львів: ПАІС, 2007.

64. Таранов П. С. Искусство риторики. – М., 2001.

65.Томан І. Мистецтво говорити. – К., 1986. – 293 с.

66. Уейнрайт Г. Язык тела / Пер. с англ. К. Ткаченко. – М.:ФАИР-ПРЕСС, 2002.

67. Филиппов А. В., Романова Н. Н. Публичная речь в понятиях и упражнениях. – М., 2002.

68. Хазагеров Г. Г. Политическая риторика. – М., 2002.

69. Хазагеров Г. Г., Корнилова Е. Е. Риторика для делового человека. – М., 2001.

70. Холопова Т. И., Лебедева М. М. Протокол и этикет для деловых людей. – М., 1994.

71. Хоменко І. В. Еристика: мистецтво полеміки. – К., 2001.

72. Чалдини Р. Психология влияния. – СПб., 1999.

73. Шейнов В. П. Искусство убеждать. – М., 2001.

Навчальне видання

Дата добавления: 2015-05-24